Зачинені двері нашого "Я"

by Валерій Шевчук, Галина Шумська (Narrator)

Міні-роман.
Тривалість: 08:18:13
Джерело: журнал 'Дніпро' номери 5,6,9,10 за 1996 рік.

Audiobook

First published January 1, 1996

About the author

Валерій Олександрович Шевчук — український письменник-шістдесятник, майстер психологічної і готичної прози, автор низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатор українського літературного барокко.


Літературна премія Валерія Шевчука:
https://www.goodreads.com/award/show/...

Reviews

[ліда лісова · Rating 3 out of 5]

у цій збірці (чи то мікро-романі) всі події дбайливо нанизано на нитку сну, досконала система образів повʼязана ретельніше, ніж може здатися на перший погляд. шевчук справді відчуває сновидь і вміє з нею працювати. відгук же мій буде уривчастий і радше враженнєвий, ніж ще якийсь.

історія перша. велика до стелі драбина.
це зачин, у якому драбина якова має піднятинас до вищих переживань, історій. щоправда, впирається вона в абияк побілену стелю, в зачинені двері нашого "я". тому й історії нас чекають цілком приземлені, в чомусь навіть банальні (підозрюю, шевчук може будь-яку буденність і неориґінальність перевернути на притчу. це фантастично) оповіді.

також присутня верхня частина жінки, що пливе у повітрі, бо нижня — литки і над ними— пожерто поглядами чоловіків, які ту драбину ніяк не прилаштують. чудовий образ, відвертий спойлер становища чоловіків і погляду головного героя на жінок у наступних главах.

історія друга. чистилище.
тут у нас період аґресивного формування еґо. всі навколо — "люди юрби", але макс (гг, про якого йтиметься в усіх подальших історіях) — богообрана "людина неба". далі про весь треш і пиздець богообранства — розхріначування кота об стіну, щоб "не зганьбитись перед компашкою", особливо гидкі інцестуальні "притули", найрізноманітніший горілчаний угар, вітчим-тиран, батя-пішов і тагдалі. також тут гіперактивна нейронна діяльність предпубертатного мозочку гг вочевиднює святу істину, а саме — що фємки дури і балаболки. з цієї чорнухи макс виривається через катарсичну втрату батька: "це місто — і є чистилище, і я його маю зараз покинути, і я вибредаю з нього, з чистилища життя, через смерть батькову, а маю потрапити в рай чи пекло." на мою думку, все-таки в пекло він попав, бо, сам того не зауваживши, повторив батькову долю.

історія третя. зустріч на дорозі.
частина, в якій макс розуміє, що баби не просто шльондри дияволові, а ще й самі чортиці, чим щедро вділяє їм якої-не якої, но субʼєктності ☝️. жінка, яка зраджує іншому мужчині із максом, і за яку вони бʼються, зрештою відходить взагалі третьому — дияволу.

історія четверта. жіночий наступ.
знову спостерігаємо глибоке розуміння і тонке відчуття матерії сну, яку шевчук здатен шити, не рвучи: "за логікою абсурду відсутність абсурду може вважатися його вищою точкою, вищим виявом." я вражена, як він тонко передає це відчуття постійної недоконаності, незавершеності, переслідування...

макс ще молодий. макс продовжує мислити максимумами. макс влаштовується на нелюбу роботу й опиняється серед жіночого колективу (aka курнику). його аж викручує від їхньої пустопорожньої балаканини, від цієї мережі лопотунок, поведених на езотериці. баби для макса все ще тупі, балакучі курки. і служки пекла, ясно. а ґвалтівників можна зрозуміти. словом, у цій главі максова нелюбов кульмінує. розчарований досвідом із дияволовою шльондрою, він стає нервовий, сторожкий естет, який уникає любові, допускаючи лиш еротизм. багато еротизму, але все це лише в снах і, при тому, якесь запацьорене, засмальцьоване, у гидких патьоках, походження яких волієш не знати, смердить вареною капустою і залежаним пранням... з такою обриддю це писано, всі йому такі огидні й мерзенні, що фізично піднуджує. я просто вдячна, що тут культивується недоконаність, що жодного разу у його снах не дійшло до оргазму, бо це, мабуть, була б квінтесенція бридоти.

тут уже й чоловікам дістається — один іншого жалюгіднійший, але все ж жалю гідний... тоді як жодна із жінок — строго ні. адже всякий чоловік — куколд, зрадник, ґвалтівник — це людина в важкім стані, людина минулим своїм творена, навіть найгірший її прояв, це все ж її прояв, індивідуалістичний. жінки ж — порода, кодло, зграя тощо. тут би названо мене було тупою ґелґотливою фємкою, певно, та я й не проти, але річ виключно в людяності. якби тако про чоловіків писалося, я б теж жахнулася. ну що вже... лишається дивуватися — як одна людина може відчувати стільки нелюбові? а потім йому сниться нарешті не доска, не жируха і не курка, но богиня. і показується, як. проблема в тому, що макс жде на афродиту в піні, а не на живу людину. ідеальний образ, у природі відсутній, а не справжню душу... добре, звісно, якщо вона ще й менікпіксідрімґьорлські функції виконуватиме, але, як уже згадувано, гг щедрий, тож зовнішнього боку хвате. а де б він навчився любові? у матері, яка була з вітчимом через жилплощу чи в батька, який їх покинув? у цьому, як на мене, найбільша його драма. ну і дахозносний, нічим необґрунтований певень — я обраний, а всі інші — масовка.

історія пʼята. манекен.
баби все ще "істоти наддрібʼязково практичні", але гг вже починає підозрювати, що він так само "людина юрби", манекен. миготить на краю свідомого, що, може, не діляться люди на недо- і над-. макс підозрює, що всі сексуальні проблеми тягнуться за ним із того минулого, де вітчим, стрьомні притули, тому він воліє бути манекеном — створінням без минулого. це виявляється ще гіршим — нежиття < погане життя. це прикро вражає його, так ще й типове для сну переслідування... його все кличуть, упізнають, натякають: вертай у сімʼю. або хоча б плати аліменти, бро...

фінал. поклик.
виявляється, все це був pov твого баті, який пішов за сігами і не вернувся. ні, все-таки вернувся... точніше — вернули (вірний собутильник другдогробович доніс на нього дружині). отож. батя довго вдавав, що йому все наснилося, що дав він йобу, відмовлявся від психіатра, від аліментів і тупої, суперечної людській природі роботи, але зрештою взяв відпустку, найшов дачу (точніше, дружина, завдяки лопотливій мережі кодла баб, взяла, найшла) і спустивсяв надра свого "я" (вже ця драбина ліпше підійшла, ці двері піддалися). отак макс переродився в пристойного представника ячейки общєства. ба більше — тут, на цнотливім лоні природи герой настільки в свойом познанії преісполняється, що аж пише всю ту книгу, що ми щойно прочитали. йому відкривається, що люди живуть проти себе, що навіть смажено-варене наше харчування суперечне сироїдній людській природі, і тоді макс твердо стає на духовний шлях — урозумівши, що двері до духовного "я" спочатку не відчинялися, бо впиралися в глуху стіну, а потім — бо він їх не в той бік штовхав. зʼясовується, що саме писання, оця найдуховніша й найсакральніша з практик, а не — хоч яке приємне — читання, це і двері, і те, що їх одчиняє, і власне "я". що, ясно, ніяк не скасовує того беззаперечного факту, що баби брехухи, а красуням тра народжуватися німими, щоб, як розтулять рота, то не вирікали "курячих банальностей". але й тут не без змін! проникшись, повною зґвалтувань одиничних і групових, історією стражденної бабусі-сусідки, на її похороні він чує від надійного джерела (бухий дід), що була вона просто собі повія. так він розуміє, що будь-яка історія може бути розказана в безліч способів. до речі, гг навіть починає знову хотіти своєї дружини, хоч яка вона — ох! — сорокарічна. у голову максову закрадаться крамольна думка: навіть жіночка з обвислими грудьми і великою родимою плямою на животі заслуговує людяного ставлення (гарячково: особливо, якщо вона ще боїться смерті, а не цікавиться нею, тож, виходить, поки більше молода, ніж стара... молода ж, правда, правда??)

так і не скажеш, але я вірю, що це хороший фінал, і коли вони постаріють, макс доеволюціонує до того, щоб побачити в ній людину, а не тіло, що "розважається на кухні", поки він вигулює на дворі свої великі думки. мені фінал дає надію, що найжорсткіші хиби й плутанини не ставлять на тобі хреста, що є куди мінятись.

☀︎ галина шумська — дякую https://www.youtube.com/watch?v=Obwi4...