What do you think?
Rate this book
Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років
Спираючись на друковані й недруковані спогади, журнали, листи, газети, афіші, маніфести, протоколи режисерських лабораторій і зборів театральних колективів, канадська дослідниця Ірина Макарик аналізує творчий доробок Леся Курбаса, радянські культурні практики й експерименти 1920-х років. Це розлогий екскурс у постколоніальну царину: крізь призму новаторських, ба навіть скандальних шекспірівських постановок Курбаса розглянуто поняття універсальності, цінності, канону, класики, високої/низької культури, ідеології, влади, імперського/колоніального, периферії/центру. Зосередившись на питаннях модернізму, перекладу, народництва, автора, ідеології, тексту, Ірина Макарик показує, що в СРСР боротьба за новий культурний лад була так само нелегкою і суперечливою, як боротьба за новий політичний, соціальний та економічний устрій.
348 pages, Paperback
First published January 1, 2004
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
Read
June 27, 2026Важлива книга для розуміння Червоного Ренесансу чи Розстріляного Відродження. Особливо несподівано, що авторка працює в полі шекспірознавства. "Яким чином вона вийшла на українську проблематику?" — спитаєте ви. Що ж, це неймовірна історія. Насправді, авторка випадково виявила, що перша постановка "Гамлета" українською мовою відбулася 1943 р. — в окупованому нацистами Львові! Цей факт настільки її вразив, що вона почала цікавитися, а як складалися в українців стосунки з Шекспіром. І саме так народилася ідея книги: простежити долю постановок Шекспіра в 1920-х — 1930-х рр. в УСРР. Але в процесі роботи над матеріалом Макарик зрозуміла, що це не просто історія про те, як українці підходили до класики. Насправді, це історія про імперію та спротив цій імперії. І одним з полів бою був Шекспір, а точніше — його постановки! Здавалося б, як англієць, який помер кілька століть тому, але встиг стати класикою драматургії, може допомогти зрозуміти стосунки між Україною та Росією? Ось в цьому й цінність книги Макарик: Шекспір виступає промовистим та виразним прикладом того, як імперія здійснює своє панування. Тут і Саїд (з ідеєю дитинних та потішних тубільців), і Співак (з ідеєю мови, яку відбирають в підкорених народів)...
Книга доволі чітко структурована.
Перший розділ — теоретичний: авторка подає контекст формування української нації в Російській імперії, а також переказує ключові ідеї деколонізаційних теорій. Для мене як соціолога це була найбільш насичена частина тексту, яка вимагала найбільшої уваги. Далі авторка піде іншим шляхом: вона розповідатиме про конкретні постановки Шекспіра.
І кожен з розділів — це окрема історія. Спершу ми дізнаємося про модерністські експерименти Леся Курбаса. Далі ми побачимо, як одночасно існувала і більш консервативна версія — Панаса Саксаганського, який слідувала традиціям театру корифеїв (бо був одним з них). І передостанній розділ — про постановку Гната Юри.
Власне, крім опису самих постановок, авторка показує, як ці режисери взаємодіяли з радянською владою. Спершу фаворитом виглядав Курбас, оскільки радянська влада опиралася на авангард як своє ідеологічне обґрунтування. Мовляв, знищимо буржуазний лад і порядок до самих основ! Авангард найкраще на цю роль в сфері культури. Натомість Саксаганський стикався з осудом з боку більшовиків як застарілий режисер і митець. Мовляв, забагато в нього народного, фольклорного та сільського. А де симфонія індустріалізації?!
Втім, з кінця 1920-х рр. ситуація змінюється. На це є дві причини. По-перше, українські митці — і Курбас тут найбільш яскравий! — виступають проти Москви. Радше не так: вони ігнорують Москву. Курбас задає питання: чого він може навчитися в російських режисерів, якщо найцікавіші з них просто наслідують (чи й плагіатять!) Курбаса! По-друге, авангард перестає бути цінним для радянської влади як ідеологічне обґрунтування. Мистецтво має бути простим і зрозумілим, щоб виконувати роль "інженерії душ", а всі авангардистські експерименти тепер тавруються як... буржуазні. Тому поступово виробляється концепція соцреалізму, до якої більше пасує Саксаганський, а не Курбас! Насправді, Саксаганського теж "ламають", але не знищують: по-перше, він дає радянській владі право представляти Україну (такий собі місток тяглості з національним рухом ХІХ ст.), по-друге, творчий підхід Саксаганського легше "втиснути" в соцреалізм.
І саме тут на сцені з'являється Гнат Юра, який виявився найбільшим чутливим до запитів влади — і саме він, врешті-решт, починає користуватися найбільшою підтримкою радянської влади.
Завершує книгу розділ про долю Шекспіра в Україні в 1930-х. Це найсумніший розділ, який просто підсумовує перетворення Шекспіра в радянській Україні — і його "соцреалізацію" (як охрестили такого Шекспіра курбасівці: Ваня Шекспір).
Книга однозначно варта прочитання!
І після неї одразу хочеться прочитати Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні Мейгіл Фавлер!
Книга доволі чітко структурована.
Перший розділ — теоретичний: авторка подає контекст формування української нації в Російській імперії, а також переказує ключові ідеї деколонізаційних теорій. Для мене як соціолога це була найбільш насичена частина тексту, яка вимагала найбільшої уваги. Далі авторка піде іншим шляхом: вона розповідатиме про конкретні постановки Шекспіра.
І кожен з розділів — це окрема історія. Спершу ми дізнаємося про модерністські експерименти Леся Курбаса. Далі ми побачимо, як одночасно існувала і більш консервативна версія — Панаса Саксаганського, який слідувала традиціям театру корифеїв (бо був одним з них). І передостанній розділ — про постановку Гната Юри.
Власне, крім опису самих постановок, авторка показує, як ці режисери взаємодіяли з радянською владою. Спершу фаворитом виглядав Курбас, оскільки радянська влада опиралася на авангард як своє ідеологічне обґрунтування. Мовляв, знищимо буржуазний лад і порядок до самих основ! Авангард найкраще на цю роль в сфері культури. Натомість Саксаганський стикався з осудом з боку більшовиків як застарілий режисер і митець. Мовляв, забагато в нього народного, фольклорного та сільського. А де симфонія індустріалізації?!
Втім, з кінця 1920-х рр. ситуація змінюється. На це є дві причини. По-перше, українські митці — і Курбас тут найбільш яскравий! — виступають проти Москви. Радше не так: вони ігнорують Москву. Курбас задає питання: чого він може навчитися в російських режисерів, якщо найцікавіші з них просто наслідують (чи й плагіатять!) Курбаса! По-друге, авангард перестає бути цінним для радянської влади як ідеологічне обґрунтування. Мистецтво має бути простим і зрозумілим, щоб виконувати роль "інженерії душ", а всі авангардистські експерименти тепер тавруються як... буржуазні. Тому поступово виробляється концепція соцреалізму, до якої більше пасує Саксаганський, а не Курбас! Насправді, Саксаганського теж "ламають", але не знищують: по-перше, він дає радянській владі право представляти Україну (такий собі місток тяглості з національним рухом ХІХ ст.), по-друге, творчий підхід Саксаганського легше "втиснути" в соцреалізм.
І саме тут на сцені з'являється Гнат Юра, який виявився найбільшим чутливим до запитів влади — і саме він, врешті-решт, починає користуватися найбільшою підтримкою радянської влади.
Завершує книгу розділ про долю Шекспіра в Україні в 1930-х. Це найсумніший розділ, який просто підсумовує перетворення Шекспіра в радянській Україні — і його "соцреалізацію" (як охрестили такого Шекспіра курбасівці: Ваня Шекспір).
Книга однозначно варта прочитання!
І після неї одразу хочеться прочитати Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні Мейгіл Фавлер!
Displaying 1 of 1 review