What do you think?
Rate this book
Зимовий король
«Зимовий король» – нова поетична книжка відомого поета, перекладача, критика, есеїста Остапа Сливинського. До збірки увійшли як нові, так і добре відомі читачам вірші, написані раніше, що входили до збірок «Адам» і «М'яч у пітьмі».
128 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
3 people are currently reading
37 people want to read
About the author
Остап Сливинський
34 books16 followersA Ukrainian poet, essayist, translator, literary critic, and academic.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 9 of 9 reviews
Read
October 16, 2018Дуже сподобалося, улюблене поєднання подекуди різного шестистопного, актуально-впізнаваного і міфологічної хтоні і глючі (ну й дитинство, старість і війни як той самий простір метаморфоз, не такий вже й далекий від міфологічної хтоні за означенням).
Добірочка улюбленого:
1918 (чорний-чорний,
як знак, що ним ніч, відступаючи, / мітила шлях для ночі, / що мала прийти за нею)
Лятіфа:
«Малий питає, звісно… Питає,
коли повернемося додому.
А я якось кажу, мовляв, дім наш
забрали на небо. Не знаю,
що тоді на мене найшло. Кажу:
він був такий добрий до нас, Аліме,
що не міг більше стояти
на землі, як усі інші доми.
І стільки в ньому було любові,
стільки шарів любові
ми поклали на підлогу, на двері,
віконні рами,
і щойно стара любов злущувалася,
ми клали нову, ще старанніше
і щедріше, ще білішу й брунатнішу
ми клали любов. І любов кольору слонової
кості, хоч дідо казав, що то — не любов,
а так, дитячі забавки. Бо для барви любові
має вистачити одного слова.
Це все кажу собі подумки, а малому лише
відповідаю: так, і з вікон
тепер видно саме лише небо.
І ангелів видно.
Тільки у домі — нікого.
Бо людям живим не вільно ангелів бачити».
Ной
Щось постійно горіло попереду
Сашко
Добірочка улюбленого:
1918 (чорний-чорний,
як знак, що ним ніч, відступаючи, / мітила шлях для ночі, / що мала прийти за нею)
Лятіфа:
«Малий питає, звісно… Питає,
коли повернемося додому.
А я якось кажу, мовляв, дім наш
забрали на небо. Не знаю,
що тоді на мене найшло. Кажу:
він був такий добрий до нас, Аліме,
що не міг більше стояти
на землі, як усі інші доми.
І стільки в ньому було любові,
стільки шарів любові
ми поклали на підлогу, на двері,
віконні рами,
і щойно стара любов злущувалася,
ми клали нову, ще старанніше
і щедріше, ще білішу й брунатнішу
ми клали любов. І любов кольору слонової
кості, хоч дідо казав, що то — не любов,
а так, дитячі забавки. Бо для барви любові
має вистачити одного слова.
Це все кажу собі подумки, а малому лише
відповідаю: так, і з вікон
тепер видно саме лише небо.
І ангелів видно.
Тільки у домі — нікого.
Бо людям живим не вільно ангелів бачити».
Ной
Щось постійно горіло попереду
Сашко
May 5, 2023
божественно💔
September 27, 2019
«Зимовий король» Остапа Сливинського: вічне повернення Орфея
Поетична збірка Остапа Сливинського «Зимовий король» цілком могла би називатися інакше — як вірш, що її відкриває. У ньому проста ніби історія про малого, що боїться води і, присоромлений перед собою і друзями, тікає у прибережні зарості. Лише з назви і кількох деталей зчитується подвійність і відсилання до старої, як світ, історії. Тож, стинаючи голови чортополохів і шукаючи сховку у траві, цей хлопчина веде читача стежкою тонкої асоціативної гри і небуденної міфологічної варіації. Звати його — Орфей.
Варіація і множення історій — провідні риси Сливинського як оповідача: він помічає довкола й витворює сам, розповідає й переповідає. Присмачується це тим, що деякі з його героїв — Адам, Алінка — мандрують зі збірки у збірку, що вдало використали у видавництві, додавши до нової книжки поезії давніших років. Хоча вірші розташовані за хронологією, читач сам вирішує, як із ними знайомитися, вибудовуючи власний сюжет.
Що більше оповідачів — то більше ходжених стежок. Різноманітність досягається експериментами зі способами письма — вірші-оповідання від третьої особи, вірші-монологи, вірші-діалоги, мова ліричного героя чи її уникання. Все це складає калейдоскопічне полотно, цілий сад — або ліс, як на обкладинці — історій.
Орфей
Насолода варіації — у деталях та інакше розставлених акцентах, що перевідкривають смисли першоджерела. Щоб відчути це на прикладі міфа про Орфея, звернемося до двох стрічок: перша — однойменний фільм Жана Кокто, друга — «Чорний Орфей» Марселя Камю.
У версії Кокто Орфей неочікувано — і для себе, і для глядача — закохується у Смерть, яка тут не абстрактний образ, а таємнича принцеса, що забирає свої жертв углиб дзеркал. Коли ж, потрапивши під колеса мотоциклістів, помирає Еврідіка і Орфей збирається перетнути межу світів, на запитання, за ким він іде, — за дружиною чи за Смертю — він відповідає: «За обома».
Таку перестановку можна інтерпретувати як завгодно: поет шукає своєї смерті, сутність поета завжди двоїста чи, озвучена самим Кокто думка, — в обіймах смерті поет набуває свободи.
Чому, попри орфічну тему й питання варіативності, про це говориться у контексті Сливинського? Бо любов і смерть — дві ключові фігури текстів його «Зимового короля», і сплітаються вони не менш вигадливо, аніж у Кокто.
Любов — не велика й тепла, як сонце, а змінна й багатолика, як місяць: до батька чи діда, до вчителя чи антивчителя, до сусідської дівчинки, до свого дому. Цих любовей багато, вони різні, але всі дуже ніжні й щемкі — як «поколювання, ніби теплий фаянс береш перемерзлою рукою».
Смерть — на рівні передчуттів, вона на порозі, але ще не заступила. Це чорний-чорний кінь у «1918», що лежить із поламаними ногами і матовим оком «як знак, що за ним ніч, відступаючи, мітила шлях для ночі, що мала прийти за нею».
Це два життя, що «летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі, безглузді, безпам’ятні, з однією на двох мертвою головою».
Це згадки про царство небесне чи розповіді про неголеного — мабуть, хворого — батька, що всіх по черзі обіймає. Останній образ, між іншим, із вірша «Любов», що вкотре про сусідство двох поетових жінок і про марність проведення розмежувальних ліній.
Чорний Орфей
Незабаром у Ріо карнавал. Еврідіка приїжджає до своєї кузини, переховуючись від незнайомця у костюмі смерті. Посеред шалу передсвяткового міста вона сідає до трамвая, водієм якого працює Орфей.
Цей неочікуваний зачин — не вільна імпровізація, а початок «Чорного Орфея» — по-бразильськи чуттєвої і яскравої стрічки за п’єсою Вінісіуса ді Морайса. Якими б різними не були версії Кокто, Камю чи автора збірки і як би автори не ставили наголоси, це все про одне — про безкінечність тлумачення міфа і його позачасовість.
Ця пластичність уповні реалізується у текстах Сливинського: Персефона з дорожньою сумкою та її прощання; сатир із кущуватою бородою, що прийшов восени, залишаючи в передпокої мокрі сліди копит; Бавкіда, яку важко впізнати; кентавр, що вчить дітей музики, нап’явши зім’ятого капелюха.
Багатошаровість виходить далеко за межі відомих нам образів, вона у кожному вірші — застає зненацька, змушує порпатися в пам’яті, ніби в шафі, дарує насолоду вгадування і фантазування.
Медальйон
Недалеко від будинку своєї кузини Еврідіка знайомиться з хлопчиком років десяти. Зачарований незнайомкою, він дарує їй амулет: доки дівчина матиме його на шиї, нічого страшного просто не може статися.
І от Еврідіка на карнавалі й танцює у костюмі Королеви Ночі. Звідусіль сипляться барвисті паперові стрічки, наростає гул барабанів, натовп захоплює її у свій вир, і у якусь мить вона розуміє, що загубила амулет. Коли він розколюється навпіл під чужою ногою, усередину закрадаються страх і тривога.
У Сливинського є вірш «Медальйон» — сюрреалістично-сум’ятний, до кінця не розумієш, що там відбувається, даючи волю уяві. У ньому теж відчуття руху і неспокою: медальйон «падає крізь стіл і підлогу, крізь помешкання звірів і змій, крізь рукави твоєї матері; добрі пси біжать показуючи йому дорогу, щур-перевізник причалює, щоб забрати його на той берег, підземний лелека рятує його з дзюба підземної сороки. Доки нагорі все здригається, він пливе наосліп чорними водами з увімкненим крихітним датчиком світла». Образ амулета-медальйона ніби перетікає у образ Орфея, що пливе темними водами, підсвічуючи собі ліхтарем і знаючи, що десь попереду на нього чекає Еврідіка.
У цьому морі образів зачаровує те, що, з одного боку, вони самодостатні, а з іншого — ґрунт для чогось свого, нових чудових міфів і казок.
Відсутність
Вірш, за яким збірка таки отримала назву, — «Король» — це історія, яку не варто переповідати хоча би для того, щоб не зіпсувати диво першої зустрічі. Єдине, що варто сказати: зимовий король — це той, кого не було. За Сливинським король був квітневим, червневим чи навіть осіннім. Зимовим — ніколи.
У «Орфеї» Кокто є прикметний епізод: молодий поет Сежест, улюбленець натовпу, «пише» збірку під назвою «Оголеність». Прогорнувши кілька сторінок, Орфей дивується — замість чорних рядків одні лише кремові сторінки. «Це смішно!», — говорить він, на що отримує відповідь: «Будь-яка крайність не є смішною».
Відсутність — завжди загравання із читачем, спосіб щось повідомити чи запитати. Якщо зимового короля не було, то чи є насправді збірка, яку читач тримає у руках?
Мідна струна
Попри те, що книжка просякнута емоціями і максимально «людська», у ній є щось відсторонене, неземне, жменя зоряного пилу. У вірші «Майже експромт» — це образ дерева, що було колись і буде ледь не завжди, як каліфорнійський Мафусаїл, повнячись с��ками і поблажливим спокоєм споглядаючи війни і революції. Або в «Історіях» — цвітіння дерев і полювання птахів у темряві, доки ти спиш. Простіше кажучи: є щось недоступне нашому розумінню, вічна тканина світу, якою, ніби тонкими нитками, прошиті сторінки «Зимового короля». Проте ми не протиставлені їй, а вплетені у неї, ніби мідна струна у кошик із лози: «Знати: всі ми — як риби і сніг — непотопленні».
Писати про цю збірку — як передавати словами те, що на слова не розкладається. Говорити про неї — не спроба зрозуміти чи розтлумачити, а спосіб сказати, що вона є і вона прекрасна.
«Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача».
Посилання тут
Поетична збірка Остапа Сливинського «Зимовий король» цілком могла би називатися інакше — як вірш, що її відкриває. У ньому проста ніби історія про малого, що боїться води і, присоромлений перед собою і друзями, тікає у прибережні зарості. Лише з назви і кількох деталей зчитується подвійність і відсилання до старої, як світ, історії. Тож, стинаючи голови чортополохів і шукаючи сховку у траві, цей хлопчина веде читача стежкою тонкої асоціативної гри і небуденної міфологічної варіації. Звати його — Орфей.
Варіація і множення історій — провідні риси Сливинського як оповідача: він помічає довкола й витворює сам, розповідає й переповідає. Присмачується це тим, що деякі з його героїв — Адам, Алінка — мандрують зі збірки у збірку, що вдало використали у видавництві, додавши до нової книжки поезії давніших років. Хоча вірші розташовані за хронологією, читач сам вирішує, як із ними знайомитися, вибудовуючи власний сюжет.
Що більше оповідачів — то більше ходжених стежок. Різноманітність досягається експериментами зі способами письма — вірші-оповідання від третьої особи, вірші-монологи, вірші-діалоги, мова ліричного героя чи її уникання. Все це складає калейдоскопічне полотно, цілий сад — або ліс, як на обкладинці — історій.
Орфей
Насолода варіації — у деталях та інакше розставлених акцентах, що перевідкривають смисли першоджерела. Щоб відчути це на прикладі міфа про Орфея, звернемося до двох стрічок: перша — однойменний фільм Жана Кокто, друга — «Чорний Орфей» Марселя Камю.
У версії Кокто Орфей неочікувано — і для себе, і для глядача — закохується у Смерть, яка тут не абстрактний образ, а таємнича принцеса, що забирає свої жертв углиб дзеркал. Коли ж, потрапивши під колеса мотоциклістів, помирає Еврідіка і Орфей збирається перетнути межу світів, на запитання, за ким він іде, — за дружиною чи за Смертю — він відповідає: «За обома».
Таку перестановку можна інтерпретувати як завгодно: поет шукає своєї смерті, сутність поета завжди двоїста чи, озвучена самим Кокто думка, — в обіймах смерті поет набуває свободи.
Чому, попри орфічну тему й питання варіативності, про це говориться у контексті Сливинського? Бо любов і смерть — дві ключові фігури текстів його «Зимового короля», і сплітаються вони не менш вигадливо, аніж у Кокто.
Любов — не велика й тепла, як сонце, а змінна й багатолика, як місяць: до батька чи діда, до вчителя чи антивчителя, до сусідської дівчинки, до свого дому. Цих любовей багато, вони різні, але всі дуже ніжні й щемкі — як «поколювання, ніби теплий фаянс береш перемерзлою рукою».
Смерть — на рівні передчуттів, вона на порозі, але ще не заступила. Це чорний-чорний кінь у «1918», що лежить із поламаними ногами і матовим оком «як знак, що за ним ніч, відступаючи, мітила шлях для ночі, що мала прийти за нею».
Це два життя, що «летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі, безглузді, безпам’ятні, з однією на двох мертвою головою».
Це згадки про царство небесне чи розповіді про неголеного — мабуть, хворого — батька, що всіх по черзі обіймає. Останній образ, між іншим, із вірша «Любов», що вкотре про сусідство двох поетових жінок і про марність проведення розмежувальних ліній.
Чорний Орфей
Незабаром у Ріо карнавал. Еврідіка приїжджає до своєї кузини, переховуючись від незнайомця у костюмі смерті. Посеред шалу передсвяткового міста вона сідає до трамвая, водієм якого працює Орфей.
Цей неочікуваний зачин — не вільна імпровізація, а початок «Чорного Орфея» — по-бразильськи чуттєвої і яскравої стрічки за п’єсою Вінісіуса ді Морайса. Якими б різними не були версії Кокто, Камю чи автора збірки і як би автори не ставили наголоси, це все про одне — про безкінечність тлумачення міфа і його позачасовість.
Ця пластичність уповні реалізується у текстах Сливинського: Персефона з дорожньою сумкою та її прощання; сатир із кущуватою бородою, що прийшов восени, залишаючи в передпокої мокрі сліди копит; Бавкіда, яку важко впізнати; кентавр, що вчить дітей музики, нап’явши зім’ятого капелюха.
Багатошаровість виходить далеко за межі відомих нам образів, вона у кожному вірші — застає зненацька, змушує порпатися в пам’яті, ніби в шафі, дарує насолоду вгадування і фантазування.
Медальйон
Недалеко від будинку своєї кузини Еврідіка знайомиться з хлопчиком років десяти. Зачарований незнайомкою, він дарує їй амулет: доки дівчина матиме його на шиї, нічого страшного просто не може статися.
І от Еврідіка на карнавалі й танцює у костюмі Королеви Ночі. Звідусіль сипляться барвисті паперові стрічки, наростає гул барабанів, натовп захоплює її у свій вир, і у якусь мить вона розуміє, що загубила амулет. Коли він розколюється навпіл під чужою ногою, усередину закрадаються страх і тривога.
У Сливинського є вірш «Медальйон» — сюрреалістично-сум’ятний, до кінця не розумієш, що там відбувається, даючи волю уяві. У ньому теж відчуття руху і неспокою: медальйон «падає крізь стіл і підлогу, крізь помешкання звірів і змій, крізь рукави твоєї матері; добрі пси біжать показуючи йому дорогу, щур-перевізник причалює, щоб забрати його на той берег, підземний лелека рятує його з дзюба підземної сороки. Доки нагорі все здригається, він пливе наосліп чорними водами з увімкненим крихітним датчиком світла». Образ амулета-медальйона ніби перетікає у образ Орфея, що пливе темними водами, підсвічуючи собі ліхтарем і знаючи, що десь попереду на нього чекає Еврідіка.
У цьому морі образів зачаровує те, що, з одного боку, вони самодостатні, а з іншого — ґрунт для чогось свого, нових чудових міфів і казок.
Відсутність
Вірш, за яким збірка таки отримала назву, — «Король» — це історія, яку не варто переповідати хоча би для того, щоб не зіпсувати диво першої зустрічі. Єдине, що варто сказати: зимовий король — це той, кого не було. За Сливинським король був квітневим, червневим чи навіть осіннім. Зимовим — ніколи.
У «Орфеї» Кокто є прикметний епізод: молодий поет Сежест, улюбленець натовпу, «пише» збірку під назвою «Оголеність». Прогорнувши кілька сторінок, Орфей дивується — замість чорних рядків одні лише кремові сторінки. «Це смішно!», — говорить він, на що отримує відповідь: «Будь-яка крайність не є смішною».
Відсутність — завжди загравання із читачем, спосіб щось повідомити чи запитати. Якщо зимового короля не було, то чи є насправді збірка, яку читач тримає у руках?
Мідна струна
Попри те, що книжка просякнута емоціями і максимально «людська», у ній є щось відсторонене, неземне, жменя зоряного пилу. У вірші «Майже експромт» — це образ дерева, що було колись і буде ледь не завжди, як каліфорнійський Мафусаїл, повнячись с��ками і поблажливим спокоєм споглядаючи війни і революції. Або в «Історіях» — цвітіння дерев і полювання птахів у темряві, доки ти спиш. Простіше кажучи: є щось недоступне нашому розумінню, вічна тканина світу, якою, ніби тонкими нитками, прошиті сторінки «Зимового короля». Проте ми не протиставлені їй, а вплетені у неї, ніби мідна струна у кошик із лози: «Знати: всі ми — як риби і сніг — непотопленні».
Писати про цю збірку — як передавати словами те, що на слова не розкладається. Говорити про неї — не спроба зрозуміти чи розтлумачити, а спосіб сказати, що вона є і вона прекрасна.
«Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача».
Посилання тут
December 16, 2023
читала цю збірку утретє за рік.
є різні збірки поезій, але ця особлива для мене, бо вона неймовірна, бо вона рятує душу і дає полегшення. це холодна вода після довгої спраги. це настільки тонку слово і настільки тонка метафора, що хочеться завмерти, бо тріщить ребро, а потім протяги проходять крізь легеню.
я повертатися до неї знову, і знову, і знову.
і ці слова - я не викарбую їх татуюванням, але вони викарбовані десь на звороті моїх сльозових залоз.
дякувала і дякуватиму за те, що ми маємо остапа сливинського і можливість бути з його тонким письмом і тонким чуттям. щемко.
є різні збірки поезій, але ця особлива для мене, бо вона неймовірна, бо вона рятує душу і дає полегшення. це холодна вода після довгої спраги. це настільки тонку слово і настільки тонка метафора, що хочеться завмерти, бо тріщить ребро, а потім протяги проходять крізь легеню.
я повертатися до неї знову, і знову, і знову.
і ці слова - я не викарбую їх татуюванням, але вони викарбовані десь на звороті моїх сльозових залоз.
дякувала і дякуватиму за те, що ми маємо остапа сливинського і можливість бути з його тонким письмом і тонким чуттям. щемко.
December 17, 2018
добра, чуттєва, вміру герметична поезія. якось частенько ВСЛ видає старі вірші з новими...
не завжди вдалий хід, але у цій книжці він хоча б частково виправданий, бо образи у старих і нових текстах перегукуються. яскравий дизайн, якісні верстка і друк. чисте задоволення від читання.
ну і віковічне запитання - краще хай буде мало віршів, але вони будуть якісними, чи більше, але якість постраждає?
не завжди вдалий хід, але у цій книжці він хоча б частково виправданий, бо образи у старих і нових текстах перегукуються. яскравий дизайн, якісні верстка і друк. чисте задоволення від читання.
ну і віковічне запитання - краще хай буде мало віршів, але вони будуть якісними, чи більше, але якість постраждає?
November 15, 2021
Розумна і елегантна поезія, яку хочеться перечитувати і перечитувати
May 13, 2023
Не моє( Найбільше в книзі ілюстрації сподобалися...
February 11, 2024
мене ніби обійняли і показали всю красу слів.
November 26, 2023
Ця поезія - простір для інакшості. Це територія для прийняття людської крихкості. Тут світ не поділено за категоріями сили і слабкості. І це вивільняє із їхніх лещат, пропонує розуміння і співчуття. Це увиразнення дрібних речей, неважливих деталей, невагомих подій, які набирають свого неповторного значення, стверджуються у праві на існування без величин. Пливеш і пливеш, і просто відчуваєш любов.
Displaying 1 - 9 of 9 reviews