What do you think?
Rate this book
Сонька
У жыцьці беларускай сялянкі Сонькі ўсё скончылася «даўным-даўно», разам з вайною. Яна перажыла і адчула тады столькі, што пазьней ужо не жыла і не адчувала, усё, што ёй засталося, — гэта ўспамін і сабачы аброжак з гатычным надпісам. Выпадковая сустрэча на прасёлку наўпоблізь падляскай вёскі Каралёва Стойла дае пачатак гісторыі, якая нарэшце займела свайго слухача.
«Сонька» — гэта вялікая і адначасова камэрная, простая, хоць і нялёгкая, прыцішаная, хоць і жарсная, пацыфічная і адначасова брутальная гісторыя, перапоўненая каханьнем. Аўтар скрыжоўвае канвэнцыі ваеннай і мілоснай прозы, каб расказаць пра «даўным-даўно» і «цяпер», пра «тут» і «там», пра пекла і рай памяці.
«Сонька» — гэта вялікая і адначасова камэрная, простая, хоць і нялёгкая, прыцішаная, хоць і жарсная, пацыфічная і адначасова брутальная гісторыя, перапоўненая каханьнем. Аўтар скрыжоўвае канвэнцыі ваеннай і мілоснай прозы, каб расказаць пра «даўным-даўно» і «цяпер», пра «тут» і «там», пра пекла і рай памяці.
156 pages, Paperback
First published May 22, 2014
19 people are currently reading
1307 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 181 reviews
November 29, 2015
To decide whether this book was good or not you have to decide where the kitsch ends and the parody of kitsch begins. Is it a regular melodrama or a self-aware melodrama?
It’s a story of a young(ish), hip theatrical director from Warsaw who ends up stranded in some God forgotten part of Eastern Poland, runs into an old woman called Sońka and ends up listening to her story of war, a lost love and consequences of foolishly giving your heart to the enemy. It could be a very cheesy tale of which there are a million but the thing that made it worthwhile was the meditation on the creating of a myth and on transforming life into ‘a story’, ‘a tale’. As a reader you’re forced to keep your feelings in check because each time you’re just about to get emotionally involved, Igor vel Ignacy, the dishonourable director, reminds you that all of art and literature is nothing but a calculated play on your emotions. Igor is an expert on that, after all he reinvented himself as well, abandoning his humble background in its entirety, including his birth name.
It is hard to say where Sońka’s story ends and Igor’s invention of it begins. But we are warned at the very beginning because the book opens with ‘a long, long time ago’ like every good fairy tale. And everything that happened, happened ‘a long, long time ago’. After that there were only endless cycles of dogs and cats, constantly reincarnating, until Sońka found the right listener. She settled for Igor, but it’s left for the reader to decide if it really was for the best when Igor takes her story and parses it with his inner filter, makes it easily digestible for his intellectual audience who likes to experience their emotions in a controlled environment of a theatre with an added bonus of clever intertextuality and symbolism. Igor struggles to find the balance between authenticity and giving the high-brow snobs what they want. He has no choice but to make into a story that Sońka herself couldn’t understand because literature is nothing but Chinese whispers. And there is also that illness of our times – incessant sarcasm, irony, the overwhelming fear of being honest and earnest. We miss and yearn for the simple times and at the same time we laugh at this yearning, because we can’t go back now, we can only take it all, half-digest it intellectually, discover the signs and symbols, make connections, and then spit it out.
Karpowicz tells us a story of the kind love that is simple but intense, and in its intensity seemingly reciprocated. He is one of those writers I call the ‘writer of sentences’, so focused on the details, that he sometimes loses sight of the bigger picture, so in love with words that he often lets them carry him away.
The countryside in the novel is everything but idyllic. So unlike the villages you find in the contemporary Polish romance novels, which in their majority feature a woman who, tired of the busy city life, moves to the country side, where she often starts some quaint business and finds love and happiness. The countryside in Sońka is a cruel place and especially cruel to women. Karpowicz set his novel in Polesie, the Eastern part of Poland covered in ancient forests, that lends itself so easily to this brand of gentle magical realism that feature world-weary talking animals.
It is interesting to note that Karpowicz based his book on a real character of a village pariah who foolishly fell in love with a German soldier during the occupation of Poland. Apparently the author had been thinking of visiting and interviewing her but she died before he managed to do it. Therefore he did what writers do best, he made things up.
It’s a story of a young(ish), hip theatrical director from Warsaw who ends up stranded in some God forgotten part of Eastern Poland, runs into an old woman called Sońka and ends up listening to her story of war, a lost love and consequences of foolishly giving your heart to the enemy. It could be a very cheesy tale of which there are a million but the thing that made it worthwhile was the meditation on the creating of a myth and on transforming life into ‘a story’, ‘a tale’. As a reader you’re forced to keep your feelings in check because each time you’re just about to get emotionally involved, Igor vel Ignacy, the dishonourable director, reminds you that all of art and literature is nothing but a calculated play on your emotions. Igor is an expert on that, after all he reinvented himself as well, abandoning his humble background in its entirety, including his birth name.
It is hard to say where Sońka’s story ends and Igor’s invention of it begins. But we are warned at the very beginning because the book opens with ‘a long, long time ago’ like every good fairy tale. And everything that happened, happened ‘a long, long time ago’. After that there were only endless cycles of dogs and cats, constantly reincarnating, until Sońka found the right listener. She settled for Igor, but it’s left for the reader to decide if it really was for the best when Igor takes her story and parses it with his inner filter, makes it easily digestible for his intellectual audience who likes to experience their emotions in a controlled environment of a theatre with an added bonus of clever intertextuality and symbolism. Igor struggles to find the balance between authenticity and giving the high-brow snobs what they want. He has no choice but to make into a story that Sońka herself couldn’t understand because literature is nothing but Chinese whispers. And there is also that illness of our times – incessant sarcasm, irony, the overwhelming fear of being honest and earnest. We miss and yearn for the simple times and at the same time we laugh at this yearning, because we can’t go back now, we can only take it all, half-digest it intellectually, discover the signs and symbols, make connections, and then spit it out.
Karpowicz tells us a story of the kind love that is simple but intense, and in its intensity seemingly reciprocated. He is one of those writers I call the ‘writer of sentences’, so focused on the details, that he sometimes loses sight of the bigger picture, so in love with words that he often lets them carry him away.
The countryside in the novel is everything but idyllic. So unlike the villages you find in the contemporary Polish romance novels, which in their majority feature a woman who, tired of the busy city life, moves to the country side, where she often starts some quaint business and finds love and happiness. The countryside in Sońka is a cruel place and especially cruel to women. Karpowicz set his novel in Polesie, the Eastern part of Poland covered in ancient forests, that lends itself so easily to this brand of gentle magical realism that feature world-weary talking animals.
It is interesting to note that Karpowicz based his book on a real character of a village pariah who foolishly fell in love with a German soldier during the occupation of Poland. Apparently the author had been thinking of visiting and interviewing her but she died before he managed to do it. Therefore he did what writers do best, he made things up.
April 4, 2021
Realizacja audiobooka rozłożyła mnie na łopatki. Nie myślałam, że moja ukochana książka może z czasem stać się jeszcze ukochańsza. A Sońka się stała.
June 22, 2023
4,5
"¿Cómo empezar a contar esto?" se preguntaba Michel al inicio de Las babas del diablo Cuento de Julio Cortázar. Y creo que en esta narración, el autor fue capaz de responder en forma muy satisfactoria a esa incógnita.
Sonka es una mujer vieja; vive en un paraje con cuatro casas, en el nordeste de Polonia, cerca de la frontera con Bielorrusia; una zona que cambió de manos muchas veces, y donde se hablan, indistintamente, ambas lenguas. Tiene una perra, Borbus, la número dieciséis y la última; y también un gato, en su séptima vida. Lleva, cojeando, a Mukla, su vaca, al abrevadero; tenía más, pero las dio, no las necesita.
"Y en ese momento -como sucede en los cuentos, cuando el príncipe aparece a caballo y ve a una campesina en la que descubre su destino...- apareció por la carretera una limusina de quinientos caballos."
Quien aparece no es ningún príncipe, sino Igor, un hombre joven de ciudad, que se encuentra en una crisis personal, y para quien la avería de su automóvil en un paraje desolado, sin siquiera señal de celular móvil, es un símbolo final de su caída de la gracia. Para Sonka, este azar ¿Será un mal presagio? ¿Será el Arcángel que en algún momento esperaba?
Y como en una obra de teatro, se levanta el telón, y la historia se pone en marcha, signada por la larga conversación entre estos dos personajes. ¿Es que Igor está sacando provecho de las historias de Sonka? ¿O es ella quien se aprovecha de un interlocutor atrapado, para contar lo que tenía guardado? Una narración que irá exponiendo, capa a capa, una historia que ya no será de uno, sino de dos, tal vez de muchos. Y que se situará en el presente, en el pasado, y también en un futuro vislumbrado.
Una novela excelente, narrada de forma sobria y atrapante, con momentos tan intensos, en los que debía detenerme para tomar un respiro.
Para terminar, incluyo el postfacio que aparece luego del final de la novela:
"¿Qué es la ficción? Albert Camus ya decía que la ficción es la mentira a través de la cual explicamos la verdad"
Ignacy Karpowicz, nació en Bialystok, Polonia en 1976. Aunque tiene varios libros publicados, sigue afirmando "Definitivamente, no soy un escritor". Puede ser que tenga razón; yo creo que no.
"¿Cómo empezar a contar esto?" se preguntaba Michel al inicio de Las babas del diablo Cuento de Julio Cortázar. Y creo que en esta narración, el autor fue capaz de responder en forma muy satisfactoria a esa incógnita.
Sonka es una mujer vieja; vive en un paraje con cuatro casas, en el nordeste de Polonia, cerca de la frontera con Bielorrusia; una zona que cambió de manos muchas veces, y donde se hablan, indistintamente, ambas lenguas. Tiene una perra, Borbus, la número dieciséis y la última; y también un gato, en su séptima vida. Lleva, cojeando, a Mukla, su vaca, al abrevadero; tenía más, pero las dio, no las necesita.
"Y en ese momento -como sucede en los cuentos, cuando el príncipe aparece a caballo y ve a una campesina en la que descubre su destino...- apareció por la carretera una limusina de quinientos caballos."
Quien aparece no es ningún príncipe, sino Igor, un hombre joven de ciudad, que se encuentra en una crisis personal, y para quien la avería de su automóvil en un paraje desolado, sin siquiera señal de celular móvil, es un símbolo final de su caída de la gracia. Para Sonka, este azar ¿Será un mal presagio? ¿Será el Arcángel que en algún momento esperaba?
Y como en una obra de teatro, se levanta el telón, y la historia se pone en marcha, signada por la larga conversación entre estos dos personajes. ¿Es que Igor está sacando provecho de las historias de Sonka? ¿O es ella quien se aprovecha de un interlocutor atrapado, para contar lo que tenía guardado? Una narración que irá exponiendo, capa a capa, una historia que ya no será de uno, sino de dos, tal vez de muchos. Y que se situará en el presente, en el pasado, y también en un futuro vislumbrado.
Una novela excelente, narrada de forma sobria y atrapante, con momentos tan intensos, en los que debía detenerme para tomar un respiro.
Para terminar, incluyo el postfacio que aparece luego del final de la novela:
"¿Qué es la ficción? Albert Camus ya decía que la ficción es la mentira a través de la cual explicamos la verdad"
Ignacy Karpowicz, nació en Bialystok, Polonia en 1976. Aunque tiene varios libros publicados, sigue afirmando "Definitivamente, no soy un escritor". Puede ser que tenga razón; yo creo que no.
September 16, 2025
An actress never takes the stage without a prompter, and here in Sonka the prompter is life itself, raw, cracked, salted like the bread Sonka chews on her lonely farm. The book begins with her leading a cow along the dusty road, when a gray Mercedes halts and out steps Igor Grycowski, a fashionable Warsaw theater director in camouflage shorts and suede sandals, searching for cell reception and instead finding the woman he has unknowingly awaited. She ushers him in with milk and fried pyszki, and from that moment the hovel transforms into a theater.
Sonka’s tale sweeps across her youth in August ’41 when she wore a dress decorated with forget-me-nots, through her fateful encounter with Joachim, a German officer who placed a puppy in her arms, saying “Sonia und Joachim. Sehr gut,” through nights beneath stars where “every shared minute was a little eternity,” through massacres where “the soldier pulled out the Mauser…a fountain of drops of blood and shattered bones,” and through betrayals where she offered him a rag still stiff with blood, whispering “Heta jaho krou.” Her words arrive like incantations: “Joachim,” “Borbus,” “Chadzi na matako,” anchoring Igor to a kitchen filled with onions, cabbage, and the weight of history.
Their love was passionate and genuine, yet forbidden and dangerous, marked by the impossibility of reconciling affection with war, brutality, and ethnic hatred. Sonka’s devotion to Joachim shaped her entire life. She bore his child, endured shame and ostracism, and watched as war destroyed everything around her.
For her neighbors she became a symbol of betrayal, because she had loved the enemy. Her tragedy was compounded by personal losses and the knowledge that the choices of her youth locked her into a lifetime of solitude. The acclaimed director listens, envisions her life as a play, and carries away the burden of her memory.
The flesh of the book comes from moments: Sonka crossing herself as motorcycles roar into the village, Joachim stroking her chin while she prays for a star, her father spitting judgment at the sight of a new dog, her brothers sensing a change in her body, her village turning hostile, her own heart turning into a sealed casket with a wish carved inside.
Each scene is layered with irony, tenderness, brutality, and an odd sense of enchantment, like a fairy tale muttered with cracked lips. The story is as much about telling as about living, since Igor translates her voice into theater even as she bares it in her kitchen.
Sonka feels like sitting in a front row seat where history and myth collide. Karpowicz, born in 1976 in Białystok, writes with theatrical audacity, splicing rustic Belarusian idiom into urbane asides. He mocks fashion brands while evoking icons, moves from cabbage patches to massacres with one flick of a phrase. The effect recalls a stripped-down theater in its lush cruelty and in its hushed intensity.
In this performance memory carries both perfume and stench, passion can become a seal more permanent than marriage, and history feeds on lovers as greedily as it feeds on soldiers. Emotionally the reader carries away exhaustion and awe, laughter at Sonka’s salty wit, horror at Joachim’s atrocities, admiration for her refusal to dissolve into pity.
The book dares to stage rural Poland’s darkest secrets as a play within a kitchen. I rate it highly for its ability to make a village cow, a chipped enamel mug, and a rag of blood feel as monumental as Greek tragedy. What she carried in her body, the village carried in its gossip, and neither ever let go. Her kitchen became a courtroom where onions, cabbage, and memory delivered the harshest verdict.
"... I sat in the bushes for the whole day. Only in the evening was I brave enough to glance at the road. I found Borbus’s body. The Germans left it as it had fallen. I went to the hut. I found a wheelbarrow and moved the body with it. In the yard, close to the chicken coop, I dug a deep pit. It was night, I barely saw anything. I tripped and fell into the pit. I knew that nobody would help me. There was nobody left. I knew that the war would end soon, because there were barely any people. They died. And when there are no people, there is no war. I got out of the pit in the morning. My hip was on fire. The chickens were pecking at Borbus’s body. Borbus’s body had stiffened, but its eye—open—wasn't matte. Its tongue had gone purple, it spilled out from behind its teeth like a lizun. Blood clots. It was the German soldier's blood. It didn’t look any different than my dog’s blood. They taught me that a man is worth more than an animal. Blood didn’t confirm this. Borbus was more than a man. I took off his collar. I pushed his body. I covered it with earth. I sat on the pile of moved soil. I would have sat there until the war ended if it wasn’t for the cows. One had to go into the forest, milk them, because though hidden, it was as clear as if they were visible that they needed milking. So I went. I limped. And when I came back—I was gone a long time—the Russians had arrived. The Poles. They said that it would be better than before the war. Nobody believed them. There was nobody to believe. Those that could have were a long time gone. And those that arrived soon went on to repeat their fairy tales. Long, long ago. One would prefer not to remember, not to hear, one would prefer to join the absent ones. If someone is dead, does that mean they once were real? Or not anymore? Never? ..."
Sonka’s tale sweeps across her youth in August ’41 when she wore a dress decorated with forget-me-nots, through her fateful encounter with Joachim, a German officer who placed a puppy in her arms, saying “Sonia und Joachim. Sehr gut,” through nights beneath stars where “every shared minute was a little eternity,” through massacres where “the soldier pulled out the Mauser…a fountain of drops of blood and shattered bones,” and through betrayals where she offered him a rag still stiff with blood, whispering “Heta jaho krou.” Her words arrive like incantations: “Joachim,” “Borbus,” “Chadzi na matako,” anchoring Igor to a kitchen filled with onions, cabbage, and the weight of history.
Their love was passionate and genuine, yet forbidden and dangerous, marked by the impossibility of reconciling affection with war, brutality, and ethnic hatred. Sonka’s devotion to Joachim shaped her entire life. She bore his child, endured shame and ostracism, and watched as war destroyed everything around her.
For her neighbors she became a symbol of betrayal, because she had loved the enemy. Her tragedy was compounded by personal losses and the knowledge that the choices of her youth locked her into a lifetime of solitude. The acclaimed director listens, envisions her life as a play, and carries away the burden of her memory.
The flesh of the book comes from moments: Sonka crossing herself as motorcycles roar into the village, Joachim stroking her chin while she prays for a star, her father spitting judgment at the sight of a new dog, her brothers sensing a change in her body, her village turning hostile, her own heart turning into a sealed casket with a wish carved inside.
Each scene is layered with irony, tenderness, brutality, and an odd sense of enchantment, like a fairy tale muttered with cracked lips. The story is as much about telling as about living, since Igor translates her voice into theater even as she bares it in her kitchen.
Sonka feels like sitting in a front row seat where history and myth collide. Karpowicz, born in 1976 in Białystok, writes with theatrical audacity, splicing rustic Belarusian idiom into urbane asides. He mocks fashion brands while evoking icons, moves from cabbage patches to massacres with one flick of a phrase. The effect recalls a stripped-down theater in its lush cruelty and in its hushed intensity.
In this performance memory carries both perfume and stench, passion can become a seal more permanent than marriage, and history feeds on lovers as greedily as it feeds on soldiers. Emotionally the reader carries away exhaustion and awe, laughter at Sonka’s salty wit, horror at Joachim’s atrocities, admiration for her refusal to dissolve into pity.
The book dares to stage rural Poland’s darkest secrets as a play within a kitchen. I rate it highly for its ability to make a village cow, a chipped enamel mug, and a rag of blood feel as monumental as Greek tragedy. What she carried in her body, the village carried in its gossip, and neither ever let go. Her kitchen became a courtroom where onions, cabbage, and memory delivered the harshest verdict.
"... I sat in the bushes for the whole day. Only in the evening was I brave enough to glance at the road. I found Borbus’s body. The Germans left it as it had fallen. I went to the hut. I found a wheelbarrow and moved the body with it. In the yard, close to the chicken coop, I dug a deep pit. It was night, I barely saw anything. I tripped and fell into the pit. I knew that nobody would help me. There was nobody left. I knew that the war would end soon, because there were barely any people. They died. And when there are no people, there is no war. I got out of the pit in the morning. My hip was on fire. The chickens were pecking at Borbus’s body. Borbus’s body had stiffened, but its eye—open—wasn't matte. Its tongue had gone purple, it spilled out from behind its teeth like a lizun. Blood clots. It was the German soldier's blood. It didn’t look any different than my dog’s blood. They taught me that a man is worth more than an animal. Blood didn’t confirm this. Borbus was more than a man. I took off his collar. I pushed his body. I covered it with earth. I sat on the pile of moved soil. I would have sat there until the war ended if it wasn’t for the cows. One had to go into the forest, milk them, because though hidden, it was as clear as if they were visible that they needed milking. So I went. I limped. And when I came back—I was gone a long time—the Russians had arrived. The Poles. They said that it would be better than before the war. Nobody believed them. There was nobody to believe. Those that could have were a long time gone. And those that arrived soon went on to repeat their fairy tales. Long, long ago. One would prefer not to remember, not to hear, one would prefer to join the absent ones. If someone is dead, does that mean they once were real? Or not anymore? Never? ..."
January 1, 2021
Soledad, tristeza, violencia, frío y dolor.
May 8, 2018
4.5/5
October 26, 2014
Może to jednak 2,5. A może 3,5. Dawno nie miałam tak mieszanych uczuć wobec książki - czasami wydawała mi się spuchnięta od grafomańskich popisów, a czasami wydawała mi się arcydziełem. Czasami ta historia była wszystkim, o czym czytelnik mógłby marzyć, czasami była jakąś mierną opowiastką.
Bardzo podobało mi się użycie białoruskiego i słowniczek na końcu. Oraz Kadisz.
Amen.
Bardzo podobało mi się użycie białoruskiego i słowniczek na końcu. Oraz Kadisz.
Amen.
September 12, 2022
манюсінька книжечка, у яку напаковано багато великої історії — точно більше, ніж потрібно було головній героїні, але ж історія не питає, чи зручно нам буде, якщо вона з нами зараз станеться.
сонька — сільське дівчисько, жертва домашнього насильства і батьківських згвалтувань, яка з дитинства звикла нічого занадто хорошого від світу не чекати, — посеред війни закохується. у німця. і переживає з ним два тижні радісних украдених ночей, пристрасного сексу, у якому її згода вперше в житті має значення (хоча ми не знаємо, що було б, якби вона не погодилася), і страшної ніжності, не зіпсутої словами про реальність, бо сонька не розуміє німецької, а її німець не говорить ні польською, ні білоруською, ні трясянкою — жодною з мов, які могли би пробити соньчину бульбашку щастя. а потім за ці два тижні, у яких закоханість посунула велику історію кудись далеко у тло, решту життя розплачується.
зустрівшись із любов’ю, яка могла би стати порятунком, а виявилася прокляттям, легко в сюжеті про любов і лишитися, тож карпович старанно відсторонюється, зводячи довкола соньчиної розповіді метапрозові риштування з іще однієї історії — про модняцького, але вже трохи згаслого режисера, який у соньці знаходить натхнення, поштовх до згадування про власну ідентичність і шанс повернутися на сцену. це його вухами ми все чуємо, його уявою все бачимо, і ще питання, наскільки надійний із нього наратор. але навіть якщо він відчайдушно вигадує, прикрашає і недоговорює, саме в щілині між його і соньчиною історіями відбувається найцікавіше.
сонька — сільське дівчисько, жертва домашнього насильства і батьківських згвалтувань, яка з дитинства звикла нічого занадто хорошого від світу не чекати, — посеред війни закохується. у німця. і переживає з ним два тижні радісних украдених ночей, пристрасного сексу, у якому її згода вперше в житті має значення (хоча ми не знаємо, що було б, якби вона не погодилася), і страшної ніжності, не зіпсутої словами про реальність, бо сонька не розуміє німецької, а її німець не говорить ні польською, ні білоруською, ні трясянкою — жодною з мов, які могли би пробити соньчину бульбашку щастя. а потім за ці два тижні, у яких закоханість посунула велику історію кудись далеко у тло, решту життя розплачується.
зустрівшись із любов’ю, яка могла би стати порятунком, а виявилася прокляттям, легко в сюжеті про любов і лишитися, тож карпович старанно відсторонюється, зводячи довкола соньчиної розповіді метапрозові риштування з іще однієї історії — про модняцького, але вже трохи згаслого режисера, який у соньці знаходить натхнення, поштовх до згадування про власну ідентичність і шанс повернутися на сцену. це його вухами ми все чуємо, його уявою все бачимо, і ще питання, наскільки надійний із нього наратор. але навіть якщо він відчайдушно вигадує, прикрашає і недоговорює, саме в щілині між його і соньчиною історіями відбувається найцікавіше.
August 15, 2019
"(...) ten świat jest brudny nawet po deszczu".
July 14, 2021
Książka, która porusza swoją prostotą.
August 3, 2021
Potresna priča o zabranjenoj ljubavi između vojnika SSR-a i obične bjeloruske seljanke Sonjke. Kao i svaka priča koja je u kontekstu II svj.rata i ova je teška, bolna i tragična; priča o zlostavljanu u obitelji i svoj surovosti seljačkog života.
Ipak, prožeto narativnom ljepotom i jednostavnošću seoskog života (koji bi, vjerojatno, bio primamljiviji da se događao u neko drugo doba) pruža nam svojevrsnu slagalicu događaja.
Priču o Sonjkinoj sudbini saznajemo iz pripovijedanja Sonjke koja se povjerava pozorišnom reditelju Igoru koji zbog kvara na automobilu ostaje zarobljen u njenom selu.
U toku pripovijedanja Sonjka se podmlađuje, izbacivši teret svoje priče, a Igor postaje sve stariji slušajući tu tegobnu sudbinu.
"Mržnja, čak ako je žestoka i željezna, beznačajna je pored ljubavi. Tone poput zrnca pijeska u vodi, ne diže se poput sasušene koštice višnje."
"Prepričavala je svoj običan život iz mjesta u kojem su ljudi prekratko živjeli, jer ih jr povijest uplela u žbice svoga kotača, a ona je uvijek protiv ljudi. Povijest je uvijek protiv ljudi, a ponajviše - protiv žena."
Tema je jako teška, a i sam stil pisanja i rečenice su jako konfuzne na početku, ali u toku radnje postaje sve jasnije i stapa se u slagalicu. Zbog stila pisanja ocjena 3
Ipak, prožeto narativnom ljepotom i jednostavnošću seoskog života (koji bi, vjerojatno, bio primamljiviji da se događao u neko drugo doba) pruža nam svojevrsnu slagalicu događaja.
Priču o Sonjkinoj sudbini saznajemo iz pripovijedanja Sonjke koja se povjerava pozorišnom reditelju Igoru koji zbog kvara na automobilu ostaje zarobljen u njenom selu.
U toku pripovijedanja Sonjka se podmlađuje, izbacivši teret svoje priče, a Igor postaje sve stariji slušajući tu tegobnu sudbinu.
"Mržnja, čak ako je žestoka i željezna, beznačajna je pored ljubavi. Tone poput zrnca pijeska u vodi, ne diže se poput sasušene koštice višnje."
"Prepričavala je svoj običan život iz mjesta u kojem su ljudi prekratko živjeli, jer ih jr povijest uplela u žbice svoga kotača, a ona je uvijek protiv ljudi. Povijest je uvijek protiv ljudi, a ponajviše - protiv žena."
Tema je jako teška, a i sam stil pisanja i rečenice su jako konfuzne na početku, ali u toku radnje postaje sve jasnije i stapa se u slagalicu. Zbog stila pisanja ocjena 3
February 1, 2020
Jedva sam ju pročitala do kraja.
March 22, 2019
Така коротенька книжка – і так вивертає тебе «наізнанку». Сильна, щемка і болюча, від якої при цьому не можеш відірватися. Стиль, образність, мова також сподобалися (і довели до сліз). Хоча тут мій не улюблений нелінійний виклад і всі ці «театральні» ремарки. Радитиму читати всім.
July 24, 2017
Крізь історію життя однієї людини можна показати будь-яку епоху, але найчастіше так зображують саме Другу світову – період, що став каталізатором для блискавичного осмислення людьми своєї етнічною належності та місця, яке можеш і хочеш називати домом. Так було для багатьох, та не для всіх.
Жителі прикордоння завжди відрізняються від решти населення країни, адже є носіями не однієї культури, а кількох. Відповідно і відчуття належності окремої нації тут ослаблене. Так і показує своє життя жінка, що проживала у польсько-білоруському прикордонні. Випадковий попутній Ігор слухає її сповідь, вже старенької бабусі, що вперше і востаннє наважилася вивернути свою душу перед кимось, аби здобути бажаний душевний спокій.
Війна може мати і таке трактування, щасливе, якщо це був єдиний період твого життя, коли ти була взаємно закохана. Але це історія не тільки любовна, вона об’ємніше, глибша, змістовніша, ніж просто історія кохання на тлі війни. Навіть якщо це історія кохання з офіцером СС.
Жителі прикордоння завжди відрізняються від решти населення країни, адже є носіями не однієї культури, а кількох. Відповідно і відчуття належності окремої нації тут ослаблене. Так і показує своє життя жінка, що проживала у польсько-білоруському прикордонні. Випадковий попутній Ігор слухає її сповідь, вже старенької бабусі, що вперше і востаннє наважилася вивернути свою душу перед кимось, аби здобути бажаний душевний спокій.
Війна може мати і таке трактування, щасливе, якщо це був єдиний період твого життя, коли ти була взаємно закохана. Але це історія не тільки любовна, вона об’ємніше, глибша, змістовніша, ніж просто історія кохання на тлі війни. Навіть якщо це історія кохання з офіцером СС.
July 12, 2016
W świecie literatury napisano już wiele książek o kobietach i dla kobiet. Książek romantycznych, badających psychikę kobiet i książek o kobietach i ich życiu. Znajdziemy wśród tych publikacji książki naukowe, historyczne, obyczajowe, romanse, nowelki i opowiadania. Każda z tych książek blaknie odrobinę w moich oczach po przeczytaniu "Sońki".
Sońkę, główną bohaterkę powieści Ignacego Karpowicza poznajemy w momencie spotkania z wziętym reżyserem teatralnym. Samochód mężczyzny odmawia posłuszeństwa, zasięgu sieci telefonii komórkowych brak, jedyną duszą spotkaną na tym zapomnianym przez Pana Boga odludziu jest kobieta popasająca krowę. Sonia zaprasza mężczyznę do swojej nędznej chatynki, częstuje świeżym mlekiem i czekoladkami, które trzymała na specjalną okazję. Opowiada mu o swoim życiu, które skończyło się jeszcze przed wojną. Reżyser słucha, pochłania placki, zostaje na całą noc a w głowie układa nowy scenariusz...
Przerwane milczenie
"Sońka" to powieść o latach milczenia. O latach wymazanych z pamięci, o latach, w których skończyło się życie głównej bohaterki. Przed wojną ktoś wyrwał ją z objęć letargu, z objęć szaleństwa. Zmusił, by czuła i kochała. Wojna zbierała srogie żniwo, ciała wrzucano do anonimowych grobów, jednak dla Sonii, wojna była wolnością. Wolnością, która pozwoliła zdjąć kajdany, rozsupłać pętlę zaciśniętą na gardle. Pomimo tego, że straciła wszystko, w pewnym sensie odzyskała siebie. Kobietę, którą była.
"(...) ten świat jest brudny, nawet po deszczu."
Powieść Karpowicza nastraja czytelnika melancholijnie, może nawet zasmuca. Jest pełna samotności i nienawiści. Jedno dla mnie stało się bardzo wyraźne podczas czytania: opowieści Sońki były poniekąd opowieściami mojej babci. Pamiętam te rzadkie chwile, kiedy babcia wspominała czasy wojny, doły, które kopali i strzały, które przeszywały lasy, kiedy uciekali. Potrafiłam godzinami siedzieć, będąc dzieckiem i słuchać. Tak właśnie czyta się tę książkę - jakby się słuchało historii, które realnie miały wpływ na naszych bliskich.
Podsumowanie
"Sońka" to przede wszystkim powieść o kobiecie, która potrafi przetrwać wszystko. Kobiecie, która nie pragnie sławy, sukcesu czy apartamentu w pięknej dzielnicy. Kobieta, którą Karpowicz opisuje miała wszystko, czego potrzebowała do szczęścia i za to musiała ponieść karę. Musiała zapłacić.
Jest to powieść pełna tragedii i życiowego smutku, nagromadzonych emocji, splątanych ciał i baśniowej poniekąd otoczki. To niezwykła, pulsująca życiem i emocjami historia. Wielowarstwowa. Piękna a jednocześnie przerażająca. Takie historie pisze życie i może właśnie dlatego wniknęła we mnie tak głęboko, poruszyła w mojej duszy tak wiele strun i zapadła w pamięć na bardzo długo.
Nie jest to powieść łatwa, bezpieczna, relaksująca - nie pozostawia na czytelniku suchej nitki. Zalewa nas poetyką akapitów i magicznym realizmem, którego nie sposób nie pokochać. Jednocześnie otula w dziwny i niezwykły sposób, by zaraz potem wyrwać nas i porzucić na skraju rozpaczy. Powieść monument, powieść majstersztyk.
Polecam z głębi swego wstrząśniętego serca.
[https://antymateriablog.wordpress.com...]
Sońkę, główną bohaterkę powieści Ignacego Karpowicza poznajemy w momencie spotkania z wziętym reżyserem teatralnym. Samochód mężczyzny odmawia posłuszeństwa, zasięgu sieci telefonii komórkowych brak, jedyną duszą spotkaną na tym zapomnianym przez Pana Boga odludziu jest kobieta popasająca krowę. Sonia zaprasza mężczyznę do swojej nędznej chatynki, częstuje świeżym mlekiem i czekoladkami, które trzymała na specjalną okazję. Opowiada mu o swoim życiu, które skończyło się jeszcze przed wojną. Reżyser słucha, pochłania placki, zostaje na całą noc a w głowie układa nowy scenariusz...
Przerwane milczenie
"Sońka" to powieść o latach milczenia. O latach wymazanych z pamięci, o latach, w których skończyło się życie głównej bohaterki. Przed wojną ktoś wyrwał ją z objęć letargu, z objęć szaleństwa. Zmusił, by czuła i kochała. Wojna zbierała srogie żniwo, ciała wrzucano do anonimowych grobów, jednak dla Sonii, wojna była wolnością. Wolnością, która pozwoliła zdjąć kajdany, rozsupłać pętlę zaciśniętą na gardle. Pomimo tego, że straciła wszystko, w pewnym sensie odzyskała siebie. Kobietę, którą była.
"(...) ten świat jest brudny, nawet po deszczu."
Powieść Karpowicza nastraja czytelnika melancholijnie, może nawet zasmuca. Jest pełna samotności i nienawiści. Jedno dla mnie stało się bardzo wyraźne podczas czytania: opowieści Sońki były poniekąd opowieściami mojej babci. Pamiętam te rzadkie chwile, kiedy babcia wspominała czasy wojny, doły, które kopali i strzały, które przeszywały lasy, kiedy uciekali. Potrafiłam godzinami siedzieć, będąc dzieckiem i słuchać. Tak właśnie czyta się tę książkę - jakby się słuchało historii, które realnie miały wpływ na naszych bliskich.
Podsumowanie
"Sońka" to przede wszystkim powieść o kobiecie, która potrafi przetrwać wszystko. Kobiecie, która nie pragnie sławy, sukcesu czy apartamentu w pięknej dzielnicy. Kobieta, którą Karpowicz opisuje miała wszystko, czego potrzebowała do szczęścia i za to musiała ponieść karę. Musiała zapłacić.
Jest to powieść pełna tragedii i życiowego smutku, nagromadzonych emocji, splątanych ciał i baśniowej poniekąd otoczki. To niezwykła, pulsująca życiem i emocjami historia. Wielowarstwowa. Piękna a jednocześnie przerażająca. Takie historie pisze życie i może właśnie dlatego wniknęła we mnie tak głęboko, poruszyła w mojej duszy tak wiele strun i zapadła w pamięć na bardzo długo.
Nie jest to powieść łatwa, bezpieczna, relaksująca - nie pozostawia na czytelniku suchej nitki. Zalewa nas poetyką akapitów i magicznym realizmem, którego nie sposób nie pokochać. Jednocześnie otula w dziwny i niezwykły sposób, by zaraz potem wyrwać nas i porzucić na skraju rozpaczy. Powieść monument, powieść majstersztyk.
Polecam z głębi swego wstrząśniętego serca.
[https://antymateriablog.wordpress.com...]
June 26, 2017
Для мене “Сонька” Карповича пройшла майже непомітно. Прочитав її за один ранок. Книга чудова, але рефлексувати на підняті теми бажання нема.
Можливо це через те, що книга для мене видалася закороткою, і я не встиг в неї повністю зануритися.
Можливо це через те, що мені давно відомо про насильство під час другої світової, яке не мало меж. А тим паче про насильство над жінками (і також привіт Алексієвич). Тож ще одна книга доповнює картину, але вже не бентежить.
Можливо це через те, що я чоловік, і мені складніше співпереживати жінці. Хоча перед цим я прочитав іншу книгу, де головним персонажем була жінка, і вона мене розчулила на 10\10.
Можливо це через те, що я не вірю в цю любов, яка зриває дах, любов на все життя — вважаю, що зриваєш ти собі дах сам, бо надто ідеалізуєш для себе кохання, не вмієш себе опанувати, зрозуміти, зупинити.
Та й потім, от є сюжетна лінія про Соньку — але вона так… затулена театральною пост-обробкою, що пройнятися нею майже неможливо (мені). Автор наче щохвилини нагадує — це історія, яку герой запаковує в театральну виставу (а отже спотворює), яка запакована в книжкову повість (а отже подвійно спотворена).
Олександр Михед якось згадував про епізод, де іде білий розворот, і от тоді стає направду страшно. Це справді сильний і креативний хід, але він мене не чіпляє. Відсутність тексту = відсутність картинки = відсутність думки\емоції\відчуття\реакції. Певно, це суб’єктивно.
Одна з важливих під-тем книги — що таке бути зґвалтованою жінкою. Якщо вирізати ці ґвалтування, історія залишиться плюс-мінус тією самою, бо вона не про це. І що, значить, це додано, аби напустити більше цього “чорного горору”, згустити фарби, довести рівень насилля до екстремуму? Ну, в такому випадку я тут відчуваю маніпуляцію.
Врешті, Сливинський наприкінці пише, що автор писав книгу 8 років, що Сонька справді існувала, хоч Карпович її ніколи не бачив, і що він цією книгою закриває свої гештальти. От мені після цього одразу стало легше сприймати цю книжку, типу, ага, то це твір для аутотерапії, а я просто підглянув, як він це зробив, окей!
Ну і як тут не згадати “Століття Якова”, де так само нежданий гість спричиняє сторічного старця до оповіді. Там теж сюжет вельми щільний (в районі 200+ сторінок, здається), і хоча написаний він класично, без цього постмодерного клаптикового шиття, а отже дещо банально, масово-популярно, якось Лису я повірив більше.
Можливо це через те, що книга для мене видалася закороткою, і я не встиг в неї повністю зануритися.
Можливо це через те, що мені давно відомо про насильство під час другої світової, яке не мало меж. А тим паче про насильство над жінками (і також привіт Алексієвич). Тож ще одна книга доповнює картину, але вже не бентежить.
Можливо це через те, що я чоловік, і мені складніше співпереживати жінці. Хоча перед цим я прочитав іншу книгу, де головним персонажем була жінка, і вона мене розчулила на 10\10.
Можливо це через те, що я не вірю в цю любов, яка зриває дах, любов на все життя — вважаю, що зриваєш ти собі дах сам, бо надто ідеалізуєш для себе кохання, не вмієш себе опанувати, зрозуміти, зупинити.
Та й потім, от є сюжетна лінія про Соньку — але вона так… затулена театральною пост-обробкою, що пройнятися нею майже неможливо (мені). Автор наче щохвилини нагадує — це історія, яку герой запаковує в театральну виставу (а отже спотворює), яка запакована в книжкову повість (а отже подвійно спотворена).
Олександр Михед якось згадував про епізод, де іде білий розворот, і от тоді стає направду страшно. Це справді сильний і креативний хід, але він мене не чіпляє. Відсутність тексту = відсутність картинки = відсутність думки\емоції\відчуття\реакції. Певно, це суб’єктивно.
Одна з важливих під-тем книги — що таке бути зґвалтованою жінкою. Якщо вирізати ці ґвалтування, історія залишиться плюс-мінус тією самою, бо вона не про це. І що, значить, це додано, аби напустити більше цього “чорного горору”, згустити фарби, довести рівень насилля до екстремуму? Ну, в такому випадку я тут відчуваю маніпуляцію.
Врешті, Сливинський наприкінці пише, що автор писав книгу 8 років, що Сонька справді існувала, хоч Карпович її ніколи не бачив, і що він цією книгою закриває свої гештальти. От мені після цього одразу стало легше сприймати цю книжку, типу, ага, то це твір для аутотерапії, а я просто підглянув, як він це зробив, окей!
Ну і як тут не згадати “Століття Якова”, де так само нежданий гість спричиняє сторічного старця до оповіді. Там теж сюжет вельми щільний (в районі 200+ сторінок, здається), і хоча написаний він класично, без цього постмодерного клаптикового шиття, а отже дещо банально, масово-популярно, якось Лису я повірив більше.
January 7, 2020
Zacząć rok od takich książek to niebezpieczna sprawa, bo już od samego początku poprzeczka będzie wysoko postawiona dla innych tytułów. Kiedy rok temu czytałam „Miłość”, dochodziły do mnie opinie, że to słaba książka w porównaniu z „Sońką”. Ja mimo wszystko pozostanę fanką właśnie tego pierwszego tytułu, ale „Sońka” również wywarła na mnie ogromne wrażenie. Ten język, ta baśniowość, ta prosta historia przedstawiona w taki sposób, że na prostą nie wygląda. Dla takich książek warto żyć.
April 26, 2020
4,5 ⭐️
April 30, 2021
Genialna
October 4, 2016
Це дуже гарна книжка. Про любов і зраду, про можливість прощення і неможливість, про маленьку-маленьку людину у великій-великій історії, яка ніколи не приносить нічого доброго в одне окреме маленьке життя. Сонька жила на кресах, розмовляла своєю, не схожою на польську, мовою, нікого не цікавила, і її не цікавило нічого, крім того, що сталося на війні. У Соньки життя закінчилося з війною. Все, що було потім, - не життя. Та вона проіснувала ще дуже довго, щоб дочекатися того, хто її вислухає. Цією людиною став режисер Іґор, який і переповів Сонькину історію усім.
Переклад Остапа Сливинського - блискучий!
Переклад Остапа Сливинського - блискучий!
May 16, 2020
Ahora mismo, nada mas terminarlo, tengo sentimientos encontrados respecto a si me ha gustado o no. La historia es algo que ya se ha visto muchas veces, pero resulta entretenida. El libro está bien escrito. Pero ese aspecto "satírico, subversivo y político" que menciona la crítica es algo que no me ha terminado de convencer - o no he sido capaz de verlo. Quizás cogí este libro con las expectativas demasiado altas. El tema de dónde poner los límites al construir ficción a través de la realidad puede resultar interesante, pero a lo largo del libro cuesta distinguir entre las partes que de verdad tienen esta intención y las que estaban cayendo en ese mismo error que tratan de criticar.
November 6, 2014
Powiastka niezwykła, wielogłosowa, pomimo iż narratorka wydaje się być jedna. Historia wojennej dramatycznej miłości, która nie miała prawa się przytrafić zamknięta niczym w mydlanej bańce wspomnień, zamknięta w czasie, zagubiona w przestrzeni. Ostatnia spowiedź, dzieje życia, które dają ukojenie, zamykają pewien rozdział i ożywają już dla kogoś innego. Perełka, do zaczytania się i zapomnienia na jeden wieczór.
March 1, 2020
Impressionant. Llegiu-lo,
September 27, 2025
wspaniała w swojej prostocie, Karpowicz pisze pięknie
March 19, 2025
Aż mi wstyd, że podczas gdy historia książki dzieje się dosłownie kilka kilometrów od mojego domu, ja sięgnęłam po nią dopiero, gdy zadano mi ją do przeczytania na studia. Wyjątkowa i łamiąca serce. Zainspirowała mnie do większego zainteresowania się kulturą mojej własnej małej ojczyzny, bo jak właśnie zaczynam odkrywać, jest ona bardzo bogata.
July 8, 2020
Ambos personajes son apasionantes, pero Sońka destaca por su fortaleza. Su desarrollo es muy profundo y meticuloso.
El estilo del autor permanece impregnado de dolor y tristeza de principio a fin. Además, con capítulos muy cortos, provoca que no puedas soltar el libro.
El escritor logra provocar sensaciones de tristeza y dolor, pero también de confusión, pues hay ciertos detalles que tardan en ser obvios.
La historia de Sońka me ha atrapado con fuerza entre sus páginas. Es una historia con la que se sufre, pero la forma en la que es transmitida merece mucho la pena.
Recomendado para amantes de la novela histórica, especialmente basadas en la segunda Guerra Mundial.
El estilo del autor permanece impregnado de dolor y tristeza de principio a fin. Además, con capítulos muy cortos, provoca que no puedas soltar el libro.
El escritor logra provocar sensaciones de tristeza y dolor, pero también de confusión, pues hay ciertos detalles que tardan en ser obvios.
La historia de Sońka me ha atrapado con fuerza entre sus páginas. Es una historia con la que se sufre, pero la forma en la que es transmitida merece mucho la pena.
Recomendado para amantes de la novela histórica, especialmente basadas en la segunda Guerra Mundial.
January 18, 2023
A clever, engaging piece of work, nudging the reader into seriously considering questions all too often sidestepped: What is lost when Life is “translated” into Art? To what extent is “the story” an artifice that goes beyond the control of the teller? Does the author have “any real power to influence the lives of his characters”? Can we protect ourselves from the cold breath and stare of History?
January 10, 2024
Tak krótka powieść, a tyle treści w sobie mieści, tyle ładunku emocjonalnego, tyle pięknych cytatów.
Świetna rzec, a do tego jak napisana, język mnie wprost oczarował.
Widać, że autor włożył całe swoje serce w tę historię.
Książki wysłuchałam w formie słuchowiska, które serdecznie polecam, jest genialne zrobione, mamy tu dźwięki otoczenia, klimatyczną muzyczkę w odpowiednich momentach, jakieś ludowe przyśpiewki, a lektorka podkładająca głos pod tytułowa Sońkę - wow. ❤️
Świetna rzec, a do tego jak napisana, język mnie wprost oczarował.
Widać, że autor włożył całe swoje serce w tę historię.
Książki wysłuchałam w formie słuchowiska, które serdecznie polecam, jest genialne zrobione, mamy tu dźwięki otoczenia, klimatyczną muzyczkę w odpowiednich momentach, jakieś ludowe przyśpiewki, a lektorka podkładająca głos pod tytułowa Sońkę - wow. ❤️
August 11, 2020
Quina narrativa més increïble i quina evolució de la història. Aquesta novel·la és un joc metaliterari que et captiva, et confón i t'atrapa. L'autor et porta on ell vol i no pots fer res per evitar-ho, i és que ni ho intentes. Em sorprèn com és que no s'ha parlat més d'aquesta obra i de la literatura que presenta.
Displaying 1 - 30 of 181 reviews