What do you think?
Rate this book
Над прірвою в іржі
Що можуть розповісти електрички про нас самих? Таке питання ставив собі автор перед початком подорожі електричками по периметру країни. Репортаж Павла Стеха документує знайому різнорідну реальність, у якій переплелися анекдоти про Брєжнєва, контрабанда, випивка, галасливі діти, таксисти, популярні пісні з 90-х і, звичайно, іржа. У тісних просторах електричок і на провінційних вокзалах досить важко бути спостерігачем: жваве й неприкрашене життя притуляється до тебе і не лишає іншого вибору, як взаємодіяти з ним. Електрички виштовхнуті на культурні маргінеси, але, коли ними їздить величезна частка населення, нема кращого способу зрозуміти свою країну, ніж затеставшись поміж «незручних» громадян,ставши маргіналом на маргінесах. «Над прірвою в іржі» вирізняється жвавою оповідною манерою, невідцензурованими голосами, фактурних героями — і живою мовою, яка протистоїть граматиці. Текст супроводжує низка світлин, покликана не так ілюструвати, як подати власну точку зору на життя в електричках. Ці перспективи — текстова й візуальна — накладаються і вдало доповнюють одна одну.
- GenresNonfictionJournalism
204 pages, Paperback
Published January 1, 2018
8 people are currently reading
198 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 48 reviews
March 8, 2025
"Нас губить не кривда, не зрада, а болісна звичка
Покірно робити все те, що обридло вже вкрай.
Від дому до дому бездомних везе електричка,
Від пекла до пекла летить, проминаючи рай"
Я досі пам'ятаю, як на початку цього тисячоліття Кам'янець-Подільський вокзал щоп'ятниці ввечірі вщерть заповнювався студентами. На платформах ніде було жолудю впасти, людське море гомоніло, сміялося, брижилося хвилями неспокою, коли вокзальний гучномовець починав викашлювати слова: "...на другу... колію... прибу... їзд "Ларга — Гречани"... Штурмові дії розпочиналися ще до того, як "дізєль" остаточно зупинявся біля залюдненої платформи: в страшенній тисняві кожен намагався першим увірватися у вагон — захопити пару сусідніх лавок для своєї компанії, прийняти через вікна картаті торби з порожніми банками з-під закруток та дівчат...
Залізничні вокзали тоді були "місцями підвищеної небезпеки", але не так у сенсі можливості потрапити під локомотив або товарняк, як через контингент: безхатьки, бандюки, гопота, стрьомні підлітки, божевільні, роми, яких тоді називали лише циганами. Особливої уваги варті також безкоштовні вбиральні — такі схожі на входи до пекла.
Не бувало жодного нічного вокзалу, на якому б до мене не причепився хтось приблатньоний або хворий на голову. Відтак, якщо не було грошей на так званий "зал підвищеного комфорту", краще за все було перебувати в постійному русі між ятками з біляшами та кавовими автоматами.
Павло Стех у "Над прірвою в іржі" подорожує електричками майже навколо всенької України і його нотатки змушують мене ностальгувати. За поїздками з Криму, коли мандрівку горами завершено і вокзал в Севастополі — наче вхід у портал додому, залишається тільки купити мойви і сметани, для священного ритуалу в потязі. За "раховозом", який випльовує з своїх іржавих нутрощів групи людин з туристичною спорягою у Яремчі, Ворохті, Татарові, Ясіні, Квасах. За фестивальним двіжем, апофеоз якого припав між Помаранчевою Революцією та Майданом і ми — веселий та кольоровий люд часто добиралися на фестивалі потягами та електричками, а вокзал у Вінниці здригався від шешорівського "Аррртууууурр!!!". За довгими нічними розмовами із незнайомцями, але краще, звісно, із незнайомками, доки за вікнами пролітали непевні примарні пейзажі України. За "чай, кофе, макофе!" та "здавайтепостєль!" голосом провідниці. За стрибком з потяга, котрий набирав ходу, на засніжену платформу станції в Хмільник у — під дзенькіт розбитих порожніх банок в сумці. За містичне і жаске громаддя елеваторів в тумані побіля станцій...
"Над прірвою в іржі" — це збірка художніх репортажів, в яких фігурує здебільшого друга із трьох груп людей, які на думку автора живуть в Україні:
"Якщо спробувати класифікувати, то моє покоління, як і (зрозуміло) попереднє та (симптоматично) майбутнє, ділиться на три групи:
1) ті, що поїдуть із країни;
2) ті, що не матимуть можливості поїхати;
3) ті, що залишаться копирсатися заради суспільного блага, сподіваючись, що в наступному поколінні третя група буде трохи більшою.
3 «першими» і «третіми» все менш-більш зрозу міло та вмотивовано. Але нерв суспільства проходить крізь прокурені запльовані тамбури електричок, набитих незручними громадянами другої групи."
Ці спостереження і дорожні записки веселять безпосередністю і прямою мовою сусідів по вагону, перону, вокзалу. Провінційні електрички завжди переповнені сіллю землі — такими людьми, які будуть рятуватися від окупації в останню мить, бо хто ж погодує їхніх одинадцять котів...
Цікаво, що після повномасштабного вторгнення Укрзалізниця стала таким яскравим символом "залізності", жертовності та незламності українців, що навіть мені, хто, здається, бачив найгірші екземпляри вокзальних нужників, було ніяково читати злу фантазію автора про міністрів та очільника залізниці в загидженому туалеті.
Розповіді про подорожі східною частиною України найсумніші, бо частина із цих станцій давно окуповані, а чимало — зруйновані артилерією, ракетами та "кабами" і навряд чи колись ще стануть "героями" тексту українського автора.
Павло Стех ще встиг побувати в Авдіївці, де його дуже налякала одночасне існування побитого уламками вокзалу та жінок з дитячим візочками на вулицях міста. Коли я отримав мінно-вибухову травму, то багато годин чекав на евакуацію у вагоні на залізничній станції в Покровську... Відтак завжди може бути гірше. Ніхто не знає, коли і як ми зможемо зупинити російську чуму, скільки електричок та станцій залишаться лише у нашій пам'яті.
Але ця книга є і вона, наче гіпсовий зліпок часу — вже не такого безтурботного, як у 2007 році, коли я вперше в житті їхав на фестиваль електричками — це були подільські "Шешори", але ще не такого беззоряно темного, як сьогодні, коли мертва земля поглинає по декілька українських населених пунктів щодня.
Покірно робити все те, що обридло вже вкрай.
Від дому до дому бездомних везе електричка,
Від пекла до пекла летить, проминаючи рай"
Я досі пам'ятаю, як на початку цього тисячоліття Кам'янець-Подільський вокзал щоп'ятниці ввечірі вщерть заповнювався студентами. На платформах ніде було жолудю впасти, людське море гомоніло, сміялося, брижилося хвилями неспокою, коли вокзальний гучномовець починав викашлювати слова: "...на другу... колію... прибу... їзд "Ларга — Гречани"... Штурмові дії розпочиналися ще до того, як "дізєль" остаточно зупинявся біля залюдненої платформи: в страшенній тисняві кожен намагався першим увірватися у вагон — захопити пару сусідніх лавок для своєї компанії, прийняти через вікна картаті торби з порожніми банками з-під закруток та дівчат...
Залізничні вокзали тоді були "місцями підвищеної небезпеки", але не так у сенсі можливості потрапити під локомотив або товарняк, як через контингент: безхатьки, бандюки, гопота, стрьомні підлітки, божевільні, роми, яких тоді називали лише циганами. Особливої уваги варті також безкоштовні вбиральні — такі схожі на входи до пекла.
Не бувало жодного нічного вокзалу, на якому б до мене не причепився хтось приблатньоний або хворий на голову. Відтак, якщо не було грошей на так званий "зал підвищеного комфорту", краще за все було перебувати в постійному русі між ятками з біляшами та кавовими автоматами.
Павло Стех у "Над прірвою в іржі" подорожує електричками майже навколо всенької України і його нотатки змушують мене ностальгувати. За поїздками з Криму, коли мандрівку горами завершено і вокзал в Севастополі — наче вхід у портал додому, залишається тільки купити мойви і сметани, для священного ритуалу в потязі. За "раховозом", який випльовує з своїх іржавих нутрощів групи людин з туристичною спорягою у Яремчі, Ворохті, Татарові, Ясіні, Квасах. За фестивальним двіжем, апофеоз якого припав між Помаранчевою Революцією та Майданом і ми — веселий та кольоровий люд часто добиралися на фестивалі потягами та електричками, а вокзал у Вінниці здригався від шешорівського "Аррртууууурр!!!". За довгими нічними розмовами із незнайомцями, але краще, звісно, із незнайомками, доки за вікнами пролітали непевні примарні пейзажі України. За "чай, кофе, макофе!" та "здавайтепостєль!" голосом провідниці. За стрибком з потяга, котрий набирав ходу, на засніжену платформу станції в Хмільник у — під дзенькіт розбитих порожніх банок в сумці. За містичне і жаске громаддя елеваторів в тумані побіля станцій...
"Над прірвою в іржі" — це збірка художніх репортажів, в яких фігурує здебільшого друга із трьох груп людей, які на думку автора живуть в Україні:
"Якщо спробувати класифікувати, то моє покоління, як і (зрозуміло) попереднє та (симптоматично) майбутнє, ділиться на три групи:
1) ті, що поїдуть із країни;
2) ті, що не матимуть можливості поїхати;
3) ті, що залишаться копирсатися заради суспільного блага, сподіваючись, що в наступному поколінні третя група буде трохи більшою.
3 «першими» і «третіми» все менш-більш зрозу міло та вмотивовано. Але нерв суспільства проходить крізь прокурені запльовані тамбури електричок, набитих незручними громадянами другої групи."
Ці спостереження і дорожні записки веселять безпосередністю і прямою мовою сусідів по вагону, перону, вокзалу. Провінційні електрички завжди переповнені сіллю землі — такими людьми, які будуть рятуватися від окупації в останню мить, бо хто ж погодує їхніх одинадцять котів...
Цікаво, що після повномасштабного вторгнення Укрзалізниця стала таким яскравим символом "залізності", жертовності та незламності українців, що навіть мені, хто, здається, бачив найгірші екземпляри вокзальних нужників, було ніяково читати злу фантазію автора про міністрів та очільника залізниці в загидженому туалеті.
Розповіді про подорожі східною частиною України найсумніші, бо частина із цих станцій давно окуповані, а чимало — зруйновані артилерією, ракетами та "кабами" і навряд чи колись ще стануть "героями" тексту українського автора.
Павло Стех ще встиг побувати в Авдіївці, де його дуже налякала одночасне існування побитого уламками вокзалу та жінок з дитячим візочками на вулицях міста. Коли я отримав мінно-вибухову травму, то багато годин чекав на евакуацію у вагоні на залізничній станції в Покровську... Відтак завжди може бути гірше. Ніхто не знає, коли і як ми зможемо зупинити російську чуму, скільки електричок та станцій залишаться лише у нашій пам'яті.
Але ця книга є і вона, наче гіпсовий зліпок часу — вже не такого безтурботного, як у 2007 році, коли я вперше в житті їхав на фестиваль електричками — це були подільські "Шешори", але ще не такого беззоряно темного, як сьогодні, коли мертва земля поглинає по декілька українських населених пунктів щодня.
December 3, 2018
Павло Стех написав талановитий художній репортаж - легкою мовою й водночас із інтелектуальними «родзинками». Та й сам задум так проїхатися - класний! У книжці є живі люди, які розмовляють так, як це справді відбувається. Правдивість буквально відчувається. Книжка мені сподобалася й структурою: дотримано «баланс» зустрічей на шляху автора, описів краєвидів із вікна електричок та містечок, побутових деталей та роздумів репортера (іноді між рядків). Але особливо я б відзначила художню майстерність - гру з метафорами та порівняннями. Це стало приємною несподіванкою. Чекатиму на наступні книжки автора: документальні чи - може - й художні.
November 8, 2019
Атмосферна книга, особливо якщо користуєшся електричками. Електрички як спільний знаменник для для таких різних регіонів. Електрички як діагноз для країни. Стех робить чіткий зріз суспільства за межами великих міст, наділяє його літературною плоттю, дає змогу висловитись. Вади артикульовано - це небажання взяти відповідальність за власне життя та очікування дива, наче в дитинстві. Та замість дива на перон прибуває лише іржава задушлива електричка з мигаючим світлом.
December 13, 2024
Чому я ніколи поїду з цієї країни - так звучала тема на конкурсі, де перемогла ця книга.
Чому я ніколи не поїду з країни 🤔
Щось таке щемливе я переживала, читаючи цю книгу. Щось таке дуже знайоме, разом з тим таке, що болить і розчаровує, хоч і відгукується рідним.
Читаючи, я теж захотіла проїхатись країною в електричці. В кінці книги автор зізнається, що він планував здійснити ще одну подорож - колись окупованими територіями. Але тепер служить у війську і горизонт його планування осягає годинник, не календар.
«Дібравшись тоді до Авдіївки, я відверто злякався. Моя безтурботна мандрівка країною завела мене впритул до війни. Я розгублено рахував дітей на майданчиках та розбомблені будинки й відчував, як у мені наростає страх.»
Мені боляче памʼятати, що багато міст і сіл я вже ніколи не побачу, навіть якщо їх вдасться повернути під контроль України, вони знищені вщент.. це також і мотивує більше подорожувати вже, не очікуючи кінця війни. Разом з тим, їхати ближче до війни страшно і я не їду.
Моторошно, що я тепер чудово знаю географію. Тепер лише байдужі не знають навіть найменші міста і села на сході та півдні країни.
Ледь пригадую поїздки в Крим, ще з батьками на море. Цікаво, чи ще колись зможу побувати там
Чому я ніколи не виїду з країни..
Тепер я допускаю навіть такий сценарій. Хоча. Я не бачу оптимістичного сценарію для цього світу загалом. Тож, не має значення де перебувати. Тут я хоча би вдома.
Чому я ніколи не поїду з країни 🤔
Щось таке щемливе я переживала, читаючи цю книгу. Щось таке дуже знайоме, разом з тим таке, що болить і розчаровує, хоч і відгукується рідним.
Читаючи, я теж захотіла проїхатись країною в електричці. В кінці книги автор зізнається, що він планував здійснити ще одну подорож - колись окупованими територіями. Але тепер служить у війську і горизонт його планування осягає годинник, не календар.
«Дібравшись тоді до Авдіївки, я відверто злякався. Моя безтурботна мандрівка країною завела мене впритул до війни. Я розгублено рахував дітей на майданчиках та розбомблені будинки й відчував, як у мені наростає страх.»
Мені боляче памʼятати, що багато міст і сіл я вже ніколи не побачу, навіть якщо їх вдасться повернути під контроль України, вони знищені вщент.. це також і мотивує більше подорожувати вже, не очікуючи кінця війни. Разом з тим, їхати ближче до війни страшно і я не їду.
Моторошно, що я тепер чудово знаю географію. Тепер лише байдужі не знають навіть найменші міста і села на сході та півдні країни.
Ледь пригадую поїздки в Крим, ще з батьками на море. Цікаво, чи ще колись зможу побувати там
Чому я ніколи не виїду з країни..
Тепер я допускаю навіть такий сценарій. Хоча. Я не бачу оптимістичного сценарію для цього світу загалом. Тож, не має значення де перебувати. Тут я хоча би вдома.
November 18, 2018
автор проїхав електричками периметр україни й написав, як живеться поза бульбашкою фейсбуку ("укрзалізниця – одна з найбільших у країні соціальних мереж"). чотири подорожі ("північ", "захід", "південь", "схід"), кожна – декілька діб безупинного руху електричками, ночівля на вокзалах, привокзальні їжа, кава, сигарети, дуже багато розмов, ще більше – уважних й тонких спостережень. наприклад, йому розказують як ходити на бурштин або як вставати о третій ночі на роботу, бо в пологах роботи немає, тому їдуть у запоріжжя. звісно, говорять про політику, діляться про особисте, несподівано радять книжки. ситуації теж різні, є класична надкласова про відкрите вікно й протяг, є, скажімо, житейська – про гопників й уважуху, є ще про перетин кордону або про товаришування з бомжами. сторінок небагато – подій вдосталь. втім, головне, як у кожній добрій книжці, – текст.
а текст цікавий, щиро вийшло, може, подекуди закручено, та усього в міру: авторських невеликих резюме, критичних роздумів, іронічних алюзії: наприклад, на 42 – як відомо, питання життя, всесвіту і взагалі; на те, що "сталін – палець. ленін – гриб. добре, що мені пощастило народитися не в тій країні"; на те, що електрички вже були оспівані одним відомим російським приміським маршрутом ("вапнярка-одеса: "… и немедленно выпил") і так далі і не менш чудово.
на обкладинці й всередині, до речі, фото гамлета – вплелись у репортаж, красиву доречність ілюстрацій нечасто побачиш.
чому прірва в іржі, очевидно, зрозуміло. головне ж, "якщо уважно слухати людей, які ними (електричками) пересуваються, то вони пережано розгнівані і, як правило, чесні". або і це не головне (репортажі для індивідуальних висновків), проте важливо.
а текст цікавий, щиро вийшло, може, подекуди закручено, та усього в міру: авторських невеликих резюме, критичних роздумів, іронічних алюзії: наприклад, на 42 – як відомо, питання життя, всесвіту і взагалі; на те, що "сталін – палець. ленін – гриб. добре, що мені пощастило народитися не в тій країні"; на те, що електрички вже були оспівані одним відомим російським приміським маршрутом ("вапнярка-одеса: "… и немедленно выпил") і так далі і не менш чудово.
на обкладинці й всередині, до речі, фото гамлета – вплелись у репортаж, красиву доречність ілюстрацій нечасто побачиш.
чому прірва в іржі, очевидно, зрозуміло. головне ж, "якщо уважно слухати людей, які ними (електричками) пересуваються, то вони пережано розгнівані і, як правило, чесні". або і це не головне (репортажі для індивідуальних висновків), проте важливо.
January 7, 2021
Це «Одіссея» без головного Героя. Маленьких героїв тут безліч, але запам'ятати їх неможливо.
У цієї одіссеї немає сенсу. У споглядача (автора) теж немає розуміння потреби цієї подорожі. Він фанат електричок? Він поставив за мету так проїхатися Україною? Він просто бідний?
Тут відсутній час. Пори року злилися в одну пору. Автор (пасажир) водночас мерзне на вокзалах, спить влітку в наметі біля рейок, а потім сідає в найтепліший та найбезпечніший вагон — перший, щоби споглядати за сірістю батьківщини перехідного сезону.
Це нанесення на карту контуру місцевості, яка всередині окресленого контуру суттєво не змінювалася більше ста років. Іншіми стали лише деякі вагони, гроші та вбрання пасажирів (зовсім трохи).
Пасажири (жителі електричок) все на світі бачать і все знають. Де ліс пиляють, щоб вивезти за кордон і продати, а де просто його знищують, видобуваючи бурштин.
Пасажири (попутники автора) знають, що ззовні електрички сидять у владних кабінетах вороги. Уже багато років сидять. Пасажирам не стало відрізняти одних ворогів від інших. Хоча цих ворогів вони справно обирають всередньому раз на п'ять років, щоб у наступні п'ять можна було сипати їм на голову прокльони. А самим далі кататися тими самими іржавими електричками.
Життя поза великими містами таке: гірке, жалюгідне, підле. Іноді й кумедно небезпечне.
Нам усім потрібно вийти з соцмереж, відключити комп'ютер, сісти на іржаву електричку і проїхатися країною. Добре, щоб в одному вагоні з нами сиділи ті, хто точно знає, що можна щось змінити. І що потрібно вміти брати на себе відповідальність за ці зміни.
(Чи змінить щось така подорож?)
Автор (герой) їде з півночі на захід, із заходу на південь (до кордону з Кримом) й далі на схід. Там книга закінчується. Несподівано, раптово. Так раптово схід накрила війна. І вибила у будинках вікна. Вибила з будинків людей. І вибила з людей слова.
У цієї одіссеї немає сенсу. У споглядача (автора) теж немає розуміння потреби цієї подорожі. Він фанат електричок? Він поставив за мету так проїхатися Україною? Він просто бідний?
Тут відсутній час. Пори року злилися в одну пору. Автор (пасажир) водночас мерзне на вокзалах, спить влітку в наметі біля рейок, а потім сідає в найтепліший та найбезпечніший вагон — перший, щоби споглядати за сірістю батьківщини перехідного сезону.
Це нанесення на карту контуру місцевості, яка всередині окресленого контуру суттєво не змінювалася більше ста років. Іншіми стали лише деякі вагони, гроші та вбрання пасажирів (зовсім трохи).
Пасажири (жителі електричок) все на світі бачать і все знають. Де ліс пиляють, щоб вивезти за кордон і продати, а де просто його знищують, видобуваючи бурштин.
Пасажири (попутники автора) знають, що ззовні електрички сидять у владних кабінетах вороги. Уже багато років сидять. Пасажирам не стало відрізняти одних ворогів від інших. Хоча цих ворогів вони справно обирають всередньому раз на п'ять років, щоб у наступні п'ять можна було сипати їм на голову прокльони. А самим далі кататися тими самими іржавими електричками.
Життя поза великими містами таке: гірке, жалюгідне, підле. Іноді й кумедно небезпечне.
Нам усім потрібно вийти з соцмереж, відключити комп'ютер, сісти на іржаву електричку і проїхатися країною. Добре, щоб в одному вагоні з нами сиділи ті, хто точно знає, що можна щось змінити. І що потрібно вміти брати на себе відповідальність за ці зміни.
(Чи змінить щось така подорож?)
Автор (герой) їде з півночі на захід, із заходу на південь (до кордону з Кримом) й далі на схід. Там книга закінчується. Несподівано, раптово. Так раптово схід накрила війна. І вибила у будинках вікна. Вибила з будинків людей. І вибила з людей слова.
December 17, 2024
Дуже цікавий репортаж, автентичний до іржі кісток
December 8, 2020
книжка доволі поверхова, але, зрештою, вона ж не про кротів і не землерийні машини, а про залізничні полотна, рельси й поверхні. автор, власне, цілком досяг самопоставленої мети. адже глибшого тут і не планувалося.
книжка про електрички, тобто про такі собі рухливі соціальні мережі, "прогнилий та іржавий транспорт із розгніваними та чесними людьми".
чудові замальовки, портрети, різноформні враження та різножанрові досліди.
Жадан колись спробував зробити подібне в "Анаркі ін зе ЮК", але в нього вийшло більше про Жадана, аніж про електрички. власне, як і завжди.
книжка про електрички, тобто про такі собі рухливі соціальні мережі, "прогнилий та іржавий транспорт із розгніваними та чесними людьми".
чудові замальовки, портрети, різноформні враження та різножанрові досліди.
Жадан колись спробував зробити подібне в "Анаркі ін зе ЮК", але в нього вийшло більше про Жадана, аніж про електрички. власне, як і завжди.
November 7, 2018
Не мрій - а дій! Сказав я сам собі, і зрештою не поїхав подорожувати електричками навколо України влітку 2015 року. Та знашовся сміливий і рішучий журналіст, який все ж здійснив цю Одісею, а заодно ще й написав колоритний репортаж. Я рекомендую цю книгу всім, хто під час поїздок любить дивитися у вікно!
December 31, 2018
Остання дочитана цього року книжка. Дякую
December 22, 2018
Дещо розчарована книжкою, мабуть, багато очікувала.
Принаймні не виправдало сподівання як репортаж.
Ідея дуже крута, об‘їздити всю країну електричками, але герої не виписані, автор переважно спостерігав, але не достатньо глибоко говорив з ними, це не зовсім репортаж. З тими, з ким говорив — ми не знаємо про них нічого (і відчувається, що автор теж не знає), крім того, що вони сказали тут і тепер — хто ці люди, що в них за доля. Мерехтять, але не стають справжніми персонажами, так, навіть не другого плану, а третього, забагато їх.
Дуже важливо, коли пишеш репортаж — виймати навушники з вух. Хай навіть у них Бродський. Треба не тільки чути людей, а виймати з них все. Щоб душі вивертали. І у читачів теж. Людям доводиться перебивати ці навушники, але вони все одно не стають персонажами чи героями — а так, попутниками. Звичайними. А в кожної людини є історія, яку ми не можемо спрогнозувати і передбачити. А ці історії ми вже десь чули.
Майже нічого нового не дізнаєшся, сюжет не тримає — надто поетичний. З поетичністю все гаразд, але жодного саспенсу. З порівняннями все гаразд, дуже влучні трапляються. аж хочеться цитувати. Але все розпадається.
Загравання з Джойсом, чергуванням стилів — теж не сприяє триманню читацької уваги. Плюс через сотню років це вже може і не треба так робити. Чому це репортаж, а не есей чи серія фб-дописів, я так і не зрозуміла. Дуже доводилося силувати свою увагу, але хороший репортаж її мусить поглинати повністю.
Втім, автор талановитий. Ми його ще будемо чути не раз, як на юнацький текст ок. Добре було б йому знайти жорсткого редактора, який встановив би здоровіший баланс між репортажем і поетичністю. І покидав би його на завдання, де доводиться долати ще більше викликів. Зокрема свій затамований внутрішній страх спілкування з людьми, який насправді є у кожного з нас.
Принаймні не виправдало сподівання як репортаж.
Ідея дуже крута, об‘їздити всю країну електричками, але герої не виписані, автор переважно спостерігав, але не достатньо глибоко говорив з ними, це не зовсім репортаж. З тими, з ким говорив — ми не знаємо про них нічого (і відчувається, що автор теж не знає), крім того, що вони сказали тут і тепер — хто ці люди, що в них за доля. Мерехтять, але не стають справжніми персонажами, так, навіть не другого плану, а третього, забагато їх.
Дуже важливо, коли пишеш репортаж — виймати навушники з вух. Хай навіть у них Бродський. Треба не тільки чути людей, а виймати з них все. Щоб душі вивертали. І у читачів теж. Людям доводиться перебивати ці навушники, але вони все одно не стають персонажами чи героями — а так, попутниками. Звичайними. А в кожної людини є історія, яку ми не можемо спрогнозувати і передбачити. А ці історії ми вже десь чули.
Майже нічого нового не дізнаєшся, сюжет не тримає — надто поетичний. З поетичністю все гаразд, але жодного саспенсу. З порівняннями все гаразд, дуже влучні трапляються. аж хочеться цитувати. Але все розпадається.
Загравання з Джойсом, чергуванням стилів — теж не сприяє триманню читацької уваги. Плюс через сотню років це вже може і не треба так робити. Чому це репортаж, а не есей чи серія фб-дописів, я так і не зрозуміла. Дуже доводилося силувати свою увагу, але хороший репортаж її мусить поглинати повністю.
Втім, автор талановитий. Ми його ще будемо чути не раз, як на юнацький текст ок. Добре було б йому знайти жорсткого редактора, який встановив би здоровіший баланс між репортажем і поетичністю. І покидав би його на завдання, де доводиться долати ще більше викликів. Зокрема свій затамований внутрішній страх спілкування з людьми, який насправді є у кожного з нас.
January 6, 2024
Цей репортаж - вища кляса!. Попри схвальні відгуки, підходив до прочитання цієї книги дещо обережно, передусім через певну тематичну обмеженість цього репортажу. Мені гадалося, що автор неминуче зіштовхнеться з неуникненною вичерпністю сюжетів та ракурсів в описі цього електричкового вояжу. Адже електричка - це такий собі рухомий мікрокосм який закапсульовує в собі людей типологічно схожої долі та світовідчуття, навіть коли ця електричка рухається абсолютно різними місцевостями різного ступеню заможності-бідності та різного типу ландшафтів. Та цей острах не справдився. Не було жодних самоповторів, ба більше, автор надзвичайно творчо і нетривіально пропрацював цей електричковий життєсвіт.
Десь відповідаючи на давніші критичні відгуки - я щиро втішений з того, що цей репортаж не є персонажоцентричним. Треба вже нарешті визнати, що репортаж який зводиться переважно до розбору якихось особистих історій - це здебільшого чистої води чітерство та халтура, бо це найбанальніший та найзужитіший прийом. Замість того аби вдаватися до обширнішого аналізу контексту та явищ, пересічний журналіст вибере сконцентруватися на долі однієї людини, бо це вимагає суттєво менше когнітивних зусиль, та й загалом є менш енергозатратним.
Це не репортаж занадто поетичний, це, ви, пані та панове, надто призвичаїлися до прозаїчного чтива.
Десь відповідаючи на давніші критичні відгуки - я щиро втішений з того, що цей репортаж не є персонажоцентричним. Треба вже нарешті визнати, що репортаж який зводиться переважно до розбору якихось особистих історій - це здебільшого чистої води чітерство та халтура, бо це найбанальніший та найзужитіший прийом. Замість того аби вдаватися до обширнішого аналізу контексту та явищ, пересічний журналіст вибере сконцентруватися на долі однієї людини, бо це вимагає суттєво менше когнітивних зусиль, та й загалом є менш енергозатратним.
Це не репортаж занадто поетичний, це, ви, пані та панове, надто призвичаїлися до прозаїчного чтива.
April 14, 2023
«Якщо спробувати класифікувати, то моє покоління, як і (зрозуміло) попереднє та (симптоматично) майбутнє, ділиться на три групи:
1) ті, що поїдуть із країни;
2) ті, що не матимуть можливості поїхати;
3) ті, що залишаться копирсатися заради суспільного блага, сподіваючись, що в наступному поколінні третя група буде чисельніша.
З першими й третіми все менш-більш зрозуміло й вмотивовано. Але нерв суспільства проходить крізь прокурені запльовані тамбури електричок, набиті незручними громадянами другої групи.»
1) ті, що поїдуть із країни;
2) ті, що не матимуть можливості поїхати;
3) ті, що залишаться копирсатися заради суспільного блага, сподіваючись, що в наступному поколінні третя група буде чисельніша.
З першими й третіми все менш-більш зрозуміло й вмотивовано. Але нерв суспільства проходить крізь прокурені запльовані тамбури електричок, набиті незручними громадянами другої групи.»
November 15, 2025
До останнього розділу я думала ставити цій книжці 8 — хороший репортаж про любов до своєї країни та вміння чути навіть найіржавіші її боки, але не більше. Але автор через 5 років — це доросліша на цілу війну людина. Він чує і цей бік країни також, а тому дозволяє собі й читач_кам набагато глибшу рефлексію.
June 8, 2023
Було затишно, сумно і смішно, і знайомо, і адськи боляче, особливо на півдні і сході. Дякую авторові за цю подорож.
January 5, 2025
це було щиро, книжка змушувала і посміхатися, і наприкінці вмиватися сльозами, такий болючий реалізм, дуже тішусь перевиданню, ілюстрації топ
December 29, 2024
Надихнулась повторити хоча б частину маршрутів Павла, хоча, звісно, це вийде не всюди - і мені шкода, що я не встигла раніше поїздити вже окупованими містами Запорізької чи Херсонської області. Іронічно, що якраз читала в поїзді після поїздок електричками між Харківщиною та Донеччиною.
Книжка топ, автору велика повага за вибір і службу. Читайте!
Книжка топ, автору велика повага за вибір і службу. Читайте!
July 31, 2022
цю книжку хотіла б написати я
July 23, 2025
Мило ностальгічно. Гарні словесні картинки електричок і вокзалів. Промовисті фото. Все 🤷🏻♀️
March 25, 2025
«пригнічувало те, що, злякавшись прифронтового міста, я по суті визнав, що війна, яка тривала в країні вже чотири роки, перетворилася для мене в білий шум. щось далеке та невиразне, безлике, безладне, бездумне і, що найгірше, - чуже. і все це стосувалося не війни, а мого вибору бачити її саме такою заради власного комфорту»
збіса боляче. спершу ти усміхаєшся від веселих розмов, а потім на останніх сторінках сидиш мовчки, «адже криком тут не зарадиш»
збіса боляче. спершу ти усміхаєшся від веселих розмов, а потім на останніх сторінках сидиш мовчки, «адже криком тут не зарадиш»
September 27, 2020
Репортаж з електричок півночі, півдня, заходу та сходу. З чесними та кумедними порівняннями Павло Стех забарвлює вагони влучними порівняннями, настроями туги та радості від спостережень.
Блискуча книга для мандрівки, як поїздом, так і у своїй голові.
Блискуча книга для мандрівки, як поїздом, так і у своїй голові.
January 15, 2025
Читала перевидання, і останні сторінки про військовий досвід автора мене просто знищили...
Теж маю електричковий досвід (Київ-Вапнярка, а це 8 годин дороги, майже пів життя, встигаєш і виспатися, і книжку прочитати, пиріжки з горохом, кросворди, "пахучий нужник", різношерсна публіка, саме тут ми з мамою познайомилися з викладачем одного ЗВО, що згодом ощасливило моїх батьків, бо вирішило питання з моєю вищою освітою; дизель Миколаїв (Колосовка)-Катеринівка, великим сімейством на гостини до бабусі; Верхнє Синьовидне-Львів і назад, туристичні вилазки із сестрою, найвеселіші спогади, колоритні подорожні (один дядько - робітник зі Скнилова - закликав за нього голосувати на виборах до ВРУ або стати його дружиною), якраз на цьому маршруті мала досвід їхати взимку у вагоні без світла з протягами, як описано в книзі.
Вперше дізналася про рейкові автобуси.
Хочеться радити цю книгу всім і кожному, бо це суперактуально і суперконцентровано. Електрички, попри все, – геніальний винахід людства, маркер та індикатор реальності, невичерпне джерело натхнення для митців, найпростіший спосіб виговоритися, можливість зустріти однодумців або свою долю, отримати сотню непроханих порад і дозу адреналіну від непередбачуваності подій і людей, безкоштовно потренувати витримку, повправлятися у дискутуванні та отримати мільйон соціальних навичок.
Цікавезна ідея для репортажів, шалений обсяг інформації через побіжні згадки, діалоги, враження, узагальнення та відкриття. Я взялася ґуґлити інформацію про вокзали, застрягла, це космос, зрізи історії, життя... От хоча б про Жмеринський вокзал-корабель, де тепер стоїть бюст ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА "Укрзалізниці" Бориса Олійника, застреленого 1999 року разом із своїм водієм. Або станцію "Вапнярка", де відбулася одна зі знакових битв Української революції влітку 1919 року (легендарна 3-тя Залізна стрілецька дивізія, очолювана генерал-полковником, віце-президентом Уряду УНР у вигнанні Олександром Удовиченком, яка визволяла від військ більшовицької росії міста Вінничини).
Впевнена, що не все охопила увагою в цій книзі, тож, безперечно, буду перечитувати.
Теж маю електричковий досвід (Київ-Вапнярка, а це 8 годин дороги, майже пів життя, встигаєш і виспатися, і книжку прочитати, пиріжки з горохом, кросворди, "пахучий нужник", різношерсна публіка, саме тут ми з мамою познайомилися з викладачем одного ЗВО, що згодом ощасливило моїх батьків, бо вирішило питання з моєю вищою освітою; дизель Миколаїв (Колосовка)-Катеринівка, великим сімейством на гостини до бабусі; Верхнє Синьовидне-Львів і назад, туристичні вилазки із сестрою, найвеселіші спогади, колоритні подорожні (один дядько - робітник зі Скнилова - закликав за нього голосувати на виборах до ВРУ або стати його дружиною), якраз на цьому маршруті мала досвід їхати взимку у вагоні без світла з протягами, як описано в книзі.
Вперше дізналася про рейкові автобуси.
Хочеться радити цю книгу всім і кожному, бо це суперактуально і суперконцентровано. Електрички, попри все, – геніальний винахід людства, маркер та індикатор реальності, невичерпне джерело натхнення для митців, найпростіший спосіб виговоритися, можливість зустріти однодумців або свою долю, отримати сотню непроханих порад і дозу адреналіну від непередбачуваності подій і людей, безкоштовно потренувати витримку, повправлятися у дискутуванні та отримати мільйон соціальних навичок.
Цікавезна ідея для репортажів, шалений обсяг інформації через побіжні згадки, діалоги, враження, узагальнення та відкриття. Я взялася ґуґлити інформацію про вокзали, застрягла, це космос, зрізи історії, життя... От хоча б про Жмеринський вокзал-корабель, де тепер стоїть бюст ПЕРШОГО ПРЕЗИДЕНТА "Укрзалізниці" Бориса Олійника, застреленого 1999 року разом із своїм водієм. Або станцію "Вапнярка", де відбулася одна зі знакових битв Української революції влітку 1919 року (легендарна 3-тя Залізна стрілецька дивізія, очолювана генерал-полковником, віце-президентом Уряду УНР у вигнанні Олександром Удовиченком, яка визволяла від військ більшовицької росії міста Вінничини).
Впевнена, що не все охопила увагою в цій книзі, тож, безперечно, буду перечитувати.
May 20, 2025
Цікава і повною мірою описана подорож електричками і приміськими потягами з Харкова на захід України і назад.
Я часто подорожую дизелем, тому якщо на початках хотіла б ще дещо додати до оповоді, то під кінець книги зрозуміла, що автор описав буквально все - ні додати, ні відняти... Хоча - 100% є ще в Україні залізничні вокзали, які вартують згадки - хоча б Татарів... А колоритні персонажі ніби охоплені всі види - цигани, алкаші, діти, робочий люд, дачники, студенти і т.д.
Гарна книга, тішилася, коли траплялися місця в який я вже побувала, і сумувала коли описували ті місця що я навряд чи побачу - які зараз під окупацією...
Я часто подорожую дизелем, тому якщо на початках хотіла б ще дещо додати до оповоді, то під кінець книги зрозуміла, що автор описав буквально все - ні додати, ні відняти... Хоча - 100% є ще в Україні залізничні вокзали, які вартують згадки - хоча б Татарів... А колоритні персонажі ніби охоплені всі види - цигани, алкаші, діти, робочий люд, дачники, студенти і т.д.
Гарна книга, тішилася, коли траплялися місця в який я вже побувала, і сумувала коли описували ті місця що я навряд чи побачу - які зараз під окупацією...
February 9, 2025
ДУЖЕ зайшла мені книжка. Спостереження-репортажі молодого чоловіка, що вирішив проїхати всю Україну на електричках. Вперше видана у 2016. Я подивилась інстаграм автора, здається тоді він був ще студентом...
Це багато пояснює :) з віком вже не хочеться всіх цих смердючих вагонів і сумнівних(?) пригод, що межують з небезпекою. А в студентстві тобі аби їхати і бажано подешевше. Час в дорозі не має великого значення.
І от цей чоловік подорожує, спостерігає, спілкується з подорожніми та попутниками і занотовує почуті історії. Концепція відома та проста. Але виходить просто концентрована
Україна. (Інша сучасна схожа по настрою книжка - "The Ukraine" Артема Чапая. Не сучасна - подорожні нариси Майка Йогансена, видані під одною обкладинкою "Подорожі філософа під кепом". І це прецікаве для мене порівняння, адже лише дочитавши книгу я дізналась, що ця книга Стеха вигрила конкурс репортажистики імені Майка Йоганесена у 2016 році з темою "Чому я ніколи поїду з цієї країни". А зараз Павло у лавах ЗСУ).
Так от, концентрована Україна із характерними нашим Півночі, Заходу, Півдню і Сходу типовими персонажами та обставинами. Це дуже влучні і місцями дотепні нариси, що добренько смикнули струни моєї душі.
А ще може бути, що я упереджена. Мало що я згадую з своєї освіти на факультеті журналістики, але є одна цитата, яка виринає щоразу, як сідаю в поїзд і запихаю в вуха
airpods.
Викладач Іван Андрійович Сало на першому курсі розпитував про географію студентів. Коли стало зрозуміло, що зʼїхались з всієї України, він виголосив натхненний заклик до журналістських нарисів. Адже сідаючи в поїзд і просто спілкуючись з попутниками, можна знайти безліч цікавих сюжетів, треба тільки слухати та дивитись, бажано серцем...
Дістаючи airpods я цього не роблю. А Павло Стех зробив: дуже талановито і тонко, з любовʼю до людей та країни.. здійснив те, про що я думаю з 2009 року.
Як на мене це 10/10.
Це багато пояснює :) з віком вже не хочеться всіх цих смердючих вагонів і сумнівних(?) пригод, що межують з небезпекою. А в студентстві тобі аби їхати і бажано подешевше. Час в дорозі не має великого значення.
І от цей чоловік подорожує, спостерігає, спілкується з подорожніми та попутниками і занотовує почуті історії. Концепція відома та проста. Але виходить просто концентрована
Україна. (Інша сучасна схожа по настрою книжка - "The Ukraine" Артема Чапая. Не сучасна - подорожні нариси Майка Йогансена, видані під одною обкладинкою "Подорожі філософа під кепом". І це прецікаве для мене порівняння, адже лише дочитавши книгу я дізналась, що ця книга Стеха вигрила конкурс репортажистики імені Майка Йоганесена у 2016 році з темою "Чому я ніколи поїду з цієї країни". А зараз Павло у лавах ЗСУ).
Так от, концентрована Україна із характерними нашим Півночі, Заходу, Півдню і Сходу типовими персонажами та обставинами. Це дуже влучні і місцями дотепні нариси, що добренько смикнули струни моєї душі.
А ще може бути, що я упереджена. Мало що я згадую з своєї освіти на факультеті журналістики, але є одна цитата, яка виринає щоразу, як сідаю в поїзд і запихаю в вуха
airpods.
Викладач Іван Андрійович Сало на першому курсі розпитував про географію студентів. Коли стало зрозуміло, що зʼїхались з всієї України, він виголосив натхненний заклик до журналістських нарисів. Адже сідаючи в поїзд і просто спілкуючись з попутниками, можна знайти безліч цікавих сюжетів, треба тільки слухати та дивитись, бажано серцем...
Дістаючи airpods я цього не роблю. А Павло Стех зробив: дуже талановито і тонко, з любовʼю до людей та країни.. здійснив те, про що я думаю з 2009 року.
Як на мене це 10/10.
May 20, 2025
Чудовий представник жанру. Хто їздив хоч�� б однією з ланок маршруту книги, одразу все впізнає.
December 3, 2018
Чудовий приклад якісної репортажної літератури, талановитого письма, яке пронизане такою яскравою реальністю (що болюче до сліз), а також тонкою іронією (що не може не захоплювати).
Тішуся, що автору вдалося пережити цей хоробрий вибір подорожі та оминути халеп.
👌
Тішуся, що автору вдалося пережити цей хоробрий вибір подорожі та оминути халеп.
👌
April 27, 2025
Трушно - піздєц, аж занадто, добре шо в тому занадто не буває.
September 15, 2020
Чудовий антидот книжці Михеда про "ідентичність" українців. Тут такого зазіхання на велике немає, просто подорож через усю країну, яка висвітлює і красу і біль і цікавих людей. Все таке легке, таке знайоме і звичайне, що читаєш про це і здається, що навіть не читаєш, а це сам Стех сидить навпроти тебе в електричці та розповідає про цікавого діда, що God та good плутає. Дуже вражає те, як Стех не подає майже нікого відкрито погано, просто цитує, що вони кажуть, а там вже ви вирішуйте. Бо тут тільки його судження, які здебільшого про країну та предмети, а не людей; тут немає пихатих експертів, що дуже, звісно, співчувають отим "бидлуватим шахтарям" та всім тим людям, що від них відрізняються, але хай поруч не сідають. (Так, так, мене не відпускає зневага до тих михедовських експертів-снобів.)
Коротше кажучи, чудовий травелог та цікавезний набір замальовок українських людей.
Коротше кажучи, чудовий травелог та цікавезний набір замальовок українських людей.
March 31, 2025
Дуже цікава легка історія, замальовки подій в кожній електричці на маршруті по всій Україні. Останній розділ прямо в серденько, я читала і плакала, майже чула брата між рядків. Він навіки вписаний в книгу загиблих ща батьківщину.
March 14, 2025
Читала збірку іронічно в потязі, та не помітила як пролетів час. А пролетів він сумно, з почуттям безнадії, змученою посмішкою, але із задоволенням від майстерності автора.
Displaying 1 - 30 of 48 reviews