What do you think?
Rate this book
Підземні ріки течуть
На початку збірки «Підземні ріки течуть» автор запалює свічку у темному підвалі – і замикає читача у ньому, лишаючи сам-на-сам з безликими картонними фігурами з порцеляновими головами. У кожної з восьми фігур є своя історія, своя тінь на пожовклій від часу стіні. Навіщо літнє подружжя прямує у самісіньке серце небезпечної зони Темряви? Що ховається за личиною гротескного «ми»? Як утекти від потойбічного птаха, якщо він оселився у твоїй голові? Хто переможе у протистоянні між Китом, Островом і Темрявою? Чи можна знайти Бога? І, зрештою, де не ходить смерть?
Низка символів, що проходить крізь усі частини книжки, поступово перетворюється на тло для прихованої, дев’ятої історії, де поєднуються всі події, всі сенси та натяки. І тоді вам буде що сказати чорній істоті з зубастою пащею, яка чекає наприкінці шляху.
Ці тексти химерні. Приховані знаки – підступні. Силуети за поворотом – жаскі. Зазвичай автор проводить гостей манівцями, підготовленими заздалегідь, аби зрештою розповісти свою історію. Що ж, не цього разу. Євген Лір випускає з підвалів своєї свідомості темних псів, самогубців, шукачів метафізичних істин і навіть художницю-криміналістку, аби ті сплелися у потойбічному танці навколо мерехтливої свічки – уяви свого читача – і змусили його віднайти свій шлях самотужки. Подорож світом цієї збірки небезпечна, але від цього ще захопливіша. Вісім оповідань, що увійшли до книжки, тісно пов’язані між собою символами, подіями та натяками. І якщо вам стане снаги поєднати знаки під правильним кутом, ви отримаєте дев’яту історію, приховану під опалим листям, – бо найцікавіше завжди приховане від очей.
Прислухайтесь. Чуєте? Підземні ріки течуть.
Низка символів, що проходить крізь усі частини книжки, поступово перетворюється на тло для прихованої, дев’ятої історії, де поєднуються всі події, всі сенси та натяки. І тоді вам буде що сказати чорній істоті з зубастою пащею, яка чекає наприкінці шляху.
Ці тексти химерні. Приховані знаки – підступні. Силуети за поворотом – жаскі. Зазвичай автор проводить гостей манівцями, підготовленими заздалегідь, аби зрештою розповісти свою історію. Що ж, не цього разу. Євген Лір випускає з підвалів своєї свідомості темних псів, самогубців, шукачів метафізичних істин і навіть художницю-криміналістку, аби ті сплелися у потойбічному танці навколо мерехтливої свічки – уяви свого читача – і змусили його віднайти свій шлях самотужки. Подорож світом цієї збірки небезпечна, але від цього ще захопливіша. Вісім оповідань, що увійшли до книжки, тісно пов’язані між собою символами, подіями та натяками. І якщо вам стане снаги поєднати знаки під правильним кутом, ви отримаєте дев’яту історію, приховану під опалим листям, – бо найцікавіше завжди приховане від очей.
Прислухайтесь. Чуєте? Підземні ріки течуть.
160 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 17 of 17 reviews
July 30, 2019
"З тіні постала чорна істота людської подоби. Геть чорна, тільки очі й зубастий рот виділяються із суцільної чорноти.
Істота сіла на камінь і вишкірилась:
— Ну що, готовий поговорити?"
Поговорити про темряву, з якою тебе замкне наодинці ця книга. Про темряву, через яку автор веде тебе, затягуючи у химерну, моторошну атмосферу оповідань, де ти прислухаєшся до кожного слова, вчитуєшся у кожен звук, вдивляєшся у кожен силует, шукаєш підступні знаки. Тебе замкнено. Темний підвал сповнений жаскими тінями, які малює у мерехтливому світлі свічки твоя уява. І ти заворожено розглядаєш їх. Розглядаєш кожну деталь, намагаєшся розгледіти приховане. Тебе охоплюють неймовірні емоції, які, як потоки води, що починаються з німої темряви ґрунтів, заповнюючи підземні порожнини, вибиваються крізь землю (на нашій стороні?), течуть струмками, звучать. Течуть місцями, де ніхто не ходить, непролазними хащами зловісних лісів. Розтікаються у ріки, спокійні та тихі, бурхливі та голосні, жахають раптовими вирами (обережно, вибратися з них дуже складно), впадають у море символів, в загадковий океан натяків, де для тебе є лише один порятунок - невеликий тихий острів. Чи врятує він тебе? Хто переможе цього разу? Острів, Кит чи Темрява? Прислухайся. Тут кожне слово смикає струни твоїх емоцій. І ніби й досі музика, але вона гнітюча, дзвінка, скрипуча, захоплююча, і все це водночас, і ось тобі вже бракує дихання… Бо поміж рядків, можливо не відразу, але ти знайдеш ще одне оповідання. Оповідання про те, що абсолютного, вселенського зла не існує. У дзеркалі слів в ти побачиш набагато більше зло — примару, чорну істоту людської подоби. Людину. Себе.
Не бачиш? Не варто засмучуватися. Адже речі знаходяться ближче, ніж здаються у дзеркалі … То як, поговоримо про темряву? Тобі точно є що собі сказати, особливо коли тебе замкнуто наодинці з собою.
🖤 10/10
Давно не писала про книги (востаннє це було десь у лютому), бо часу на читання бракує, а для написання відгуку й поготів. Але ця книга варта уваги. Окрім вищеописаних емоцій, які викликала у мене ця збірка оповідань, додам, що це той випадок, коли ці химерні історії хочеться не тільки читати, а й дивитися. Вийшов би дуже атмосферний міні-серіял з короткометражними серіями. І що цікаво, що цю книгу, як і серіял, впевнена, зацінили б іноземні читачі та глядачі.
Істота сіла на камінь і вишкірилась:
— Ну що, готовий поговорити?"
Поговорити про темряву, з якою тебе замкне наодинці ця книга. Про темряву, через яку автор веде тебе, затягуючи у химерну, моторошну атмосферу оповідань, де ти прислухаєшся до кожного слова, вчитуєшся у кожен звук, вдивляєшся у кожен силует, шукаєш підступні знаки. Тебе замкнено. Темний підвал сповнений жаскими тінями, які малює у мерехтливому світлі свічки твоя уява. І ти заворожено розглядаєш їх. Розглядаєш кожну деталь, намагаєшся розгледіти приховане. Тебе охоплюють неймовірні емоції, які, як потоки води, що починаються з німої темряви ґрунтів, заповнюючи підземні порожнини, вибиваються крізь землю (на нашій стороні?), течуть струмками, звучать. Течуть місцями, де ніхто не ходить, непролазними хащами зловісних лісів. Розтікаються у ріки, спокійні та тихі, бурхливі та голосні, жахають раптовими вирами (обережно, вибратися з них дуже складно), впадають у море символів, в загадковий океан натяків, де для тебе є лише один порятунок - невеликий тихий острів. Чи врятує він тебе? Хто переможе цього разу? Острів, Кит чи Темрява? Прислухайся. Тут кожне слово смикає струни твоїх емоцій. І ніби й досі музика, але вона гнітюча, дзвінка, скрипуча, захоплююча, і все це водночас, і ось тобі вже бракує дихання… Бо поміж рядків, можливо не відразу, але ти знайдеш ще одне оповідання. Оповідання про те, що абсолютного, вселенського зла не існує. У дзеркалі слів в ти побачиш набагато більше зло — примару, чорну істоту людської подоби. Людину. Себе.
Не бачиш? Не варто засмучуватися. Адже речі знаходяться ближче, ніж здаються у дзеркалі … То як, поговоримо про темряву? Тобі точно є що собі сказати, особливо коли тебе замкнуто наодинці з собою.
🖤 10/10
Давно не писала про книги (востаннє це було десь у лютому), бо часу на читання бракує, а для написання відгуку й поготів. Але ця книга варта уваги. Окрім вищеописаних емоцій, які викликала у мене ця збірка оповідань, додам, що це той випадок, коли ці химерні історії хочеться не тільки читати, а й дивитися. Вийшов би дуже атмосферний міні-серіял з короткометражними серіями. І що цікаво, що цю книгу, як і серіял, впевнена, зацінили б іноземні читачі та глядачі.
October 15, 2018
Це дійсно химерні історії: атмосферно, інколи незрозуміло, химерно, темно, лячно, жаско і моторошно. Для любителів тягучих психологічних історій та жахів.
1. Гра зі світлом - 10/10.
2. Атер - 10+/10.
3. Ми - 8/10.
4. Хто на нашій стороні? - 5/10.
5. Де не ходить смерть - 3/10.
6. Хижа - 9/10.
7. Крок - 5/10.
8. "Я вирішив побачити Бога..." - 3/10.
9. Острів - 5/10.
10. Запитання - 10/10.
1. Гра зі світлом - 10/10.
2. Атер - 10+/10.
3. Ми - 8/10.
4. Хто на нашій стороні? - 5/10.
5. Де не ходить смерть - 3/10.
6. Хижа - 9/10.
7. Крок - 5/10.
8. "Я вирішив побачити Бога..." - 3/10.
9. Острів - 5/10.
10. Запитання - 10/10.
October 22, 2020
Шкода, коли тобі подобається «як», а не дуже заходить «про що». Спочатку наче і цікаво було, але ближче до кінця трохи знудилася. Самій прикро(
April 8, 2022
This is a collection of short stories, which mix gothic, SF and horror from one of the co-founders of Твоя Підпільна Гуманітарка Youtube channel that ranges from Ukrainian mythic beings to discussion how to read and understand texts like Beowulf or Bible. He is also a translator of many books, including The King in Yellow and Moonchild. Here I have to admit, I am not a fan of horrors, I grew in the USSR were such ‘degenerative bourgeois literature that satisfies lowest demands’ wasn’t published and I guess it works the best for teens, so I sadly missed the opportunity.
The book is rather small – I listened to in on audio made by public broadcast project СЛУХАЙ that tries to popularize Ukrainian poets and writers by making audio versions of their works, and it is just 5 hours on audio (average English novel is about 8 hours or more).
1. Гра зі світлом - Playing with light. An intro to the book, depicting a candle surrounded by flat figures that give strange dancing beings on walls around.
2. Атер – Ater. Maybe the most SF of the stories of what if type – a man and his wife decided to go to their daughter to take her and her kid back from a strange area (Ater means darkness in Greek) that slowly grows and people within are maybe gradually become less human
3. Ми – We. Stream of consciousness of some strange entity as it comes to our world and follows an old man.
4. Хто на нашій стороні? - Who is on our side? A narrator meets his old girl friend (not girlfriend) who hears a growl of an invisible dog, who she thinks stalks her. He also starts hearing an invisible bird above his apartment. They investigate what it can be
5. Де не ходить смерть - Where death doesn’t go. A kind of mystic experience in nowhere land
6. Хижа – Chalet. A man goes thru winter to bring a wooden heart to an oubliette in his rented chalet and dies. A woman artist, specialized in drawing dreams of criminals rents the same chalet…
7. Крок – Step. A series of blog entries about a 52-year man, who walked from his window on 9th floor, which give details to his life story
8. "Я вирішив побачити Бога..." - "I decided to see God ..." more poetic flow of consciousness than a story with a twist at the end
9. Острів – Island. Three kids, age about 8 live with their parents on a strange island that appeared out of nowhere in the 1910s, with one girl the only person, who was born here.
10. Запитання – Questions. An outro that like uroboros returns to the first piece
The book is rather small – I listened to in on audio made by public broadcast project СЛУХАЙ that tries to popularize Ukrainian poets and writers by making audio versions of their works, and it is just 5 hours on audio (average English novel is about 8 hours or more).
1. Гра зі світлом - Playing with light. An intro to the book, depicting a candle surrounded by flat figures that give strange dancing beings on walls around.
2. Атер – Ater. Maybe the most SF of the stories of what if type – a man and his wife decided to go to their daughter to take her and her kid back from a strange area (Ater means darkness in Greek) that slowly grows and people within are maybe gradually become less human
3. Ми – We. Stream of consciousness of some strange entity as it comes to our world and follows an old man.
4. Хто на нашій стороні? - Who is on our side? A narrator meets his old girl friend (not girlfriend) who hears a growl of an invisible dog, who she thinks stalks her. He also starts hearing an invisible bird above his apartment. They investigate what it can be
5. Де не ходить смерть - Where death doesn’t go. A kind of mystic experience in nowhere land
6. Хижа – Chalet. A man goes thru winter to bring a wooden heart to an oubliette in his rented chalet and dies. A woman artist, specialized in drawing dreams of criminals rents the same chalet…
7. Крок – Step. A series of blog entries about a 52-year man, who walked from his window on 9th floor, which give details to his life story
8. "Я вирішив побачити Бога..." - "I decided to see God ..." more poetic flow of consciousness than a story with a twist at the end
9. Острів – Island. Three kids, age about 8 live with their parents on a strange island that appeared out of nowhere in the 1910s, with one girl the only person, who was born here.
10. Запитання – Questions. An outro that like uroboros returns to the first piece
October 9, 2019
Підземні ріки підсвідомості течуть та утворюють вир образів, плинних і змінних. Mutabor. Кит жене темряву, німота накриває дім, звідти виринає кит і замикається коло.
Скажу зразу: за цією невеличкою книгою можна писати наукову, нескінченно розбирати згадані образи, занурюючись все глибше та стрибаючи між паралельними світами, або вирушати у тріпи. Це особливість «Підземних рік..» — ти можеш рухатись будь-якою дорогою, обрати притаманний тобі шлях відчитання, не відшукувати того, що “автор хотів сказати”, але знайти те, що хочеш собі сказати ти сам, аби переповісти це істоті наприкінці шляху.
Фактично, це унікальна збірка з ∞ історіями Ліра та дев’ятою, котру кожен творить сам для себе, шляхом синтезу прочитаних раніше образів та всім своїм досвідом.
Відзначу найкрутіші прийоми:
Паралелі/протиставлення: все у світі книги має свій відповідник, а потім приходить черга наґваля і він остаточно переконує. Одне протиставляється іншому, але з цього протистояння виходить третє, що мандрує історіями далі, творячи нові зв’язки та паралелі. Підземні ріки — це паралельні кола, і кіл цих — дев’ять. А ще — тут протистояння не світла і темряви, а існування і ніщо, nada.
Будь-яка гра зі світлом є грою з кольорами і навпаки. Кольори тут згадуються часто, творять атмосферу та набувають особливого значення розділяють світи та виступають замало не психопомпами.
Окрема подяка і шана за реверанси референсів, інтертекст і приховані культурні коди: бретонські легенди, Мерріт, Донеллі, відомі виконавці, не надто прихована відсилка до Бродського, міфологічні істоти, фантоми Твін Піксу, і ще одна графічна новела.
Звукопис: нарешті всі моторошні звуки набули дійсного звучання. Вперше на моїй пам'яті це настільки точне та довершене відтворення звуків. Айх!
А крім цього, є зв’язок оповідань, їх перетікання одне в одне, переосмилення повторюваностей та зациклення Острова на першому оповіданні Атері, перегукування імен та подій, міграція персонажів, три сторінки виписаних символів і це зовсім, зовсім не все, проте стане заговорити зуби істоті людської подоби.
«Підземні ріки» — магічний реалізм, екзистенційний горор, атмосфера безвиході (і ніколи не читайте, застрягнувши у провінційних містах опісля переїзду).
Скажу зразу: за цією невеличкою книгою можна писати наукову, нескінченно розбирати згадані образи, занурюючись все глибше та стрибаючи між паралельними світами, або вирушати у тріпи. Це особливість «Підземних рік..» — ти можеш рухатись будь-якою дорогою, обрати притаманний тобі шлях відчитання, не відшукувати того, що “автор хотів сказати”, але знайти те, що хочеш собі сказати ти сам, аби переповісти це істоті наприкінці шляху.
Фактично, це унікальна збірка з ∞ історіями Ліра та дев’ятою, котру кожен творить сам для себе, шляхом синтезу прочитаних раніше образів та всім своїм досвідом.
Відзначу найкрутіші прийоми:
Паралелі/протиставлення: все у світі книги має свій відповідник, а потім приходить черга наґваля і він остаточно переконує. Одне протиставляється іншому, але з цього протистояння виходить третє, що мандрує історіями далі, творячи нові зв’язки та паралелі. Підземні ріки — це паралельні кола, і кіл цих — дев’ять. А ще — тут протистояння не світла і темряви, а існування і ніщо, nada.
Будь-яка гра зі світлом є грою з кольорами і навпаки. Кольори тут згадуються часто, творять атмосферу та набувають особливого значення розділяють світи та виступають замало не психопомпами.
Окрема подяка і шана за реверанси референсів, інтертекст і приховані культурні коди: бретонські легенди, Мерріт, Донеллі, відомі виконавці, не надто прихована відсилка до Бродського, міфологічні істоти, фантоми Твін Піксу, і ще одна графічна новела.
Звукопис: нарешті всі моторошні звуки набули дійсного звучання. Вперше на моїй пам'яті це настільки точне та довершене відтворення звуків. Айх!
А крім цього, є зв’язок оповідань, їх перетікання одне в одне, переосмилення повторюваностей та зациклення Острова на першому оповіданні Атері, перегукування імен та подій, міграція персонажів, три сторінки виписаних символів і це зовсім, зовсім не все, проте стане заговорити зуби істоті людської подоби.
«Підземні ріки» — магічний реалізм, екзистенційний горор, атмосфера безвиході (і ніколи не читайте, застрягнувши у провінційних містах опісля переїзду).
November 13, 2018
Цікава химерна проза. За задумом автора, оповідання повинні скластися у певну картину, більшу від суми самих оповідань. Найбільше сподобалось "Де не ходить смерть" та "Хижа"
December 30, 2019
"Мені здалося, що в мене теж немає дому. Якщо дім - це місце, де ти почуваєшся в безпеці."
Перше, що впадає в очі - особливий стиль автора. Оце "ґ" таке миле внутрішньому слуху.
Текст буквально затягує в себе.
Ідеї, образи та атмосфера оповідань вражають. Це ґеніально. Прямо лайк лайк лайк. 🖤🖤🖤
Персонажі дуже живі. В багатьох впізнавала себе. Деколи дослівно.
Помітно градацію химерності оповідань. Хоч і не зовсім лінійну, але... є щось таке. Якийсь розвиток дивовижності. Чи то мене просто засмоктувало все сильніше і сильніше в цей містично-магічний світ.
Дякую! Уклін. Оплески. 🖤
.
А, ну і мінуси.
Чо так мало?)
Перше, що впадає в очі - особливий стиль автора. Оце "ґ" таке миле внутрішньому слуху.
Текст буквально затягує в себе.
Ідеї, образи та атмосфера оповідань вражають. Це ґеніально. Прямо лайк лайк лайк. 🖤🖤🖤
Персонажі дуже живі. В багатьох впізнавала себе. Деколи дослівно.
Помітно градацію химерності оповідань. Хоч і не зовсім лінійну, але... є щось таке. Якийсь розвиток дивовижності. Чи то мене просто засмоктувало все сильніше і сильніше в цей містично-магічний світ.
Дякую! Уклін. Оплески. 🖤
.
А, ну і мінуси.
Чо так мало?)
April 3, 2021
Гарна збірка оповідань від одного з авторів Підпільної Гуманітарки, яка створена під величезним впливом Лавкрафта
September 11, 2026
Цю збірку оповідань я хотіла прочитати вже дуже давно, але з нею є одна доволі суттєва проблема: її практично неможливо дістати. Електронного видання, наскільки мені відомо, не існує, а фізичне давно зникло з продажу. Колись я вже знаходила аудіоверсію, але тоді мені не сподобалася ні якість запису, ні начитка, тому я досить швидко від неї відмовилася. Цього разу я знайшла книгу на ресурсі Слухай, де з якістю все виявилося значно краще, і вирішила пізнати нарешті ці самі підземні ріки. А компанію вона мені склала під час роботи над обкладинкою для іншої містичної книжки відомого автора, якого, наскільки мені відомо, пан Лір також любить і поважає. Вибір акомпанементу був цілком свідомим і виявився надзвичайно влучним. Якби я могла сказати, над чиєю саме книжкою зараз працюю, думаю, пану Євгену це навіть полестило б, але поки що - NDA.
А от чого саме чекати від «Підземних рік», я до кінця не знала. З усього, що я наразі читала у Євгена Ліра, це найраніша його книжка і хоча все прочитане в нього досі мені подобалося, рання робота - це все ж таки рання робота. Письменництво, як і малювання, передбачає не лише хист, а й ремесло, а ремесло неминуче вдосконалюється з досвідом. Тому мені було цікаво, наскільки в цій збірці вже буде впізнаваним той Лір, якого я знаю за пізнішими текстами, а наскільки відчуватиметься автор, який іще тільки формує власний інструментарій. Тому - по черзі.
1. Гра зі світлом
Невеличке інтро, яке задає тон усій збірці. Подивимося, наскільки сама книга зрештою відповідатиме цьому заданому тону.
2. Атер - 5
Дуже круто. Насправді одразу п'ять зірок і дуже сильний початок цієї збірки. Мені особливо цікаво те, наскільки по різному, це оповідання може читатися залежно від бекграунду самого читача. Людина поза українським контекстом цілком могла б сприйняти «Атер» просто як дистопічний фантастичний горор чи навіть sci-fi suspense - яким він, власне, і є. Але мені, читаючи його в Україні у 2026 році, знаючи історію самого автора та його ставлення до нашої війни ще задовго до того, як вона переросла у повномасштабну, практично неможливо не бачити тут дуже очевидних і, як на мене, зовсім не прихованих паралелей з окупацією українських земель. Особливо влучно це спрацьовує через те, що Атер не просто захоплює простір, а й відбирає мову. І тут мені складно навіть спробувати відокремити фантастичну метафору від того, наскільки болісно знайомим є сам механізм: захоплення території, витіснення мови, позбавлення людей власного голосу і поступове поглинання всього простору чимось чужим, і найстрашніше - нормалізація цього. Книга вийшла у 2018 році, коли окупація частини України вже тривала чотири роки, і для мене цей реальний біль у фантастичному тексті відчувся вкрай виразно. А зараз усе це, звичайно, ще страшніше - у 2018 році не існувало повномасштабного вторгнення, значно більшої кількості окупованих територій і, зокрема, окупації рідного міста самого Євгена Ліра - Мелітополя.
3. Ми - 4
«Ми» я насправді вже читала минулого року, коли вдруге відкрила «Степового бога» - цього разу вже в новому виданні Віхоли, де після основного тексту додані дві невеликі історії - саме «Ми» та ще «Степ». Що цікаво, першу, більш абстрактну частину «Ми» я пам'ятала дуже добре, а от другу - історію старого лісника, чомусь не пам'ятала взагалі. Настільки, що спочатку навіть подумала, чи не відрізняється версія в «Підземних ріках» від тієї, яку я вже читала раніше. Виявилося, що *майже* ні. Але одна відмінність таки знайшлася, причому досить неочікувана. В аудіоверсії «Підземних рік» зниклого лісника звати І. А. Свідзінський (?), і я була впевнена, що цього прізвища у версії зі «Степового бога» не було. Пішла перевіряти - і справді: у виданні «Віхоли» це І. А. Хоренко. Чомусь між редакціями персонажу змінили прізвище! Я не знаю чи є там ще якісь дрібні відмінності, а перечитувати зараз обидві версії мені, чесно кажучи, лінь, але деталь цікава.
«Ми» - атмосферний, дуже невеликий шматочок значно ширшої міфології Хассари й світу, який повніше розгортається у «Степовому бозі». І тут мені вже складно зрозуміти, як саме це оповідання спрацювало би для мене без роману, тому що «Степового бога» я читала вже двічі й відокремити одне від іншого просто не можу. Але саме як додатковий фрагмент цього сеттингу, швидкий погляд на щось значно більше за межами конкретної історії, воно мені подобається. Коли я читала його після роману, воно дуже органічно прочиталося як такий невеликий бонусний шматочок уже знайомого світу, зараз враження приблизно те саме.
4. Хто на нашій стороні – 4.5
Дуже сподобалося. За стилем це, мабуть, поки найближче до формули «Степового бога», що, звісно, не дивно. Маємо молодого головного героя, його подругу, спочатку незрозумілі містичні події, а потім уже цілком очевидну потойбічну загрозу, існування якої просто неможливо заперечувати. Мені здається, у Ліра взагалі сформувався дуже впізнаваний почерк у тому, як саме він створює задуману атмосферу: бере абсолютно звичайні, знайомі українські міста, місця й обставини - тут це Полтава, і дозволяє в цю буденну реальність поступово прорватися чомусь абсолютно жахливому, феєрично потойбічному, міфологічному і незбагненному, але не перетворює це явище на просто чергового монстра, якого треба перемогти.
5. Де не ходить смерть – 3.5
Дуже коротка сюрреалістична штука - трохи артхаус, трохи філософська замальовка, трохи просто набір образів та алюзій, які можна за бажанням сидіти й розбирати, збираючи з них щось більше. А можна не розбирати - і я, чесно кажучи, не буду. Воно непогане, атмосферне, образи цікаві, загальне відчуття працює, але я не можу сказати, що мені тут донесли саме історію. Це радше твір, який залишає після себе певний настрій, а не дещо конкретне. Для людини, яка дуже любить артхаус і отримує окреме задоволення від того, щоб самостійно розбирати подібні речі на символи й алюзії, це, напевно, буде значно цікавіше. Мені артхаус іноді заходить, але переважно лише тоді, коли твір зачіпає мене чимось іншим настільки, що мені справді хочеться докладати зусиль до розбору. Тут такого бажання не виникло. Тобто це все ще було прикольно, але водночас я вже зараз підозрюю, що з часом саме цю історію майже не пам'ятатиму. Якщо мені через рік нагадають про оповідання Ліра, де темрява поглинає місто, або про історію в Полтаві з потойбічною загрозою, я майже напевно одразу згадаю, про що йдеться. А от «Де не ходить смерть» - не впевнена.
6. Хижа – 4.5
Дуже класно. Містика, горор, паранормальне, ідеально передана атмосфера і вдала ідея - все працює настільки добре, що я абсолютно можу уявити «Хижу» екранізованою як короткометражний фільм чи окремий епізод якогось горор-серіалу. Особливо сподобалася образність. Тут дуже легко візуалізувати буквально все: природу, саму хижу, погоду, світло, настрій, те, як це місце мало б звучати чи пахнути. І водночас текст не перевантажений описами - просто їх достатньо, щоб простір одразу виник у голові й відчувався майже фізично. Те саме з персонажами. Історія коротка, часу на них об'єктивно небагато, але його вистачає, щоб дуже швидко зрозуміти, що це за люди. Як вони поводяться, як розмовляють, як реагують на те, що відбувається. Жінка, дід - кожен практично одразу постає в голові цілком конкретним образом, хоча автору для цього не знадобилося розписувати їх на двадцять сторінок.
Але чи не найбільше мені сподобалося, як побудована сама історія - від початку і до того, як усе закільцьовується наприкінці. Я дуже люблю, коли навіть у настільки короткій формі твір відчувається абсолютно цілісним: ми увійшли на початку, пройшли необхідну відстань і в кінці вийшли, двері закрилася. Не залишається відчуття, ніби тобі показали лише фрагмент більшого твору і просто обірвали його в довільному місці. Це саме завершена історія, розказана від початку до кінця. Своєрідний “to be continued” є саме частиною фіналу, а не його відсутністю. І насправді вдало зробити таке в короткій формі - рідкісно. За все життя я зустрічала небагато авторів короткої прози, які вміють добре це робити, і тут Лір чудово демонструє цей хист.
7. Крок - 5
Я в захваті. Доволі незвична й колоритна ідея: історія вже дорослого чоловіка, який прожив життя, як проживає його більшість - з хорошими й поганими подіями, що залишають свій відбиток. А потім чоловік раптом знову побачив надію, знайшов новий сенс у чомусь, що прийшло до нього з іншої сторони. Я далеко не завжди люблю, коли містична складова твору залишається настільки неконкретизованою, але саме цій історії це підходить ідеально. Недосказаність тут робить контекст глибшим: вона справді залишає читачеві простір для власних теорій і фантазій, або ж можливість просто прийняти, що невідомому іноді краще залишатися невідомим і від цього воно стає лише цікавішим. Сам по собі цей прийом, звісно, далеко не рідкісний. Значно рідше авторам вдається скористатися ним настільки вдало: не відкривати всіх карт і цим не зіпсувати історію, не залишити після неї відчуття якоїсь штучної недомовленості, а, навпаки, зробити її кращою, більш інтригуючою. Тут це вдалося, і за це окреме браво.
Дуже сподобалася й епістолярна форма оповідання, у цьому випадку реалізована через записи в блозі третьої особи. Я взагалі є великим поціновувачем цього формату, коли історія складається з листів, записів, газетних статей, через які ми опосередковано дізнаємося про події. Думаю, «Крок» цілком міг би бути донесений і у більш традиційній формі оповідання, але саме те, що ця історія розказана таким чином і фактично від третьої особи, для мене її тільки покращило.
8. Я вирішив побачити Бога – 3, 5
Тут мені вже трохи складніше з оцінкою, бо це просто не зовсім моя література. «Я вирішив побачити Бога» - значно більш поетичний і філософський текст, такий собі творчий потік свідомості, роздуми й образи, які передають передусім певний стан, а не розповідають цілісну історію. Написано це все ж гарно, тому оцінювати подібні речі мені завжди трохи складно. Бо суб'єктивно сама форма мені не близька, але це не питання якості тексту. Я зазвичай хочу чогось більш цілісного й заземленого, значно більше люблю, коли мені розповідають історію, ніж коли мені дають можливість зазирнути комусь у голову. Можливо, це трохи егоїстично з мого боку, але для останнього в мене, зрештою, є своя.
У короткому форматі, втім, це працює. Текст зовсім невеликий, читається легко, і як коротка експериментальна замальовка, такий собі потік свідомості – цілком може бути. У довшому форматі я б таке, напевно, читати не хотіла, а тут воно не встигає мене втомити й залишає після себе достатньо цікавих образів. Тому тут важко навіть сказати щось погане: жанрово й стилістично це просто не зовсім моє. Я сиджу і думаю: ну давай ти мені краще ще одну містичну історію розповіси, чувак? А тут тобі Том Йорк в автобусі.
9. Острів - 5
Дуже дуже добре. Напевно, найбільш дивна й неочікувана для мене історія у всій збірці. Сам сеттинг уже доволі нетиповий: загадковий острів, який буквально з'являється нізвідки, і слабка здоров’ям дитина, яка на ньому живе. Причому вся історія одночасно моторошна, сумна й трагічна, але разом із тим у ній є дещо чарівно-химерне, майже казкове. Можливо, частково справа в самому образі острова, бо майже тропічний пейзаж, що автоматично виникає в уяві, зазвичай не викликає асоціацій із горором чи містикою, і тому особливо цікаво бачити, як тут ці речі поєднуються. Я навіть не до кінця знаю, чи хочу називати «Острів» горором, хоча формально, напевно, так - настільки незвичайне в нього загальне відчуття. І, мабуть, найкраще про моє враження говорить те, що це поки перше оповідання зі збірки, яке я одразу переслухала двічі. І мені досі здається, що тут залишилося ще щось, чого я навіть з другого разу не вхопила. In a good way.
10. Запитання
Як почали, так, в принципі, й закінчили. Невеличке аутро, яке разом із «Грою зі світлом» створює рамку для всієї збірки й наприкінці кладе зверху таку собі вишеньку на торт. Чи вважаю я, що без цих інтро й аутро книга щось суттєво втратила б? Напевно, ні. Але вони допомагають оформити все прочитане у щось більш завершене. І на цьому - все.
У підсумку для мене це 4.5, які я без особливих сумнівів округлю до 5, завдяки окремим оповіданням, які мене насправді вразили. Якщо в окремих місцях у збірці ще відчувається певна недосвідченість ранньої роботи, то для мене це радше констатація, ніж претензія. Натомість ідеї, образність і, найголовніше, хист до сторітелінгу та майстерна робота з коротким форматом тут уже настільки виразні, що з величезним запасом усе це компенсують. Молодий пан Євген мене, чесно кажучи, дуже приємно здивував. Особливо тому, що кілька оповідань виявилися не просто вдалими, а такими, що надовго закарбовуються у пам’яті після завершення.
Загалом мені особливо сподобалося, наскільки різними виявилися ці тексти, не втрачаючи при цьому спільної авторської оптики. Дистопічне й моторошне, відверта містика, сюрреалізм, філософські й більш експериментальні речі, химерні концепції - збірка постійно змінює форму, але в найкращих своїх проявах зберігає те саме відчуття зіткнення знайомої реальності з чимось, що існує поза межами її нормальної логіки. Мабуть, найбільш показовим результатом усього цього є те, що мені хочеться радити «Підземні ріки течуть» іншим. Я читаю достатньо книжок, які мені в цілому подобаються, але бажання одразу розповісти про них комусь іншому виникає не надто часто. Тут - виникло.
Щоправда, «прочитати» в цьому випадку залишається проблемою. Я дуже рада, що зрештою послухала збірку, але після цього ще більше хочу знайти собі фізичний примірник і все таки мати її на полиці. І, звичайно, мені дуже хотілося б колись побачити перевидання, бажано ще й з електронною версією, хоча я уяви не маю, чи входить щось подібне у плани самого пана Євгена. А поки залишається радіти хоча б тому, що «Підземні ріки течуть» можна нормально послухати, бо було би насправді шкода, якби ця збірка залишилася недоступною. Вона варта уваги.
А от чого саме чекати від «Підземних рік», я до кінця не знала. З усього, що я наразі читала у Євгена Ліра, це найраніша його книжка і хоча все прочитане в нього досі мені подобалося, рання робота - це все ж таки рання робота. Письменництво, як і малювання, передбачає не лише хист, а й ремесло, а ремесло неминуче вдосконалюється з досвідом. Тому мені було цікаво, наскільки в цій збірці вже буде впізнаваним той Лір, якого я знаю за пізнішими текстами, а наскільки відчуватиметься автор, який іще тільки формує власний інструментарій. Тому - по черзі.
1. Гра зі світлом
Невеличке інтро, яке задає тон усій збірці. Подивимося, наскільки сама книга зрештою відповідатиме цьому заданому тону.
2. Атер - 5
Дуже круто. Насправді одразу п'ять зірок і дуже сильний початок цієї збірки. Мені особливо цікаво те, наскільки по різному, це оповідання може читатися залежно від бекграунду самого читача. Людина поза українським контекстом цілком могла б сприйняти «Атер» просто як дистопічний фантастичний горор чи навіть sci-fi suspense - яким він, власне, і є. Але мені, читаючи його в Україні у 2026 році, знаючи історію самого автора та його ставлення до нашої війни ще задовго до того, як вона переросла у повномасштабну, практично неможливо не бачити тут дуже очевидних і, як на мене, зовсім не прихованих паралелей з окупацією українських земель. Особливо влучно це спрацьовує через те, що Атер не просто захоплює простір, а й відбирає мову. І тут мені складно навіть спробувати відокремити фантастичну метафору від того, наскільки болісно знайомим є сам механізм: захоплення території, витіснення мови, позбавлення людей власного голосу і поступове поглинання всього простору чимось чужим, і найстрашніше - нормалізація цього. Книга вийшла у 2018 році, коли окупація частини України вже тривала чотири роки, і для мене цей реальний біль у фантастичному тексті відчувся вкрай виразно. А зараз усе це, звичайно, ще страшніше - у 2018 році не існувало повномасштабного вторгнення, значно більшої кількості окупованих територій і, зокрема, окупації рідного міста самого Євгена Ліра - Мелітополя.
3. Ми - 4
«Ми» я насправді вже читала минулого року, коли вдруге відкрила «Степового бога» - цього разу вже в новому виданні Віхоли, де після основного тексту додані дві невеликі історії - саме «Ми» та ще «Степ». Що цікаво, першу, більш абстрактну частину «Ми» я пам'ятала дуже добре, а от другу - історію старого лісника, чомусь не пам'ятала взагалі. Настільки, що спочатку навіть подумала, чи не відрізняється версія в «Підземних ріках» від тієї, яку я вже читала раніше. Виявилося, що *майже* ні. Але одна відмінність таки знайшлася, причому досить неочікувана. В аудіоверсії «Підземних рік» зниклого лісника звати І. А. Свідзінський (?), і я була впевнена, що цього прізвища у версії зі «Степового бога» не було. Пішла перевіряти - і справді: у виданні «Віхоли» це І. А. Хоренко. Чомусь між редакціями персонажу змінили прізвище! Я не знаю чи є там ще якісь дрібні відмінності, а перечитувати зараз обидві версії мені, чесно кажучи, лінь, але деталь цікава.
«Ми» - атмосферний, дуже невеликий шматочок значно ширшої міфології Хассари й світу, який повніше розгортається у «Степовому бозі». І тут мені вже складно зрозуміти, як саме це оповідання спрацювало би для мене без роману, тому що «Степового бога» я читала вже двічі й відокремити одне від іншого просто не можу. Але саме як додатковий фрагмент цього сеттингу, швидкий погляд на щось значно більше за межами конкретної історії, воно мені подобається. Коли я читала його після роману, воно дуже органічно прочиталося як такий невеликий бонусний шматочок уже знайомого світу, зараз враження приблизно те саме.
4. Хто на нашій стороні – 4.5
Дуже сподобалося. За стилем це, мабуть, поки найближче до формули «Степового бога», що, звісно, не дивно. Маємо молодого головного героя, його подругу, спочатку незрозумілі містичні події, а потім уже цілком очевидну потойбічну загрозу, існування якої просто неможливо заперечувати. Мені здається, у Ліра взагалі сформувався дуже впізнаваний почерк у тому, як саме він створює задуману атмосферу: бере абсолютно звичайні, знайомі українські міста, місця й обставини - тут це Полтава, і дозволяє в цю буденну реальність поступово прорватися чомусь абсолютно жахливому, феєрично потойбічному, міфологічному і незбагненному, але не перетворює це явище на просто чергового монстра, якого треба перемогти.
5. Де не ходить смерть – 3.5
Дуже коротка сюрреалістична штука - трохи артхаус, трохи філософська замальовка, трохи просто набір образів та алюзій, які можна за бажанням сидіти й розбирати, збираючи з них щось більше. А можна не розбирати - і я, чесно кажучи, не буду. Воно непогане, атмосферне, образи цікаві, загальне відчуття працює, але я не можу сказати, що мені тут донесли саме історію. Це радше твір, який залишає після себе певний настрій, а не дещо конкретне. Для людини, яка дуже любить артхаус і отримує окреме задоволення від того, щоб самостійно розбирати подібні речі на символи й алюзії, це, напевно, буде значно цікавіше. Мені артхаус іноді заходить, але переважно лише тоді, коли твір зачіпає мене чимось іншим настільки, що мені справді хочеться докладати зусиль до розбору. Тут такого бажання не виникло. Тобто це все ще було прикольно, але водночас я вже зараз підозрюю, що з часом саме цю історію майже не пам'ятатиму. Якщо мені через рік нагадають про оповідання Ліра, де темрява поглинає місто, або про історію в Полтаві з потойбічною загрозою, я майже напевно одразу згадаю, про що йдеться. А от «Де не ходить смерть» - не впевнена.
6. Хижа – 4.5
Дуже класно. Містика, горор, паранормальне, ідеально передана атмосфера і вдала ідея - все працює настільки добре, що я абсолютно можу уявити «Хижу» екранізованою як короткометражний фільм чи окремий епізод якогось горор-серіалу. Особливо сподобалася образність. Тут дуже легко візуалізувати буквально все: природу, саму хижу, погоду, світло, настрій, те, як це місце мало б звучати чи пахнути. І водночас текст не перевантажений описами - просто їх достатньо, щоб простір одразу виник у голові й відчувався майже фізично. Те саме з персонажами. Історія коротка, часу на них об'єктивно небагато, але його вистачає, щоб дуже швидко зрозуміти, що це за люди. Як вони поводяться, як розмовляють, як реагують на те, що відбувається. Жінка, дід - кожен практично одразу постає в голові цілком конкретним образом, хоча автору для цього не знадобилося розписувати їх на двадцять сторінок.
Але чи не найбільше мені сподобалося, як побудована сама історія - від початку і до того, як усе закільцьовується наприкінці. Я дуже люблю, коли навіть у настільки короткій формі твір відчувається абсолютно цілісним: ми увійшли на початку, пройшли необхідну відстань і в кінці вийшли, двері закрилася. Не залишається відчуття, ніби тобі показали лише фрагмент більшого твору і просто обірвали його в довільному місці. Це саме завершена історія, розказана від початку до кінця. Своєрідний “to be continued” є саме частиною фіналу, а не його відсутністю. І насправді вдало зробити таке в короткій формі - рідкісно. За все життя я зустрічала небагато авторів короткої прози, які вміють добре це робити, і тут Лір чудово демонструє цей хист.
7. Крок - 5
Я в захваті. Доволі незвична й колоритна ідея: історія вже дорослого чоловіка, який прожив життя, як проживає його більшість - з хорошими й поганими подіями, що залишають свій відбиток. А потім чоловік раптом знову побачив надію, знайшов новий сенс у чомусь, що прийшло до нього з іншої сторони. Я далеко не завжди люблю, коли містична складова твору залишається настільки неконкретизованою, але саме цій історії це підходить ідеально. Недосказаність тут робить контекст глибшим: вона справді залишає читачеві простір для власних теорій і фантазій, або ж можливість просто прийняти, що невідомому іноді краще залишатися невідомим і від цього воно стає лише цікавішим. Сам по собі цей прийом, звісно, далеко не рідкісний. Значно рідше авторам вдається скористатися ним настільки вдало: не відкривати всіх карт і цим не зіпсувати історію, не залишити після неї відчуття якоїсь штучної недомовленості, а, навпаки, зробити її кращою, більш інтригуючою. Тут це вдалося, і за це окреме браво.
Дуже сподобалася й епістолярна форма оповідання, у цьому випадку реалізована через записи в блозі третьої особи. Я взагалі є великим поціновувачем цього формату, коли історія складається з листів, записів, газетних статей, через які ми опосередковано дізнаємося про події. Думаю, «Крок» цілком міг би бути донесений і у більш традиційній формі оповідання, але саме те, що ця історія розказана таким чином і фактично від третьої особи, для мене її тільки покращило.
8. Я вирішив побачити Бога – 3, 5
Тут мені вже трохи складніше з оцінкою, бо це просто не зовсім моя література. «Я вирішив побачити Бога» - значно більш поетичний і філософський текст, такий собі творчий потік свідомості, роздуми й образи, які передають передусім певний стан, а не розповідають цілісну історію. Написано це все ж гарно, тому оцінювати подібні речі мені завжди трохи складно. Бо суб'єктивно сама форма мені не близька, але це не питання якості тексту. Я зазвичай хочу чогось більш цілісного й заземленого, значно більше люблю, коли мені розповідають історію, ніж коли мені дають можливість зазирнути комусь у голову. Можливо, це трохи егоїстично з мого боку, але для останнього в мене, зрештою, є своя.
У короткому форматі, втім, це працює. Текст зовсім невеликий, читається легко, і як коротка експериментальна замальовка, такий собі потік свідомості – цілком може бути. У довшому форматі я б таке, напевно, читати не хотіла, а тут воно не встигає мене втомити й залишає після себе достатньо цікавих образів. Тому тут важко навіть сказати щось погане: жанрово й стилістично це просто не зовсім моє. Я сиджу і думаю: ну давай ти мені краще ще одну містичну історію розповіси, чувак? А тут тобі Том Йорк в автобусі.
9. Острів - 5
Дуже дуже добре. Напевно, найбільш дивна й неочікувана для мене історія у всій збірці. Сам сеттинг уже доволі нетиповий: загадковий острів, який буквально з'являється нізвідки, і слабка здоров’ям дитина, яка на ньому живе. Причому вся історія одночасно моторошна, сумна й трагічна, але разом із тим у ній є дещо чарівно-химерне, майже казкове. Можливо, частково справа в самому образі острова, бо майже тропічний пейзаж, що автоматично виникає в уяві, зазвичай не викликає асоціацій із горором чи містикою, і тому особливо цікаво бачити, як тут ці речі поєднуються. Я навіть не до кінця знаю, чи хочу називати «Острів» горором, хоча формально, напевно, так - настільки незвичайне в нього загальне відчуття. І, мабуть, найкраще про моє враження говорить те, що це поки перше оповідання зі збірки, яке я одразу переслухала двічі. І мені досі здається, що тут залишилося ще щось, чого я навіть з другого разу не вхопила. In a good way.
10. Запитання
Як почали, так, в принципі, й закінчили. Невеличке аутро, яке разом із «Грою зі світлом» створює рамку для всієї збірки й наприкінці кладе зверху таку собі вишеньку на торт. Чи вважаю я, що без цих інтро й аутро книга щось суттєво втратила б? Напевно, ні. Але вони допомагають оформити все прочитане у щось більш завершене. І на цьому - все.
У підсумку для мене це 4.5, які я без особливих сумнівів округлю до 5, завдяки окремим оповіданням, які мене насправді вразили. Якщо в окремих місцях у збірці ще відчувається певна недосвідченість ранньої роботи, то для мене це радше констатація, ніж претензія. Натомість ідеї, образність і, найголовніше, хист до сторітелінгу та майстерна робота з коротким форматом тут уже настільки виразні, що з величезним запасом усе це компенсують. Молодий пан Євген мене, чесно кажучи, дуже приємно здивував. Особливо тому, що кілька оповідань виявилися не просто вдалими, а такими, що надовго закарбовуються у пам’яті після завершення.
Загалом мені особливо сподобалося, наскільки різними виявилися ці тексти, не втрачаючи при цьому спільної авторської оптики. Дистопічне й моторошне, відверта містика, сюрреалізм, філософські й більш експериментальні речі, химерні концепції - збірка постійно змінює форму, але в найкращих своїх проявах зберігає те саме відчуття зіткнення знайомої реальності з чимось, що існує поза межами її нормальної логіки. Мабуть, найбільш показовим результатом усього цього є те, що мені хочеться радити «Підземні ріки течуть» іншим. Я читаю достатньо книжок, які мені в цілому подобаються, але бажання одразу розповісти про них комусь іншому виникає не надто часто. Тут - виникло.
Щоправда, «прочитати» в цьому випадку залишається проблемою. Я дуже рада, що зрештою послухала збірку, але після цього ще більше хочу знайти собі фізичний примірник і все таки мати її на полиці. І, звичайно, мені дуже хотілося б колись побачити перевидання, бажано ще й з електронною версією, хоча я уяви не маю, чи входить щось подібне у плани самого пана Євгена. А поки залишається радіти хоча б тому, що «Підземні ріки течуть» можна нормально послухати, бо було би насправді шкода, якби ця збірка залишилася недоступною. Вона варта уваги.
April 24, 2019
Євген Лір не лише добрий перекладач, але і пише талановито, як виявилося. Збірка цікава, - п'ять історій класні, інші три сподобалися менше, але теж мають свою моторошну чарівність.
November 7, 2025
Мало бути страшно і химерно, але читається чомусь дуже мило: є привіти майбутньому "Степовому богу", ціле оповідання по пісні Vivienne Morte, класний опис Полтави:
"Полтава дивне місто. Вистачить кількох неправильних поворотів, аби із сяючого рядами кафетеріїв і баpiв (мов ґалеони в морській баталії) центру переміститися до "прихованих" районів. Там звичайні житлові будинки та гуртожитки межують зі сплячою історією, з архітектурним втіленням епох та подій, з укритими пилом скарбницями непроказаних пригод". Ну кайф же!
Мені трошки перегукувались з "Пташиним цвинтарем" (хто ще ні - дуже рекомендую), дитячою книжкою "Куди відлітають риби" та зовсім трошки з "Серцем весни".
Атмосфера - як раз на похмуру осінь 🫶
"Полтава дивне місто. Вистачить кількох неправильних поворотів, аби із сяючого рядами кафетеріїв і баpiв (мов ґалеони в морській баталії) центру переміститися до "прихованих" районів. Там звичайні житлові будинки та гуртожитки межують зі сплячою історією, з архітектурним втіленням епох та подій, з укритими пилом скарбницями непроказаних пригод". Ну кайф же!
Мені трошки перегукувались з "Пташиним цвинтарем" (хто ще ні - дуже рекомендую), дитячою книжкою "Куди відлітають риби" та зовсім трошки з "Серцем весни".
Атмосфера - як раз на похмуру осінь 🫶
September 17, 2022
Може якби її читати в якійсь особливій атмосфері… в ній з‘явилась би якась атмосфера 🤷🏻♀️
Кілька оповідань були досить навіть непоганими.
Кілька оповідань були досить навіть непоганими.
January 7, 2024
Я чекав цієї книги ще з моменту релізу. Дуже сподобався переклад Чемберса, тому було цікаво побачити історії самого Євгена. Давайте поглянемо на кожну і проаналізуємо їх.
Атер
Містичний пост-апокаліпсис. Написано найважче і найкострубатіше, склалось враження, що писалось російською. Сцени і діалоги часом дуже ускладнені і ненатуральні, нічого складного в самій історії нема, але через важкий стиль написання читається повільно. Прочитав перше оповідання і подумав, що якщо далі буде так само, то книга не сподобається.Але , Errare humanum est.
Ми
Відчув! Сцена деконструкції людської істоти, мови і життя взагалі, це сильно! Написано значно краще за Атер, хоча по обсягу менше в рази. Це вже більш зрілий твір, признайся Євгене.
Хто на нашій стороні?
Історія про надприродних створінь, котрі переслідують людей. Сподобались натяки на міфологію і Кастанеду. Мовні ігри – це для мене, ще один плюс для твору. Objects in the mirror are closer than they appear.
Де не ходить смерть
Психоделічний вогонь розгорається. Тільки далека мелодія Анджело Бадаламенті дає зрозуміти – може Лір фанат Лінча?
Хижа
О, так ми були праві. Лір – шанувальник Лінча. Вогонь розгорівся і тепер прямує разом з нами. Дерев’яне серце і чорний олень. Картини зліплені з розумів убивць і маніяків. Голос, що шепоче глибоко в тобі. Вартісно.
Крок
Дуже побутово і сухо. Оповідання,яке найбільше вибивається зі збірки. Воно тут просто зайве. Якщо я помиляюсь, хай автор мене виправить.
*
Розповідь про подорож у потойбічний світ. Напевно найсильніша річ з цілої книги. Том Йорк, яблуко з чорним соком, автобус і біла порожнеча. Мені сподобалось все. Я вирішив побачити Бога. Аби Бог нарешті мене забув.
Острів
Розповідь про абсолютно чорний острів який виник сам собою і дитину, котра на нім живе. Що було б якби Маленького принца написав Франц Кафка. Кит жене темряву, темрява поглинає острів, острів витісняє кита.
Бонусне оповідання – Степ
Прочитати його можна безплатно на сайті журналу Стос і без цього оповідання якраз збірка і не буде цілісною. Можна викинути Крок, але не Степ.Сильний зв’язок в Степу і з Островом. Та й саме в цьому оповідання пролунало знаменуюче : Повисла тиша. Я майже фізично чув, як під нашими ногами, під підлогою течуть підземні струмки.
Загалом, якщо ви шукаєте класичного хоррору, то книгу Євгена Ліра не зрозумієте. Тут нема попсового розжовування і конкретизацій, ця книга саме максимально ефемерна і неконкретна. Але якщо ви любите Твін Пікс, хороший джаз і інколи бачите обличчя людини на тілі місяці, то ця річ для вас. Наче малі діти, котрі розглядають у візерунках дерева різних істот і монстрів ви зможете поєднати тонкі нитки між творами і почути як тихо, але впевнено течуть підземні ріки.
Атер
Містичний пост-апокаліпсис. Написано найважче і найкострубатіше, склалось враження, що писалось російською. Сцени і діалоги часом дуже ускладнені і ненатуральні, нічого складного в самій історії нема, але через важкий стиль написання читається повільно. Прочитав перше оповідання і подумав, що якщо далі буде так само, то книга не сподобається.Але , Errare humanum est.
Ми
Відчув! Сцена деконструкції людської істоти, мови і життя взагалі, це сильно! Написано значно краще за Атер, хоча по обсягу менше в рази. Це вже більш зрілий твір, признайся Євгене.
Хто на нашій стороні?
Історія про надприродних створінь, котрі переслідують людей. Сподобались натяки на міфологію і Кастанеду. Мовні ігри – це для мене, ще один плюс для твору. Objects in the mirror are closer than they appear.
Де не ходить смерть
Психоделічний вогонь розгорається. Тільки далека мелодія Анджело Бадаламенті дає зрозуміти – може Лір фанат Лінча?
Хижа
О, так ми були праві. Лір – шанувальник Лінча. Вогонь розгорівся і тепер прямує разом з нами. Дерев’яне серце і чорний олень. Картини зліплені з розумів убивць і маніяків. Голос, що шепоче глибоко в тобі. Вартісно.
Крок
Дуже побутово і сухо. Оповідання,яке найбільше вибивається зі збірки. Воно тут просто зайве. Якщо я помиляюсь, хай автор мене виправить.
*
Розповідь про подорож у потойбічний світ. Напевно найсильніша річ з цілої книги. Том Йорк, яблуко з чорним соком, автобус і біла порожнеча. Мені сподобалось все. Я вирішив побачити Бога. Аби Бог нарешті мене забув.
Острів
Розповідь про абсолютно чорний острів який виник сам собою і дитину, котра на нім живе. Що було б якби Маленького принца написав Франц Кафка. Кит жене темряву, темрява поглинає острів, острів витісняє кита.
Бонусне оповідання – Степ
Прочитати його можна безплатно на сайті журналу Стос і без цього оповідання якраз збірка і не буде цілісною. Можна викинути Крок, але не Степ.Сильний зв’язок в Степу і з Островом. Та й саме в цьому оповідання пролунало знаменуюче : Повисла тиша. Я майже фізично чув, як під нашими ногами, під підлогою течуть підземні струмки.
Загалом, якщо ви шукаєте класичного хоррору, то книгу Євгена Ліра не зрозумієте. Тут нема попсового розжовування і конкретизацій, ця книга саме максимально ефемерна і неконкретна. Але якщо ви любите Твін Пікс, хороший джаз і інколи бачите обличчя людини на тілі місяці, то ця річ для вас. Наче малі діти, котрі розглядають у візерунках дерева різних істот і монстрів ви зможете поєднати тонкі нитки між творами і почути як тихо, але впевнено течуть підземні ріки.
March 30, 2025
Цікаві містичні оповідання, але більшість історій нерозвинені, наче це задуми, чернетки, які колись мають перетворитися на повноцінні твори. Оповідання тематично схожі, але малопов'язані між собою, хоча у пролозі стверджується, що вони об'єднані певним чином. Єдина спільна ідея, що прослідковується — неспроможність людини чинити опір надприродним подіям, що насуваются.
Персонажі прямолійні та поверхневі, що прямо впливає на якість діалогів. Інтеграція паранормального в оповіданні порушує цілісність — воно то є невід'ємним атрибутом картини світу, то аномальним, то взагалі самосуперечливим (оціночне судження персонажу "я не знав, що й сказати. Ситуація повністю виходила за межі стандартних міркувань" за кілька подій перетворюється на "вона просто привернула увагу паранормального створіння").
Періодично зустрічаються дивні порівняння та недоречні терміни: наш столик в кафе — човен, а площа, на якій знаходиться кафе, — галеон; зміна навколишнього топосу; на кухонному столі з'явилось гніздо = я пережив пекло.
Персонажі прямолійні та поверхневі, що прямо впливає на якість діалогів. Інтеграція паранормального в оповіданні порушує цілісність — воно то є невід'ємним атрибутом картини світу, то аномальним, то взагалі самосуперечливим (оціночне судження персонажу "я не знав, що й сказати. Ситуація повністю виходила за межі стандартних міркувань" за кілька подій перетворюється на "вона просто привернула увагу паранормального створіння").
Періодично зустрічаються дивні порівняння та недоречні терміни: наш столик в кафе — човен, а площа, на якій знаходиться кафе, — галеон; зміна навколишнього топосу; на кухонному столі з'явилось гніздо = я пережив пекло.
October 8, 2020
Справжня українська готика, дуже захоплює
June 24, 2021
Деякі історії дійсно моторошні, і досить оригінальні, тож з нетерпінням чекаю наступних книжок автора
March 2, 2023
Для мене схожість з Муракамі те, чим приваблюють ті історії. Ходіння між рядків навпомацки так і не отримавши відповіді.
Displaying 1 - 17 of 17 reviews