“ТЕУРА СОФІЯ ЯБЛОНСЬКА” – проект, який представить світові й Україні визначну українську фотографку, письменницю, мандрівницю, кінодокументалістку. Він поєднає фото альбом фотографій та 3 книжки мандрівної прози із літературної спадщини Софії Яблонської (1907-1971)
“Теурою” – червоною птахою – назвали Софію й визнали “своєю” тубільці острова Бора-Бора, де вона однією з перших з’явилася з фото- та кінокамерою. В Індокитаї, Єгипті, Цейлоні, Балі, Таїті, Новій Зеландії – скрізь в світі знімала “живу” картину життя, а не модні на той час постановки.
До фото альбому, що буде видрукуваний до кінця листопада українською та французькою мовами (окремі версії) за підтримки УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ФОНДУ, включені її фотографії з навколосвітової подорожі 1930-х років.
Передмова – Оксана Забужко (Київ)
Фотографії з архіву Наталі Уден, внучки Яблонської (Париж)
Біографія: Вероніка Гоменюк та Андрій Беницький (Львів)
Підписи до фото: Наталка Бешта (Банґкок)
Відбір ілюстрацій та дизайн (майже куратори): Марія Норазян та Ілля Павлов,студія Графпром (Харків)
українська та французька письменниця, журналістка, мандрівниця, фотографка. Народилася 15 травня 1907 р. у с. Германів (тепер Тарасівка Пустомитівського р-ну Львівської обл.) в сім'ї священника і лікаря Івана Яблонського та його дружини Модести (доньки отця Антона та Олімпії Ульварських). Софія відвідувала учительську семінарію та курси крою і шиття в «Труді», де познайомилася з Оленою Кисілевською, пізніше вчилася книговедення та вступила до драматичної школи, яка відкрила їй двері до театру, де вона з успіхом дебютувала.
1922 року вступила на перший курс учительської семінарії.
1922—1923 роки ― Софія відвідує курс комерційної діяльності для жінок від Національної комерційної академії у Львові (Panstwowa Akademia Handlu we Lwowie).
1924—1925 роки ― Софія навчається в Драматичній школі на курсах акторського мистецтва. 1926 року займається кінопрокатом, керує двома кінотеатрами в Тернополі, співпрацює з маляром Від 1927 року навчається у Парижі техніки знімання документального кіно. В Парижі потоваришувала з Степаном Левинським, українським письменником, мандрівником і дипломатом, який був захоплений культурою Сходу. Перебуваючи у богемному середовищі французьких митців, зацікавилась ідеями подорожей до екзотичних країн.
У грудні 1928 року вирушає в першу далеку мандрівку до Північної Африки, в Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут здійснила Софія за чотири місяці.
В кінці березня 1929 року повертається до Парижу.
Літо-осінь 1929—1930 років Софія проводить в місті Криниця-Здруй, яке було відомим курортом (теперішня територія Польщі). Там удвох з мамою Модестою орендують пансіонат і здають відпочивальникам номери. Цим невеличким бізнесом заробляють гроші.
У грудні 1931 року підписала контракт з товариством «Опторг Юнан-Фу» щодо створення документальних нарисів та їде в навколосвітню подорож. Через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку (США та Канаду).
Після навколосвітньої подорожі, в січні 1935 року, Софія Яблонська приїздить до Криниці та відвідує маму, сестру і брата. Проводить творчі зустрічі та публічні виступи. Жіноче товариство школи ім. Шевченка запрошує Софію виступити перед старшими ученицями.
В жіночій пресі ― часописах Нова хата та Жіноча доля ― регулярно публікувались репортажі з подорожей Софії Яблонської. Її постать була популярною серед феміністично налаштованої молоді тодішньої Галичини.
1939 року Софія востаннє приїздить до Галичини, встигає побачитись з родиною та друзями. В липні покидає українську землю назавжди. Кілька місяців живе в Парижі, а 29 вересня 1939 року прибуває в Індокитай.
29 жовтня 1939 року батько Софії Яблонської, отець Іван Яблонський, дізнавшись про окупацію радянськими військами і анексію Галичини, вчинив самогубство. Він уже відчув на собі більшовицький режим перебуваючи в Росії у 1918—1921 рр.
П'ятнадцять років Софія прожила в Китаї, де познайомилася і одружилася з французом Жаном Уденом. Народила і виховала трьох синів — Алана, Данка Мішеля і Жака Мірка.
Старший син Алан був військовим лікарем, помер на Алжирській війні 1961 року.[1]
Молодший син Жак Мірко Уден Jacques Oudin (homme politique) був відомим у Франції політиком, двічі обирався сенатором, протягом двох термінів засідав у Фінансовому комітеті країни, має наукову ступінь з права, лицар Почесного Легіону, лицар ордену Palmes academiques, нагороджений орденом за заслуги в сільському господарстві.
1946 року сім'я повернулася до Європи й оселилися спочатку в Парижі. В цей період Софія пережила кілька важких втрат: 1946 року помер Степан Левинський, потім трагічна смерть сестри Ольги, згодом смерть матері, 1955 року важко переживає трагічну смерть чоловіка Жана Удена. Після всіх втрат Софія покидає Париж і виїздить на о. Нуармутьє (Франція). Доля подарувала їй зустріч із Марта Калитов
Шикарні фото, в кінці біографія з доказами-цитатами з листів і спогадів, на початку цікава але дуже забужкувата передмова Забужко. Від постаті Софії мурашки по шкірі, захоплююсь неймовірно.
Дивовижна історія про сміливу галичанку, що відправилась за мрією у Париж, а потім - відкривати світ обʼєктивом своєї камери. В основі - листування Софії з Винниченком та іншими видавцями, родичами. Фото колекція - доказ того наскільки близько могли підпустити «білу чужоземку» місцеві азіати, наскільки щирою і зацікавленою життям була героїня. Вступ Забужко особливо підкреслює особливість забутої Яблонськоі для визначення українського жіноцтва в світовій документалістиці та культурі.
Мене зачарували ці фото! Як і факт того, що Софія Яблонська вирушила в самостійну подорож до Марокко у 1928 році, а далі Сіам, Малайзія, Ява, Балі, Австралія, Нова Зеландія, Таїті, де королева Марао запросила її стати частиною таїтянського народу, і нарекла Теурою, що в перекладі означає «червона птаха». Останньою зупинкою її навколосвітньої подорожі був Нью-Йорк, а результатами мандрівок - книги, які тепер цікаво почитати («Чар Марока», «З країни рижу та опію», «Далекі обрії»)
Фото такі магнетичні - мені дуже сподобалась, як вона бачила людей, не хочеться відводити погляд.
Окрім фантастичних подорожей, мене здивували й інші факти з біографії Софії: у свої 15 відвідувала курс комерційної діяльності для жінок у Львові, а вже десь у 18-19 років успішно керувала двома кінотеатрами в Тернополі. Кінопрокат був першим бізнесом, завдяки якому Софія назбирала достатньо грошей, щоб вирушити у Париж, де вона поринула у світ мистецтва. Там і познайомилась з Винниченком.
У книзі багато уривків їх листування і записів у щоденнику Винниченка, з яких видно, що він досить критично оцінював літературні здібності Жад (так він у записах називає Софію). Листування - це дуже інтимно, і мабуть найкраще допомагає зрозуміти, відчути людину.
Ще Софія здавала в оренду номери в пансіонаті у Польщі, писала репортажні нариси зі своїх подорожей у газети, вела «бʼюті-блоґ» у журналі, де ділилась з жінками різними методами збереження краси та косметичними порадами, а завдяки самостійним мандрівкам, у 30-х вона стала кумиром галицького феміністичного середовища.
Окрім передмови Оксани Забужко, і короткої біографії з листами і газетними вирізками, у книзі вибрані фото з Марокко, Єгипту, Південно - Східної Азії, Океанії (Бора-Бора, Нова Зеландія). Видання @rodovidpress - це скарб ❤️
Складно сказати, що цю книгу можливо завершити. Хіба що ту частину, де наведена біографія Софії (й то можна перечитувати фрагменти її листувань, таких сповнених життя, і таким чином трохи мандрувати в часі). А самі фотографії можно переглядати без обмежень, щоб ще раз захопитись відважністю їхньої авторки та надихнутись на подорожі до Сходу.
Яскрава постать, геть не відома і не розкрита нажаль в Україні. Відіграла важливу роль для феміністичного руху не лише українок. Книга наповнена живими фото, особливо цікаво подана біографія: короткі деталі з роками, листування із ключовими постатями. Однозначно прочитаю її книги.