Оскільки у „Оппенгаймера” теж свято, то напишу про цю книжку, яку я закінчила читати два дні тому. Це спогади математика Станіслава Уляма, який народився у Львові, але прожив більшість життя у Штатах і допомагав розробляти атомну бомбу у Лос-Аламосі. Попри поважні заняття і статус, цей пан був дотепним письменником і написав жваву історію, хоча й пересипану математичними міркуваннями.
Я почала читати книжку в поїзді до Варшави, минаючи місце концтабору у Белжці, де вбили стількох євреїв Галичини. Станіслава Уляма, єврея з акультурованої родини правників, банкірів та архітекторів мала чекати така сама доля, як і інших талановитих людей Львова. Втім, він з самої юності розумів, що у Львові в нього не буде великих шансів на кар’єру. В місті зосереджувалося багато здібних науковців, які працювали в університетах за мізерні копійки і підпрацьовували вчителями в гімназіях - тобто все як зараз.
Йому подобалося львівське середовище і розмірений напівбогемний стиль життя, коли математики цілими днями сиділи у кав’ярнях і писали по ночах - і все життя в Штатах Улям намагатиметься знайти відповідник такого невимушеного форуму. Але після студій він, спершу за гроші батьків, а потім на стипендіях їде до Англії і до Штатів, де досліджує і викладає в найкращих університетах.
Розділ про 1939 рік для мене був найважчим - в повітрі вже відчувається війна, але як і в нашому випадку про неї говорили більше в Америці, ніж у Польщі, де надіялися на краще. Улям приїхав на канікули і забрав до Штатів молодшого брата, розминувшись з війною на декілька днів. Наукове середовище тоді було мобільне, як і тепер і мене дуже зачепила історія варшавського математика Альфреда Тарського, який виїхав на конференцію до Штатів і коли почалася війна, його дружина і діти були в Польщі. Вони всі загинули, а він так і не повернувся зі Штатів до Польщі. Для поляків і польських євреїв, які врятувалися від війни, але втратили колишню батьківщину і лишилися в непевності, без грошей і часто без надії на роботу через шалену конкуренцію це були тяжкі часи і Улям згадує про один випадок самогубства. Звісно ще страшніші часи настали у Європі, де вчених розстрілювали чи морили у концтаборах.
Втім, більшість книги про роботу в американських університетах, Лос-Аламос і бесіди з іншими математиками. Мені ця книжка багато пояснила про те, як польські емігранти успішно інтегровувалися в американське середовище, завдяки талантам і адаптивності. Це прекрасне джерело для дослідження нетворкингу серед науковців. Про Оппенгаймер він згадує рідко, радше як про людину з трохи зірковою хворобою, яка не дуже хотіла, щоб хтось його перевершив. Про атомну і водневу бомбу Улям писав дуже оптимістично, вважаючи, що вони завершать всі війни - але розробляти йому їх подобалося просто заради мистецтва.
Попри те, що складно знайти два більш несхожі на себе міста ніж постгабсбурзький цукерковий Львів і збитий нашвидкоруч з дощок посеред пустелі Лос-Аламос, Уляму було назатишніше саме в цих місцях. Він був товариською людиною, яка любила життя, смачну їжу і розмови та плітки з колегами, а саме у Львові і Лос-Аламосі цього було найбільше.