Топографія пам'яті

by Martin Pollack, Христина Назаркевич (Translator)

Що таке спогад і як далеко може зайти пам’ять? Чому після початку судів над злочинцями нацистського режиму всіх охопила тотальна амнезія? Що ховається за знімком елегантних євреїв із Відня, яких змусили чистити вулиці після аншлюсу 1938 року? Від спогадів про безтурботне дитинство через спогади про навчання, мандрівки, редакційні завдання до зустрічі зі собою сьогоднішнім — автор провадить нас своїм життям, ділиться радощами і болями, найдорожчим. У дрібних деталях, у ледь відчутних жестах, зафіксованих на фото, автор шукає сліди великої історії.

Мартін Поллак ― австрійський письменник, журналіст і перекладач. Спеціалізується на історії Центральної та Східної Європи. Від 1987 року працював у часописі Der Spiegel, із кінця дев’яностих ― вільний літератор. Українському читацтву вже добре знаний за перекладами книжок «Мрець у бункері. Історія мого батька», «Отруєні пейзажі», «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» та «До Галичини».

Genres: Nonfiction, History, War, Essays, Reportage, World War II, German Literature

216 pages, Hardcover

First published January 1, 2016

About the author

Martin Pollack was an Austrian journalist, book author, translator, Slavist and historian. "One of Austria's most distinguished public intellectuals", Pollack propagated a fact-based truth and reconciliation in Austria for WWII crimes, which he saw as lacking in public discourse. Born into a family of devout Nazi supporters and war criminals at the end of World War II, Pollack managed to free himself from the beliefs of his family by way of his secondary schooling in the late 1950s in Salzburg.

Reviews

[Inna · Rating 5 out of 5]

Як ця книга змусила мене негайно замовити ще 4 книжки автора?
По-перше, справа в тому, що я нарешті знайшла автора, який відверто сказав мені, що його батько належав до верхівки гестапо, вітчим - три шкільні роки навчався разом з Адольфом Гітлером, а дідусь, бабуся та інші родичі - до кінця життя були вірними ідеям націонал-соціалізму.
По-друге, автор порушив моє усталене бачення історика.
Історики - які вони? Спеціалісти з минулого, яким часто доводиться доповнювати факти суб’єктивними домислами і припущеннями. Більше того, це часто патріот своєї країни, тож у його трактуваннях непростих сторінок історії його народу можна почути його власну позицію, тобто певну заангажованість. І це природні для мене речі.
У цій книзі своїми есе австрієць Мартін Поллак зачіпає території та народи, які були так чи інакше пов’язані з долею його країни, але робить це з такою повагою та обережністю, що це ставлення змушувало мене з захватом розповідати про його історичні роздуми все більшій кількості друзів.
На цих сторінках буде і роль вчителів у поширенні ідей націонал-соціалізму, і багатостраждальна мультиетнічна Галичина, і австро-угорські концтабори для русинів, і братські могили поляків, і євреї, що миють щітками вулиці богемного Відня, і навіть доля ромів і ставлення до них у його рідній Австрії, та, врешті-решт, всі ці теми об’єднує одна думка - минуле не має заростати бур’янами, наскільки б сильно нам не хотілося відгородитися від болючої необхідності згадувати. Автор повторює, що травму треба проговорити, інакше вона не дозволить вам спокійно жити. Наше сьогодення тому яскраве підтвердження.

[Марія Горбач · Rating 4 out of 5]

Давно вже в мене не забивало подих прямо з передмови. Як трапляється таке, що люди мовчать про побачені трагедії 70 років? Власне, проблеми пам’яті і забуття автор порушує майже в кожному своєму есе: чи то про меморіальну таблицю вбитим ромам, чи то про вчителів, яким присвячували подячні сторінки в «Майн кампфі».

З цим пов’язана й особиста історія автора: його батько був нацистом і керував гестапо в Лінці, вітчим навчався в одній школі з Гітлером, а бабуся з дідусем залишались відданими націонал-соціалістами навіть після закінчення Другої світової. Усе це намагались від нього приховати, створюючи ілюзію безтурботного дитинства. Хоча він зізнається, що характерне мовчання його покоління «часом просто гриміло в наших вухах».

А ще книжку раджу любителям документальних фотографій — тут їх багато. І це часто ті зачіпки, які розкручують рефлексії письменника. Ким насправді був «мертвий застрелений польський снайпер»? Чому євреї миють віденські вулиці, а місцеві просто за цим спостерігають? І зрештою, ким авторові доводились діти з фото на обкладинці?

[Lada Moskalets · Rating 5 out of 5]

Підбірка есе про порахунки австрійців з пам'яттю чи то радше брак порахунків. Як жити, знаючи, що твій батько розстрілював польських заручників в Другій Світовій, а улюблені бабуся і дідусь, що давали цукерки і втішали в дитинстві - переконаними нацистами, навіть після війни. Тим більше, що ці люди до кінця вважали жертвами себе. Якщо комусь видається, що все давно вирішено і переосмислено, то дуже вчасно буде прочитати про те, як у сучасній Австрії місцеві влади відмовляються ставити меморіальні дошки в пам'ять загиблих ромів чи як на інтернет-аукціонах розходяться фото з нацистськими написами. Є есе про Першу Світову, з яких видно, що австрійська армія в Галичині могла також бути дуже жорстокою.
Декілька есе присвячені фото і автор може витягнути з них дуже багато - наприклад фото моменту, коли євреї миють тротуари у Відні, а добропорядні сусіди стоять і спостерігають.
Книжка спрямована насамперед на австрійську пам'ять і забування - але було б чудово, якби в Україні бачили її як приклад того, яким небезпечним може бути мовчання.

[Данило Судин]

Несподівано Поллак виявився першим автором 2025 року. Минулого року я вже прочитав дві його книги – "Отруєні пейзажі" та "Мисливця на вовків". Та ще й назва інтригувала: "топографія" – це ж про простір! Підсвідомо я очікував продовження і розвитку теми "отруєних пейзажів"

Але в цій книзі топографія є лише метафорою. Та й сама книга – збірка есеїв, написаних в різний час. Їх об'єднує спільна тема пам'яті, але саме поняття настільки широке, що самі есе між собою ніяк не пов'язані

Але якраз в цій збірці мені заімпонувало різноманіття

🔥 Поллак пише про австрійські уявлення про Галичину. І цей міф Галичини зовсім інший, ніж польський чи український. Галичина – дика земля, заселена дикими народами, куди австрійців відправляють помирати. Так, на образ ХІХ століття нашарувалися спогади про Першу світову війну.

🔥 Поллак пише про міські пейзажі і провалля темного минулого, яке за ними ховається. Наприклад, в Лінці на одному з фонтанів знаходилася статуя, подарована місту в 1942 році особисто Гітлером. Її забрали лише в 1960-х, коли студенти розкопали її походження. До того офіційна версія: скульптуру подарував відомий... митець і меценат. Або в одному з міст Австрії досі є міст, спроектований Гітлером. З нього лише прибрали фігури германської міфології... І таких прикладів безліч!

🔥 Поллак майстерно аналізує фото. Ці есе мені найбільше сподобалися. З одного боку, вони про відповідальність: фотограф – свідок злочину чи співучасник? З іншого, вони про методи аналізу візуального. І я б ці есе використовував як навчальні матеріали: Поллак майстерно переплітає різні рівні аналізу: від того, що ми бачимо, до контексту.

❗️ Хоча в одному місці Поллак неприємно здивував. Як автор, який, з одного боку, наголошує на заглибленні в історію Центрально-Східної Європи, а з іншого боку, засуджує за використання ярликів (нацисти – це лише німці, а от австрійці не колаборанти, а жертви), він раптом пише про радянську армію як про росіян... Звісно, приємно, що злочини радянської армії не асоціюються з українцями, які також служили в ній. Але така груба помилка в описі Австрії 1945 року від автора, який ганить інших за спрощення...

🥳 Але Поллак знає Юрія Андруховича, Марію Матіос (і нарікає, що дарма її не переклали німецькою, хоча через рік після написання його есе Матіос переклали!), Оксану Забужко, Андрія Куркова та Любка Дереша! Це однозначно тішить!

ℹ️ Шкода, що книгу вже розпродано, а електронної версії немає. Книга Поллака варта уваги! Есе про встановлення меморіальної дошки ромам, яких знищили в одному австрійському містечку, а також есе про пошук братської могили 180 угорських євреїв в іншому містечку нагадали мені "Похорон різуна" Павла Смоленського. Поллак резонно запитує, що стоїть за небажанням вшанувати пам'ять чи дати гідне поховання жертвам нацизму? І це те питання, яке піднімає Аляйда Ассман в своїх текстах: забуття – це травма жертви, яке не хоче пригадувати страшне минуле. Але також забуття – це спосіб злочинців уникнути покарання, навіть символічного. І ми повинні пам'ятати та чітко їх розрізняти.

🔥 Але найкраще для мене есе в Поллака – про німецьку політику пам'яті, яка в центрі ставить відповідальність за злочини нацизму. Поллак показує, як ця політика абсолютно не спрацьовує, коли йдеться про австрійців, які походять з-за меж Австрії. Австрійці ліванського походження сприймають цю пам'ять як зовнішню. Бо в них під час Першої світової війни був... голод, організований Османською імперією. Ось їхня сімейна історія, яку вони хочуть зберегти. Поллак згадує і Голодомор 1932-33 в Україні. І каже: "ніколи знову!" має бути не ритуальною фразою, але звертатися до тієї пам'яті, яка жива і важлива для людей!
І це важливий урок і для нас, громадян України! Але про це можна писати окреме есе

[Anna Wilczyńska · Rating 5 out of 5]

Bardzo dobry zbiór esejów, żałuję, że leżał mi na półce tak długo i czekał. Btw, ciekawe, kiedy dzieci żołnierzy IDF zaczną pisać dokładnie takie same książki.

[Yurii Mykytiuk · Rating 5 out of 5]

Мартін Поллак прекрасний історик, але визначальне те, що він чесний із собою. Легко бути безкомпромісним, коли ти пишеш про нації і спільноти, важче, коли ти пишеш про «малі історії» людей та свою особисту. Особливо якшо твій батько був шефом гестапо в Лінці, а всі родичі навіть після війни залишалися відданими нацистами.

Часто, коли говорять про індивідуальну чи колективну історичну памʼять, то згадують, власне, про те, що ми памʼятаємо. Проте памʼять це також і про забування. Забування може бути несвідомим, але часто воно цілком усвідомлене. Усвідомлене забуття певних історичних епізодів можна зрозуміти, адже це дзеркало, в якому ти бачиш себе чи свою спільноту не такою, якою собі вимріяв та уявив. Проте така оптика теж потрібна.

Поллак говорить про це не безапеляційним тоном строго шкільного вчителя, а людини, яка вірить в те, що привидів минулого не треба боятися, а емпатія - ключ до розуміння Інших.

[Dawid · Rating 5 out of 5]

Świetny zbiór esejów z różnych lat to moja kolejna, po "Śmierci w bunkrze", książka Martina Pollacka. Część wątków powtarza się, jest poszerzona albo podana od innej strony i w innym kontekście. Tematy esejów są różne - pierwsze wspomnienia z rodzinnych okolic; opis przypadkowego spotkania ze słowackim rolnikiem, który pamięta jeszcze przedwojenną Czechosłowację; rola nauczycieli w propagowaniu idei nazistowskich; wspomnienia o ojcu, zbrodniarzu wojennym; zeznania dziadka, członka NSDAP, złożone w Norymberdze; zagłada Romów w Austrii i współczesne problemy mieszkańców z ich upamiętnieniem; rozważania o doświadczeniach imigrantów mieszkających w Austrii, które są przecież inne niż doświadczenia Austriaków; ciekawe analizy zdjęć z pierwszej i drugiej wojny światowej - m. in. zdjęć uchodźców z początku XX wieku i Żydów upokarzanych na wiedeńskiej ulicy w 1938; opowieść o tym, jak antykwariusze nieuczciwie podbijają cenę zdjęć z drugiej wojny światowej; o stereotypach na temat Galicji, pogardzie i umniejszaniu znaczenia kultury peryferyjnych terenów monarchii habsburskiej; o powojennym milczeniu o zbrodniach nazizmu i powszechnemu przedstawianiu się zbrodniarzy i członków NSDAP jako ofiary. Podobnie jak w poprzedniej książce, Pollack podsumowuje typową postawę rozliczanych nazistów zdaniem "nic nie widziałem, nic nie wiedziałem, mnie przy tym nie było".

W ostatnim rozdziale autor opowiada o tym, jak zainteresował się Polską, Litwą, polskimi Żydami. Jak rodzina próbowała go odwieść od pomysłu studiowania slawistyki i wyjazdu do Warszawy, a babcia próbowała mu perswadować, że "Polacy są naszymi odwiecznymi wrogami, ich kultura jest nic niewarta, żydowskie popłuczyny". Opisuje tu także ciekawe spotkania w Warszawie, na przykład z Idą Kamińską i przyjaźń z pracownikami wydawnictwa jidyszowego, prowadzonego po drugiej wojnie przez ocalałych z Holokaustu.

W książce powtarzają się pytania o milczenie o zbrodniach, skąd strach przed konfrontacją z niewygodną przeszłością. Gdyż podobnie jak w Polsce, w Austrii wiele traum nie jest przepracowanych, przedyskutowanych. Analogii do Polski w tych esejach można doszukać się więcej - na przykład w rabowaniu majątku osób zamordowanych przez nazistów, niechęć do powracających ocalałych, a współcześnie do imigrantów.

Zaznaczyłem sobie wiele fragmentów i na pewno będę wracał do tej książki.

[Mariana Semenyshyn · Rating 5 out of 5]

One of my favourite authors, again, amazes me with his sincere love towards hidden, marginal and forgotten. Yes, these are the words with which many would describe Galizien, the land of million (untold) stories.
In this book, Martin Pollack goes beyond borders (one of his favourite hobbies, as it seems) and looks also into the memory of his fellow Austrians. What a task! How much courage it requires from him, how much patience and compassion. Probably, with this compilation of essays, Pollack goes deeper than in his previous books, as he digs into peoples' past, which, in many cases, are still very fresh. This archaeology of past (although author calls it 'topography') is more dangerous than mine searching - as fields are not mapped.
Actually, Pollack is searching for mines - in small Austrian villages, in photo albums, in old bookstores, and letting them 'detonate' by telling untold stories, by listening and hearing.

[Katya Bediukh · Rating 5 out of 5]

дуже вчасно мені ця книжка попалась в руки. я власне вчусь толерувати радянське минуле своєї сім’ї і ті наслідки, які доводиться розгрібати сьогодні вже в своєму сучасному світі.

глибока рефлексія автора на тему того як працює наша пам’ять, що замовчує і приховує, і того, чи потрібно йти на компроміс зі злом (навіть, коли це зло - твої найближчі люди).

«Неупереджене вивчення історії, чи то власної, чи то історії інших, — найважливіша передумова для зрозуміння самих себе, для віднайдення своєї ідентичності — а ще для зустрічі з іншим, сусідом, зустрічі на рівних. Без історії — справа не піде...
Варто розповісти всі історії, не замовчуючи жодної із трагедії. Тільки не забувати при цьому ніколи: Іншого треба зрозуміти, сприйняти його таким, яким він є, з усім тягарем його історії.»

[elektrospiro · Rating 4 out of 5]

"Wielką historię łatwiej będzie zrozumieć, kiedy przyjrzymy się jej, że tak powiem, od podszewki, z perspektywy indywidualnych doświadczeń, przeżyć, również tragedii."

Już pierwsze zdanie książki zdradza metodę interpretacji historii autora, którą posługuje się w tym zbiorze krótkich esejów i w innych swych książkach. I przekonanie, że oficjalne narracje nie mówią całej prawdy o przeszłości - są uproszczone. Ma rację w tym, że doświadczenia rodziny, jakie przekazuje się z pokolenia na pokolenie mogą i relatywizują opowieści historiografów. Na szczęście może zachodzić także proces odwrotny: własna krytyczna refleksja relatywizuje poglądy i opowieści wyniesione z domu. Dzięki swej krnąbrności autor - otoczony w rodzinie ideowymi nazistami od trzech pokoleń - był w stanie się z tej ideologicznej matni wyrwać, zaprzeczyć jej, mało tego - w swej twórczości literackiej postawić ją niejako pod pręgierzem. Co czyni także w tej książce. (...)

Całość opinii pod adresem: https://nakanapie.pl/recenzje/pamiec-...

[Massimiliano · Rating 3 out of 5]

In questo libro Martin Pollack ci guida in un viaggio attraverso i paesaggi fisici e morali dell’Europa centrale, dove ogni luogo sembra custodire una storia rimossa o dimenticata. Con uno stile sobrio e riflessivo, l’autore intreccia vicende personali e collettive, scavando nella memoria storica del Novecento per riportare alla luce episodi marginali ma emblematici. La sua scrittura non cerca il sensazionalismo, ma si affida alla forza dei dettagli e alla potenza del non detto, lasciando che siano i luoghi stessi a parlare.
Il libro si distingue per la sua capacità di unire rigore storico e sensibilità letteraria. Ogni testo è una piccola esplorazione, un’indagine che parte da un dettaglio – una fotografia, un nome, un villaggio – per aprirsi a riflessioni più ampie sulla violenza, l’identità e la responsabilità. Pollack non offre risposte definitive, ma strumenti per pensare criticamente.
Un’opera necessaria, soprattutto in un’epoca in cui la memoria rischia di essere manipolata o banalizzata.

[Yaroslava Tymoshchuk · Rating 5 out of 5]

Рецензія, яка вийшла в "Критиці" число 7–8 (261–262):

https://krytyka.com/ua/reviews/topohr...

За читанням есеїв Мартина Поляка я згадала, як бабця розповідала про Другу світову війну: особливо чітко у її пам’яті закарбувався образ німецького солдата, який під час нацистської окупації оселився в їхній хаті у волинському селі. Німець частував дітей мармеладом, часом виймав із внутрішньої кишені шинелі портрет дочки і показував світлину домашнім. Бабця й досі дивується: він у її свідомості водночас був «нормальною людиною» і ворогом.

Схоже, подібні міркування бентежать і автора книжки. Починаючи зі спогадів про дитинство з цукерками від баби й діда, він намагається зрозуміти, як його родичі опинилися на боці злочинців. Мандруючи закапелками пам’яті, Поляк хоче осягнути, як мислили дід, батько, які були нацистами під час Другої світової. Полякові історії – про усвідомлення того, що зло багатолике і часто його чинять звичайні люди: ті ж, які пригощають дітей цукерками.

Усі есеї в книжці – екскурси в авторове дитинство, репортажні замальовки, промови з нагоди вручення літературних премій, історії, які розгортаються з давніх світлин, – об’єднані темою пам’яті й, зокрема, її нетривкости, уривчастости. Спогади можуть обманювати, тому варто завжди вивчати історію глибше. Там, де може підвести власна пам’ять, доречно покладатися на документальні свідчення. Тому в есеях так багато фотографій: це не просто ілюстрації, а надійніші свідки.

Ось світлина з обкладинки книжки: на перший погляд, ідилічне фото трьох дітей у садку. Хлопчик виструнчився, притиснувши ліву руку до шва штанів, праву – викинув перед собою. Гітлерівське вітання, або ж, як його тоді називали, «німецький привіт». Поляк нічого не знає про цю світлину з родинного архіву, окрім року, коли її зроблено: 1932. Він зізнається: реконструювати минуле за фотокартками – справа болюча, але важлива: «Можна запитати себе, чи не існує більше подібних фотографій із цього раннього періоду австрійського націонал-соціялізму, можливо, вони усе ще дбайливо зберігаються у коробках або альбомах, сором’язливо приховані від очей суспільства?»

Він застерігає: може здаватися, що всі загрози нацизму переосмислено й остаточно подолано, проте не варто втрачати пильности. Адже на інтернет-аукціонах світлини з нацистськими написами мають неабиякий попит, а в сучасних австрійських поселеннях люди відмовляються встановлювати меморіяльні дошки в пам’ять про загиблих ромів. Власне, це одна з найважливіших тем книжки: чому ромам так складно зберегти колективну пам’ять про трагедію. Поляк рушає в австрійську громаду, аби збагнути, чому місцеві відмовилися від того, щоб роми вшанували своїх загиблих, і проголосували проти встановлення пам’ятної таблиці. Письменник озвучує свій висновок устами одного із селян: «Людям не хочеться згадувати погані часи». Пам’ять буває болючою, а надто у випадку із цим населеним пунктом: коли селяни зрозуміли, що роми більше не повернуться, то зруйнували їхні помешкання, тепер же не бажають згадувати того, що накоїли.

Есей «Невідомий, мій батько» – один із найвідвертіших у книжці. Тут Поляк довірливо розповідає про свої страхи, пов’язані з тим, що його батько як член СС і ґестапо віддавав накази розстрілювати людей. Мартину не виповнилося і трьох років, коли батько загинув, проте думки про нього переслідують письменника все життя. Хоч Поляк і не знаходить відповідей на запитання, які перед собою ставить («Як міг середньостатистичний розумний, освічений чоловік, який, як і всі, навчився розрізняти добро і зло, поєднувати у собі, з одного боку, люблячого сина і батька і водночас бути злочинцем?»), проте вже самі рефлексії звільняють автора. «Дослідження минулого не уникнути, і особистого минулого – зокрема. Нічого там не прикрашаючи, нічого не оминаючи і не вимазуючи», – робить висновок Поляк.

Автор доводить, наскільки небезпечним є забуття, як підступно воно може зачаїтися у старих світлинах, у небажанні згадувати свою провину. Мандрівка пам’яттю виявляється болісною для письменника, але тільки так можна вирвати із забуття постраждалих людей.

[Yakym Yermak · Rating 4 out of 5]

Пані Інна тут залишила божественне рев‘ю, після якого я чуть не став жертвою ерекції, навіть не відкривши книгу. Тому видозмінив мою книжну чергу, і взяв «Топографію пам‘яті» в руки.

Мабуть мої очікування зіграли зі мною злий жарт. Мене зустрів середнячковий текст, з маленькими вкрапленнями чогось дійсно цікавого. Не спорю фотографії, та їх аналіз — прекрасні, чогось подібного я ще не читав і не бачив, але автору я в тексті не можу пробачити 2 речі:

1. Називати «Римський салют» Гітлерівським привітанням — якась дурня. Цей рух існував ще в античності, і навіть в часи NSDAP майже те саме значення. Те, що його використовував Гітлер, та інші націонал-соціолісти не робить цей рух «авторським», тим паче Адольфа…

2. Мене постійно курвило як автор використовував слово «російське», коли треба казати «радянське». То він за часів СРСР перетинав якийсь російський кордон в Австрії, то йому цукерки накидає російський солдат. Саме завдяки таким «горе-історикам» ми і маємо трабли, що Україна вважається одним цілим з «Росією». Думаю видавництво і наукова редакція тексту мала хоча б раз поставити зірочку та виправити Мартіна

Поставив би книзі «трояк», але я до сьогодні в захваті від опису Інни, тому 4!

[Piotr · Rating 4 out of 5]

Mądra i ważna książka. Swoiste pokłosie "Śmierci w bunkrze", jakby inne do niej posłowie. Zmierzywszy się literacko z pamięcią własną i swojej rodziny, Pollack zmusza do podobnego wysiłku swoich czytelników. Austriaków, Polaków, "Europejczyków". Pisane na przestrzeni kilku lat felietony, dzisiaj nabierają jeszcze większej wagi i aktualności. By zrozumieć tego Innego trzeba się zmierzyć z samym sobą.

[Kinga (oazaksiazek) · Rating 4 out of 5]

Martin Pollack walczy o pamięć. Walczy o to, aby nie wypierać z pamięci zbrodni, nie ujednolicać pamięci i nie zakłamywać historii. Walczy o to, by pamiętać. Zawsze pamiętać.

Czasem historia boli, ale prawda jest taka, że nie wolno, nie można zamykać na nią oczu i uszu.

Mocne i życiowe opowiadanie o wspomnieniach i przeżywaniu chwil.

Warto sięgnąć po tę książkę (zwróćcie uwagę na rozdziały dotyczące poszczególnych fotografii!).

[Radek Gabinek · Rating 5 out of 5]

Osinskipoludzku.blogspot.com


Kto lubi literaturę faktu to z pewnością zna Wydawnictwo Czarne, a co za tym idzie doskonale się już pewnie orientuje, iż wybór książek do lektury z tych wydawanych ich nakładem rzadko zdarza się być wyborem nietrafionym. "Topografia pamięci" potwierdza ten fakt doskonale i osobiście nie żałuję iż koniec końców udało mi się zabrać za tę książkę, a trochę się zbierałem.

Martin Pollack w swoich esejach snuje rozważania na temat roli pamięci w życiu człowieka, a kształtowaniu ludzkich losów, a przede wszystkim pochyla się nad jej wybiórczością i kruchością ludzkich wspomnień. Co natomiast przede wszystkim chyba pozostało mi w ramach refleksji na temat jego tekstów to kwestia jak różnica perspektyw w oglądaniu pewnych sytuacjach wpływa na fakt ich zapamiętania. Okazuje się bowiem, co pewnie nie jest jakąś nowością ale i tak uderza jeszcze mocniej z kart tej książki, że te same wydarzenia mogą zapisać się zupełnie inaczej w pamięci ich świadków, a to w zależności jaką rolę w tych wydarzeniach pełnili.

Pamięć ludzka może być naszym ogromnym sprzymierzeńcem jak również bywa zgubna, a przechowywane w niej traumy z przeszłości mogą człowieka złamać jeżeli nieumiejętnie się do nich zabieramy i bezpardonowo omijamy mechanizmy obronne, które przecież mają do spełnienia określoną funkcję i nie wzięły się u nas bez powodu. Jak ogromne są to szkody miałem okazję nieraz obserwować przy okazji swojej pracy, która często wiąże się z interpretacją wspomnień. Ludzie bywają ignorantami jeżeli o te właśnie wspomnienia chodzi, a w jaki sposób można wykorzystać pamięć, bądź też kompletnie zaprzepaścić jej dobrodziejstwa, o tym właśnie próbuje nam opowiedzieć autor "Topografii pamięci". Pewnie każdy znajdzie tu coś innego dla siebie gdyż jak się okazuje temat jest obszerny i znajdziemy tu rozmaite odniesienia począwszy od próby rozliczenia się z demonami nazizmu, a na fascynacji granicami kończąc. Może się okazać zatem, iż dla każdego ta książka będzie znaczyć coś zupełnie innego o to moim zdaniem jest jej podstawowy atut zważywszy na obrzydliwą tendencję do zawłaszczania pamięci i nadawania jej jednej, jedynej, zamkniętej i ograniczonej w swej istocie interpretacji potrzebnej tylko i wyłącznie do prowadzenia perfidnej gry polityczno-psychologicznej.

Książka Martina Pollacka pojawia się w trudnym czasie kiedy tak naprawdę mało jest miejsca na swobodną i w miarę spokojną refleksję nad historycznymi uwarunkowaniami relacji pomiędzy sąsiadami w naszej części Europy. Wydaje się momentami iż wszelkie próby inteligentnej i cywilizowanej dyskusji nad genezą tego co się między nami wydarzyło są skazane na niepowodzenie, ale może właśnie taki sposób nienarzucającej się refleksji w postaci esejów, dzielenia się wspomnieniami i doświadczeniami (zwłaszcza tymi traumatycznymi) jest metodą na przebrnięcie przez cały ten bełkot i zacietrzewienie. Miejmy nadzieję, że tak właśnie będzie, bo zdecydowanie nie można odmówić Pollackowi wrażliwości i wyczucia, co z uwagi na stygmat jaki nosi z uwagi na swoje pochodzenie działa na jego korzyść w obecnej rzeczywistości. Myślę, że nikogo nie trzeba uświadamiać co do tego, iż ogromną część naszego społeczeństwa cechuje raczej niska tolerancja nie tylko dla sąsiadów z zachodniej granicy a przy tym paradoksalnie coraz popularniejsze są ruchy neonazistowskie. Tym samym książka której autorem jest Austriak dokonujący rozliczenia z ojcem, który jak się okazuje w czasie wojny dokonywał pogromów na ziemiach polskich może być właśnie tym remedium jakiego potrzebujemy do tego aby oczyścić pamięć zbiorową. Ja w każdym razie ze swojej strony gorąco ją polecam!

[Magda B · Rating 5 out of 5]

"Topografia pamięci" to podzielony na trzy części, dość krótki (przeczytałam go dosłownie w jeden dzień) zbiór tekstów Martina Pollacka. Teksty te pochodzą z różnych lat i autor decydując o ich kolejności nie kierował się chronologią. Pogrupowane są tematycznie, choć przenikają się nawzajem, mieszają i tworzą spójną, choć różnorodną całość. Pierwsza część jest najbardziej osobista i dotyka prywatnych wspomnień i rodzinnej pamięci autora (tym którzy nie znają wcześniejszej twórczości Pollacka powiem tylko, że jest to pamięć trudna, bolesna i naznaczona zbrodnią), w drugiej części punktem wyjścia są stare, przede wszystkim wojenne zdjęcia i indywidualne ludzkie historie. W trzeciej autor skupia się na europejskich regionach, ich pamięci zbiorowej, a pisze przede wszystkim o swojej ulubionej Galicji. "Topografia pamięci" sięga głęboko w przeszłość – tę wojenną, śmiertelną, ocierającą się o horror i wyłuskuje z tej przeszłości to, co nas najbardziej przeraża, to o czym na co dzień wcale pamiętać nie chcemy.

Te wszystkie z pozoru różne tematy łączy jedno – pamięć. Pamięć o wszystkim tym, o czym pamiętać trzeba. Pamięć o naszej europejskiej przeszłości. O tym, że – czy tego chcemy, czy nie – ten wielokulturowy świat, zabity bezpowrotnie przez nazistów, nadal buduje naszą tożsamość. Jest obecny w naszym języku, obyczajach, myśleniu. Pollack podkreśla, że nie da się zrozumieć siebie, ani swojego kraju, ani swojego narodu, a przede wszystkim Innych, bez poznania przeszłości. Ale Topografia pamięci to też opowieść o tym, że warto pamiętać o ludziach, o jednostkach, o człowieku. Trzeba znać dzieje swojej rodziny, swojego regionu, żeby być człowiekiem świadomym.

"Topografia pamięci" to bez wątpienia najważniejsza, najmądrzejsza i najbardziej skłaniająca do myślenia i refleksji książka, jaką przeczytałam w tym roku. To jest naprawdę Literatura pisana właśnie przez duże L – niby niepozorna, krótka, pozbawiona fajerwerków i przytupu, ale uderzająca prosto w serce i zostawiająca czytelnika z niezliczonymi pytaniami. Z niepokojem. Polecam ją właściwie każdemu, kto jest gotowy zmierzyć się z pamięcią – swoją, swojej rodziny, swojego narodu. Każdemu, kto nie boi się szczerości, prawdy i odwagi.

[Piotr · Rating 3 out of 5]

Zestaw krótkich form znanego austriackiego pisarza/reportażysty. I to właśnie ta struktura oraz dość nierówny poziom konkretnych esejów stanowiły dla mnie największą "przeszkodę" w czytaniu tej książki. Ogólny temat wszystkich to pamięć: jej kształt, treść oraz przemilczenia. Dwie główne osie tematyczne to przeszłość rodziny autora oraz Galicja. Najciekawsze dla mnie były te eseje, w których Pollack patrzy na historię i pamięć swojej rodziny uwikłanej w narodowy socjalizm w Austrii. Jej intymny portret mówi na dużo nie tylko o konkretnej rodzinie lecz również o nazistowskiej i powojennej Austrii. Najmniej zainteresowały mnie eseje pozbawione historycznego i biograficznego konkretu a dotyczące ogólnych rozważań. Mimo wszystko warto.

[Ewa Żm · Rating 3 out of 5]

Eseje jak eseje. Dobrze się je czyta, ale nie wybiły się żadną myślą przed szereg w tematyce zbiorowej pamięci i traum Europy. Więcej tu resentymentalizmu i pytań niż odpowiedzi.

[NATALIA Bookstorm · Rating 4 out of 5]

Чудова книга про пам'ять, яку автор намагається віднайти, "викопати", відшукати й поширити для того, щоб наступні покоління не проживали подібного досвіду.

Із самого початку книга захоплює цікавими спостереженнями, думками й спогадами Мартіна Поллака з дитинства, котрі плавно переходять в розповідь про те, як поволі "відкривалась" історія його родини, котра була вздовж і впоперек "прошита" цінностями нацизму і в той же час твердим переконанням його батьків, бабусі, що вони все робять правильно. Автор знайомить нас також із своїми засадами пізнання історії та шляхом вибору професії, адже його бабуня беззаперечно радила вступати на германістику і ціла сім'я ображалась на його вибір - бажання досліджувати Східну Європу.

Книга написана 2017 року (переклад українською вийшов лише нещодавно) та свою актуальність не втратить ще мабуть кілька десятків років. Адже насильники і вбивці майже ніколи не вважають себе винними. "Це все обставини, в які ми потрапили" - кожного разу казатимуть вони. А люди, що живуть поруч і мимоволі стають співучасниками злочинів, так само завжди хитатимуть ствердно головами, укріплюючи в часопросторі бажання забути, "не бачити", відправити у небуття справжніх жертв, звичайних людей, котрим "просто не пощастило", бо народились білими, євреями, Українцями ітд.

Автор досить вдало поєднує проблематику Голокосту, Голодомору, питання ромів та багатокультурного середовища всієї Галичини. Наскрізьною ниткою простежується його ненависть до нацизму, але більше за все ненависть до приховування справжньої історії, т.зв. "мовчання ягнят", свідків, котрі чомусь роками виправдовують убивць, і цим уможливлюють повторення повоєнної історії.

Книга однозначно заслуговує на штудіювання з олівцем і нотатником, і може стати чудовим початком довгого і цікавого ланцюжка дослідження Галичини, "єврейської частини" Варшави та культурної спадщини Красногруди Чеслава Мілоша.

[Zuza · Rating 5 out of 5]

Jedna z niewielu książek w tym roku, którym dałam 5 gwiazdek! Jednak jest to w pełni zasłużone, bo choć nie jest to gatunek, który łatwo ocenić, książka Pollacka mnie urzekła i przysłowiowo wbiła w fotel.
Autor snując rozważania o historycznej przeszłości Austrii, Niemiec, ale także Polski, Ukrainy i ludzi, którzy zamieszkiwali te obszary. O zapomnianym, albo wypartych z historii negatywnych fragmentach tychże historii, z nuta krytycyzmu, bez koloryzacji. Muszę przyznać, że bardzo otworzyło mi to oczy na pewne kwestie np. na historię i obraz Galicji czy historie europejskich, nie tylko polskich Żydów. Uświadomiłam też sobie jak ważna jest wiedza i pamięć o tych wydarzeniach, wydarzeniach II wojny światowe i jej okolic, jak ważne jest dbanie o to żeby znowu nie doprowadzić do takich wydarzeń. Przecież składają się na to tysiące małych rzeczy, czynniki, którymi można było zapobiec. Myślę, że pośrednio właśnie taką rolę informacyjną, ale też zapobiegawczą, rozbudzającą krytyczne myślenie o pewnych sprawach, może pełnić literatura. To właśnie ona uczy dostrzegać negatywne oznaki, ale też pomaga wyćwiczyć zdrową dawkę sceptycyzmu, który jest potrzebny w życiu, poprzez przedstawianie i konfrontowanie różnych punktów widzenia w odniesieniu do jednej sytuacji. Dlatego jeszcze bardziej się cieszę, że po przeczytaniu tej książki miałam swoiste uczucie zadowolenie z tego, że ja faktycznie staram się dużo czytać, różnych gatunków, nie ograniczając się do jednego obszaru literatury, bo jest to tylko jak największa korzyść dla mnie, nigdy zaś wada.

[pężyrka · Rating 4 out of 5]

Spodziewałam się trochę czegoś innego, ale czy się zawiodłam? Absolutnie nie.
Autor zabiera nas do wspomnień, które można odnaleźć we wszystkim. Od tych własnych, cudzych, po te, które można odnaleźć na zdjęciach. Coś niesamowitego.
Wciąga w nas historie, starając się nakreślić je z różnej perspektywy, zawsze to zaznaczając. Pokazuje nam, że nic nie jest czarno-białe, a już szczególnie ludzie i historia. Powinniśmy zmierzyć się z dziejami naszych przodków, by całkowicie poznać siebie, nawet jeśli wiąże się to z rozdrapywaniem ran, mierzeniem się z ciężkimi sprawami bądź załamaniem światopoglądu.
Poruszyła mnie analiza zdjęć, niektóre naprawdę przyprawiają o gęsią skórę i aż ciężko uwierzyć, że są prawdziwe. Odnajdywanie na nich prawdziwych ludzi i ich historii. Nadanie im duszy. Myślę, że teraz będę postrzegać fotografie całkiem inaczej.
Każdy z esejów jest ciekawy, zmuszający do myślenia, ale 'Pamięć w społeczeństwie zróżnicowanym' oraz 'Moje polskie lekcje' uderzyły we mnie chyba najmocniej, szczególnie w obliczu ostatnich wydarzeń na świecie. Mam nadzieję, że przeczyta je jak najwięcej osób i podda się refleksji.
Ostatni fragment - niesamowicie ważne słowa, do których z pewnością będę wracać, a także przytaczać innym ludziom.

[Lily · Rating 5 out of 5]

Перша книжка Поллака, яку я прочитала і купила ще дві його книги - про щось це та й говорить. У цій книзі есеїв автор пише про свою родину, де було багато прихильників нацизму, про те, як нацизм становлювався, як прийшов на галицькі землі і якими були ті галицькі землі до того, що їх формувало. Про імперію, частиною якої була Галичина. Про людей, видатних особистостей з цих місць. І, звісно, про пам'ять, яка так часто в цій частині Європи ставала поняттям відносним - скільки тут всього мінялося. Тільки недавно прочитала і вже хочеться перечитати ще раз.

[Multi Paulik · Rating 5 out of 5]

Choć nie wszystkie eseje czytało się jednakowo dobrze, daję 5 gwiazdek. Książka porusza ważne i aktualne tematy (pamięć, traumy związane z historią, wielonarodowość itp.). Wg mnie najlepsze teksty: "Twarz Józefa Parigala" i "Moje polskie lekcje". Podoba mi się szczerość autora i to, że zadaje wiele pytań, na które nie zawsze sposób odpowiedzieć, ale na pewno warto je zadawać

[Klaudia · Rating 5 out of 5]

Fantastyczne, angażujące, pełne empatii eseje, zwłaszcza te dotyczące migrantów, granic i wielokulturowych społeczeństw. Zdjęcia opatrzone komentarzem autora pozwoliły mi na pouczającą podróż w czasie.

[Monika · Rating 4 out of 5]

Eseje o pamięci, o historii. O tym o czym się milczy, jak różnie się pamięta.

[Kamil Murdza · Rating 5 out of 5]

Martin Pollack jak zawsze w formie

[Kamilla.Esz · Rating 3 out of 5]

3.5

[Wojtek Konieczny · Rating 4 out of 5]

8/10

[Sara · Rating 4 out of 5]

"[...] Ci sarebbe ancora molto da indagare ed elaborare, raccogliere e visionare documenti, ricordi, lettere e fotografie. A volte viene da chiedersi perché ci voglia così tanto tempo."