What do you think?
Rate this book
Symbols of Sacred Science
In Symbols of Sacred Science, Guénon, a master of precise, even 'mathematical' metaphysical exposition, reveals himself as a consummate exegete of myth and symbolism as well, superior in many ways to Mircea Eliade, and comparable perhaps only to his respected friend Ananda K. Coomaraswamy. This extraordinary text unveils the cosmological meanings of root symbols organized under such general headings as: The Center of the World, Cyclic Manifestation, Symboic Weapons, Axial Symbolism and the Symbolsim of Passage, The Symbolism of Building, and The Symbolism of the Heart. Far more than a simple catalogue of myths and symbols from many traditions, Symbols of the Sacred Science lays the foundation for a universal esoteric symbology. In this work, Gunon demonstrates the fundamental unity-across all cultures and ages-of the images with which the Absolute clothes itself in its cosmic self-revelation.
478 pages, Hardcover
First published January 1, 1962
About the author
René Guénon
365 books842 followersRené Guénon (1886-1951) was a French author and intellectual who remains an influential figure in the domain of sacred science,traditional studies, symbolism and initiation.
French biography : http://arlesquint.free.fr/rene%20guen...
http://www.index-rene-guenon.org/
French biography : http://arlesquint.free.fr/rene%20guen...
http://www.index-rene-guenon.org/
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 20 of 20 reviews
July 5, 2017
Excellent work from an author that walks the path of tradition with a deeply erudite yet objective eye.
An extremely acccurate and articulate essay on the symbols of an ageless wisdom explained with In a plain and clear language not affected by the sophistication often encountered in many others authors on the subject. It will inform, educate and enlighten the reader on a complex subject that touches many layers of human history and life. Excellent
An extremely acccurate and articulate essay on the symbols of an ageless wisdom explained with In a plain and clear language not affected by the sophistication often encountered in many others authors on the subject. It will inform, educate and enlighten the reader on a complex subject that touches many layers of human history and life. Excellent
October 12, 2012
A posthumous collection of Guénon's in-depth synthetic view concerning various sacred symbols throughout the world. It is of an immense value, I highly recommend it for anyone interested.
I personally read the French original version, but to the English readers, 'caveat lector'... Martin Lings, the editor of the first English translation (1995), deleted some parts of some articles (Chapter 6 and complete deletion of Chap 71). However, I am not sure if the current available edition has the same..."problem". In all cases, one should always do his best to avoid translations, if possible.
I personally read the French original version, but to the English readers, 'caveat lector'... Martin Lings, the editor of the first English translation (1995), deleted some parts of some articles (Chapter 6 and complete deletion of Chap 71). However, I am not sure if the current available edition has the same..."problem". In all cases, one should always do his best to avoid translations, if possible.
April 8, 2022
Sabe aquele sentimento de entrar no meio de uma palestra e sair de lá com a impressão de que a palestra foi boa, mas você não sabe exatamente o que o cara estava falando? Então.
October 11, 2026
“Символи священної науки” Рене Ґенон
Більшість вважає, що найціннішою та найголовнішою працею Рене Ґенона є його книга “Криза сучасного світу”. Це особливо стосується українського читача, який просто не має змоги читати щось інше, адже це єдина на нині перекладена його книжка. І як же я був розчарований Ґеноном, коли вперше взявся її читати років п’ять тому. Я отримав досить таки банальні і вмільйонне озвучені думки, екстремально сухий та занудницький текст і вирішив для себе, що Ґенон є просто черговим буркотуном занудою-критиком. Як же я помилявся… Бо дійсно – “Криза” це у всіх сенсах найгірша та найнепривабливіша книга Ґенона, адже є просто критикою, яка через свій невеликий об’єм не змогла вмістити базису на якому ця критика побудована…
І ось, я даю Ґенонові другий шанс з його книгою “Символи священної науки” і цей автор відкривається для мене в абсолютно інакшій іпостасі. Такого рівня знань світових релігій та символів сягав хіба що Мірча Еліаде чи Ананда Кумарасвамі – на яких Ґенон посилається і яких шанує (рідкісне явище для Ґенона!).
“Символи священної науки” – це справжнісінька енциклопадія в якій Ґенон в дуже цікавій та автентичній манері аналізує основні світові знаки, символи та образи. Це колекція статей, написаних в різний час, які дуже часто починаються, як критика прочитаної автором статті якогось іншого науковця. Ґенон дуже любить сперечатися і виставляти тези інших авторів, як поверхневі, бо ,звісно, автори не є посвяченими (тут відразу ж Ґенон буде говорити про ініціації і сучасну зіпсовану релігію та неоокультизм, як виродження примордіальної традиції).
І через таку зверхність Ґенона важко читати хоча би тому, що він постійно заперечує чиїсь теорії та ідеї. Він не любить масонів і вважає, що їхні ритуали ініціації просто жалюгідне мавпування примордіальних традицій. Він зневажає Фройда, а Юнґа вважає ще шкідливішим, бо коли перший є відвертим атеїстом, то другий посмів замахнутися на неогностицизм і своє оригінальне розуміння Бога і архетипів.
Якщо він наводить чиюсь цитату, то зазвичай, після того буде “але” де він вкаже на якусь хибу чи неповноту думки чийогось твердження.
В своєму потягу до заперечення та доповнення він наприклад доходить до того, що критикує автора, який назвав печеру “хтонічним символом”, що абсолютно абсурдно, адже, що ж тоді може бути таким символом?
Оскільки це зібрання статей, то неминуче ми зустрічаємо повтори, наприклад ідея фікс Ґенона – легенда про те, що чаша Ґраалю була виточена з каменя, який випав з голови Люцифера, так от, ця легенда згадується в різних статтях більше 10 разів!
Також інша ідея фікс: про приналежність примордіальної традиції культурам Гіпербореї та Атлантиди і поєднання їх з символікою вепра і ведмедиці, повністю базується на гіпотезах автора і підтверджена тільки деякими цитатами з античних авторів.
Велика біда читає на недозрілого читача, який з відритим ротом поїдатиме ці ґенонівські делікатеси і дуже добре, що я вже до нього прочитав сотні книг з релігієзнавства, міфології і антропології.
Тим не менш, все вище зазначене не перекреслює дійсно глибоких знань автора та його дуже цікавого способу думання. За тим, як Ґенон розвиває ідею дуже цікаво спостерігати, навіть тоді, коли ти з автором абсолютно не згоден.
Тому – зі вступом завершив, а тепер пропоную читачам вперше прочитати українською мої вибрані переклади статей з цієї збірки. І почнемо з однієї з моїх улюблених – критики Юнґа:
Традиція і “несвідоме”
Ми вже описували в інших місцях роль психоаналізу в підривній роботі, яка, слідом за матеріалістичним «затвердінням» світу, складає другу фазу антитрадиційної дії, характерної для всієї сучасної епохи. Однак ми повинні повернутися до цієї теми, оскільки з деякого часу ми помічаємо, що психоаналітичний наступ іде все далі й далі в тому сенсі, що, атакуючи тепер уже безпосередньо традицію під приводом її пояснення, психоаналіз прагне найнебезпечнішим чином змінити навіть саме її поняття.
У цьому відношенні слід робити розрізнення між по-різному «просунутими» версіями психоаналізу: та, яка була створена самим Фройдом, до певної міри все-таки стримувалася матеріалістичною позицією, ним завжди збережуваною; зрозуміло, від того вона не ставала менш «сатанинською», але все-таки така позиція робила для нього забороненими деякі області.
Або, якщо вона все ж претендувала вторгнутися в них, підсумком виявлялися грубі підробки, звідки слідували змішування, які було легко викрити. Так, коли Фройд говорив про «символіку», він мав на увазі під нею дещо, що було всього лише продуктом людської уяви, мінливим у кожному індивіді й у дійсності не має нічого спільного зі справжньою традиційною символікою.
Але це був лише перший етап, і він дав можливість іншим психоаналітикам змінити теорії їхнього «вчителя» у напрямку хибної спіритуальності з тим, щоб зуміти, за допомогою набагато тоншого змішування, застосувати їх до інтерпретації самої традиційної символіки. Таким є, особливо, випадок К. Ґ. Юнґа, перші спроби якого в цьому напрямку почалися вже давно, і треба відмітити, що для цієї інтерпретації відправною точкою він зробив подібність, яку, як йому здавалося, він встановив між деякими символами і малюнками хворих. І справді, слід визнати, що ці малюнки являють іноді свого роду «пародійну» схожість зі справжніми символами, але вона не зменшує підстав турбуватися з приводу природи натхнення цих творів. Але набагато серйозніше те, що Юнґ, прагнучи пояснити те, що не піддається поясненню суто індивідуальними чинниками, сформулював концепцію так званого “колективного несвідомого”, що пронизує всяку індивідуальну психіку або лежить у її основі; з цим поняттям він без розбору пов’язав походження і символів, і їхніх патологічних карикатур.
Очевидно, термін «несвідоме» неточний у цьому випадку, а те, що він прагне позначити в тій мірі, в якій за цим взагалі є якась реальність, належить до того, що психологи зазвичай називають «підсвідомим», тобто до всієї сукупності нижчих проявів свідомості. Ми вже зазначали в іншому місці про плутанину, яку постійно роблять між «підсвідомістю» і «надсвідомістю», але хоча останнє за своєю природою повністю виходить за межі сфери, яка доступна дослідженням психологів, останні ніколи не проґавлять нагоди при зустрічі з його проявами приписати їх «підсвідомості». Саме таку плутанину ми виявляємо і в цьому випадку. Що твори хворих, яких спостерігають психіатри, походять з «підсвідомості», це абсолютно безсумнівно, але, навпаки, все, що належить до рівня традиції і, особливо, символіки, може бути віднесено лише до «надсвідомості», тобто до того, за допомогою чого встановлюється зв’язок із надлюдським, тоді як «підсвідомість», навпаки, тяжіє до підлюдського. Таким чином, наявна справжня інверсія, дуже характерна для того типу інтерпретацій, про який ідеться. А видимості правдоподібності їм надає те, що часом, як ми на це вже вказували, «підсвідомість», завдяки своїм контактам із психічними впливами найнижчого рівня, успішно стає «мавпою» “надсвідомості”. Саме це і вводить тих, хто попадається на такі підробки і не здатний розпізнати їхню істинну природу, в оману, що в кінцевому підсумку веде до того, що ми назвали “духовністю навиворіт”.
За допомогою теорії “колективного несвідомого” сподіваються пояснити той факт, що символ “передує індивідуальній думці” і перевершує її; але справжнє питання, яким, схоже, навіть не переймаються, полягало б у тому, щоб дізнатися, у якому напрямку він її перевершує: чи вниз, як, здається, вказує саме звернення до горезвісного «підсвідомого», чи вгору, як, навпаки, наполегливо стверджують усі традиційні доктрини. У недавній статті ми навели одну фразу, де така плутанина виявляє себе з усією можливою відвертістю: “Тлумачення символів — є двері, відчинені у Велике Все, тобто шлях, який веде до абсолютного світла через лабіринт темних підвалів нашої індивідуальності”. На жаль, велика ймовірність, що, заблукавши в цих “темних підвалах”, доведеться вийти до чогось зовсім іншого, ніж “абсолютне світло”; зазначимо також небезпечну двозначність “Великого Всього”, яке, як і “космічна свідомість”, у яких деякі сподіваються розчинитися, не може бути тут чимось іншим або більшим, ніж неясний психізм найнижчих областей тонкого світу. Ось чому психоаналітична інтерпретація символів і їхня традиційна інтерпретація реально ведуть до діаметрально протилежних цілей.
Тут слід зробити ще одну важливу примітку: серед різноманітних речей, які приписується пояснити “колективному несвідомому”, зрозуміло, треба зараховувати й «фольклор», і це — один із тих випадків, стосовно яких теорія виглядає хоча б ябияк істинною. Точніше, слід було б говорити тут про свого роду “колективну пам’ять”, яка є чимось на зразок відображення або віддзеркалення, на рівні людському, “космічної пам’яті”, що відповідає одному з аспектів символіки місяця. Але намагатися робити звідси висновки про природу «фольклору» як джерела традиції — означає робити помилку, подібну до іншої, дуже поширеної в наш час, коли як «примітивне» розглядається те, що насправді є всього лише результатом виродження. Насправді очевидно, що «фольклор», по суті своїй складаючись із елементів згаслих традицій, неминуче являє своего роду дегенерацію стосовно останніх; але разом із тим, це єдиний спосіб врятувати хоча б що-небудь з них. Слід було б також поставити питання, за яких обставин збереження цих елементів було довірено “колективній пам’яті”; як нам уже траплялося говорити, ми не можемо не бачити тут результат абсолютно свідомої дії останніх представників давніх традиційних форм, які перебували на межі зникнення. Достеменно й те, що колективна ментальність, якщо взагалі існує дещо, що може так називатися, зводиться саме до пам’яті, що й виражається мовою астрології визначенням її природи як місячної; іншими словами, вона може виконувати певну функцію консервації, збереження, у чому саме й полягає «фольклор», але вона абсолютно не здатна породити або виробити що б то не було, особливо на трансцендентному рівні, до якого за визначенням належить усе традиційне.
Психоаналітична інтерпретація насправді прагне до заперечення цієї трансцендентності традиції, але, можна сказати, способом новим і відмінним від тих, які застосовувалися досі; мова вже не йде, як у всіх різновидах раціоналізму, про грубе заперечення або пряме, відверте незнання в тому, що стосується існування якого б то не було «нелюдського» (точніше, надлюдського) елемента. Навпаки, за всією видимістю, допускають, що традиція дійсно має «нелюдську» природу, однак повністю перекручуючи значення цього поняття. Так, у кінці процитованої нами вище статті ми читаємо: “Ми, можливо, ще повернемося до цих психоаналітичних інтерпретацій нашого духовного скарбу, «константа» якого через віки і різні цивілізації являє традиційний, нелюдський характер, якщо слово «людський» розуміти в сенсі окремого, індивідуального”. Тут, можливо, виразніше за все проступає істинна інтенція всього цілого, інтенція, хотілося б нам думати, не завжди свідома з боку тих, хто пише подібні речі, оскільки слід добре розуміти, що суть справи тут не в тій чи іншій особистості, будь це навіть особистість “засновника школи” Юнґа, але у «натхненні», з якого випливають подібні інтерпретації, — «натхненні» з розряду найсумнівніших. Немає потреби заглиблюватися далі в дослідження традиційних доктрин, щоб зрозуміти: коли йдеться про «нелюдський» елемент, то те, що мається на увазі тут і належить, по суті, до надіндивідуальних рівнів буття, не має нічого спільного з чинником «колективним», який сам по собі не виходить за межі індивідуально-людського, так само, як і те, що іменується тут «окремим», і яке вже в силу свого характеру «підсвідомого», у жодному разі не може відкрити ніяких інших комунікацій, окрім як з рівнями “підлюдського”.
Отже, ми одразу ж розпізнаємо тут підривну процедуру, яка полягає в тому, щоб, оволодівши деякими традиційними поняттями, яким-небудь чином перекрутити їх, заміщаючи «надсвідомість» — «підсвідомістю», “надлюдське” — «підлюдським». Хіба ця диверсія не небезпечніша у своєму роді, ніж просте заперечення, і невже хто-небудь думає, ніби ми перебільшуємо, кажучи, що вона готує шлях справжній «контртрадиції», призначеній стати вмістилищем тієї “духовності навиворіт”, якою в кінці нинішнього циклу “царство Антихриста” має знаменувати оманливий і тимчасовий тріумф?
Обрамлення та лабіринти
А. Кумарасвамі досліджував символічне значення деяких «вузлів», які зустрічаються на гравюрах Альбрехта Дюрера; ці «вузли» являють собою дуже складні сплетіння, утворені безперервною лінією, при тому, що все ціле являє фігуру кола. Іноді ім’я Дюрера виявляється вписаним у центральну частину. Ці «вузли» зближувалися зі схожою фігурою, зазвичай приписуваною Леонардо да Вінчі, у центрі якої читаються слова Accademia Leonardi Vinci; інші хотіли б бачити в цій останній “колективний підпис” езотеричної «Академії», оскільки в Італії в цю епоху існувала деяка їх кількість, і таке припущення не позбавлене підстав. Дійсно, іноді ці малюнки називали «дедалами» або «лабіринтами», і, як зазначає Кумарасвамі, незважаючи на відмінність форм, яка частково може бути обумовлена причинами технічного порядку, вони дійсно мають тісний зв’язок із лабіринтами, а ще конкретніше — з тими, які були накреслені на плитах підлоги деяких середньовічних церков. А останні рівним чином розглядаються як “колективний підпис” корпорацій будівельників. У тій мірі, у якій вони символізують узи, що з’єднують між собою членів ініціатичної або, щонайменше, езотеричної організації, ці малюнки мають вражаючу схожість і з масонським “ланцюгом єдності”. А якщо згадати про його вузли, то назва «вузли», дана цим малюнкам, з усього видно, самим Дюрером, також постає дуже багатозначною. З цієї причини, так само як і з іншої, до якої ми далі повернемося, важливо відзначити ще й те, що йдеться про лінії, які не мають будь-якого розриву безперервності; церковні лабіринти рівним чином могли бути пройдені з одного кінця до іншого так, щоб ніде не зустріти точку розриву, яка змушує зупинитися або повернутися назад. Таким чином, насправді вони являли собою просто-на просто дуже довгий шлях, який слід було подолати весь цілком перш, ніж досягти центру.
У деяких випадках, як в Ам’єні, “майстер робти” змусив зобразити самого себе в центральній частині, точно так само, як да Вінчі та Дюрер вписали у неї свої імена; цим вони символічно розташовувалися в “Святій Землі”, тобто в місці, призначеному для «обраних», як ми вже пояснювали раніше, або в духовному центрі, який у всіх випадках був образом або відображенням справжнього “Центру Світу” — подібна тому, як далекосхідна традиція завжди поміщала Імператора на центральне місце.
Це прямо підводить нас до міркувань іншого порядку, які співвідносяться з більш «внутрішнім» і більш глибоким смислом цього символізму: оскільки людина, яка проходить лабіринт або якесь інше рівнозначне зображення, тим самим зрештою знаходить “центральне місце”, тобто, з точки зору ініціатичної самореалізації, свій власний центр, то саме проходження, з усіма своїми складнощами, є, очевидно, уособленням множинності станів або модальностей проявленого існування, по нескінченній вервечці яких людина повинна була «блукати» перш, ніж зуміти утвердитися в цьому центрі. Безперервна лінія тоді є образом сутратми, яка з’єднує між собою всі стани, і, до речі сказати, у випадку “нитки Аріадни”, поєднаної з проходженням лабіринту, цей образ є з такою виразністю, що дивно, як можна було цього не помічати; таким чином, виявляється обґрунтованим примітка, якою ми закінчили наше попереднє дослідження про символізм “ланцюга єдності”. З іншого боку, ми особливо наполягали на характері «обрамлення», який являє останній; але достатньо поглянути на малюнки Дюрера та Вінчі, щоб помітити, що вони також утворюють собою справжні «обрамлення» навколо центральної частини, що складає ще одну рису схожості між цими символами. А є ще й інші випадки, де ми рівним чином виявимо той самий характер, при тім таким чином, який ще раз виявляє досконалу узгодженість різних традицій.
У одній книзі, про яку ми вже говорили раніше, Джексон Найт зазначив, що в Греції, поблизу Коринфа, були виявлені зменшені глиняні моделі будинків, що сходять до архаїчної епохи, яка називається “геометричною”; на зовнішніх стінах можна бачити меандри, які оточують будинок і малюнок яких, схоже, у деякому роді є «заміщенням» лабіринту. У тій мірі, у якій останній уособлював захист, чи то від ворожих людей, чи то, особливо, від ворожих психічних впливів, можна розглядати також і ці меандри як такі, що володіють силою захисною і при тім навіть подвійною, яка перешкоджає не тільки проникненню зловмисних впливів у житло, але й виходу з нього та розсіюванню назовні впливів благотворних. Можливо, що в певні епохи в них більше нічого не бачили; але не треба забувати, що зведення символів до більш-менш «магічного» вжитку вже відповідає стану виродження з точки зору традиційної, стану, у якому забувся більш глибокий смисл. Біля витоків, отже, повинно було мати місце щось інше, і легко зрозуміти, про що насправді йдеться, якщо згадати, що традиційно всяка будівля будується за космічною моделлю; і до тих пір, поки не було жодної відмінності між «сакральним» і «профанічним», тобто до тих пір, поки внаслідок збідніння традиції не з’явилася профанічна точка зору, так було завжди і всюди навіть і для звичайних жител. Будинок був тоді образом Космосу, тобто як би “малим світом”, замкненим і завершеним у самому собі; і якщо зазначають, що він «обрамлений» меандром, точно так само, як Ложа, космічне значення якої не було втрачено, «обрамлена» “ланцюгом єдності”, то тотожність двох символів виявляє себе як цілком очевидна. І в тому, і в іншому випадку те, про що йдеться, у кінцевому підсумку є не що інше, як уособлення самої «рами» Космосу.
Більшість вважає, що найціннішою та найголовнішою працею Рене Ґенона є його книга “Криза сучасного світу”. Це особливо стосується українського читача, який просто не має змоги читати щось інше, адже це єдина на нині перекладена його книжка. І як же я був розчарований Ґеноном, коли вперше взявся її читати років п’ять тому. Я отримав досить таки банальні і вмільйонне озвучені думки, екстремально сухий та занудницький текст і вирішив для себе, що Ґенон є просто черговим буркотуном занудою-критиком. Як же я помилявся… Бо дійсно – “Криза” це у всіх сенсах найгірша та найнепривабливіша книга Ґенона, адже є просто критикою, яка через свій невеликий об’єм не змогла вмістити базису на якому ця критика побудована…
І ось, я даю Ґенонові другий шанс з його книгою “Символи священної науки” і цей автор відкривається для мене в абсолютно інакшій іпостасі. Такого рівня знань світових релігій та символів сягав хіба що Мірча Еліаде чи Ананда Кумарасвамі – на яких Ґенон посилається і яких шанує (рідкісне явище для Ґенона!).
“Символи священної науки” – це справжнісінька енциклопадія в якій Ґенон в дуже цікавій та автентичній манері аналізує основні світові знаки, символи та образи. Це колекція статей, написаних в різний час, які дуже часто починаються, як критика прочитаної автором статті якогось іншого науковця. Ґенон дуже любить сперечатися і виставляти тези інших авторів, як поверхневі, бо ,звісно, автори не є посвяченими (тут відразу ж Ґенон буде говорити про ініціації і сучасну зіпсовану релігію та неоокультизм, як виродження примордіальної традиції).
І через таку зверхність Ґенона важко читати хоча би тому, що він постійно заперечує чиїсь теорії та ідеї. Він не любить масонів і вважає, що їхні ритуали ініціації просто жалюгідне мавпування примордіальних традицій. Він зневажає Фройда, а Юнґа вважає ще шкідливішим, бо коли перший є відвертим атеїстом, то другий посмів замахнутися на неогностицизм і своє оригінальне розуміння Бога і архетипів.
Якщо він наводить чиюсь цитату, то зазвичай, після того буде “але” де він вкаже на якусь хибу чи неповноту думки чийогось твердження.
В своєму потягу до заперечення та доповнення він наприклад доходить до того, що критикує автора, який назвав печеру “хтонічним символом”, що абсолютно абсурдно, адже, що ж тоді може бути таким символом?
Оскільки це зібрання статей, то неминуче ми зустрічаємо повтори, наприклад ідея фікс Ґенона – легенда про те, що чаша Ґраалю була виточена з каменя, який випав з голови Люцифера, так от, ця легенда згадується в різних статтях більше 10 разів!
Також інша ідея фікс: про приналежність примордіальної традиції культурам Гіпербореї та Атлантиди і поєднання їх з символікою вепра і ведмедиці, повністю базується на гіпотезах автора і підтверджена тільки деякими цитатами з античних авторів.
Велика біда читає на недозрілого читача, який з відритим ротом поїдатиме ці ґенонівські делікатеси і дуже добре, що я вже до нього прочитав сотні книг з релігієзнавства, міфології і антропології.
Тим не менш, все вище зазначене не перекреслює дійсно глибоких знань автора та його дуже цікавого способу думання. За тим, як Ґенон розвиває ідею дуже цікаво спостерігати, навіть тоді, коли ти з автором абсолютно не згоден.
Тому – зі вступом завершив, а тепер пропоную читачам вперше прочитати українською мої вибрані переклади статей з цієї збірки. І почнемо з однієї з моїх улюблених – критики Юнґа:
Традиція і “несвідоме”
Ми вже описували в інших місцях роль психоаналізу в підривній роботі, яка, слідом за матеріалістичним «затвердінням» світу, складає другу фазу антитрадиційної дії, характерної для всієї сучасної епохи. Однак ми повинні повернутися до цієї теми, оскільки з деякого часу ми помічаємо, що психоаналітичний наступ іде все далі й далі в тому сенсі, що, атакуючи тепер уже безпосередньо традицію під приводом її пояснення, психоаналіз прагне найнебезпечнішим чином змінити навіть саме її поняття.
У цьому відношенні слід робити розрізнення між по-різному «просунутими» версіями психоаналізу: та, яка була створена самим Фройдом, до певної міри все-таки стримувалася матеріалістичною позицією, ним завжди збережуваною; зрозуміло, від того вона не ставала менш «сатанинською», але все-таки така позиція робила для нього забороненими деякі області.
Або, якщо вона все ж претендувала вторгнутися в них, підсумком виявлялися грубі підробки, звідки слідували змішування, які було легко викрити. Так, коли Фройд говорив про «символіку», він мав на увазі під нею дещо, що було всього лише продуктом людської уяви, мінливим у кожному індивіді й у дійсності не має нічого спільного зі справжньою традиційною символікою.
Але це був лише перший етап, і він дав можливість іншим психоаналітикам змінити теорії їхнього «вчителя» у напрямку хибної спіритуальності з тим, щоб зуміти, за допомогою набагато тоншого змішування, застосувати їх до інтерпретації самої традиційної символіки. Таким є, особливо, випадок К. Ґ. Юнґа, перші спроби якого в цьому напрямку почалися вже давно, і треба відмітити, що для цієї інтерпретації відправною точкою він зробив подібність, яку, як йому здавалося, він встановив між деякими символами і малюнками хворих. І справді, слід визнати, що ці малюнки являють іноді свого роду «пародійну» схожість зі справжніми символами, але вона не зменшує підстав турбуватися з приводу природи натхнення цих творів. Але набагато серйозніше те, що Юнґ, прагнучи пояснити те, що не піддається поясненню суто індивідуальними чинниками, сформулював концепцію так званого “колективного несвідомого”, що пронизує всяку індивідуальну психіку або лежить у її основі; з цим поняттям він без розбору пов’язав походження і символів, і їхніх патологічних карикатур.
Очевидно, термін «несвідоме» неточний у цьому випадку, а те, що він прагне позначити в тій мірі, в якій за цим взагалі є якась реальність, належить до того, що психологи зазвичай називають «підсвідомим», тобто до всієї сукупності нижчих проявів свідомості. Ми вже зазначали в іншому місці про плутанину, яку постійно роблять між «підсвідомістю» і «надсвідомістю», але хоча останнє за своєю природою повністю виходить за межі сфери, яка доступна дослідженням психологів, останні ніколи не проґавлять нагоди при зустрічі з його проявами приписати їх «підсвідомості». Саме таку плутанину ми виявляємо і в цьому випадку. Що твори хворих, яких спостерігають психіатри, походять з «підсвідомості», це абсолютно безсумнівно, але, навпаки, все, що належить до рівня традиції і, особливо, символіки, може бути віднесено лише до «надсвідомості», тобто до того, за допомогою чого встановлюється зв’язок із надлюдським, тоді як «підсвідомість», навпаки, тяжіє до підлюдського. Таким чином, наявна справжня інверсія, дуже характерна для того типу інтерпретацій, про який ідеться. А видимості правдоподібності їм надає те, що часом, як ми на це вже вказували, «підсвідомість», завдяки своїм контактам із психічними впливами найнижчого рівня, успішно стає «мавпою» “надсвідомості”. Саме це і вводить тих, хто попадається на такі підробки і не здатний розпізнати їхню істинну природу, в оману, що в кінцевому підсумку веде до того, що ми назвали “духовністю навиворіт”.
За допомогою теорії “колективного несвідомого” сподіваються пояснити той факт, що символ “передує індивідуальній думці” і перевершує її; але справжнє питання, яким, схоже, навіть не переймаються, полягало б у тому, щоб дізнатися, у якому напрямку він її перевершує: чи вниз, як, здається, вказує саме звернення до горезвісного «підсвідомого», чи вгору, як, навпаки, наполегливо стверджують усі традиційні доктрини. У недавній статті ми навели одну фразу, де така плутанина виявляє себе з усією можливою відвертістю: “Тлумачення символів — є двері, відчинені у Велике Все, тобто шлях, який веде до абсолютного світла через лабіринт темних підвалів нашої індивідуальності”. На жаль, велика ймовірність, що, заблукавши в цих “темних підвалах”, доведеться вийти до чогось зовсім іншого, ніж “абсолютне світло”; зазначимо також небезпечну двозначність “Великого Всього”, яке, як і “космічна свідомість”, у яких деякі сподіваються розчинитися, не може бути тут чимось іншим або більшим, ніж неясний психізм найнижчих областей тонкого світу. Ось чому психоаналітична інтерпретація символів і їхня традиційна інтерпретація реально ведуть до діаметрально протилежних цілей.
Тут слід зробити ще одну важливу примітку: серед різноманітних речей, які приписується пояснити “колективному несвідомому”, зрозуміло, треба зараховувати й «фольклор», і це — один із тих випадків, стосовно яких теорія виглядає хоча б ябияк істинною. Точніше, слід було б говорити тут про свого роду “колективну пам’ять”, яка є чимось на зразок відображення або віддзеркалення, на рівні людському, “космічної пам’яті”, що відповідає одному з аспектів символіки місяця. Але намагатися робити звідси висновки про природу «фольклору» як джерела традиції — означає робити помилку, подібну до іншої, дуже поширеної в наш час, коли як «примітивне» розглядається те, що насправді є всього лише результатом виродження. Насправді очевидно, що «фольклор», по суті своїй складаючись із елементів згаслих традицій, неминуче являє своего роду дегенерацію стосовно останніх; але разом із тим, це єдиний спосіб врятувати хоча б що-небудь з них. Слід було б також поставити питання, за яких обставин збереження цих елементів було довірено “колективній пам’яті”; як нам уже траплялося говорити, ми не можемо не бачити тут результат абсолютно свідомої дії останніх представників давніх традиційних форм, які перебували на межі зникнення. Достеменно й те, що колективна ментальність, якщо взагалі існує дещо, що може так називатися, зводиться саме до пам’яті, що й виражається мовою астрології визначенням її природи як місячної; іншими словами, вона може виконувати певну функцію консервації, збереження, у чому саме й полягає «фольклор», але вона абсолютно не здатна породити або виробити що б то не було, особливо на трансцендентному рівні, до якого за визначенням належить усе традиційне.
Психоаналітична інтерпретація насправді прагне до заперечення цієї трансцендентності традиції, але, можна сказати, способом новим і відмінним від тих, які застосовувалися досі; мова вже не йде, як у всіх різновидах раціоналізму, про грубе заперечення або пряме, відверте незнання в тому, що стосується існування якого б то не було «нелюдського» (точніше, надлюдського) елемента. Навпаки, за всією видимістю, допускають, що традиція дійсно має «нелюдську» природу, однак повністю перекручуючи значення цього поняття. Так, у кінці процитованої нами вище статті ми читаємо: “Ми, можливо, ще повернемося до цих психоаналітичних інтерпретацій нашого духовного скарбу, «константа» якого через віки і різні цивілізації являє традиційний, нелюдський характер, якщо слово «людський» розуміти в сенсі окремого, індивідуального”. Тут, можливо, виразніше за все проступає істинна інтенція всього цілого, інтенція, хотілося б нам думати, не завжди свідома з боку тих, хто пише подібні речі, оскільки слід добре розуміти, що суть справи тут не в тій чи іншій особистості, будь це навіть особистість “засновника школи” Юнґа, але у «натхненні», з якого випливають подібні інтерпретації, — «натхненні» з розряду найсумнівніших. Немає потреби заглиблюватися далі в дослідження традиційних доктрин, щоб зрозуміти: коли йдеться про «нелюдський» елемент, то те, що мається на увазі тут і належить, по суті, до надіндивідуальних рівнів буття, не має нічого спільного з чинником «колективним», який сам по собі не виходить за межі індивідуально-людського, так само, як і те, що іменується тут «окремим», і яке вже в силу свого характеру «підсвідомого», у жодному разі не може відкрити ніяких інших комунікацій, окрім як з рівнями “підлюдського”.
Отже, ми одразу ж розпізнаємо тут підривну процедуру, яка полягає в тому, щоб, оволодівши деякими традиційними поняттями, яким-небудь чином перекрутити їх, заміщаючи «надсвідомість» — «підсвідомістю», “надлюдське” — «підлюдським». Хіба ця диверсія не небезпечніша у своєму роді, ніж просте заперечення, і невже хто-небудь думає, ніби ми перебільшуємо, кажучи, що вона готує шлях справжній «контртрадиції», призначеній стати вмістилищем тієї “духовності навиворіт”, якою в кінці нинішнього циклу “царство Антихриста” має знаменувати оманливий і тимчасовий тріумф?
Обрамлення та лабіринти
А. Кумарасвамі досліджував символічне значення деяких «вузлів», які зустрічаються на гравюрах Альбрехта Дюрера; ці «вузли» являють собою дуже складні сплетіння, утворені безперервною лінією, при тому, що все ціле являє фігуру кола. Іноді ім’я Дюрера виявляється вписаним у центральну частину. Ці «вузли» зближувалися зі схожою фігурою, зазвичай приписуваною Леонардо да Вінчі, у центрі якої читаються слова Accademia Leonardi Vinci; інші хотіли б бачити в цій останній “колективний підпис” езотеричної «Академії», оскільки в Італії в цю епоху існувала деяка їх кількість, і таке припущення не позбавлене підстав. Дійсно, іноді ці малюнки називали «дедалами» або «лабіринтами», і, як зазначає Кумарасвамі, незважаючи на відмінність форм, яка частково може бути обумовлена причинами технічного порядку, вони дійсно мають тісний зв’язок із лабіринтами, а ще конкретніше — з тими, які були накреслені на плитах підлоги деяких середньовічних церков. А останні рівним чином розглядаються як “колективний підпис” корпорацій будівельників. У тій мірі, у якій вони символізують узи, що з’єднують між собою членів ініціатичної або, щонайменше, езотеричної організації, ці малюнки мають вражаючу схожість і з масонським “ланцюгом єдності”. А якщо згадати про його вузли, то назва «вузли», дана цим малюнкам, з усього видно, самим Дюрером, також постає дуже багатозначною. З цієї причини, так само як і з іншої, до якої ми далі повернемося, важливо відзначити ще й те, що йдеться про лінії, які не мають будь-якого розриву безперервності; церковні лабіринти рівним чином могли бути пройдені з одного кінця до іншого так, щоб ніде не зустріти точку розриву, яка змушує зупинитися або повернутися назад. Таким чином, насправді вони являли собою просто-на просто дуже довгий шлях, який слід було подолати весь цілком перш, ніж досягти центру.
У деяких випадках, як в Ам’єні, “майстер робти” змусив зобразити самого себе в центральній частині, точно так само, як да Вінчі та Дюрер вписали у неї свої імена; цим вони символічно розташовувалися в “Святій Землі”, тобто в місці, призначеному для «обраних», як ми вже пояснювали раніше, або в духовному центрі, який у всіх випадках був образом або відображенням справжнього “Центру Світу” — подібна тому, як далекосхідна традиція завжди поміщала Імператора на центральне місце.
Це прямо підводить нас до міркувань іншого порядку, які співвідносяться з більш «внутрішнім» і більш глибоким смислом цього символізму: оскільки людина, яка проходить лабіринт або якесь інше рівнозначне зображення, тим самим зрештою знаходить “центральне місце”, тобто, з точки зору ініціатичної самореалізації, свій власний центр, то саме проходження, з усіма своїми складнощами, є, очевидно, уособленням множинності станів або модальностей проявленого існування, по нескінченній вервечці яких людина повинна була «блукати» перш, ніж зуміти утвердитися в цьому центрі. Безперервна лінія тоді є образом сутратми, яка з’єднує між собою всі стани, і, до речі сказати, у випадку “нитки Аріадни”, поєднаної з проходженням лабіринту, цей образ є з такою виразністю, що дивно, як можна було цього не помічати; таким чином, виявляється обґрунтованим примітка, якою ми закінчили наше попереднє дослідження про символізм “ланцюга єдності”. З іншого боку, ми особливо наполягали на характері «обрамлення», який являє останній; але достатньо поглянути на малюнки Дюрера та Вінчі, щоб помітити, що вони також утворюють собою справжні «обрамлення» навколо центральної частини, що складає ще одну рису схожості між цими символами. А є ще й інші випадки, де ми рівним чином виявимо той самий характер, при тім таким чином, який ще раз виявляє досконалу узгодженість різних традицій.
У одній книзі, про яку ми вже говорили раніше, Джексон Найт зазначив, що в Греції, поблизу Коринфа, були виявлені зменшені глиняні моделі будинків, що сходять до архаїчної епохи, яка називається “геометричною”; на зовнішніх стінах можна бачити меандри, які оточують будинок і малюнок яких, схоже, у деякому роді є «заміщенням» лабіринту. У тій мірі, у якій останній уособлював захист, чи то від ворожих людей, чи то, особливо, від ворожих психічних впливів, можна розглядати також і ці меандри як такі, що володіють силою захисною і при тім навіть подвійною, яка перешкоджає не тільки проникненню зловмисних впливів у житло, але й виходу з нього та розсіюванню назовні впливів благотворних. Можливо, що в певні епохи в них більше нічого не бачили; але не треба забувати, що зведення символів до більш-менш «магічного» вжитку вже відповідає стану виродження з точки зору традиційної, стану, у якому забувся більш глибокий смисл. Біля витоків, отже, повинно було мати місце щось інше, і легко зрозуміти, про що насправді йдеться, якщо згадати, що традиційно всяка будівля будується за космічною моделлю; і до тих пір, поки не було жодної відмінності між «сакральним» і «профанічним», тобто до тих пір, поки внаслідок збідніння традиції не з’явилася профанічна точка зору, так було завжди і всюди навіть і для звичайних жител. Будинок був тоді образом Космосу, тобто як би “малим світом”, замкненим і завершеним у самому собі; і якщо зазначають, що він «обрамлений» меандром, точно так само, як Ложа, космічне значення якої не було втрачено, «обрамлена» “ланцюгом єдності”, то тотожність двох символів виявляє себе як цілком очевидна. І в тому, і в іншому випадку те, про що йдеться, у кінцевому підсумку є не що інше, як уособлення самої «рами» Космосу.
April 11, 2023
En ganska spännande genomgång av de vanligaste västerländska (Guenon hade sagt indoeuropeiska) symbolerna.
May 12, 2023
Probably Guenon's longest work, this one is eminently accessible, presenting a lot of arcane tidbits, well organized by topic into a definite flow that ties these disparate articles into a coherent work. Really appreciate this stuff!
March 12, 2025
El autor es claro y conciso en la redacción al tiempo que explica los temas; también nos deriva a múltiples referencias para complementar o profundizar la información. Este libro lo recomiendo si ya se tiene un bagaje sobre estos tópicos.
April 23, 2024
This is not the kind of work that one is supposed to read all at once, it is meant to be meditated slowly slowly, and I think there are but few symbols which I have not meditated upon.
According to de Carvalho : “ To say that “the Church adopted pagan symbols” is to ignore what a symbol is. A few good months of René Guénon will cure this problem.”
"Jean Daniélou and René Guénon have the merit of having the meaning of symbolic knowledge in its specificity and as a respectable scientific knowledge." Pope Benedict XVI.
According to de Carvalho : “ To say that “the Church adopted pagan symbols” is to ignore what a symbol is. A few good months of René Guénon will cure this problem.”
"Jean Daniélou and René Guénon have the merit of having the meaning of symbolic knowledge in its specificity and as a respectable scientific knowledge." Pope Benedict XVI.
March 8, 2019
Un libro più da consultare che da leggere, uno sfoggio di cultura mondiale più unico che raro, una lettura comparata dei principali simboli presenti fin dall'antichità in ogni cultura e popolo del nostro pianeta. Sono gli anni in cui Guénon abbraccia la cultura e l'esoterismo islamici, e lo stesso periodo in cui dedica i suoi studi alla riscoperta della linfa vitale delle culture orientali e indiane.
September 20, 2016
Una raccolta di saggi illuminanti: un testo base per smontare l'inganno della modernità ideologica
April 17, 2025
Una imagen es un sueño. En buena compañía.
💜💜💜
📖Este libro es una compilación de los artículos sobre símbolos tradicionales que René Guénon publicó entre 1925 y 1950. Es una lectura que he hecho poquito a poco y con regla y lápiz. He encontrado en este libro mucha y muy valiosa información. Os animo a conocerlo, si os gusta este tema.
🪶”La capacidad de resumir y condensar es justamente lo que da al simbolismo su interés, utilidad y, si se usa bien, capacidad de seducción”.
Mientras escribo
S. King
#instagramreels
#booksofinstagram
#librosquedejanhuella
#reneguenon
#simbolos
#símbolos
#symbols
#stephenking
#stephenkingbooks
#megustaleer
#librosymáslibros
#libromania
#librosmiadiccion
#libroslibroslibros
#librodelasemana
#leer
#leeresvivir
#leermola
#amoleer❤
#amoleerlibros
#bookstagramerespaña
#recomiendaunlibro
#unaimagenesunsueño
💜💜💜
📖Este libro es una compilación de los artículos sobre símbolos tradicionales que René Guénon publicó entre 1925 y 1950. Es una lectura que he hecho poquito a poco y con regla y lápiz. He encontrado en este libro mucha y muy valiosa información. Os animo a conocerlo, si os gusta este tema.
🪶”La capacidad de resumir y condensar es justamente lo que da al simbolismo su interés, utilidad y, si se usa bien, capacidad de seducción”.
Mientras escribo
S. King
#instagramreels
#booksofinstagram
#librosquedejanhuella
#reneguenon
#simbolos
#símbolos
#symbols
#stephenking
#stephenkingbooks
#megustaleer
#librosymáslibros
#libromania
#librosmiadiccion
#libroslibroslibros
#librodelasemana
#leer
#leeresvivir
#leermola
#amoleer❤
#amoleerlibros
#bookstagramerespaña
#recomiendaunlibro
#unaimagenesunsueño
May 23, 2024
La potenza di questo tomo sta nell’aprire la mente dinnanzi a nuovi mondi, tutti egualmente esplorabili.
Parto da qui per approfondire, ricercare, indagare la realtà che è al di fuori eppure così dentro di noi.
La sensazione è che a distanza di un secolo dalla pubblicazione di queste pagine, l’umanità con tutte le sue scoperte tecnologiche abbia fatto mille passi indietro nel proprio approccio al divino e alla sacralità dei simboli attorno a noi.
Parto da qui per approfondire, ricercare, indagare la realtà che è al di fuori eppure così dentro di noi.
La sensazione è che a distanza di un secolo dalla pubblicazione di queste pagine, l’umanità con tutte le sue scoperte tecnologiche abbia fatto mille passi indietro nel proprio approccio al divino e alla sacralità dei simboli attorno a noi.
April 13, 2019
Masterpiece of lost symbolic meaning.
November 19, 2020
Amazingly profound book. I highly recommend it.
August 17, 2022
Basically a rehashing of previous works without openly saying so but still good
November 25, 2022
Argomento interessante ma ho fatto una fatica bestiale a finirlo.
January 18, 2024
Full to the brim with traditionalist symbolism and esoterica. Guenon is a particularly unforgiving author, and this is not a casual read. Not the hardest thing I've read, but not far off.
September 1, 2024
Who art thou?
I art thou!
I art thou!
May 4, 2026
Out east 17
March 13, 2014
La traducción es bastante buena.
Displaying 1 - 20 of 20 reviews