“Алкеста, Медея, Гіпполіт, Геракл, Троянки, Електра, Іфігенія в Авліді, Іфігенія в Тавріді, Вакханки”
Переклад Бориса Тена (Медея)
Андрія Содомори (всі інші трагедії)
Схоже на те, що кожного місяця осені, я прочитую по одному томові грецьких трагіків. Ось і прийшла черга до останнього з величної трійці – Евріпіда.
Софокл, за відомим свідченням Арістотеля, вважав, що саме він змальовує людей, якими вони повинні бути, Еврiпід же такими, якими вони є.
Визначаючи в такий спосіб рiзницю між власною творчістю і драмами свого молодшого сучасника, співець «віку Перiкла» мимоволі наводить на думку, що перед театром Евріпіда постало значно складніше завдання, аніж те, що його розв’язували попередні драматурги. Справді-бо, одна річ скомпонувати образ
героïчної особистості, чиi дiї підлягають окресленій нормативності, й цілком iнша – зазирнути у людську душу, спробувати поетичним словом передати те, що в ній дiється. Гармонія пропорцій, співмірність, доцільність в уявленні еллінів пов’язувалося з поняттям прекрасного, що давало насолоду від сприймання довершеноï цілості, вихоплювалося з-під Еврiпiдового стилоса. Втім,
інакше й не могло бути, адже поет зосереджував увагу на чомусь мінливому й незбагненному, що не вкладалось у звичні виміри. Ще ж Геракліт зауважив; «Хоч би якою дорогою ти йшов, не знайдеш меж душi: настільки глибока її міра».
«Обличчя – дзеркало душі». Можливо, саме Евріпідове обличчя найкраще підтвердження цієї сентенції. З-поміж багатьох зображень поета найвідомішим є так зване неаполітанське погруддя з IV ст. до н.е. – перший автентичний портрет, що дійшов до нас із тих часів. Задума і смуток, а водночас доброта і співчутливість віддзеркалені у кожній рисi обрамленого хвилястою бородою і довгим волоссям обличчя літньої людини; а в ньому відбиток страждання, що не додає гіркоти, радше гармоніює з високим просвітленим чолом мислителя.
<<Розуміть може той лиш, хто
страждав”- спадають на думку слова батька трагедії Есхіла, а ще Горацiя, котрий наставляв своїх сучасників-драматургів: «Хочеш, щоб я плакав, – страждай передусім сам. Отож, приглядаючись до античного погруддя, ловимо себе на думцi: обличчя Евріпіда попри всю свою індивідуальність мовби узагальнює риси народу, від якого ми перейняли чи не найвагоміше з-між усіх понять – «симпатія», що в перекладі із грецької означає «співчуття», точніше
«співстраждання».
Образ Евріпіда вирізьблюється перед нами й завдяки писемній традиції:
усамітнившись у печері на побережжі рідного острова Саламіна, весь у своїх
думах, поет споглядає морську просторінь, а разом з тим, додамо, – обрії то схвильованої, то погідноï, то знову збуреної вихором пристрастей людської душі.
Про ту печеру, начебто йому показували їх, згадує ще грецький історик Павсанiй (II ст. н. е.). Твори Еврiпiда, до речі, рясніють пов’язаними з образом моря художніми засобами. Поет дійсно ніколи не полишав філософських роздумів над життям. А хіба ж не море його одвічний символ?
Одначе найцінніші штрихи до портрета трагіка знайдемо у самих його
творах, приміром, у «Алкесті»:
Мені – й музи відомі,
Я – думками й зірок сягав,
Мудрість пив з багатьох джерел –
Сил, грізніших, ніж доля,
Не знайшов…
Так спiває хор, i за цими словами бачимо самого автора-поета, який
чималу частку свого життя провів серед сувоїв власної, що було рідкістю на той час найбагатшої в Афінах книгозбірні.
Андрій Содомора
передмова до зібрання трагедії Евріпіда
В тріумвіраті безсмертних трагіків Евріпід завжди згадується третім. Перш за все тому, що молодший за Есхіла та Софокла, по-друге тому що його трагедії завойовували найменшу кількість перемог на змаганнях порівняно з попередниками. Напевно основною причиною критики Евріпіда сучасниками, було його ставлення до богів, котрих він часто критикує, називає незрозумілими та злими. З іншої сторони, Содомора називає Евріпіда найтрагічнішим із трагіків з чим можна легко погодитися. Але це не означає, що в його творах немає місця для благополучної кінцівки.
Відразу згадується “Алкеста” водночас і назва трагедії і ім’я головної героїні – дружини Адмета, котра вирішила піти замість нього в оселяю мертвих – Аїд. Її з рук Танатоса вириває вайлуватий, але відданий та щирий друг Адмета Геракл. В фіналі вона стоїть прикрита рядном, німа і ніби не своя – щойно повернута з потойбіччя. Другий приклад, одна з найкращих в плані поезії та філософських роздумів трагедія “Іфігенія в Тавріді”, події якої відбуваються в нас, в Україні, себто в Криму. Ця трагедія цікава тим, що є безпосереднім продовженням моторошної та зловісної “Іфігенії в Авліді” – там володар мужів Агамемнон, приносить свою доньку Іфігенію в жертву Артеміді, цим самим повторюючи жертвопринесення біблійних Їфтаха і Авраама. Але як і у випадку з Ісааком, Артеміда непомітно підміняє дівчину прекрасною ланню. В другій частині ми бачимо Іфігенію в ролі жриці її храму у варварській Тавріді, там вона приносить в жертву богині всіх чужинців, котрі сходять на острів. Таким чином ніби повторюється рух кровавого колесу роду Пелопа – Атрей вбиває дітей свого брата, Агамемнон вбиває доньку, Клітемнестра – дружина володаря мужів убиває його разом з бранкою Касандрою, Орест вбиває свою матір. Але за батьковбивцями, котрих вважали найбільшими грішниками серед еллінів незримо слідуватимуть демонесси помсти ерінії. Втікаючи від них, Орест і прибуває до своєї сестри, котра от-от принесе його в жертву, але раптово впізнає брата. Їм вдається втекти, а вкінці на читачів очікує бог з машини – Афіна, котра ще й наказує таврійському цареві Фоантові повернути в Агос дівчат, котрі прислуговували Іфігенії.
До нашого часу серед усіх трагедій цілими збереглась найбільша кількість творів саме Евріпіда, тому й третя частина в порівнянні з двома попередніми найтовстіша. Ми поговорили про щасливі трагедії, а тепер час згадати найтрагічніші – “Медею” та “Геракла”. Першу геніально екранізував божественний Пазоліні, дуже рекомендую цей фільм усім поціновувачам дійсно елітарного кіно, він же зняв неперевершеного “Царя Едіпа”. Медея в Евріпіда вчиняє аж чотири вбивства – спалює проклятою одежею царівну з котрою вирішує одружитися Ясон, та царя, котрий виганяє її разом з дітьми з міста. Дітей, вона теж вирішує вбити і вагання перед цим злочином описане дуже реалістично та моторошно. Одним із перших серед трагіків та й митців того часу Евріпід порушує в цьому творі тему жахливого та безвольного становища жінок того часу, вони просто власність чоловіків, пригнічені рабині. Помста Медеї це водночас помста і всього жіноцтва.
“Геракл” – для мене взагалі найжахливіша з усіх трагедій, та й із античних творів, котрі мені доводилося читати. Як пам’ятаємо з міфів цього славетного героя ненавиділа Гера, загалом як і кожну позашлюбну дитину її законного чоловіка Зевса. Сюжет даної трагедії вже з самого початку напружений та жахний – Амфітріон – батько Геракла, Мегара – Гераклова дружина та їх діти от-от мають загинути від рук Ліка – тирана, котрий посів владу Фівах, після того, як Геракл відправився в Аїд за Цербером і довго звідти не вертався. Лік знущається над ними і змушує якнайшвидше йти на смертельне вогнище. Раптово з’являється Геракл, вбиває Ліка, але Гера насилає на нього безумний шал від якого гинуть і Мег��ра і всі діти. Весь вкритий кров’ю в оточенні трупів герой приходить до тями. Вижив тільки нещасний батько Амфітріон. Не зм’якшує фіналу і поява Тесея – котрого Геракл саме звільнив з Аїду і котрий стає його заступником і приймає до себе, не зважаючи на прокляття.
Дуже цікаво було читати також Евріпідову “Електру”. Всі троє трагіків по своєму показують культову сцену помсти Ореста та Електри своїй підступній матері Клітемнестрі, але саме Евріпід найцікавіше представляє персонаж Електри. В нього вона одружена з безіменним селянином і сама бере участь у вбивстві, спрямовуючи меча брата в тіло Матері. В цій же трагедії можна знайти дуже багато філософських роздумів про сутність людини і зла.
Трагедія “Троянки” – обов’язкова для читання після Іліади, адже безпосередньо описує долі жінок та матерів загиблих захисників Іліона, тут же моторошна смерть сина Гектора Астіанакта, та пророцтва Касандри.
“Гіпполіт” напевне запам’ятався найменше, хоча тема досить цікава і перегукується з “Вакханками”. Тут йдеться про покару занадто цнотливих і самовпевнених героїв богами насолоди. Жіноненависника Гіпполіта карає Афродіта, занадто тверезого Пентея – Діоніс.
В підсумку, скажу що для мене Евріпід не третій, а перший. Все через те, що він дуже вдало засвоїв уроки своїх попередників, так ще й зміг поєднати філософію, поезію та трагедію в безсмертні зразки жанру та твори, котрі я перечитуватиму і цитуватиму ще багато разів.