У романі, ніби в колючий дріт, з’єднано кілька історій. Він виводить з темного лабіринту, породженого питанням: «Усе — навіщо?» Серед розкиданих у часі ліній — і мистецький проект, який змушує здійснити одіссею від ромських таборів до чорнобильської зони й глибин пам’яті, образи та прощення. Тут і з’ява в Карпатах дивного світла, через яке скисає все молоко й наростає відчуття апокаліпсису. Тут і розмова з Махном про недостиглі волоські горіхи, а також її продовження біля руїн промзони в Лисичанську. Так само це історія кохання, що розпросторюється на Париж і Східну Європу — від революційного Києва до степів, наповнених вогнем, волею і смертю.
Мирослав Лаюк народився 1990 року у Карпатах. Закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», навчається на PhD-програмі «Філософія і література» цього ж університету. Веде авторські радіопрограми на Old Fashioned Radio — «ЧИТвер» та «Слова».
Вірші та проза Мирослава опубліковані англійською, азербайджанською, литовською, німецькою, польською, чеською та іншими мовами.
Навесні я записувала інтерв’ю з чоловіком, яким захоплююся і якого поважаю. Там він сказав мені приблизно так: «Я хочу любити світ. Якщо любові немає, мені перестає бути цікаво». Я постійно ношу цю думку в голові з дня тієї розмови. І тепер, коли вийшов друком новий роман Мирослава Лаюка «Світ не створений», не можу підібрати кращого опису до цієї книжки.
У акті творення мене ніколи не цікавить той факт, що я мушу лишити щось «після», не вмію його проживати. Тому мені дуже подобається головна героїня, яка шукає відповідей на свої питання уже, вони потрібні їй негайно. Вона вертається з Парижа до Києва, потрапляє в Карпати, Лисичанськ, Чорнобиль, відкриває історію свого прадіда, аби переконатися — любов ніколи не перестає. «Все, що вона робила досі, — винаходила в собі здібності творити те, що можна назвати любов’ю — любов’ю, яка в тобі, яка не залежить від інших людей, від того, що вони зробили або чого не зробили».
А ще тут вогники Контрактової площі, фрески Кирилівської церкви, люстри готелю Інтерконтиненталь, дороге шампанське, а потім кава з турки в махновському степу. Така велика, така різна Україна, такий улюблений Київ, такі різні красиві люди — що тоді, що тепер.
Відчутно, що автор читає багато якісної прози; сподобалась мова, персонажі непласкі, ця самозациклена головна героїня — і водночас це справжні, сучасні люди. У романі є іронія і це дуже важливо для мене. Менше сподобалися містичні переходи, оці подорожі в часі. Різний час, різні місця — Карпати, Париж, анархісти з роялями, Чорнобиль, Лисичанськ. А Україна — це вистава Дах Дотерз.
Новий роман Мирослава Лаюка, більше відомого як поета, хороший і складний у багатьох сенсах. Багате, де потрібно стилізоване письмо не викликає відчуття неприродності, а тому перемикання від епохи до епохи сприймається із інтересом, особливо мені сподобалася найстаріша (магічно-реалістичний сетинг Карпатах) та найновіша (близько наш час) частини. Період анархістів мені видався найслабшим. Лаюк добре знається у філософії, культурі, літературі, але не хизується цим, тому ремарки щодо Маркеса, Дельоза (тіло-без-органів) чи сучасного мистецтва хоч і кидаються в око, але не так, щоб сліпили зовсім. Це швидше приємний бонус для, умовно кажучи, більш досвідчених читачів.
Проте читачі, що не закінчили філософський факультет, теж цілком будуть задоволені історією. Лаюк намагається зробити своїх героїв природніми, близькими до нас, навіть якщо вони знаходяться віддалено просторово чи емоційно. Це показник хорошої прози, коли ти вживаєшся з образами, які, своєю чергою, ведуть тебе сторінками роману від точки до точки. До того ж, Лаюк уміє нанизати реальність фантастичними метафорами, які перекидають цей текст у регістр Маркеса, Павича чи, наприклад, Арундгаті Рой. Правда, першого тут набагато більше, а деякі епізоди просто цитати зі "Сто років самотності", як-от поїдання трави/землі однією з героїнь. Ну й містики, готики, таємничого всякого тут теж вистачає, але це вже відбиток карпатської культури, яка, безумовно, дуже близька авторові.
Водночас це ж робить роман вразливим для критики, адже надмірність метафор і порівнянь дещо відволікають від історії. Відчувається поетичний хист автора, його відчуття письма, мови, де порівняння хочеться підкреслювати на кожній сторінці, зупинятись і захоплюватись. Однак на половині роману це вже втомлює, ти починаєш буксувати, втрачати ритм тексту. Із цим втрачається увага до історії (а чи була історія?), на жаль. Поезія не повинна руйнувати наратив, а підсилювати його у потрібний момент. Відчуття міри надзвичайно важливе для кожного автора, який намагається написати роман, розповісти щось своєму читачу. Також зміщення і змішування часових (і водночас стилістичних) пластів також не завжди вдається Лаюку. Звісно, це далеко не критично для цього тексту, який якісно вирізняється з-поміж інших своєю філософською складовою, історико-культурною реконструкцією та увагою до деталей, але саме останнє може спокійно відлякати читача, створюючи відчуття неоднозначності й невизначеності. Утім, можливо, саме й цього хотів Лаюк. Світ же не створений.
Вам подобається музика «ДахиБрахи»? А «Dakh Daughters»? Чомусь саме так мені звучала книжка «Світ не створений» Мирослава Лаюка. Поетична, дивна, абсурдна.. і зовсім не моя. Просто інколи таке стається: текст цікавий своєю формою, але не пробирає темами, проблемами, не викликає жодних емоцій, а роздуми, на які мав би наштовхнути, не хочеться розплутувати.
У «Світ не створений» кілька різних історій, часових просторів від дуже давніх до теперішнього, ми стрибаємо в різні місця, аби в результаті все якось скласти до купи, чи не скласти: тут і сучасна дівчина-мисткиня, і Чорнобиль, і часи Махно, і ромські табори. Така дика мандрівка по нашому (українському) минулому і сучасному.
Взагалі все в анотації натякало на те, що мені книжка має сподобатися. Але вже з перших глав ми якось не подружилися, а під кінець взагалі скорше домучувала, ніж дочитувала.
Місцями текст здавався не стільки «не для мене», скільки просто недопрацьованим. Одразу помічала недоліки в таких описах: «.. квартира була обставлена по-жіночому» (щоб зрозуміти це речення, доводиться вмикати у голові набір стереотипів; далі ж по тексту, звісно, все і підтяглося: вази, квіти, штори, посуд) чи «хлопчакувата дівчинка» (знову вмикаємо стереотипи: коротка стрижка, маленькі груди). Мене таке зазвичай дуже вибішує, бо хороший текст не має спиратися на стереотипи. Тим більше, оці всі «жіночне, хлопчакувате, по-чоловічому» недовготривале, бо з часом буде означати не те, що вкладав у це автор.
До речі, я так і не встигла прикупити «Баборню», коли всі про неї говорили, а тепер вже й не знаю, чи варто. Ви читали взагалі Мирослава Лаюка? Чи є в планах?
Коли я побачила на Літакценті рецензію, в назві якої "Світ нестворений" порівнювали з "Хмарним атласом", то відразу вирішила тої рецензії не читати 😅 Хмарний атлас мені не сподобався, зовсім. Але виявилося, що Лаюк більше схожий на Коцарева, хоча на братів/сестер Вачовські теж. А ще на мого "улюбленого" режисера Янчука :) Від Олега в Мирослава піаніно (цей раз рояль, але різниця некритична) і фрагментарність. Отак читаєш куски-куски-куски, все ждеш, що вони нарешті якось пов'яжуться, а вони все нє і нє, аж поки майже в самому кінці головний герой ледь не втопнув. А тоді вже починається той самий атлас. Виявилося, що кількох героїв кидає часом і це те, що їх пов'язує (ох, вибачте за спойлер). Чесно кажучи, якось дуже вже механічно (чи темпорально), не дивно, що автору довелося прямим текстом це написати, а то частина читачів же могла й не здогадатися :)) Ну, і врешті Янчук. Янчук - це синонім проблеми українського кіно під кодовою назвою "намагалисявсунутивсеводинфільм". Так і в Лаюка, він напхав у свою книжку стільки всього з української історії - і Українську революцію, і Махна, і еміграцію, і Чорнобиль, і війну на Донбасі - не кажучи вже про побут карпатського села середини позаминулого сторіччя, що в обсязі 300 сторінок поєднати все це щастя в один цілісний текст якось більш органічно було дуже трудно. З тих усіх пластів найкраще в Мирослава вийшли Карпати, відчутно, що це йому рідне й знане. Я, правду кажучи, самого цього пласту чекала більше - за обсягом, але вже що ж. Що ж до найслабшого пласту, то це, мабуть, 1917-1920 рр. Якось у все це діло найменше повірилося. Треба сказати, що в Лаюка чудове почуття гумору, весь його опис світу сучасного українського мистецтва Ростиславу Семківу можна включати в курс "іронія" (якщо він ще буде його читати). Особливо отой пасаж про "експліцитну парадигму перспективи". Нагадало мені про часи відпрацювань у ЦСМі :) Ну і ще художниця Олександра, яка скрізь домальовує вагіни. Вагіни - це концептуально, так :) Врешті, якщо порівнювати "Світ" із "Баборнею", то суто стилістично "Світ" сильніши��, але "Баборня" все-таки більш цілісна і в ній все-таки є якийсь фінал)) Читати тим, кому сподобалися "Люди в гніздах", "Хмарний атлас" і фанатам Янчука 😆
Це могла би бути багатообіцяюча чернетка хорошого тексту. На жаль дуже багато місць, де текст недопрацьований, бракує сполучних тканин, бракує деталей, розкриття тем (а тем там дайбоже!) Хочу прочитати щось таке ж, але більш визріле! Слідкуватиму далі за творчістю пана Мирослава.
для мене було достатньо не цілком продуманих моментів, але основна біда цієї книжки в її об’ємі. з неї вийшла б неймовірна історія, якби була більш деталізована, а так усе здалось не до кінця розкритим і реалістичним
попри це, твір усе одно дуже приємний і вміло написаний, а описи Києва в ньому - прекрасні!
Головна героїня «Світу» — молода українська художниця, що живе у Парижі – отримує таємничі рукописи, які проливають нове світло на її родинну історію, й рушає на історичну батьківщину. Почасти — аби розібратися в містичній історії, що потрапила їй до рук, а почасти – зібрати матеріальні артефакти, із яких зробить інсталяцію й перформанс, нарешті привласнюючи минуле, від якого почувалася відірваною.
Коли на обкладинці написано, що автор - поет та філософ, то не варто очікувати від роману притомної історії або почуттів.
Здається, що на всю книгу є лише одна жива людина, всі інші - пласкі персонажі з чітко затвердженим набором функцій, які насмикали з різних жанрів. Відчутно, що Лаюк знається на слові, історії та філософії. Увесь роман прошитий відсилками до вчень та образами з різних епох.
Може, якби я була хоч трохи така осідчена, як автор, то оцінила б твір як дуже винохідливу, ба навіть епохальну працю. Але так є враження, що Мирослав щось заюзав (те саме, про що пише в романі, або щось інше) і окремою книгою віддав пошану одразу кільком творам Булгакова: + там і роман у романі з біблійно-язицьницькими мотивами, як у (ю ноу) + і революція, як у (...) + і вчений-лікар, що підсідає на наркоту (ну ще жирніше натякнути наможливо)
Той самий випадок, коли можна судити книжку за обкладинкою. Вибачте(
Про поетів, які пишуть прозу, часто існує стереотип, що остання їм вдається значно гірше за вірші, що вони — майстри витончених, несподіваних метафор, але слабкі в композиції, психології персонажів чи ж на рівні реалізації власних високих ідей. Шкода, що саме це я можу сказати про другий роман Мирослава Лаюка «Світ не створений». Ідеї, які вгадуються на сторінках роману, справді захопливі: і зміщення часових пластів, і маркесівське нашарування містичного на реальне, і спроба головної героїні віднайти свою історію — але їхня реалізація слабка й непереконлива. Тонкі описи і спостереження чергуються з відверто недопрацьованими діалогами і одновимірними, пласкими героями. Апелювання до важливих подій української історії здаються дещо спекулятивним, адже автор поміщає своїх героїв у визначний контекст, але зовсім не розкриває його, послуговуючись ним лише як фоном. Найкраще резюмувати цей прийом можна метафорою з самого ж роману: головна героїня Інна намагається знайти своє коріння, але ні на мить по-справжньому емоційно не заглиблюється в це переживання, а використовує його, щоб створити черговий арт-об’єкт для хайпу на хвилі захоплення мікроісторіями (через які — ціла епоха прозирає) у сучасному світі. Її мистецтво тільки претендує, що «промовить» щось, але насправді лишається в мейнстрімі, в полі, яке зараз активно купується.
[Решта буде в часописі «Критика» і на їхньому ж сайті згодом]
Ставлю високий бал - знаю, що автор це прочитає. Якщо серйозно, то це певною мірою етапна книжка: помітно, що Лаюк дорослішає, відточує майстерність. Цікаво, що далі. Мій улюблений перснаж - рись Агата, якщо кого цікавить.
Нерівномірний і неоднорідний текст, просякнутий тонким відчуттям прекрасного. Оповідь майже не має м'яких стиків і більше схожа на поривчастий вітер, ніж на воду, яка є важливим образом роману.
Додаємо трохи складних питань про війну, підлітковий бунт, саркастичний образ сучасного мистецтва і все, можна подавати.
А, щоб цей коктейль був вартий посуду, треба ще багато любові.
Ця проза написана поетом, який добре відчуває свою мову. Роман, у якому сплітається українська історія, літературні стилізації та різноманітні оповіді, тому текст здається химерним калейдоскопом. Автор наче провадить гру з читачем, граючи на власному полі – описи Карпат та Києва, як на мене, вдаються йому найкраще. Найвибагливіші читачі та читачки в романі можуть знайти заховані культурні та філософські покликання. Проте, на жаль, цьому тексту бракує цілісності на багатьох рівнях.
Утім, Мирослав Лаюк – це автор, якому не бракує власного голосу ні в поезії, ні в прозі. Автор, який вміє дивитися на світ з уважністю й чуттям поета цей світ відтворювати.
За структурою і сприйняттям сюжету нагадав "Хіба ревуть воли...", тобто мені треба ще раз, а краще два перечитати, щоб до кінця допетрати, хто кому мама-баба-при чому тут Махно і оперна співачка ітд. Загалом твір дуже цікавий, десь до половини взагалі нічого не було зрозуміло, потім пазл почав потроху складатися.
Сподобався незвичайне вплетення містичних сюжетів в досить реалістичний, подекуди історично достовірний виклад подій. Спочатку не могла призвичаїтись, потім подумала, що в цьому й фішка.
В кінці роману, коли на руці Інни виявився цілісний браслет замість розірваного і з'єднаного ниточкою, стало зрозуміло, що в неї в голові нарешті стали в ряд події з історії її роду, які на початку твору її начебто зовсім не цікавили, але виявились насправді дуже потрібними для прийняття/розуміння себе.
Прекрасні роздуми автора про творчість, любов, філософські пасажі про сенс буття та події в історії однієї людини та цілого роду. Їх хочеться досліджувати трохи відокремлено від основного сюжету.
Думаю, буду перечитувати книгу ще раз через певний час, бо там стільки деталей, які важко відразу відловити, але без них неможливо цілісно сприйняти всю картину.
Важко після прочитання сказати "про що вона?", я зазвичай рідко довіряю українській літературі, тільки якщо відгуки хороші. А тут - відгуки хороші, та й несподівано аж справді сподобалося)) добре не мати очікувань, а потім радіти.
Важко сказати, "про що". Про тонке прочитання історії попри кільця часу, про рух маятником, через країни та роки, щоб врешті знайти свою точку балансу.
Мені дуже сподобалися історичні замальовки, живі герої, більше сподобалися чоловічі персонажі, аніж жіночі. Місцями я трохи плуталася в сюжеті і не зовсім зрозуміла магічних вставок, іноді події відбувалися надто швидко, непросто було влитися в темп оповіді.
Але мова автора - чудова, поетична, я підкреслювала по пів абзацу, дуже добре видно, що Мирослав прийшов з поезії і вона залишилась тут в хорошому сенсі слова.
Дякую за цей текст, який склав мою суботу. І дякую всім хорошим відгуками, завдяки яким я його не попустила🌿
Про Україну та її історію через персональну історію життя однієї дівчини та її роду. Тут і Австро-Угорські часи і Чорнобиль і війна сьогодення. Читати було цікаво, у автора надзвичайно яскраві та неочікувані метафори. Часом філософські вставочки було важко переварити, та загалом мій висновок такий - важливо творити. Як і в Баборні мені стало нудно і не хотілось дочитувати десь на 200ій сторінці, але я себе трохи заставила і тепер нітрохи не жалкую. Книжка вартісна і я вдячна за те, що такі є в сучасній українській літературі.
Fascinating novel that captured from the first pages. Miroslav Lajuk is obviously that type of Ukrainian writerer whose releases of new books I will track. The story about anarchists (Makhno period) seemed strange for me due the unreasonable metamorphoses with main characters. Heap of metaphors in the end was quite hard as well.
Добре провела час з цією книжкою. Сподобався стиль автора. Цікава концепція, і цікаво що розумієш її наприкінці. Книга відклалася в голові не як роман, а як окремі оповідання. Можливо ще колись повернусь до цього роману.