мистецтво не обов'язково врятує світ, але воно, мабуть, здатне врятувати окрему людину — і на це «мабуть» (і ще на чорний гумор) спирається катерін меуріс, намагаючись поскладатися докупи після розправи над редколегією «шарлі ебдо». узагалі-то вона, штатна художниця, теж мала сидіти в тому кабінеті, але трапилося розбите серце, вечір у сльозах, важка голова, проспаний будильник, пропущений автобус — і катерін спізнилася на роботу, а тому й на теракт (її колега, поранений під час нападу, у передмові так і пише: якщо вже збираєтеся пережити жахливий розрив, від якого не зможете вилізти з ліжка, варто призначити його на вечір перед атакою терористів на ваш офіс).
у катерін є психотерапевт, який пояснює механізми травми й напів жартома каже, що згодом із цього можна буде зробити кілька оповідань комікс; є група підтримки — як рідні і друзі, так і випадкові люди (хоча героїню швидко виснажує повсюдне «je suis charlie»); є, врешті-решт, величезне класичне європейське мистецтво і його привітні представники з вілли медічі, до яких катерін напрошується, щоб зануритись у красу й «синдромом стендаля витіснити синдром сьомого січня». але складатися докупи все одно виявляється непросто: чай із мадленками не пробуджує емоцій і спогадів, обломов не втішає, від уламків античних скульптур на думку спадають не міфічні сюжети, а реальні тіла, понівечені в терористичних актах. «легкість» нагадує, що, навіть якщо тобі пощастило (вижити; із середовищем; зі здатністю відрефлексувати травму; з друзями, які можуть провести в порожній нічний лувр), на зцілення потрібно чимало часу.
утім, мистецтво все-таки трохи допомагає.