Собор

by Oles Honchar

Події роману розгортаються у середині ХХ сторіччя у селищі Зачіплянка. Серце Зачіплянки — давній собор, який був зведений ще запорізькими козаками і відтоді був мовчазним свідком зміни епох і владарів. Собор обертали на склад зброї, на сховище для комбікорму… Колись величний, а тепер — обшарпаний та вицвілий, він чекає на нову долю. Місцеві горе-керівники жадають знести собор і побудувати на його місці «кафе для трудящих». На захист собору стають студент Микола та дівчина Єлька, у серцях яких ще живуть справжні почуття та щирі мрії…

Genres: Fiction, Classics, Ukrainian Literature, Ukraine, Religion, 20th Century, Adult

336 pages, Hardcover

First published January 1, 1968

About the author

Ukrainian Soviet writer and public figure. He also was a veteran of World War II and member of the Ukrainian parliament.

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Харківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Харківського університету.

У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Харківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі, тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті.

Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вже перший роман Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі «Вітчизна» (1946—1948 рр.). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року; за «Злату Прагу» — 1949 р.).

Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).

Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам’яток минулого. Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому КПРС О. Ватченка, підтриманою українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з’явився удруге тільки через двадцять років.

Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бригантина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida», «Чорний Яр» (1986), а також — літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Reviews

[Valentyna Merzhyievska · Rating 4 out of 5]

Коли ми записували випуск ПереФарбований лис про цей твір, згадалась думка проте, що якщо зараз знімати псевоісторичні фільми із дотриманням новітніх норм гендерного чи расового балансу — коли кожний другий римський сенатор буде жінкою, а кожний третій солдат Першої світової - чорношкірим, то невдовзі нове покоління перестане розуміти, з чого взагалі виникла боротьба за рівні права.

Якщо декомунізувати шкільну програму і навколишній простір настільки, що витравити геть усе радянське — складно буде пояснювати, що саме було не так.

Тому особливо цінно залишати окремі твори і додавати сучаного прочитання. І "Собор" Гончара — дуже вдалий для такої мети твір. Він вхоплює чимало ознак радянського способу життя, ознак часу, сукупності поглядів і, водночас, за часів СРСР його вважали антирадянським.

Але, звісно, ми говоримо не лише про це. Тож, слухайте обов'язково.
Чого варте одне тільки обговорення ставлення до батьків :)

https://youtu.be/fcycG6nhluc

[Anna Petruk · Rating 5 out of 5]

[Іван Синєпалов · Rating 3 out of 5]

Повільне, медитативне чтиво.

Коли "Собор" називають філософським романом, то мають рацію. Це навіть не роман скоріше, а просто трактат, оформлений чудернацьким художнім чином, аби дійти до ширшого кола читачів.

Це історія про історію, про тяглість. Про націю. І про Маріуполь врешті-решт! Чому ніхто з тих, хто нахвалював мені "Собор", включно із учителькою української літератури у школі, ніколи не казав мені, що це книга, у тому числі, і про Маріуполь? Не тільки тематично: металургії тут більше, ніж, власне, собору. Але й фактично: і Азовсталь згадується одного разу, і в іншому місці - Маріуполь теж.

Якби я це знав, то, може, дістався б до "Собору" раніше. Не факт, що зрозумів би. І не факт, що він мені сподобався би більше, ніж сподобався зараз; радше навпаки. Але міг би прочитати раніше.

Найкраще у книзі - це два епізоди зі спогадами. Про Яворницького з Махном і про Індію. Їх читати було справді легко й цікаво. Все інше - важче. Але сюжет загалом тут річ другорядна, він накреслений схематично, широкими недбалими мазками. Персонажі говорять однаково, бо й самих персонажів як таких не існує: говорять тільки автор і антиавтор, вибудовуючи майже платонівський діалог.

А сам собор - поза сюжетом, над сюжетом. Вічний, як і народ, який його породив.

[Pip · Rating 4 out of 5]

The Cathedral pits the utilitarian and filthy ore smelting plant against the dilapidated, but inspiring cathedral, ignored during the Soviet era and used as a grain store. "The plants covered the whole horizon with smoke. They had no days off. Day and night they smoked with epic calm. The cathedral exuded its soft silhouette from the sky. It stood on the distant horizon, protruding through in the transparent blue haze of distance. From a different perspective the cathedral domes and the plant chimney seemed to come together, to unite into one ensemble the edifices of the old and the new age".
The story is set in a village with traditional small town concerns and customs, but where the major employer is the factory where workers, despite the atrocious conditions are proud to contribute to the progress of the Soviet Union by forging steel. That the Cathedral has survived is a miracle of luck rather than design. It is mostly ignored, until a iron plaque, stating that the Cathedral had been erected by Cossack monks in memory of historical circumstances, is mysteriously removed by an ambitious Party official, who believes that demolishing the Cathedral in favour of a marketplace, will further his Party career. That the Cathedral may be threatened becomes a concern for the village, despite the day to day neglect it has suffered. In a discussion between two students, who have been commandeered for the grain harvest, one says," A cathedral like this doesn't belong to you or me; more correctly stated, it does not belong to us alone. It belongs not only to the nation which created it, but to all the people of the planet". Which reminds me of the destruction of the Buddhas of Bamiyan. I haven't been anywhere near the Ukraine, although I travelled one summer across Russia by train, and feel that Honchar's descriptions of the countryside were vividly expressed. His love of the acacias and the oaks, the marshes and the Lakes, and the Dnieper river in particular were all beautifully described. How bitter is the contrast to the television images we have of a stark, barren and destroyed region now. And I am vividly reminded of noting a beautiful old church in Moscow being used to store coal on my visit there in 1990.
Honchar describes how life is circumscribed by the need to have a passport in order to obtain a job, how petty officials dictate public life, how workers depend on state support for recreational activities and for holidays, the conditions of the factory workers, and how people survive by employing traditional farming and gardenign skills, all in passing while introducing the characters who live in the village. It is a wonderfully evocative plea for art and beauty instead of utilitarianism.

[Anton · Rating 3 out of 5]

Дуже переоцінена книжка, де багато пафосу, шаблонності та сентименталізму, що часом переходить у кіч. Можна було би спробувати назвати його "важливим висловленням", але по-факту тут, разом із критикою партійної бюрократії, є також і "дружба народів". Гончар вірить, що в союзі все буде ок, якщо трошки-трошки його поправити.

І так, приміром, Сверстюку + народникам-шістдесятникам це могло відгукуватися. Але естетично ця книжка слабка, навіть в чомусь шаблонна. Хороший комсомолець перемагає поганого комуняку, вирішує всі проблеми, "а на Україні лад і спокій". Якщо з книжки витерти всі суперечливі моменти, вийде звичайна ура-піднесена радянська книжка, якими ми сьогодні топимо пічки у хатах.

Нам дуже важливо сепаруватися від Гончара. Він мусить стати історією і з естетичної, і з ідейної точки зору.

Якщо мені не вдалося вас у цьому переконати, спробуйте почитати відгуки Кошелівця про цю книжку. Вона є тут: Можна одверто? або Туга за катарсисом.

[Ole Siam · Rating 4 out of 5]

"Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!"

[Лідія Кузьменко · Rating 5 out of 5]

Книги треба перечитувати в пізно у віці. Зі школи в мене не лишилося спогадів про сюжет. Лише враження про тягучість та плавність мови і слова "собор у риштованні".
Зараз я прочитала цей твір з іншим досвідом, живучи в іншому історичному середовищі, несучи в серці біль десятків росіянами знищених соборів.
Про що роман? Про плин життя середини 60-х років в індустріалізованій частині України, на її півдні - чи то Дніпро, чи Запоріжжя описує? Скоріше Дніпро, бо саме там збирав старожитності Яворницький.
Село Зачіплянка славиться своїм старовинним, вісімнадцятого століття, козацьким собором. А живуть тут в основному - металурги, заводчане. Люди, які працюють на заводах, що розкинулися на іншому березі Дніпра.
Чи є тут головний герой? І є, і немає. Собор тут головний герой, а характери людей розкриваються навколо нього. І студента-металурга, але в душі поета, Миколи. І старого Ягора. І Володьки Лободи, склизького функціонера. І Єльки, дівчини з степового села, що втрата матері заносить її до Зачіплянки. І Івана Баглая, який поїхав запускати металургійний комбінат в Індію. І дружини його, Віруньки. І баби Шпачихи...
В чому Олесь Гончар майстер, так це в тонкій іронії, з якою він змальовує реальність України. Якщо і згадується СРСР, то виключно через слово "совєти". Не просто з іронією: змальовує недолугість політик, будинки мурашники, ніби і не на людей розраховані; гігантизм, за яким не видно людину. Відчувається, що болить йому сильно Каховське море, яким затопили плавні, луки і місця козацької слави. Говорить з глибокою любов'ю, сумом і болем про минувшину України - про козацькі часи, про роль Московії, про дух і вольність. Про махновців. Про страшне формування Дніпра у 1943 - дуже коротко, але хльостко і зрозуміло...
Сьогодні, коли частини лівобережної України окуповані Росією, читається цей роман по-особливому. Закрила останню сторінку, і одразу схотіла перечитати знову.

[Kristel · Rating 4 out of 5]

This is a novel of the Ukraine. Oles Honchar wished to promote and preserve Ukrainian culture. The author’s previous books were well received but not this last. Here is an excerp from Wikipedia, “A sad fate was destined for the next Honchar's novel Sobor (Cathedral, 1968). In comparison with "Tronka" the novel is much more closer to the traditional realism with broadly distinct positive and negative characters. The struggle for the revival of spirituality, for the historical memory of people as the foundation of decency in relationships between people is situated in the epicenter of story. The prototype of the cathedral in the novel served the Novomoskovsk Holy-Trinity Cathedral (Dnipropetrovsk Region). The Dnipropetrovsk Region Communist Party leader Oleksiy Vatchenko recognized himself in the image of a negative character the soulless party member opportunist who deposited his father in a retirement home. Being a friend of Leonid Brezhnev, Vatchenko requested a ban on the novel. The novel was published only in magazines, while the already printed copies of the book were confiscated and the translation to the Russian language was suspended. Despite the attempts to protect the piece (articles of Mykola Bazhan and others) it was prohibited and the mentioning about it has ceased. The only thing that saved Honchar from further prosecutions was his position in the Writer's Union.”

I enjoyed this book, I found the story to be poetic in many ways. It was love story as well as a story of the Ukraine and of communism and the human spirit. As stated above, the characters were positive and negative. I thought there was a fair amount of philosophy in this work. Because of the censer of this book it can be found as a pdf file on -line and was published by the St. Sophia Religious Association of Ukrainian Catholics in Philadelphia in 1989.

[Таня Козловець · Rating 4 out of 5]

"Душевно пише мужик" - так сказав мій знайомий, коли я поділилася враженнями від книг Гончара.

Я сумнівалася. З інтернету дізналася, що він отримував нагороди від Москви. Як відомо за радянських часів їх отримували потрібні люди. І справді, спочатку здалося, що його книги це оспівування укладу життя тих часів. Та чим більше слів, речень, абзаців я полишала позаду тим більше моя думка змінювала свою полярність.

Гончар описує життя, як воно було після війни та у 60-х. Він не вихваляє радянську систему, просто вимальовує, як було насправді. Розповідає про життя селян та робітничого класу українського степового регіону. Так, він постійно вживає саме Україна. Жодної згадки про СССР.

Коли читала за звичкою намагалася виокремити головних героїв, центральну любовну лінію, але Гончар зумів мене здивувати. Кожен герой книги - головний, усі вони пов'язані і розкриті напрочуд детально. Хоча "Собор" та "Тронка" не великі за обсягом. У жодній з книг немає абсолютно негативних чи позитивних персонажів. Кожен справжній. Має свої чесноти та недоліки. Хоч деколи здавалося, що я відчуваю негатив до певного героя чи героїні та подальше знайомство розкривало грані кожного ширше.

Книги можуть здатися нудними. Не кожен готовий читати про 60-ті. Не кожному буде таке цікаво. Це минуле. Мені було цікаво тому що на цей час припало дитинство, юність та молодість моєї мами. Я хотіла дізнатися, як їй було.

Якщо вам хочеться історії трохи гіркої та водночас солоної від морського вітру. Гарячої від розпашілих українських степів. З запахом сухої трави та свіжістю дніпровських хвиль. Наповненої звуками тронки чи дзвонів собору. Читайте ♥️

Я погоджуюся - душевно пише мужик!

[Stacy · Rating 3 out of 5]

"Charish the cathedrals of your souls"...

This novel is not as warm as Дім на горі, as action-fulfiled as Диво, it is special in its own way. Fates of different people from different ages (even centuries) interweave with the destiny of the old cathedral. This monument of kozak's barocco isn't the main hero, no. It is a landscape for pepole's life, an unseperable part of everydays living. People from Zachiplanka are ф part of it and it is a part of them. What a fanciful pattern of life!

[Rosemary · Rating 3 out of 5]

This was a very interesting book for someone who knows very little about Ukraine. Written and set in the 1960s during Soviet times, it follows several inhabitants of a town with a disused cathedral whose future is uncertain.

I wanted to enjoy it more, but I was often confused because of the many characters with their different points of view and stories that sometimes came together but often didn't. There seemed to be too many stories for one book.

But I enjoyed many parts of it, and I appreciated the perspective on Soviet Ukraine and how the people saw their history - both recent, with many references to World War II, and more distant, with the frequent invocation of the Cossacks.

[Настінька · Rating 5 out of 5]

Прочитати якийсь із його творів мене спонукав в першу чергу інтерес до постаті Олеся Гончара, про яку я потрохи дізнавалась з книжок про Шістдесятників та Дисидентів, з їхніх мемуарів, де його згадували не тільки з повагою, а і з вдячністю.
Червоноармієць, згодом системний літератор, який використовував своє становище для захисту молодшого, бунтівного покоління від верхівки, яка після публікації «Собору» розпочала в пресі і його цькування. І цькували би його у всі часи, бо такого оголення квазімодерної руйнації не пробачив би жодний режим, навіть теперішній.
Протиставлення вічного та політичного, вічного та сучасного.
Лейтмотив множини окремих (спочатку) сюжетних ліній – в індустріальному місті десь між Дніпропетровською та Запорізькою областями в рамках боротьби з козаччиною пропонують демонтувати собор козацького бароко, який використовують як склад, та встановити замість нього критий ринок. Знайомо? Ліквідація всього що має історію та душу комерсантами та ідейними браконьєрами під прикриттям поступу та модерну мало змінилась з часів написання роману в шістдесятих.
Українство, радянство та наш південний схід перетинаються тут гармонійно, без протиставлення, тільки і спробуй відокремити тут національне від регіонального від державного.
Металурги, червоноармійці, атеїсти, повоєнні сироти, махновці, колгоспники, чиновники – через протиставлення їх на сторінках, вічне проти сучасного, для читача відбувається примирення, велике примирення себе з історією, коли серед внутрішнього неначе підліткового ресентименту до історії своїх пращурів та свого народу починають тліти і розуміння, і пошана.

Для тих, кому повоєнне покоління здається табуном, вихованим на голубих огоньках.
Для тих, хто хоче знати яким буде повоєнне покоління майбутнього.
Для тих, хто хоче сповідувати ідею створення, а не ідею винищення.

Тепер я поспішаю гуглити ілюстровані всеможливості про козацьке бароко.

[Abbie Lewis · Rating 5 out of 5]

Beautiful in its simplicity: depictions of nature and individual culture in the face of interminable industrialisation and the push of Soviet internationalism.

[Anna Glezina · Rating 4 out of 5]

Not my favorite but is definitely a powerful read.
I like how there is not much going on but the focus is primarily on feelings, ideas and a thrive for perfection.

[Тимощук В'ячеслав · Rating 2 out of 5]

Одна з моїх найулюбленіших локацій, із тих, в які уже ніколи не потрапиш - це київський велотрек до реконструкції. Я любив приходити туди влітку, після якогось спекотного дня, увечері, коли нагрітий за день бетон починає вистигати. Мене знали охоронці парковки, що притулилася до треку і без проблем пропускали. В одній руці прохолодна долоня якоїсь дівчинки, в іншій пляшка вина. Ми лягали на роздовбаний бетон велотреку саме в місці повороту, де покриття треку до горизонту мало не під кутом 45 градусів. Лягали так, що будь-який необережний рух і ми б сповзли вниз, і говорили про таке, що будь-яке необережне слово і усе б закінчилося. Я розказував їй про будинок Роліту, про меморіальні таблички на ньому, що там жив Олесь Гончар, а в парку біля велотреку він любив сидіти на лавочці. Але більше так не буде. Велотрек реконструювали, тепер там ганяють велосипедисти, вночі в парку біля нього обіймаються парочки, хтось п'є пиво, хтось свариться. Те місце втратило свою загадковість, шарм забороненого і недосяжного. І тільки пам'ятник Гончару так само сидить на камені з капелюхом в руці. Він не втратив нічого. Чи все ж таки втратив?
Я не великий прихильний української літератури радянського періоду. Всі ці підстаркуваті "співці трудового народу" викликають у мене лише бажання видряпати собі очі. Жалюгідні пристосуванці, які проміняли свій талант на подачки від влади і в оплату за путівки в вошиві совєцькі санаторії писали свої "партієведичні" вірші чи отримували сталінські премії, на мою думку не заслуговують на таке високе місце в українській літературі, яке вони займають. Вся ця романтика доменних печей, металургічних заводів і хліборобської ниви, все це нафталінове лайно яке плахи нам в рота в школі в якості української літератури, це плід їхньої праці, усіх цих Тичин, Малишків, Сосюр і як виявилося Гончара.
Зазвичай коли хтось цитує щось із роману "Собор" то це загальновідома фраза: "Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.." Власне цитата і справді хороша, біда лиш в тому, що окрім неї в романі більше нічого вартісного немає. Все інше в книзі це або радянська пропаганда: щасливе і багате життя трударів, розповіді про те які круті металурги і як вони своєю працею все здобули, або намагання переінакшити українську історію: намагання знеславити Махна і перетворити запорозьких козаків у кристалізовану шароварщину. Навіть персонажі в Гончара плоскі і однобокі. Якщо студент Баглай персонаж позитивний, то він і робітник і спортсмен і інтеграли вирішує і веслуванням займається і фільтри на заводи будує і дівчині вірші Лорки читає. Ну прямо супермен. Не чоловік, а кремінь! Скала! І справді, наче шматок скелі він, протягом роману він ніяк не міняється, не росте, не розвивається. Він просто стоїть в центрі книги, ця "нова радянська людина". Мертвий стоїть. Навіть "любов" його до дівчини Олени якась картонна, неправдоподібна. Та і сама дівчинка - уособлення відмороженості. Безголова, безтолкова, тицяється в цьому романі і тут і там, ніде їй не знаходиться місця. А все тому що несправжня вона. Не буває таких людей, тому і місця в книзі їй порядного не знаходиться.
Кажуть що "Собор" роман філософський. Якщо так, то вся філософія його вміщається он у тій цитаті про яку я вище писав. Я ж скажу що цей роман сповідь шизофреніка. Людини з роздвоєнням особистості, в якій одночасно живе українець і комуніст, людини, що намагається перебороти в своєму серці розкол, виправдати себе за служіння чужій владі, продовжуючи від цеї влади брати подачки. Але це не проблема одного лише Гончара, це проблема всього їхнього покоління письменників. І за це вони мені і не подобаються.

[Vitalii Poberezhnyi · Rating 4 out of 5]

Для мене найкращим індикатором того, що це взагалі за книжка, стало те, що на останніх сторінках я взяв і заплакав. Це було неочікувано. І це не були сльози радости. Це були радше гіркі сльози. Сльози від розуміння того, що у нашому світі будівельників значно менше, ніж руйнівників.

Протагоністи роману "Собор" власне і є тими будівничими, що споруджують кращий світ (часто навіть не усвідомлюючи цього). Проте що нашими днями, що протягом існування геронтократії в СРСР, що за часів Ассирійської імперії кожну нову конструкцію намагалися розвалити люди, охоплені жадібністю, заздрістю та кар'єризмом. Уся ця картина віддзеркалюється в образі собору в передмісті Дніпра, до якого, як до Риму, в романі ведуть усі дороги, і навколо доцільности існування якого так само точаться суперечки.

Тут є покидьки, які розуміли систему і рухалися по ній вгору. Тут є герої, на яких у наш час могла б чекати блискуча кар'єра, а не робота на заводі. А ще тут майже кожне речення можна друкувати на папері і вішати на стіну в рамці. Бо автор роману — грандіозний інтелектуал. Людина, якій вдалося зацікавити мене романом про радянську дійсність та радянських людей (соцреалізм звик оминати десятою дорогою). Можливо, справа в тому, що це не соцреалізм.

Хоч і утиски роману "Собор" мали зовсім інший хід та наміри, ніж репресії проти кіноповісти "Україна в огні" Олександра Довженка, я бачив там іронічну насмішку над радянською дійсністю мало не на кожній сторінці. Чи то зі слів самого автора, який критикує недбале ставлення до екології, чи то з уст протагоністів твору, які скаржаться на деякі аспекти свого життя, що є суто радянськими за свої змістом, критика устрою СРСР помітна бодай між рядками.

[Jasmine · Rating 5 out of 5]

«Собор похмуро плив у хмарах вечірніх. Тужливим чимось, навіть тривожним віяло від нього. Ким він ви-будуваний? І яким чудом уцілів? І яку душу хтось у нього вклав, що й через віки вона Єльку торкає?..»

Ця книга про собор. Собор як досконалий витвір мистецтва, символ людської духовності і високої культури. Собор, який в атеїстичному СРСР - як і духовність та культура загалом - піддається всюдисущим плюндруванням.

«Склад комбікорму був якраз у тому козацькому со-борі, що його ще здалеку видно, коли підʼїздиш до заводських селищ. Спершу побували на центральнім ринку, з картоплею спродались без загаяння, а проте коли підʼїхали до собору одержувати комбікорм, то на дверях висів замок, хоч до кінця робочого дня було ще далеко.» - читати це було майже фізично боляче (а я атеїстка).

Собор, який підсвідомо прагнуть зберегти усі жителі навколишніх населених пунктів (окрім корисливих «браконьєрів» готових усе знищити задля побудови в Союзі індустріальної утопії).

Ця книга про Зачіплянку та про протистояння природи і екстенсивного розвитку промисловості.

Ця книга про людей. Про різних людей - будівничих і браконьєрів, готових продати батька та захищати собор під ризиком смерті.

Читайте «Собор», ви ще більше зненавидіте СРСР і русню, будете брати з собою тканинну сумку в магазин.

[Tata Sunstation · Rating 3 out of 5]

Коли починала читати, покладала багато очікувань на цей твій, але закінчивши - хорошого можу сказати небагато. Плоский сюжет, плоскі герої, насип сентиментальних описів - це не розкриття собору в тому образі, який заявляється в анотації, надмір «колгоспної», «робітничої» гордості. Герої швидше схожі на радянську монументальну мозаїку, а не на живих людей. Чіткої кульмінації не помітила, як і, врешті, причини написання цього твору чи додавання його до шкільної програми. Раджу прочитати «для досвіду», якщо ви зі шкільних часів зберегли імʼя Гончара в списку героїв української літератури.

[Marta Tatusko · Rating 5 out of 5]

"Дорожіть днем - ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе - хто іскрить!"

Хоч твір не про мову... але Мова - це те що мене в цей твір поглинуло, те, в чому я купалась, і соромилась кожного суржика який вилітав з моїх вуст. Ось, де багатство нашої мови, її глибина, чистота. Ми маємо звідки її черпати.

"Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!.."

[Мар'ян · Rating 4 out of 5]

Чудовий роман

[Amie · Rating 3 out of 5]

It was just ok. I wanted to like this book, and at times it reminded me of Turgenev. The story was a bit confusing with the narrative changes.

[vhatos · Rating 4 out of 5]

Звичайно, що роман непоганий. Але автор багато не договорював. Написав те, що міг написати у ті часи.

[Світлана · Rating 5 out of 5]

Хоч ця книга написана і не так давно і події, які в ній змальовано, не надто давні, все ж від року написання та першого видання цьогоріч минає 52 роки.

Чомусь попри всі застороги не читати цю книгу, бо вона не цікава (не вдаватимусь у деталі), мене завжди до неї тягло. Скільки пам'ятаю себе, вона була в домашній бібліотеці. Я часто брала до рук сіру й майже нічим не примітну книжечку (якщо не враховувати зображення собору на обкладинці), але не наважувалась прочитати. Мабуть, просто не була готова. На все свій час.

Жовті сторінки, дрібний шрифт, насичені текстом листки, відсутність ілюстрацій… ХХVI розділів на 270 сторінках. Ніхто б напевно тоді не сказав, що саме ці деталі через роки стануть вагомими при виборі книги.

Прийшов час і я вирішила ознайомитись із текстом роману "Собор" Олеся Гончара. І уже з перших сторінок він мені сподобався. Тут невелика кількість героїв, однак їхні характери та долі, внутрішній світ описані дуже майстерно. Події відбуваються упродовж одного літа. У романі знаходимо чимало авторських розповідей, роздумів-відступів. Основною проблемою "Собору" є проблема історичної пам'яті. Вічна проблема?

Не знаю, чому цей роман подобається не багатьом, але я раджу його почитати… перечитати. А може, зараз ви його зрозумієте інакше?

[Martín Nava · Rating 5 out of 5]

A dear Ukrainian friend of mine suggested me to read this book (in order to talk about it with her later). Definitely it has earned a place in my heart as a solid novel. The action takes place in the fiction town of Zachiplianka during the Soviet era, and it truly captures the life and thoughts of several characters of their time. While the Cathedral is, by definition, the main character of the novel, it becomes evident throughout the very well worked prose that we must pay very much attention not to the building per se, but to what it stands for. Or stood for, since the religious ideas are no longer present among the majority of the population anymore. Yet we can sense, in this fragment of their lives, that they still have and pursue dreams, passions. But nevertheless, the contrast is evident: from one side, we have the thirst of freedom and poetry thoughts of Yelka and Mykola, contrasted against the "progress-is-everything" vision of Loboda. Yet, we also have a critique towards the extremist side of them, as seen in the passages related to Makhno, an anarchist figure before 1934, and of Taratuta, who plays an interesting contrast with Ivan, Mykola's brother.

[Zhanna Lupynos · Rating 4 out of 5]

Вперше я прочитала “Собор” у десятому класі. Шкільна програма вимагала знання лише уривка, але мені так сподобалась навіть та невеличка обовʼязкова частинка, що я прочитала всю книгу з перервою хіба що на уроки за пару днів. Для мене 15-літьної це був шедевр і привід пишатися нашою літературою. Мене тоді дуже вразили роздуми автора на теми духовності, альтруїзму, споживацтва, тяглості історії й культури, небайдужості і захисту навколишнього середовища. Думаю, швидше за все, цей текст зіграв також дуже важливу роль у становленні моєї націоналістичної позиції. Я була закохана в ідею головних героїв Миколи і Єльки, дуже подобалось думати, що мої бабусі і дідусі могли бути такими.

Звісно, книга прочитана у 15 і в 31 - це зовсім різні історії. Зараз, після великої кількості прочитаних текстів і набутих досвідів я вже по-іншому її сприймаю. Багато в чому міркування автора наївні, стиль дещо кострубатий, сюжетна історія трішки примітивна. Але я точно не шкодую, що перечитала ще раз і поностальгувала. А ще Гончар божественно прекрасно описує природу. Точно рекомендую, якщо ще не читали.

[Sofiia Matsiutsia · Rating 3 out of 5]

Такої нудятини я вже давно не читала. Гончар переливав з пустого в порожнє триста сторінок про пʼятирівневі описи степів-лугів-річок; простеньку ідею про цінність культурної спадщини; псевдо любовний трикутник; возвеличення ~славного-щирого-трудящого~ народу.

Враження, наче автору треба було накидати як можна більше сторінок задля гонорару? підставте іншу мету.

[Anheli · Rating 3 out of 5]

Читаючи цей твір зараз, ми не віднайдемо тут чимало революційного, проте для тогочасного суспільства це було великим проривом. Хочеться сказати, що Гончар переоцінений, але врешті свій вагомий внесок в нашу літературу він зробив. Проте це явно не мій твір

[Once · Rating 3 out of 5]

3.5/5⭐
Great characters and mostly good themes, but plot-wise it wasn't very engaging and at times just a bit dumb. It was a slog to get through, mostly because of the prose (as always it might be the translation's fault, but also how many times can you write about acacias, jesus).

[Bonist UA · Rating 4 out of 5]

Гарна книга, тільки для молоді малозрозуміла.

[Vika Svoboda · Rating 5 out of 5]

"Собори душ своїх бережіть"