Дівчата зрізають коси: Книга спогадів / російсько–українська війна

by Євгенія Подобна

Книга “Дівчата зрізають коси”- це спогади 25 жінок-воячок, які брали участь в російсько-українській війні у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014-2018 рр. як стрілки, кулеметниці, медики, мінометниці, снайперки та ін.

У спогадах йдеться про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни. Розповіді доповнені фотографіями із зони бойових дій.

Ці історії було записано з листопада 2017 до липня 2018 року воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною.

Збірник спогадів “Дівчата зрізають коси” підготовлено в рамках проекту Українського інституту національної пам’яті “Усна історія АТО”.

Genres: Nonfiction, War, Ukraine, Ukrainian Literature, Biography

346 pages, Paperback

Published December 1, 2018

Reviews

[Maryna Ponomaryova · Rating 5 out of 5]

Боляче неймовірно. Шок. Вдячність, що є така книга. Сором, що вона в мене виявляється була в доступі, і я не звернула на неї увагу.
Опис: "Спогади 25 жінок-військових, що брали участь в АТО у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів у 2014–2018 рр. Це розповіді про бойові операції різних років на Луганщині та Донеччині, про звільнення українських міст та сіл від окупантів, спогади про побратимів, місцевих мешканців, воєнний побут, а також роздуми про становище жінки в українському війську в різні періоди війни."
Як боляче у 2022 читати "Я пішла воювати бо, хочу, щоб мої діти ніколи не знали, що таке війна". Про те, як ці хоробрі жінки виборювали право стояти поруч, не показували втоми чи хвороб, щоб їх не жаліли і не давали їм пільг. Що їх все ще дискримінували неймовірно. А іноді приймали беззаперечено. Що жінок оформлювали як швачок, діловодів, і кого завгодно, хоча вони воювали на полі бою і отрмиували поранення. Про те як більшість з них одразу після Майдану рушали на Схід, просто від сильного обов"язку і неможливості нічого не робити, коли на твою країну нападають, хоча тоді був хаос і абсолютно незрозуміло що відбувається. Також, книга дає можливість подивитися трохи за лаштунки армії, бо тут жінки, які виконували абсолютно різні ролі як стрілкині, кухарки, кулеметниці, медикині, мінометниці, снайперки, фінансистки, тощо, і про те, як був організований їх побут. Кілька росіянок, що приїхали у 2014, бо не могли змиритися з тим, що творять їх "співвітчизники", і знайшли в Україні справжню вітчизну. Абсолютно невимовно боляче читати спогади про те, як воно - дзвонити повідомляти батькам найгіршу новину в їх житті про загиблих побратимів, чути крики, біль, і триматися, щоб не розридатися теж. І безліч ще сильних і страшних моментів.
Я книгу прослухала, від чого було враження, що жінки говорять зі мною особисто, виявляється в надрукованій версії ще безліч фото, від них напевно ще дужче розбивалось би серце.
Читати обов"язково.

[Ros · Rating 5 out of 5]

25 історій жінок війни (наймолодшій 18 років, найстаршій більше 40)... деяких вже не має в живих...
Історії без цензури про війну (Іловайськ, Піски, Авдіївку, і інші бої), про ставлення до жінок на фронті, про буденність...
Різні історії. Різні долі. Різні обовязки на фронтів (від кухаря і начальниці лазні, до кулеметчитці, медика, снайпера, розвідниці...)
Раджу всіх, хто хоч трохи цікавиться російсько-українською війною.

[Halina Hetman · Rating 5 out of 5]

Пряму мову військових треба читати. Треба дивитися інтерв'ю з ними, кожне що виходить. Це люди, завдяки яким ми живі, а наступного шансу почути їхні думки може і не випасти. Під час прочитання гуглила кожне ім'я - нажаль, п'ятьох з двадцяти п'ятьох оповідачок вже немає в живих. Гуглила кожну позицію і з біллю бачила, що воювали та вмирали вони за кожний клаптик землі мого дитинства - за мій Донбас... Після цієї збірки соромно, що я не там, не поряд з ними... і водночас прибувають сили робити більше на своєму місці.
Читати ці спогади важливо ще й щоб нагадати собі який великий шлях наша армія і суспільство пройшли з 2014 року. Рівних з чоловіками прав в жінок-військовослужбовиць не було аж до 2018 року! Тільки чотири роки тому справедливість була відстояна на рівні закону. Ми так легко забуваємо що нам треба добитися ще багатьох абсолютно базових для нормального функціонування держави та армії речей, забуваємо що ми ще на початку свого шляху і ще нещодавно всерйоз обговорювали, чи доцільно дозволяти жінкам бути снайперками, танкістками, мінометницями. Сьогодні це звучить дико, але така дискримінація була реаліями всього лиш чотирирічної давнини.
Всі жінки в армії - мої героїні, хоча вони, звісно, себе такими не вважають. Але насправді вони є нашими зірками. Мене не здивували зустрічі з голівудською акторкою та співаками в реальному житті, не бачила сенсу підходити та просити фото. Але зустріч з будь-якою героїнею цієї книжки, я впевнена, мене вразить, і я буду вагатися, чи доречно підійти та подякувати або попросити автограф. Ці люди мають реальне значення, вони створюють історію - як світову, так і українську.
Книгу можна безкоштовно завантажити на сайті Українського інституту національної пам'яті або за цим посиланням.

[AkelaRa · Rating 5 out of 5]

Одна із найстрашніших для мене книг виявилась.
Про важкий шлях жінки на шляху до своїх принципів і цінностей. Про те, як любов до нації і країни квітне в любих серцях.
Дякую кожній з них.

[Yuliia Tsyba · Rating 5 out of 5]

25 історій про жінок, які брали участь в російсько-українській війні.
Всі добровільно.
Навіть ті, хто підпадав під мобілізацію, пішли добровільно.
Вони не зобов’язані йти воювати, можуть сказати, що вони для такого не створені і, взагалі, це війна політиків.
Але, дівчата взувають берці і йдуть на війну.
Для когось вони супергероїні.
Для когось – «дура куди ти прешся, тижемать»
А насправді, дівчата просто відчувають, що їх місце, саме там.
Просто, ти знаєш, що можеш бути корисним і йдеш робити це.
Ці 25 історій, показують жінок, різних за віком, характером, місцем проживанням, але єдиних в бажанні боронити країну.
І яка різниця, чи є в тебе яйця, коли в тебе є мотивація і бажання.

На жаль, одна з героїнь книжки, загинула в квітні 2019 року.
Це – Яна Червона «Відьма»
Вічна пам’ять…

[Антонія · Rating 5 out of 5]

Я побувала на війні.
З кожною з них пережила пекло, на яке ці неймовірні дівчата і жінки погодилися.
Навіть більше: вони боролися, аби їм дали право боротися за Україну.
Поки хтось лежить на дивані, вона бере гранатомет і боронить мій дім.
Дякую кожній.
Я б не змогла отак іти і боротися. Захищати. Сивіти піл кулями. Залишати там свою молодість, красу, найкращі роки.
Вражає, що кожна, хто розповідає про свій досвід війни, вдячна за нього. Бо там зустріла справжніх друзів.
Там їх і втрачала. Хоронила. Дзвонила батькам, що їх сина вже нема.
Хоронила коханого. Виношувала помсту тим, хто замахнувся на нашу Батьківщину.
•
Це не книга. Це жива історія. До крові жива. Так хочеться, аби це читали у школі. Щоб про це говорили синам і дочкам. Бо ця книга виховає свідомості швидше, ніж 11 років школи. А нам так бракує усвідомлення, якою дорогою ціною нам купують свободу...

[Tamp_kh · Rating 5 out of 5]

Дякую Вам. Вас могло там і не бути, але ви все ж пішли. На відміну від багатьох інших...

[Enotka · Rating 5 out of 5]

Зараз ці історії сприймаються особливо гостро.
Ці дівчата і жінки могли залишитися вдома, продовжувати волонтерити, але вони взяли до рук зброю. Зараз такі історії потрібні, щоб жінок перестали сприймати як окрасу для армії або істот, що мають надихати справжніх бійців.

[Ann Spruzhevnik · Rating 4 out of 5]

Не мій улюблений формат книги, але читати такі речі треба обов‘язково. Читати і знати свою історію без прикрас.

[Liudmyla Baran · Rating 4 out of 5]

Захоплює те, наскільки різними є героїні цієї книжки. Приміром, хтось робить коротку стрижку, щоб не витрачати багато води на миття волосся, а хтось продовжує на війні підфарбовувати вії. Але, мабуть, їх всіх об'єднує те, що кожна з цих жінок сказала собі "я маю щось зробити". І це по-справжньому надихає.

[Viktoria Neborikina · Rating 5 out of 5]

"Жінки були в зоні бойових дій з перших днів війни - як зв'язківці, медики, волонтери, журналістки, військові. Втім для більшості жінок, які вирішили стати воїнами, попри всю мотивацію, шлях на передову був надзвичайно складним"
Її неможливо прочитати і забути. Це боляче й страшно, дуже моторошно, але водночас відчуваєш гордість і силу духу цих жінок. Наших жінок. Вони мають злість і впевненість, віру і таке велике бажання допомогти, зробити хоч щось.
"І я вирішила стати тим, хто може вплинути на хід хоча б маленького відтинку війни, хай трішечки, але врятувати чієсь життя - це головне"
Ця книга для глибшого розуміння військових загалом. У них бувають різні настрої, страх, біль втрат. Вони страждають психологічно й фізично, та при цьому стоять один за одного.

"Для нас ці хлопці стали рідними. Ми жили ними"
"Бувають моменти, коли, скажімо так, ми в цьому не зізнаємося, але ми таки не залізні. Так, солдати часом убивають - така робота військового. І коли мені говорять "Ви ж військові, ви можете"... Та ніфіга, ми ще недавно були зовсім цивільними, ми такі ж, як усі, як звичайні люди навколо"
"У патріотизму немає статі. Якщо ти любиш свою країну, то любиш - байдуже хлопець ти чи дівчина"

Вона варта уваги на всі відсотки, які існують. Беріть в руки і читайте. Не обійдеться без сліз, бо це наша історія й наш народ. Від того хочеться кричати, заплющити очі, стиснути кулаки, але знати - обов'язково. Читайте й діліться. Вони заслужили.

[Gremrien · Rating 3 out of 5]

A collection of stories of 25 girls and women who became soldiers after 2014. Євгенія Подобна conducted interviews with them but represented the material as monologues where the women talk about their personal way to the frontline and answer some obvious questions about the specificity of being “a woman in the army.” The stories were recorded in 2017-2018 and they concern mostly the first couple of years of the war. In 2020, Євгенія Подобна received our main cultural award, “Шевченківська премія,” for this book.

(The book is officially available for free on the website of Український інститут національної пам’яті.)

If you expect something like “У войны не женское лицо” by Светлана Алексиевич — nope, it is not like that. First of all, we live in a totally new world and everything (the state, the relationships between people, the war itself) is very different from what was the reality in the Soviet army during World War Two. The women in Євгенія Подобна’s book talk about being at war as their own choice, everything they do there is highly responsible and conscious, and all of them note only mutually respectful and supportive relationships with their fellow male soldiers. Also, you do not “hear” Євгенія Подобна in the book: she is absolutely silent here and probably did not even edit the stories much (compared to the well-known hardcore manipulations obviously introduced by Светлана Алексиевич with the purpose of “beautifying” and “dramatizing” the evidence). Євгенія Подобна’s work here is very delicate and correct.

So, this book is about very simple girls and women who decided at some point that they should go to the war. This aspect was the most interesting to me, as we can see here regular people volunteering to become soldiers, even if there were zero expectations and acceptance of their participation in anything military. Who were they and why did they make such a decision? Were they just regular girls like I was? and if so — how did it happen that they went to the war, while I cannot imagine how can I be helpful there? Well, it looks like most of them actually had a certain preliminary background that allowed them to believe that they may be useful at the frontline (some of the girls came to the war straight from Maidan, some had paramilitary training before, some were members of ОУН/”Правий сектор” or similar organizations, some were always interested in heavy sports, etc.), but there were also several very surprising cases (especially the Russian girls!). Anyway, you can see that each of them had a lot of character; at the same time, they feel not like some unimaginable and unattainable “heroic figures” — really very regular girls, just like you and me.

Among other things, Євгенія Подобна asked them to comment on the key difficulties of being a woman at war, but most of them answered these questions shortly and without any emotions, so you can clearly see that even if they had some problems, they were minor in comparison to the difficulties of being at war overall — you know, fighting, losing friends, suffering from wounds, being cold and hungry, marching with heavy gear, etc. Otherwise, these stories are just about being a soldier, and they are especially precious for us now as you can see all the specifics of that “hybrid” war in its early stages (it’s funny and sad that all of them talk mostly about “сєпари” and rarely mention “Russians,” although they knew perfectly who is who, of course). Some of the women talk about a very traumatic experience (Іловайськ, Дебальцево, being a POW) but in general, this was a very different war compared to what we have now, I suppose. Not “easier” — just different, and this is already “a history” now.

The most illuminating about the “women” problems in the army during that period of time was actually the afterword (the girls mention some of these aspects but do not focus on them much; it is obvious that, compared to a larger threat, they did not consider all this very important for them). I honestly did not know about all these problems and nuances.

I suppose, right now, during the full-scale war, the situation is quite different, but we should know how it was just very recently. Our society is changing rapidly, and it’s important not only to celebrate our achievements but also to respect those people who made them possible.

The most pleasant and surprising aspect of the book for me was a very respectful and warm attitude to their fellow soldiers. After such books as “Точка нуль” by Артем Чех, you can finally see again very normal relationships between people who are doing some very important job together and try to support each other, even if they can be very different and often had no chances of becoming friends in their “peaceful life.” There is nothing especially romantic, sentimental, or “girly” there, but this is a book where one of the most common words is “побратими” (rather than “алконавти” or something like that). In other words, you can see very adequate people just trying to be “on the right side of history” and do their job as well as possible, because they understand that it costs the lives of other people. Somehow, people talk about “Точка нуль” as "the real truth about the war and the army" because Артем Чех is showing them the dirty/disgusting background of it (as if everybody who did not talk about it were lying or hiding something). The book by Євгенія Подобна does not show you any of these things and yet I am sure that it is absolutely "the real truth about the war and the army." You just choose your "truth," you know.

Unfortunately, some of the heroines of the book are already dead by now. I checked out what happened to each of them:
Юлія Матвієнко (“Білка”) — “Ветеранка АТО, ООС, багатодітна мати, снайперка Юлія Матвієнко на позивний “Білка” з перших днів повномасштабної війни одразу стала на захист своєї області та України. Жінка згадує, збиралися з чоловіком дуже швидко, знали, що можуть не вижити, тож подзвонили волонтерам, аби їхніх чотирьох дітей вивезли до більш безпечного місця. Вдома, на знайомих також полишили і родинну мрію – птахоферму. За місяць повномасштабної війни Юлія захворіла, тож була вимушена певний час лишитися і лікуватися. Згодом з чоловіком ухвалила тяжке для себе рішення – не йти воювати, а залишитися з дітьми. Але на цьому військовий шлях жінки не завершився – зараз вона волонтерить, каже, це в неї в крові, бо з волонтерства і почалася для неї війна у 2014 році, продовжує родинну справу, займається птахофермою, виховує дітей і чекає на коханого чоловіка з великої війни.”
Олена Білозерська — “У 2018 році закінчила офіцерські курси при Національному Університеті оборони України ім. І. Черняховського за спеціальністю “Артилерія” і підписала контракт із ЗСУ. У 2018-2020 рр. служила в складі 503 батальону морської піхоти на посаді командира взводу самохідних артилерійських установок. У вересні 2019 видала документальну книгу «Щоденник нелегального солдата», який охоплює період 2014—2017 рр. — час служби авторки в ДУК «Правий сектор» та Українській Добровольчій армії. 24 лютого 2022 року, у день початку повномасштабного російського вторгнення, повернулася на службу у Збройні Сили України. 11 липня 2022 Олені Білозерській було надано звання старшого лейтенанта. В кінці 2022 року доєдналась до спецпідрозділу Артан, на позицію снайпера. З весни 2023 року займає не бойову посаду підрозділу через проблеми зі здоров’ям.”
Вікторія Дворецька (“Дика”) — донещодавна Керівниця інструкторського відділу у “Повернись живим”, на днях звільнилася.
Андріана Сусак — “Нагороджена орденом «За мужність» III ступеня (2019) та орденом «Народний Герой України». 2019 року — співзасновниця Жіночого ветеранського руху, в організації відповідала за напрямок дипломатії, займалася питаннями постачання зброї зі США до України. Отримала стипендію ім. Богдана Радченка та 2020 року закінчила Києво-Могилянську академію як магістр із публічного управління та адміністрування. Під час повномасштабного вторгнення — військовослужбовиця, сержантка Сил спеціальних операцій України. Брала участь у звільненні Київщини, Харківщини та Херсонщини. В грудні 2022 отримала важке поранення, підірвавшись на протитанковій міні.”
Ольга Сімонова (a Russian volunteer) — “Восени 2016 року підписала контракт із ЗСУ, проходила службу у 24 ОМБр. 7 березня 2017 року отримала українське громадянство. Сімонова стала першою з іноземців-контрактників ЗСУ, що отримали паспорт громадянина України під час служби. Наприкінці 2018 року пройшла підготовку в навчальному центрі «Десна». Загинула 13 вересня 2022 року в результаті підриву машини на вибуховому пристрої, виконуючи бойове завдання на Херсонському напрямку, остання посада — командир БМП. Похована 16 вересня 2022 році в місті Київ на крематорії Байковому кладовищі. Має звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (8 липня 2023 року, посмертно) — “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові” і медаль «Захиснику Вітчизни» (17 червня 2022) — “за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”.”
Олександра Осипенко (“Кот”) — could not find any current information.
Тетяна Дундук-Кучерява (“Танчік”) — it seems like she is working as before, in “Гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»,” but I cannot find more information about her today.
Юлія Філіпович (“Вега”) — February 2022: “Рідненькі, я в строю з кращими синами і доньками україни, ми з 80 ДШБ готові робити смерть воріженькам доки це буде необхідно. Всім цьом.” No futher information or fresh posts on her facebook.
Людмила Калініна (“Строітєль”) — could not find any current information.
Валерія Бурлакова (“Лєра”) — “Нині журналістка «Цензор.нет». Авторка книги «Життя P. S.» (2016, перекладена французькою мовою). Одна із героїнь фільмів «Вона та війна» (2017) та «Моя війна» (2020). Отримала медаль «За військову службу Україні» (29 грудня 2016) — “за особисту мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі”.
Ірина Гаркавенко (“Марго”) — alive, active on facebook, most probably in the army again, but I could not find any detailed information.
Галина Клемпоуз (“Перлинка”) — “У 2018 році звільнилася зі служби в ЗСУ через особисті обставини. Членка правління ГО «Жіночий ветеранський рух» (2018), співзасновниця ГО Асоціація родин захисників «Азовсталі» (2022). Активно займається волонтерством. Наречений — захисник Азовсталі, потрапив у полон, де знаходиться і досі.”
Катерина Луцик — “У 2021 році була поранена, після чого звільнилася зі Збройних сил України. Довго лікувалася від важкої депресії. Наразі експертка у сфері реінтеграції ветеранів, керівниця громадської організації «Захист – об’єднання волонтерів».”
Оксана Якубова — could not find any current information.
Ольга Бенда — “У 2017 під час чергового ворожого обстрілу Оля була важко поранена і втратила ногу. Уже за чотири місяці Ольга стала на протез та змогла ходити без підтримки. А у 2019-му пробігла Марафон морської піхоти Marine Corps Marathon. Ольга Бенда — перша українка, яку відзначили міжнародною премією імені доктора Райнера Гільдебранда у галузі захисту прав людини. Нині Ольга систематично долучається до ініціатив, спрямованих на підтримку ветеранів та людей, які постраждали від війни: бере участь у соціальних проєктах, зокрема у зйомках соціальних роликів, що демонструють силу й незламність українських ветеранів, які пережили тяжкі травми та ампутації. У 2023 році Ольга Бенда стала обличчям інформаційної кампанії Українського ветеранського фонду “Ветерани різні. Перемога одна”. Ще один напрямок зацікавлень ветеранки — спорт та його популяризація серед побратимів та посестер як дієвого способу реабілітації та реінтеграції ветеранів. Зараз жінка продовжує бігати, а також активно займається футболом та мріє потрапити в національну жіночу збірну України з амфутболу. Торік Оля Бенда захопилася грою у футбол і вже побувала з українською командою на тренуваннях у Польщі. Жіночий футбол для людей з ампутацією – новий вид спорту для України. Чоловіча команда вже пройшла до Євроліги, а жіноча почала формуватися тільки восени 2023 року, розповіла Ольга Бенда.”
Яна Червона — “Загинула 2 квітня 2019 року в районі населених пунктів Новозванівка — Попасна в результаті мінометного та артилерійського обстрілу гаубицями 152-мм калібру позицій підрозділу від прямого влучання снаряду у бліндаж. У Яни Червоної залишилися син і донька (10 і 8 років). Нагороджена Орденом Богдана Хмельницького III ст. (посмертно) — “за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові”, Орденом «Народний Герой України» (посмертно), відзнакою ДУК «Правий сектор» «Бойовий Хрест Корпусу» (посмертно). 13 жовтня 2020 року на фасаді школи № 131 в Харкові було відкрито меморіальну дошку, присвячену Яні Червоній. 26 квітня 2024 року у Харкові іменем Яни Червоної перейменовано вулицю (колишня вулиця Родникова – Джерельна).”
Юлія Паєвська (“Тайра”) — “16 березня 2022 року під час облоги Маріуполя потрапила у російський полон, була звільнена через три місяці 17 червня 2022 року. Нагороджена відзнакою Президента України «За гуманітарну участь в антитерористичній операції», орденом «Народний Герой України», медалями «За сприяння Збройним Силам України» та «Захиснику Вітчизни», нагрудними знаками «Знак пошани» та «За заслуги перед Збройними Силами України». В листопаді 2022 року разом із Даною Яровою заснували благодійний фонд “Українська Фундація «Мрія», що опікується 1,5 тис. родин полонених, загиблих і зниклих безвісти військових та цивільних. У 2022 році отримала Премію імені Сахарова за свободу думки — премією нагородили «Хоробрий Український народ» та окремо підкреслили зусилля Юлії Паєвської, а також Володимира Зеленського, ДСНС України, захисниці прав людини Олександри Матвійчук, мера окупованого міста Мелітополя Івана Федорова та руху опору «Жовта стрічка». У 2023 році отримала відзаку «Найхоробріша жінка світу» від Державного департаменту США.”
Ольга Нікішина (“Холєра”) — “Під час перебування на службі в зоні проведення Операції об’єднаних сил у неї стався інсульт. Померла 10 травня 2020 року. Похована в м. Полтава. Нагороджена почесною відзнакою Полтавської обласної ради – нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеню, Знаком народної пошани – орденом «За вірність присязі».”
Марина Валицька (“Ксена”) — “Тепер вона – бійчиня батальйону із позивним “Ксена”, командує відділенням взводу вогневої підтримки штурмової роти. У серпні 2022 року Марина під час бойового завдання отримала тяжке поранення від обстрілу ворожого танку та артилерії. Військовослужбовиця пройшла через низку складних операцій, готується до реабілітації, щоб поранена рука запрацювала. За рахунок держави отримала направлення на реабілітацію, але все не має на це часу, бо наразі активно допомагає своєму підрозділу – контактує з волонтерами і передає на передові позиції все, що потребують її побратими.”
Юлія Толопа (“Валькірія”) (another Russian volunteer) — “In 2019, Tolopa quit the army, to spend more time with her daughter who otherwise barely saw her, but remained in the Ukrainian military reserve. She returned to school in 2021, when her daughter entered school, but did not return to medicine, opting to study at the Law and International Relations faculty of the Open International University of Human Development “Ukraine”. During the 2022 Russian invasion of Ukraine, Tolopa initially planned to return to military service to defend her adopted country, but then changed her mind, to care for her daughter. They sheltered in western Ukraine.”
Ірина Цвіла (“Лінза”) — “Загинула 25 лютого 2022 року, в ході відбиття танкової атаки ворога при обороні міста-героя України Ірпеня в Бучанському районі Київської області.”
Маргарита Таірян-Тимченко (“Дика”) — “Учасниця обʼєднання “Військові ЛГБТ+”, військова і відкрита лесбійка, служить в еваку медпункту 21 батальйону 56 бригади.”
Анастасія Цебринська (“Фенікс”) — could not find any current information.
Діана Виноградова (“Дана”) — “Після вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року брала участь у обороні Києва разом з бійцями ДУК ПС. Продовжує нести службу на фронтах російсько-української війни.”
Галина Євко — could not find any current information.

Recently, Євгенія Подобна also published another book about women during the full-scale invasion (“Її війна. 25 історій про сміливість, силу і любов”). It’s not only about women serving in the army; instead, it includes different stories (soldiers, medics, volunteers, refugees, etc.). I’ll probably read it as well later.

I have listened to an audiobook (narrated by Наталія Ярошенко) and can recommend it. I especially liked that it ends with the respective song. However, I recommend also the text version of the book, as it contains a lot of cool photographs.

[Анастасія · Rating 4 out of 5]

Хочеться кричати й просто закривати очі від прочитаного, але це наша історія і книга варта уваги. Подача легка, багато фотоматеріалу.
Не сподобалось, що в такій книжці знайшлось місце для хороших росіянок. Скільки б їх не знаходилося на фронті з нашого боку - це все рівно мізер і тим паче не дає їм ніякого права вибілювати інших росіян, і критикувати нашу країну.
Але книжка все одно обов'язкова до ознайомлення, сподіваюсь надалі подібної літератури буде більше й вона буде мати великий попит.

[Марія П. · Rating 5 out of 5]

Відгук, за який мене будуть сильно засуджувати, але це моя думка і я хочу її висловити. Поділю відгук на 2 частини. 1 - про саму збірку інтерв'ю. 2 - моє враження від прочитаного.

Про саму збірку інтерв'ю військовослужбовиць початку війни.

Сама тематика і така збірка дуже важливі, це прорив, що таке є взагалі. І навіть у 2025 році таких матеріалів не вистачає. Ці інтерв'ю свідчать про те, що жінки у війську є, вони так само ризикують життям і наш статут та закони мають це враховувати.
Також збірка розкриває важливий етап змін у війську та відношення до нього у нашому суспільстві, бо з 14 року почалося те, до чого ніхто готовий не був. І коли зараз у 2025 читаєш, то розумієш, що ось тут краще, і ось тут краще. Так, рух повільний, але певні зміни щодо становища жінок у війську відбулися.
Багато опису історичних подій, як все починалося, який сильний вплив мав Майдан, внутряк війська тоді. Тому для загального розвитку дуже корисно ознайомитися всім, є у вільному доступі в пдф.

Мої враження.

Перше, що кидається в очі, це те, що історії між собою схожі. Життя цих жінок-добровольців йшло за дуже схожим сценарієм:
- мріяла стати військовою у дитинстві/ активно займалася спортом/ або хоча б сильно радикально-патріотичних поглядів жінка
- приєдналася до Майдану, волонтерила там
- з Майдану поїхала вже на вишкіл або одразу в АТО
- там важкий шлях виборювання місця поруч з чоловіками у війську
- військова профдеформація
- складнощі адаптації до цивільного життя, сум за польовими умовами та постійним ризиком
Тобто щоб ви розуміти портрет типової жінки тих часів, яка добровільно пішла воювати. Це не кожна друга навіть. (так, звісно там є і інші випадки, я описала найпоширеніший)
У опитуваних часто зустрічалися схожі тези. Про звичку до війни - майже всі казали, що важко повернутися у цивільне життя. Що їх родичі були проти цього рішення. Що чоловіки все ж таки сильніші фізично і у тих мовах це відіграє роль та відчувається. Що для поваги побратимів вони постійно намагаються знаходитися з ними в тих же важких умовах, що і чоловіки, ніяких знижок на те, що ти жінка.
Багато було засудження жінок одна до одної з приводу кохання на службі. Були жінки, які принципово це засуджували і відкладали це до закінчення служби. А було багато тих, хто і вагітними продовжували на бойові виходи ходити.
Мені особисто було важко це читати. Особливо коли йшлося про жінок, які покинули вдома на когось зі старших родичів дітей та пішли воювати на невизначений термін. Або заходилися там вагітними. Я категорично проти цього. Мені таке просто в голову не лізе. Поряд з дитиною має бути хоч один з батьків! Не мають дітей виховувати бабусі-дідусі, поки мама ризикує життям на фронті! Жінки і так ризикують життям при пологах, вистачить з них. Знаходження вагітних в ризикованих для життя умовах мене взагалі обурює. Мені здається це має бути незаконним. І у мене дуже багато питань до оточення цих жінок, яке це толерувало. Для мене це просто жесть. В кінці книги одна така вагітна загинула на 7 місяці вагітності. No comments просто.
Ця книга рішуче відвернула мене від будь-якого формату толерування жінок у війську. Почитавши це, я навпаки проти цього і пропаганди нормалізації жіночої служби. Особливо якщо є діти або плідний вік. Чоловіки дітей не народять, якщо вже на те пішло. І мені складно уявити комфортне співіснування з жінками, які після військового досвіду, засуджують цивільний досвід.
Тому я дуже поважаю цих жінок, їх вибір та внесок. Але якби вони цього не зробили, я б так само поважала їх. Роль матері точно не менш важлива для суспільства, ніж роль військового. Бо багато жінок там казали, що хотіли хоч щось зробити для своєї країни...

[Maria Nikitska · Rating 5 out of 5]

Важлива книга. Важка книга. Про це потрібно говорити. Дякую.

[Iryna Zinets · Rating 5 out of 5]

Книга зачепила. Знаю, що декого з дівчат вже немає...
Шкода, що в моєму примірнику відсутні сторінки з 216 по 229 і я не змогла прочитати про нині покійну Яну Червону((

[Віталіна · Rating 5 out of 5]

Так, це дуже сильні й болючі рядки… «Дівчата зрізають коси...» — це не просто книга, а хроніка жіночої мужності, втрат і безмежної сили духу. Жінки в цій війні — не на задньому плані, не просто підтримка. Вони — воїни, медики, волонтерки, зв’язкові… Іноді — ті, хто першими приймають вогонь на себе.
Ці згадки про вбивство вагітної "Лисиці", про фосфорні бомби, про те, як вбивають цивільних і дітей — це не просто факти. Це — Біль, який ніколи не мине...