Дискурс модернізму в українській літературі

by Соломія Павличко

У книзі аналізується дискурс модернізму з 1898 року до 70-х р. XX ст. Розглядається художня та критична творчість Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Гната Хоткевича, Михайла Яцкова, представників "Молодої музи", "Української хати". Лейтмотив книжки - розгляд конфлікту між модернізмом і народництвом.
- криза народництва на зламі віків і поява модерністського дискурсу.
- Друга хвиля. Модернізм як естетизм.
- "захований" модернізм 20-х: між авангардом і неокласицизмом.
- псіхоаналітичний дискурс як компонент української модерності.
- модернізм у контексті мистецького українського руху.
- модерністичний рух на заході у 60-70-х роках (нью-йоркська група)

Genres: Nonfiction, Books About Books, Ukrainian Literature

446 pages, Unknown Binding

Published January 1, 1999

About the author

Соломі́я Дми́трівна Павли́чко (Solomea Pavlychko) — письменниця, літературознавець, перекладач, публіцистка, автор праць з історії фемінізму.

Народилася 15 грудня 1959 року в місті Львові в сім'ї українського письменника Дмитра Павличка. Закінчила відділення романо-германських мов і літератури Київського державного університету імені Тараса Шевченка, аспірантуру при ньому. З 1985 року працювала в Інституті літератури НАН України. Захистила докторську дисертацію. Доктор філологічних наук, професор Києво-Могилянської академії, член Спілки письменників України. Соломія також була гостем-викладачем української літератури в Альбертському університеті і в Гарварді, куди її запрошено як стипендіата програми Фулбрайта.

У 1992 році Соломією Павличко було створене видавництво «Основи», у якому вона до грудня 1999 року незмінно очолювала редакційну раду і формувала видавничу політику.

Reviews

[ліда лісова · Rating 5 out of 5]

радикально вичерпно і дотепно.

іноді боляче від того, що дещо досі актуально, а іноді тепло, бо вже не актуально (маємо вже переклади вулф, скажімо. і не один).
дуже чекаю на перевидання. або хоча б на старий примірник не за нирку…

[Sasha Ambroz · Rating 5 out of 5]

Я знаю, що нічого не знаю.
Неймовірне відчуття - на тридцять п'ятому році життя відкривати для себе українську літературу двадцятого століття, дізнаватися про існування Кобринської, Петрова, Костецького, Нью-Йоркської групи тощо. Я ж гуманітарій, я ж закінчила середню школу вже після проголошення незалежності, але ж от тобі. Виявляється, не лише совєцькі пістолети Макарова, але й система освіти ретельно попрацювала над знищенням письменників, коли не фізично, то за давньоєгипетськими стандартами вимарування імен зі стелл.
А ще, мабуть, навіть більшим відкриттям книги Павличко стало для мене розуміння системи радянської критики, якак так само відмучила мене в школі своєю сільськогосподарською інтерпретацією текстів - корисний для народу письменник чи такоє. Я нарешті побачила точку, де розвиток теорії літератури зупинився, а точніше, був насильно зупинений, і як це тупцювання на місці тупцювало по мізках, і тупцює і досі, судячи з того, як страждають в постах на Фейсбуці мами школярів.
Також окремий величезний кудос за феміністичні глави.

[Roksolana Sviato · Rating 5 out of 5]

Нове перевидання стало приводом перечитати окремі розділи, уважніше подивитися на структуру роботи, поставлені питання і вкотре здивуватися тому, як сильно Соломія П. випереджала свій час.

Окремо цікаво було прочитати вступ Євгенія Стасіневича, писаний вже нині - для зовсім іншого читацького покоління (і не лише літературознавчого чи навіть гуманітарного).
Цінна його спроба подивитися на цю працю в контексті її часу - від кінця 1980-х, коли виник задум, і до 1997-го, коли відбувся захист дисертації, що дуже швидко стала скандальною далеко поза академією (і потім, коли нову версію було доповнено двома розділами). І аж до смерті 1999-го, яка урвала всі щойно початі дискусії на пів слові. Хотілося, чесно кажучи, ще більшої розлогості і деталізації її життя і роботи над "Дискурсом". Хоч це, мабуть, уже не завдання передмови, а радше біографій.

Крім еврестичності, вражає також шалена працездатність Соломії.
Навіть трохи заціпеніла, коли збагнула, що вона померла в тому віці, в якому тепер наше покоління. Звісно, я знала, скільки років вона прожила. Але чомусь тільки нині співвіднесла з собою. Моторошно було раптом збагнути, що до твого віку людина встигла аж так багато.

Коротше, "Дискурс" - мабуть, головна і найвпливовіша літературознавча книжка за всі роки Незалежності, яка впливає і діє навіть нині. І про це Женя в передмові також згадує.
І добре, що її нарешті знову можна купити.
А всім дискусіям із окремими думками авторки місце не на goodreads.

[m. · Rating 5 out of 5]

     такс. почнемо з мінусів видання.
     перше, суб'єктивне. мені здається, що якщо умовна леся українка і писала листи російською, то в новітньому перевиданні книжки уривки з тих листувань вартувало б подавати українським перекладом.
     друге, об'єктивне. видання не особливо вичитане. чомусь деякі зноски підписані російською «там же» замість української «там само». ще, як мінімум в двох місцях є дивні означення «a 1a». гугл мені не відповів, що ця конструкція означає, після чого я вирішив звернутися до розумніших за мене осіб, і разом ми теж не дійшли істини. після того мене осяяла ідея, я знайшов pdf оригінального видання, відкрив, і.. і це виявилося банальним «à la». сумніваюся звісно, що в пані соломії завалявся вордівський документ з 1999 року, тому цілком ймовірно, що нове видання це (технічно) розпізнана пдфка видання старого, і через це хотілося трохи більше уваги до редактури.

     попри те.
     робота неймовірна, монументальна, видатна і ще купу епітетів можна вписати.
     одна з найбільших цінностей для мене в тому, що біографічні подробиці життя всіх цих "нудних" поетів-письменників подаються в абсолютно людяному світлі: вони заздрять, зневажають, знеціюють, осуджують, люблять, ненавидять. це абсолютна протилежність до нафталіново-прилизаного класичного викладу біографій.
     під час читання постійно доводилося робити закладки для майбутніх читацьких планів, або лазити просторами Інтернету для того щоб підгуглити якісь маловідомі для себе факти.

[Jane Rukas · Rating 5 out of 5]

як же добре, що перевидали цю працю Соломії Павличко. це не з простих читань, прям відчуваєш, як інтелектуально розвиваєшся. чекаю на перевидання інших книжок пані Соломії

[Olha Tiumentseva · Rating 5 out of 5]

Не знаю, як описати моє захоплення цією книгою. Я знала, що вона ґрунтовна та спричинила багато дискусій свого часу, але такої високої якості матеріалу я не очікувала. Це - концентрат інформації про модернізм, про українську літературу кінця XIX - XX століть.

Книга дуже вдало структурована. Кожен розділ описує відрізок часу, протистояння зазвичай двох провідних течій та описує найбільш визначних представників того часу. І дуже цікаво читати саме про конфлікти, різні світогляди та погляди на роль літератури.

Спробую коротенько описати, про кого йшла мова і що найбільше вразило.

☀️ Злам віків (початок XX століття). Народництво (яке представляли Павлик, Маковей, Грушевський, Євремов) на чолі з Франко, одна з центральних тез якого:

Літературне відродження тотожне культурному й національному. Українська література тотожна Україні. За відсутності реальної, державної України література покликана заміняти її, виконувати її роль. Писати у відповідному стилі - означає в перспективі творити реальну Україну.

Та коло тих, хто виходив за межі традиційної народної естетики: Кобилянська, Стефаник, Хоткевич, Яцків. Твори Кобилянської дуже ретельно розібрані, рада, що читала декілька до цієї книги.

Особливо цікаво було читати про дилему Лесі Українки, творчість якої мала риси декількох течій. Як хитро Франко підкреслював саме її народницьку поезію, і ігнорував драми, які базувалися на античності чи сюжетах західної культури:

На підтвердження своєї позиції Франко "зводить" Лесю Українку в роль мужчини, "сильного" й далеко від модерністського неврозу чи сумнівів: "...читаючи м'які та рознервовані або холодно резонерські писання сучасних молодих українців і порівнюючи їх з бадьорими, сильними та сміливими, а притім такими простими щирими словами Лесі Українки, мимоволі думаєш, що ся хора, слабосильна дівчина - трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну. "

☀️ Далі не такі напружені розділи про поезію початку XX століття (Микола Вороний) та "поезія в прозі" Гната Хоткевіча та Михайла Яцкова, дискурс Миколи Євшана та "Української хати", розділ про Хвильового.

І нарешті те, що мене найнайнайбільше цікавило 🤓
☀️ Інтелектуальна проза Петрова і Підмогильного.
Цей розділ - суцільна насолода. Описані і розібрані твори цих письменників, психологічна і інтелектуальна складові, екзистенціальний дискурс та ірраціоналізм. А персонажі їхніх творів фігурують і далі по тексту, як вже всім відомі образи.

☀️ І розділи про діяльність МУР (Мистецький Український Рух) та Нью-Йоркську групу.

У висновках цієї книги Соломія Павличко пише:

Модернізм впливав на народництво, примушував його модернізуватися. Проте на жодному етапі розвитку літератури модернізм не зайняв домінуючої позиції [...] Навіть творчість таких чільних постатей, як Леся Українка, Ольга Кобилянська, Віктор Петров, Валер'ян Підмогильний, не вивела його з марґінесу [...]
Петров і Підмогильний у 20-ті роки ніколи не декларували свого модернізму, можливо, навіть не усвідомлювали його [...] вони були наймодернішими авторами і мислителями ��вого часу, хоча офіційна література їх відкинула й унеможливила органічне засвоювання їхньої творчості.

Очікуваний висновок від мене - читаймо Підмогильного!
Та і Петрова (Домонтови��а), добре 😁 І взагалі, є багато імен і творів, вартих уваги, тому тішимося нашим літературним скарбам. А цю книгу раджу всім, кому цікаво заглиблюватися в розвиток літератури та життя/погляди авторів.

Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"

[Lidiia Marinat · Rating 5 out of 5]

Після року читання українських класиків (Франко, Вільде, Нечуй-Левицький, Кобилянська, Старицька-Черняхівська, Пчілка, Підмогильний, В.Домонтович) як же приємно було взятися за цю книгу.

Вона знаходить шлях розвитку модернізму і в цьому її унікальність та сміливість. Шукає там, де ми не очікуємо його зустріти. І як захопливо читати про знайомі імені і твори, прокладати звʼязок між ними, бачити взаємовплив, розуміти тяглість часу.

Відчуття, що для мене відкрили таємницю життя української літератури, як вона від традиційної, народницької, моралізаторської прокладала шлях до нових тем, бачень і форм.

«Антинародництво, індивідуалізм, інтелектуалізм, європеїзм, формалізм, розмикання рамок, зняття табу, інтерес до сексуальності та ін.» - це те, що прийшло до нас з 20тим століттям.

«Культуру неможливо переписати, але можна перечитати. Власне, кількість можливих її перечитань безмежна.»

[Kristina Olenych · Rating 5 out of 5]

Мої враження будуть дуже свіжими, бо я буквально кілька хвилин тому закрила книгу.

Отже, це було важке читання, відчувалося як американські гірки, якщо точніше. Моментами мені здавалося, що я починаю розуміти усе і правильно сприймаю думки, які пані Соломія мала на меті донести, але потім мене, як людину технічного фаху і в більшості складу розуму, привалювало неймовірною кількістю літературних понять. Намагаючись продертися крізь, я не лишилася розчарованою.

Ця праця є надзвичайно інформативною навіть для людини, яка не є фахівцем з літератури. Безумовно, кількість її перечитувань безмежна і кожне нове принесе безліч нових ідей та усвідомлень. Я була здивована почути нові факти та нові точки зору на канонічних письменників зі шкільної програми, а також почути нові імена з великим, але раніше непомітним мені літературним внеском.

Дослідження Соломії Павличко дуже ґрунтовне і дає ширшу картину бачення модернізму в українській літературі. Що важливо, воно є нейтральним і не вживлює в голову певний «паттерн» думання, а просто показує можливі напрямки. Пророблена робота заслуговує великої поваги.

[Kateryna · Rating 4 out of 5]

чудова робота! на диво, написана доступною мовою, того розумію, чому цю книгу читають і поза академією. дуже-дуже цікаво, особливо перша половина, хоча мене часто знічували ну дуже категоричні оцінки тому чи іншому митцю/митцкині. і сумно про таке читати, про цей, по суті, "неповний" модернізм, який я сама люблю, і про дуже знайомі внутрішні конфлікти в літгрупах. відкрила для себе багато нових імен, читатиму!

[meowkotmarina · Rating 5 out of 5]

довго я не знала як підступитись до цієї книги — хоч так само довго мріяла її прочитати. тут згадано чимало імен, літературних угрупувань і дат. проте це все чудово поєднано між собою. я не маю філологічної освіти, але сприймала цю працю без складнощів. те, як авторка описала літературний процес надихає читати, перечитувати та вивчати українську класику.📚

книга однозначно відправиться на поличку книг, які я буду читати знов і знов.🌟

✔️тож про що ця книга?
це найвідоміша праця Соломії Павличко, яка в 90-х роках спричинила велику кількість дискусій та обговорень. багатьох захопив незвичайний погляд на звичні твори, проте були й ті читачі, яких це обурило. Соломія Павличко аналізує дискурс українського модернізму, через літературу, що була написана між кінцем XIX та серединою XX століть. вдячна, що існують такі праці, які допомагають подивитись на щось уставлене під іншим кутом.

[Анастасія · Rating 5 out of 5]

Критика: прескриптивна (наказова) і дескриптивна (описова)

Критик мав бути вихователем письменника, а письменник - вихователем народу

Підносячи Лесю Українку до висоти канону, Франко маскулінізує її

Парадокс літературного розвитку полягав у тому, що самі народники готували новий естетичний простір. Зокрема, Франко своєю колосальною перекладацькою, науковою та літературознавчою працею

Вживання слова «нація» ознаменувало появу нової системи цінностей, нового політичного дискурсу, частиною якого був літературний модернізм

Звільнення жінки було частиною соціалістичного дискурсу. Однак фемінізм приходив в Україну насамперед із надзвичайно популярними пʼєсами Генріка Ібсена

Олена Пчілка з одного боку вигадала собі й дочці народницькі псевдоніми, а з іншого - являла собою освічену людину європейської орієнтації, феміністку

Рецепція Шевченка в українській літературі завжди була чимось ширшим за просто рецепцію найвидатнішого класичного автора. Вона традиційно більше говорить про реципієнта, будучи тим дзеркалом, у якому найясніше розкривається його власне обличчя. У ставленні до Шевченка, у мові, якою це ставлення оформлювалося, виявлялася модерність чи антимодерність реципієнта, його стиль мислення, належність до певної літературної школи.

Отже, руйнуючи канони українофільства й традиції, Євшан по суті неспроможний до творення нового канону. В цьому виявляється загальна глибинна нездатність українського модернізму створити новий канон на зміну зруйнованому, старому. Модернізм і канон суперечать одне одному. Модернізм як вічне оновлення, вічний протест проти старого не може витворювати канонічні форми письма, а тим більше канон класиків, адже таким чином він втрачає свою сутність.

Через багато років феміністична критика 70-х і
80-х років говоритиме про подвійні стандарти любовної поезії — ідеалізацію жінки, за якою ховається зневага до неї.

найголовніша заслуга «модерністів» полягала в тому, що в боротьбі з ними остаточно виявилася консервативність старого народництва, його нездатність зрозуміти нове життя, нову історичну ситуацію.

Термін «розстріляне відродження» не відображає суті феномена української літератури першого пореволюційного десятиліття, він фіксує тільки факт небувалого спалаху творчої активності українських літераторів і більшовицької розправи над ними.

Тим часом модернізм на Заході формувався як мистецтво розчарування и песимізму, осмислення кризи, зламу всіх основ життя й передовсім гуманістичних цінностей, на яких будувалася поренесансна європейська цивілізація. Мало яка країна світу на початку 20-х могла зрівнятися з радянською Україною за масштабом антигуманності, а відповідно за можливими масштабами розчарування в ідеалах прогресу, гуманізму, розуму. Грунт для песимізму, алієнації, розпаду особистості був колосальний, хоча песимізм як філософія швидко опинився під політичною забороною.

Загалом уся літературна продукція 1920-х вимагає специфічного читання. Політичний тиск породжував особисту цензуру. Страх репресій, особливо з початком арештів, убивав навіть надію на щирість вислову. Відверто думки висловлювалися хіба що в листах, і то не у всіх і
не завжди.

Головний ворог театру, на думку Курбаса, — реалізм.
«Реалізм... ця найбільш протимистецька проява наших днів всевладно запанував у театрі і паралізує всякий його творчий відрух». Другий ворог - література. Література вбила актора й театр. Має відбутися перехід від театру літератури (в сенсі літературщини) до театру.

«Шлях» у цілому окреслив дискурс певної модерніза-ції. Бути модерним, сучасним у розумінні цього журналу означало бути аполітичним у мистецтві. Дискурс журналу в основному знаменував перехід від естетизму до динамічного мистецтва, з одного боку, й аполітичного мистецтва спокою в дусі ідилій Рильського, чи не найактивнішого автора журналу, - з іншого. Про старий «модернізм» ніколи не говориться. По суті «Шлях», особливо у своїй поетичній рубриці, є його остан��ім спала-хом, останнім звуком. Невдовзі він цілком загубився, розчинився в агресивних ідеях нового пореволюційного
часу.

Деструкція певних художніх форм, традицій і філософських систем (як уже не раз повторювалося) є невідʼємною ознакою модернізму. Авангард (футуризм), який привласнив собі деякі атрибути модернізму, став проповідником деструкції. Деструкція, яку здійснював
Семенко, поширювалася не лише на попередню художню форму, відтак і традицію, а на культуру взагалі з усіма її традиціями. Аналогічне завдання ставив перед собою і Валерʼян Поліщук та деякі його послідовники в динамічному конструктивізмі. В плані ставлення до традиції всі прихильники футуризму й авангарду бачили себе руйнівниками.

Тут полягає один з головних парадоксів авангарду, властивий, між іншим, не лише українській чи російській літературі, де літературний авангард виявляв небувалу політичну лояльність. Завжди і всюди заклик авангардистів до абсолютної свободи, до ламання всіх канонів, норм і форм поєднується з надзвичайним фанатизмом або з вимогою фанатизму у виконанні цього заклику. Ця амбівалентність — між апологією повної свободи й дисциплінованістю політичного фанатика — виявилася вже в першому «Маніфесті сюрреалізму», написаному 1924 р. Андре Бретоном.

Поезія неокласиків мала два головні джерела: символізм (російський, французький) і парнасизм. Символізм, як уже неодноразово підкреслювалося, був предтечею, імпульсом і животворним ґрунтом східноєвропейських модернізмів. Проте українські «модерністи» не здійснили символістичної революції, не засвоїли належною мірою досвіду європейського, передовсім французького, симво-лізму. Символізм у творчості таких поетів, як Яків Савченко й Дмитро Загул, виявився вторинним і вкрай недовговічним явищем. Усяке нерозвʼязане завдання автоматично переходить до наступного покоління. Засвоїти поетичний досвід символістів і систематично перекласти їхні твори судилося неокласикам.

Не визначаючи це як своє завдання, у працях з історії літератури Зеров зламав народницькі канони українських класиків. У цьому сенсі завдання ставилося так само різ-ко, як його ставили Євшан і «хатяни». Але основи дека-нонізації були іншими. Зерова цікавило не те, що «хотів» зробити той чи інший письменник, не його психологія, індивідуальність, «національна душа», свобода, воля то-що, а зміст текстів у контексті інших текстів, як україн-ських, так і неукраїнських, їхня відповідність чи невідповідність часові. Зеров чутливий до внутрішньої історії літератури, в якій не час чи бажання народу, а самі тексти породжують наступні тексти, отже, чутливий до інтертекстуальності в широкому сенсі.

Неокласики деканонізували саме сакральне поле літе-ратури, демістифікували літературну діяльність. Разом з ними українська література, здавалося, назавжди позбулася літературознавства як ритуальної служби. Дискурс цей, однак, не прижився. Українська радянська критика пішла іншим шляхом. Замість постійної деканонізації, яка б надавала внутрішньої динаміки літературному процесові, відбувалася постійна канонізація за політичними принципами, замість культурного діалогу домінував монолог.

У памфлеті «Україна чи Малоросія» Хвильовий конк-ретизує: «Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: XVIII віку в німецькій літературі і XIX - в російській.

У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не за-вершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом.
Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатно рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацію, внутрішню дисгармонію.

Маємо справу зі специфічним феноменом - страхом невідомого й ненавистю до нього. Не має значення, чи це місто, від якого відчужений селюк і колишній червоноармієць (безмежно травмований і переляканий петлюрівським епізодом своєї біографії), чи це Європа, «закордон» - ще більша, ворожіша і ще менш знайома й зрозуміла сила.

Зовсім по-іншому сприймали місто неокласики. Вони були дітьми міста, точніше дітьми університетів і бібліотек, які можливі тільки в місті. Але вони не були урбаністами у звичному сенсі слова. Коли Зеров пише «Київ з лівого берега», йдеться про запитання: вернеться чи не вернеться в це місто сила й держава. Місто в неокласиків
— скоріше символічне, ніж реальне. Вони творили нову мову, однак це була не мова міської вулиці, а мова міського інтелектуала, що, як, наприклад, Рильський, любить ідилії на лоні природи з келихом вина й гарною книжкою під рукою. Юрій Шевельов помітив певний внутрішній конфлікт урбанізму неокласиків: «Вони були наскрізь урбаністичні, але їхній urbs їх не приймав, бо він був російський; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти. На своїй батьківщині вони були як Овідій у дикому дакійському засланні»

Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним способом говорити правду.

Характер стилю інтелектуального роману визначений переважанням думки над формою. У цьому сенсі інтелектуальні романи є штучними, сконструйованими. Це романи-дискусії, де монологів і сентенцій на філософські й літературні теми більше за дію. Не кожен, проте, роман, що складається з діалогів, є інтелектуальним.

Розчарування в розумі — осердя песимізму й провідна філософська тема як Підмогильного, так і Петрова. Головне питання: чи життя раціональне, побудоване за законами логіки й доцільності, а відповідно - сучасне життя (соціалістичне будівництво, нові часи) є вінцем еволюції й раціоналізації, чи воно ірраціональне, непідвладне людині, яка не здатна контролювати не тільки буття, але й свої власні вчинки і почуття. Нарешті, що таке сам розум - вічний сумнів чи система догматів?
Відповідь Славенка: розум є зручною й аморальною дог-мою, а життя, побудоване на раціональних засадах, опти-містичне. Його антагоністи й опоненти вважають, що розум - неадекватне і руйнівне поняття, а життя загалом є песимістичною справою. Власне, остання відповідь збігається з думками самого Підмогильного. Вона є оста-точною, хоч автор і намагається замаскувати песимізм фіналами своїх головних романів («Місто» й «Невеличка драма»).

Ірраціональність — чи не центральна риса героїв Петрова й головна філософська теза прозаїка. На думку Юрія Шевельова, «Домонтович не тільки стверджував раціональність людини й неможливість установити царство розуму. Він ішов далі. Він твердив, що носії ідеї панування розуму самі іраціональні»121. Філософський, інтелектуальний сюжет, а відтак і дискурс двох обговорюваних романів Петрова оповідає про крах розуму й про засадничу ірраціональність людини.

20-ті роки принесли різноманітні моделі любовного дискурсу. В цілому він виявився значно відвертішим, ніж будь-коли раніше. Для Хвильового любов була передовсім сексом, тобто феноменом низької сфери буття. За поверховим ліризмом Сосюри ховалася дика й брутальна чоловіча сила, звільнена демоном революції. В поезії й прозі 20-х у цілому превалювала чоловіча романтика безвідповідальних сексуальних стосунків.

Підмогильний і Петров кожен по-своєму окреслили нове поле почуттів і думок, про які література не наважувалася писати. На одному полюсі постала чоловіча сексуальність як брутальна сила, на другому — серафічна, мʼяка сексуальність «не-мужчини» чи «напів-мужчини». В обох випадках ламалися рамки попередніх уявлень, усталеного, хоч і захованого, модернізму.

Формалізм, який був провідною тенденцією критики на переломі 10-х і 20-х, а також критики неокласиків, утілився в пошукові нової форми роману, нових способів побудови характерів і сюжетів, хоч український роман не дійшов до наймодерніших способів письма, таких як потік свідомості. За всіма іншими своїми акцентами інтелектуальні романи Підмогильного й Петрова витворюва-ли дискурс, цілком протилежний до офіційного. Його парадигма включала антинеонародництво (тобто не приймала літературного утилітаризму на соцреалістичний зразок), формалізм, скептицизм, песимізм, європеізм, інтелектуалізм, зосередженість на екзистенціальній проблематиці (на противагу традиційному психологізмові), урбанізм, відкритість до сексуальності, відкритість до фемінізму. Крім того, інтелектуальний роман не будувався як заперечення довоєнного «модернізму» й виявляв цілковиту байдужість до його досвіду.

«Етюди Хвильового демонструють не безладний потік імпресій, вражень автора, а скоріше потік думок, асоціацій, ситуацій, між якими існує логічний звʼязок. Вони мають численні літературні підтексти й алюзії. Вони свідомо спрямовані проти попередників і традицій. Хвильовий відкрито декларативний: «Поет знав, як далеко одійшов запах тобілевичо-старицьких бурʼянів, що прекрасно пахли після «Гайдамаків» і «Катерини», як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювало юність, а тепер залишило тільки сірого чортика»

«Література ХХ століття не відкрила теми божевілля. Хоча вона виявляла дуже великий інтерес до цієї теми, яку без перебільшення можна назвати модерною. Божевілля в модерній літературній інтерпретації не означає зла чи нерозуму. Навпаки, це часто просвітлення, що дає змогу побачити ту правду про життя і людину, яку міг осягти лише божевільний Лір.»

«Імперативні формули й заклики, яких у МУРі було не менше, якшо не більше, ніж за всю попередню історію української літератури та критики, поєднуються з таким же наказовим («мистецтво не має бути приписаним згори») осудом декларативності й менторства. Загалом імперативність визначала дискурс МУРу: з одного боку, ми мусимо, маємо, повинні. З іншого — мистецтво не мусить, не повинно, не має. Інакше кажучи, цей дискурс зароджувався як дискурс самообмеження. Він існував у ситуації повної свободи, поза будь-якою реальною цензурою, однак його субʼєкти продов��ували самі собі вказувати на можливі межі дозволеного.»

«Отже, виходило, що досить зашифрувати свій патріо-тизм, сховати ідеологію в підтекст, щоб одержати «справжнє» мистецтво. Весь секрет чи рецепт полягав насамперед у тому, щоб естетизувати й модернізувати національний ідеал.
Як зазначив Улас Самчук, «великий патріотизм є той патріотизм, що висловлюється великим мистецтвом». І тут ми підходимо до першої серйозної модернізації патріотично-народницького ідеалу, яка повʼязана з виступом Уласа Самчука на Першому зʼїзді МУРу під назвою «Велика література».»

«Щоб вижити в нових обставинах, українська література мала змінитися, перебудуватися, модернізуватися. Але в чому полягала модернізація: в модернізації старих ідеалів, як це вже не раз бувало, чи в розриві з ними?»

««Велика література» Самчука за видимості європеїзму готувала в перспективі для української еміграційної літератури долю культурного гетто, приреченого на вічну провінційність і анахронізм. Самчук закликав орієнтуватися на Захід, але його образ Заходу складався з Шекспіра та Гете. Він плекав міф про Європу, не маючи будь-якого уявлення про її реальні й сучасні виміри.»

«Іван Багряний оголосив орієнтацію на Захід «хворобою». Йому не подобалося не тільки поняття Європи, яке включало також ненависних йому Маркса, Енгельса та Фурʼє, а й саме поняття орієнтації. Ренесанс без жодної орієнтації, більше того, Україна принесе в європейські культури духовне відродження? Він, як ніхто, певен, що європейська культура є хворою, перебуває в занепаді.»

«Шерех був критиком, який не просто коментував літературний процес, а прагнув ліпити й спрямовувати його в тому напрямі, який здавався йому найперспективнішим. У статтях, друкованих в «Арці», Шерех (Гр.Шевчук) виявляв ексцентричність, провокаційність і вперту тенденційність. Наприклад, у статті про Олену Телігу в першому числі «Арки» він доводив, що її вірш «виростає з альбомної поезії», і зосереджувався виключно на її формальній стороні. Це звучало майже як ви-клик, враховуючи традиційний стиль статей про Телігу та її місце в українському мартиролозі. Шерехова ревізіоністська концепція Юрія Клена не як неокласика, а як романтика й поета динамічної форми, виявилася в некролозі «Памʼяті поета»
Стаття «Історія Едварда Стріхи» підносила роль пародії в українській літературі й спрямовувалася другим боком проти тих, кого Шерех дуже не любив - Семенка з його «Новою ґенерацією» й Поліщука з його «Аванґардом». Для Шереха цього роду авангард означав примітив і лояльність до режиму, а не оновлення літератури.»

«Шерех пояснює, як треба читати Домонтовича, підкреслюючи, що далеко не кожному це під силу. Творчість Домонтовича, будучи елітарною (цього слова Шерех не вимовляє, однак усе в статті до цього підводить), засвідчує дорослість української літератури.»

«Саме «час», а не «народ», «Україна» або «суспільство», ставив завдання перед мистецтвом. Це, по-перше, свідчило, що пріоритети мистецтва залишалися за межами самого мистецтва. По-друге, вибір пріоритетів не був випадковим. Тема часу в усіх її деталях (епохи, доби, сучасності) поступово ставала центральною для Шереха, а також у дещо інший спосіб для Віктора Петрова й Ігоря Костецького.»

««Європеїзм Ігоря Костецького йде почасти від літературного експериментаторства, почасти з переконання, що Україна й українська література повинні принести світові вселюдську правду. Його реалізм хоче бути реалізмом людської душі, хоче фіксувати кожний порух людської свідомости і підсвідомости, те, що школа Джойса називала потоком свідомости, а сам Костецький воліє називати потоком притомности. Не творення типів, як вимагав старий реалізм, - бо тип - це завжди умовна схема, статика, а схоплення безупинної плинності людської свідомости в її русі, фіксуючи важливе і мало важливе, сутнє і ніби випадкове, але в суті теж зумовлене.»

«Ранні оповідання Костецького були слабкими, учнівськими, але в них уже відчувалося, що те, як сказати, для автора важливіше, ніж те, що сказати. Він зацікавлений нюансами, штрихами, ситуаціями, а не цілісними картинами життя чи його філософією.»

«Життя для Костецького є грою, а люди - акторами.
Вони не мають ні суті, ні ідентичності, ні навіть обличчя. Вони є масками, за якими ховаються не люди, а голоси буття. Не ясно, хто ці абстрактні люди без облич, де і як вони живуть. Усі діалоги схожі позбавленістю сенсу. Тут Костецький, не помічаючи цього, розвиває модерністську тезу про алієнацію особи від свого «я», помічену й підкреслену ще Фрідріхом Ніцше. За Ніцше, людина взагалі не має обличчя, маску можна скинути тільки тоді, коли під нею знаходитиметься інша маска. «Кожна філософія приховує іншу філософію; кожна точка зору є сховком; кожне слово є маскою». І «кожен глибокий мислитель більше боїться, що його зрозуміють, ніж не зрозуміють.»

«Подібно до того, як релігія створила вселюдський етичний ідеал, модерне мистецтво мало створити вселюдський естетичний ідеал. Важливо, що суть цього ідеалу лежала не у сфері буття, а у сфері духу, слова:
«Модерне мистецтво бореться не проти природи божественного універсуму, а тільки проти мовного штампу в стосовній царині». Отже, Костецький чергового разу продекларував свою підтримку мовної революції й чергового разу зазначив, що вона не мусить ламати основоположних основ буття. Павнд, між іншим, намагався зробити і перше, і друге.»

«У модернізмі, що сприймався як нове ствердження, Костецький услід за Навндом хотів бачити синтез усіх епох і стилів. Цей синтез складався з трьох головних частин, тобто мав три щаблі.
Модернізм - мистецтво деталі, котра є символом.
«Технічно це досягалося деструкцією звичного бачення, витоптаного слухання, вистояної синтакси».
Модернізм - мистецтво багатопланового виразу.
Воно передбачало вироблення техніки «симультанного сприйняття», мистецьку віддаль, те, що Брехт називав очудненням.
Модернізм — це міфотворення. «Міт - це обʼєктиві-зація явища. Міт - це взаємнення Я з Ти, злиття Я з Ти». На щаблі міфу відбувається вищий мистецький синтез.»

[Diana Mitko · Rating 5 out of 5]

Ох як довго я мучила цю цеглинку на 630 сторінок.
Зацікавилась нею через есе Забужко про неї.
Це монографія, написана просто і зрозуміло. Павличко була проти того, щоб складно говорити про і так складні речі.
Ви зі школи зрозуміли, що таке модернізм у літературі? Я - ні. Щось нове, але чим воно відрізняється від старого? Але тепер я це дуже добре розумію)
Книжка не про модернізм як такий, а скоріше про 20 століття та виборювання модернізму свого місця в укр.літературі. Протистояння народництва (уявіть твори Шевченка) з модернізмом (уявіть Підмогильного).
Крім того, жоден автор тут не ідолізований - навпаки, скоріше закцентовано на недоліках (хтось суперечить сам собі, хтось не впевнений у своїх поглядах, хтось безграмотний, хтось показушник). Тепер мені 20 століття в літературі видається дуже хаотичним у тому сенсі, що постійно йшла боротьба між новизною і традицією. Це й не дивно, враховуючи закриті кордони й обмежений доступ до західної культури й обмежене її розуміння.

-Після цієї книжки я ще більше хочу читати Лесю Українку та Кобилянську.
-Цікаво про дискурс і моду на «божевілля» в літературі (згадайте Хвильового), а також моду на фройдизм, що проявлялось у психоаналітичних дослідженнях творчости Шевченка (його Едипів комплекс і сприйняття всіх жінок як скривджених матерів) та інших.
-І цікава думка щодо модернізму: народництво, соцреалізм - заанґажоване мистецтво, що було прямо повʼязане з політикою, патріотизмом (як щодо України, так і СССР). Натомість модернізм відстоював відстороненість від політики, мистецтво для мистецтва. І це було виправдано і правильно в певному сенсі - саме для мистецтва. Але зараз ми спостерігаємо, що це перетворилось на «мистецтво без політики», яке є шкідливим сьогодні. І вже бачимо патріотичні, з соціальним підтекстом пісні й твори, а також байрактарщину. Така циклічність💁‍♀️

[something in furs · Rating 5 out of 5]

мастрід для тих, хто хоче насправді розуміти українську літературу. це цілісна робота, обʼєднана одним наративом, однак її також можна читати частинами, обираючи те, що потрібно в конкретний момент. особисто мені найцікавішими були частини про лесю українку, ольгу кобилянську і в. домонтовича.

тут ідеальний баланс між науковою та доступною широкій аудиторії мовою. павличко пише зрозуміло, однак в жодному разі нічого не спрощує. її висновки й оцінки сміливі – вона не боїться жодних авторитетів та легко вдається до критики.