A Traveler Disguised: The Rise of Modern Yiddish Fiction in the Nineteenth Century

by Dan Miron

In an exposition of writer S.Y. Abramovitsh, this work shows the symbolic importance of his central character, Mendele the Bookseller, and explores the history of Yiddish fiction in Russia during the 19th century.

376 pages, Paperback

First published January 1, 1973

Reviews

[Ярослава · Rating 5 out of 5]

(витягую свої давні враження з жж, пробачте на слові)

Головна теза Дана Мірона така: між статусом мови і формами твореної нею літератури існує прямий зв'язок. Складно розглядати одне без іншого. У ХІХ ст. їдиш сприймають як упосліджену мову, жаргон, позбавлений онтологічної глибини. Він не є ані святим івритом (писання яким давало б екзистенційні плюшки), ані мовою неєврейської більшості (набуття якої означало б асиміляцію у прогресивну культурну спільноту, відмову від релігійної реакційності і т.д.). Для єврейського просвітництва (Гаскали) їдиш – жаргон, який відділяє євреїв від їхніх сусідів і прирікає на ізоляцію від цивілізації, не повноцінна мова, а суміш ламаної німецької із ламаним івритом. Єдиною "легітимною" причиною писати їдишем були, власне, просвітницькі проекти: треба нести світло знань темним масам, темні маси володіють лише їдишем, отже, треба їх їдишем переконувати прогресувати до вищої культури і до вищої мови. Десь до ХХ ст. їдишем і івритом пишуть одні й ті ж люди, просто за різними мовами закріплені різні стилістичні рівні й жанри (при цьому в творах івритом автори часто вважають за потрібне пояснити, чому вони пишуть ще й їдишем, хоча володіють івритом на достатньому рівні - але не навпаки). Мірон стверджує, що саме тому в їдишній літературі ХІХ ст. стільки авторів писали під псевдонімами (як і, між іншим, в українській, фактично кожен перший!): по-1, дається взнаки віра в нелегітимність їдишу, яка спонукає дистанціюватися від нього бодай на такий спосіб. По-2 - це вже важливіше - саме на прикладі творенні іронічних персон-альтер еґо автора цікаво аналізувати перетин між статусом мови й естетикою. Їдиш сприймають як усну мову "народу", деіндивідуалізованого колективу, від якої відчужений автор (який дивиться на народ збоку і згори) і все індивідуальне загалом. Книжки їдишем писалися для читачів (які не володіють жодною іншою мовою), а не для письменника, й обмежені не його хистом і можливостями, а горизонтом знань читачів. Тому автори вимушені говорити фальсифікованим голосом «простого єврея», а не своїм власним голосом. Писання ставало безперервним процесом самовідчуження чи й самознищення; їдишем - зовнішнім щодо свідомості автора - можна було писати тільки міметично. Він був мовою спілкування, а не медитації, отже, міг існувати тільки в мовленні, отже, драматично. Так в їдишній літературі виникають - хто в курсі - Менделе Мохер-Сфорім (персонаж, який пожирає автора) і оповідач Шолом-Алейхема. На стилістичному рівні на передній план, очевидно, виходить те, що формалісти потім назвуть "сказом": і не дивно, що й "сказ" фіксують саме на прикладі Гоголя. Бо в українській літературі розгул рівно тієї ж теми (щоправда, на кілька десятиліть раніше): тут і Рудий Панько Гоголя, і Кобзар-Дармограй Шевченка, і т.д., і т.п.
У зв'язку з цим в літературі їдишем не можуть постати класичні автобіографії. Автори (приклад: Шолом-Алейхем, Лінецкі, врешті, Абрамовіч, який Мохер-Сфорім) знічуються, колупають піч, пишуть у третій особі, гопки скачуть. Вони не можуть відкрити читачам "своє істинне, приховане "Я"", бо перша особа, від якої вони говорять, намагаючись створити атмосферу невимушеної автентичної балачки, до них насправді не відсилає: між "я" і іншим "я" завжди лишається свідома двоїстість і перформативність. Їхні псевдоніми й іронічні персони, прив'язані до псевдонімів, зазвичай служать об’єктифікації образу себе як митця, що й дає змогу стати митцем. Тому, працюючи з такими літературами, не досить назвати щось псевдонімом: треба аналізувати, яка мистецька специфіка використання нового імені, які функції за ним закріплюються і т.д.
Оскільки їдиш подають як мову "простих людей", ті, хто пишуть ним, неодмінно наголошують на відчутті браку історичної традиції й глибини, відсутності накопичення літературного досвіду - хоча якийсь масив літератури їдишем тоді вже є. Ті, хто писали їдишем, вважали, що ця їхня діяльність - поза історією, а отже, не має ані минулого, ані майбутнього. (Те ж відбувалося і з укрліт - чого варта тема ""Енеїда" як початок укрліт", ніби не було всієї ранішої історії). Менделе Мохер-Сфорім ("батько" літератури їдишем, такий їхній Котляревський) ще в 1880ті писав, що "їдиш був порожнім глеком; ним писали тільки якесь дурне белькотіння, твори недорікуватих простаків, людей без імені". І тоді ж амбітні митці починають наступ на такий образ їдишу з кількох напрямів.
По-перше, Шолом-Алейхем починає творити традицію. Щоб легітимізувати відчуття традиції, 30-літній ША описує заледве 50-літніх письменників-попередників як старозавітних старців, поглиблюючи відчуття історії. Канон літератури їдишем і образи багатьох письменників - це такий же винахід ША, як Тев’є-молочник. І він був збіса добрим письменником, все у нього вдалося: на початку 1880х їдишні письменники ще й не підозрюють, що в них є традиція - а в 1890-ті у них вже є канон із класиками, а гарвардські професори пишуть історію літератури їдишем.
Інша лінія наступу - естетична, тут в авангарді Й.Л. Перец. У ті раніші часи, коли їдиш використовували дидактично, його пов'язували з негарним: їдишем можна говорити з тими, хто не знає жодної іншої мови, щоб їх переконати, що треба вчити інші мови й долучатися до інших культур. Їдиш подають як щось негарне, недосконале, чого треба позбутися: негарне теж може мати естетичну функцію, окреслюючи естетичні норми через заперечення. Так от, а Перец стверджує, що література, щоб бути дидактичною, мусить бути ще й гарною.
And the rest, as they say, is history: їдишем розвивається гарний модернізм, доки не згинув - де в газових камерах, де під тиском того ж івриту.