Найточніше описати цю книгу як марксистську, що виглядає доволі банальним, адже її автор - історик-марксист. Але це найбільше проявляється в шостому розділі, тому вернемося до початку. Перше видання книги вийшло 1990, а друге - 1992. Структурно вона складається з шести розділів. В першому автор показує, що нація є модерним явищем. Після робіт Ґелнера, Андерсона та самого "Винайдення традицій" Гобсбаума нічого екстра нового тут не варто очікувати. Наступі два розділи присвячені розвитку націоналізму з 1789 по 1870 рр. Зокрема, другий розділ присвячений питанню, як прості люди, не еліта, розуміли, що таке нація. Втім, автор скочується до питання, чи є певні об'єктивні ознаки / передумови виникнення націй. І цей розділ плутаний, бо з одного боку автор каже, що так, а з іншого боку показує, що ні. Мова, віра, домодерна держава, певні символи - це може бути важливим, а може бути і неважливим. Тобто розділ більше заплутує, ніж пояснює. Але виправдовує його те, що тут багато матеріалів для роздумів. В третьому розділі автор звертається до питання, як розуміли ж націю еліти. Зокрема, пояснює, що таке "політична нація" (і це протонаціональна самоідентифікація еліт до 1780-х рр.). Але найцікавіше - це пояснення, що період до 1848/1870 рр. - це період ліберального / якобінського націоналізму, тобто націоналізму, який тісно пов'язував націю та громадянство. Тобто націоналізм - це не просто боротьба за визволення нації, а швидше боротьба за залучення нації / громадян до політичного життя. Тому він і ліберальний. А якобінський, бо пов'язує націю і територію / громадянство / підданство. Відповідно, в той час постає питання, скільки має бути націй. Виникає ідея порогу, перехід якого дозволяє претендувати на власну державу / націю. Це й історичні / неісторичні нації, і питання величини нації тощо. Також тут автор проводить розрізнення між націоналізмом та патріотизмом, що доволі цікаво. Патріотизм цілком може існувати і в домодерній державі, оскільки відсилає до лояльності державі, а не нації. В четвертому розділі Гобсбаум показує, як ідея нації змінилася в період між 1870 і 1918 р. Ключова зміна - витіснення ліберального націоналізму етнічним, коли нація визначається етнічною культурою. Це нове розуміння починає панувати і в батьківщині ліберального націоналізму - Франції. Це знімає питання порогу, але породжує питання, де межі між окремими націями, і як дати раду етнічно змішаним ситуаціям. До речі, в цьому розділі автор показує, як націоналізм міг поєднувати з соціалізмом та релігійними рухами. Хоча теоретично між ними є конкуренція за лояльність учасників та суперечність в тому, що має бути верхновною ідентичністю, насправді націоналізм вигравав від союзу з соціалізмом (більшою мірою) та релігійними рухами (меншою мірою). В п'ятому розділі автор показує, як домінування етнічного націоналізму породжувало проблеми в Європі Вільсона, тобто Європі, де домінував принцип національного самовизначення - між 1918 і 1950 рр. Адже з руху за визволення націоналізм став рухом репресивним: імперії розпалися, а нові національні держави почали націоналізувати і гомогенізувати своє населення. До речі, в цей період націоналізм знову зімкнувся з соціалізмом: в період до 1914 р. він став більш реакційним і консервативним. Але ця "змичка" найсильніше проявилася після 1950 р. - в антиколоніальних рухах. І от шостий розділ є найбільш марксистським в поганому сенсі. Якщо до того автор був марксистом, бо показував соціальні та економічні чинники, що призвели д�� панування принципу націй та націоналізмів - і це було цікаво, хоча деколи дещо однобоко, то тут... Автор пише, що нації та націоналізми далі залишатимуться важливими факторами соціального та політичного життя, але свою історичну роль і значення вони вже відіграли. Оця історична роль звучить доволі кумедно, бо відчувається історицистський дух Маркса (з тінню Гегеля за спиною), що існує Дух, який втілюється в певного історичного суб'єкта - і цим рухає історію вперед. Також в шостому розділі автор намагається про аналізувати розпад СРСР та СФРЮ (і це доповнення, зроблене в другому виданні 1992 р.), але матеріалом він володіє кепсько. Зокрема, виявляється, СРСР добре давав собі раду з національним питанням - і ніяких ексцесів тут не було (якщо забути про Сталінські етнічні чистки від 1930-х до 1940-х рр.), а за Брежнєва радянські республіки мали значну автономію, наприклад, Україна, тому росіяни в СРСР почувалися гірше, ніж неросіяни... Від такого стає дивно, адже так, росіяни могли жити гірше в РРФСР, але їхнє повсякдення і політика русифікації в СРСР - це різні речі.
Тому текст цікавий, але не найголовніший в творчості Гобсбаума. Відчувається, що він також хотів написати фундаментальну працю про націоналізм - на рівні з Андерсоном та Ґелнером, але не вийшло. "Винайдення традицій" - це його найкраща робота на цю тематику.
П.С. Російський переклад трохи смішний, бо Мирослав Грох (Hroch) став Хрочем, а Ґелнер (Gellner) Гельнером.