Коли у 1959 році Інга разом зі старшим сином Роном вирушила у подорож Європою, у неї, колишньої журналістки, виникло бажання взяти інтерв'ю у Хрущова. Друзі та знайомі в одну мить назвали Арвад навіженою і запитали, як вона взагалі зібралася дійти до лідера СРСР? На це Інга відповіла так, як відповідала й тоді, коли вирішила взяти інтерв'ю у Гітлера: "просто зробить це і все".
От ця впертість і відсутність "шор" (за винятком тих моментів, коли Інга звертала увагу на чоловіків, тим паче на одружених) спричинили привабливій данці чимало проблем у її житті, які неможливо відкинути, аргументуючи це тим, що інакше б вона не стала такою популярною, а її історію не називали б готовим сценарієм для чергового голлівудського проекту.
Інтерв'ю з Гітлером вона взяла у 1936 році, здійснюючи свою мрію стати блискучою журналісткою.
Після цієї події у Інги залишиться підписана Гітлером світлина, пропозиція стати шпигункою (перед вродливою білявкою з нордичними рисами важко було встояти будь-яким чоловікам) і зіпсуте подальше життя: важко було б уявити, щоб протестантка, причому вже двічі розлучена (Інга все життя металася між бажанням "стати кимось" і нарешті стати дружиною і матір'ю) та ще й, власне, з "нацистським минулим" була дружиною можливого прем'єр-міністра Британії. Чи - майбутнього президента Джека Кеннеді.
До речі, про Джека. Якщо відкрити банальну Вікіпедію, у довгому переліку фактів та сухій біографії ви не знайдете ані слова про Інгу.
Затяжний роман зі нею спершу міг добряче вплинути на його кар'єру (що чудово розумів батько, Джо Кеннеді-старший). Потім, коли Джек загинув, а прибиральниці Білого Дому писали кількасот сторінкові романи про нібито позбавлення їх цноти наймолодшим президентом США, Інга мовчала, дозволивши лише перед синами хвилинну слабкість, коли зачинилася в день вбивства Кеннеді у своїй спальні "і гірко плакала".
Тільки після її смерті, а потім й після смерті Едгара Гувера, громадськості відкрилися таємні плівки ФБР, на яких були записані і розмови, і бурхливий секс Інги та Джека. Знайшлися листи таємно закоханих та амбіційних, телеграми та записи дзвінків. В особистих речах Джека не було й шматка паперу зі словами його дружини (ох, ці шлюби з розрахунку: "Роман Джека й Джекі був про них, а не між ними"), зате були, поруч з листами від батьків та сестри Кік, послання від його "Інги-Бінги".
Власне, саме ці стосунки, про які Скотт Ферріс написав: "Кохання, як і політика, може призвести до дивних союзів", не дали мені вкінець розчаруватися в головній героїні цього історичного пласту подій.
Перебільшено наївна (спеціально набута риса, як і любов до образу "femme fatale"), відверта антисемітка з максималістським виправданням Гітлера (на основі одного клятого інтерв'ю, яке, схоже, не стало для неї уроком), перелякана можливістю залишитися "старою дівою" і, зрештою, прагнення за будь-яку ціну вискочити заміж (навіть після всього лише трьох днів залицянь в "апельсинових кущах" - але у мені говорить ХХІ століття і феміністичні віяння), словом, було відчуття, що Інга все-таки стала акторкою, але не на сцені, а впродовж усього свого життя і те, що вона, "набивши гулі", так і не отримала досвіду, викликало і жаль, і відразу. З одного боку.
З іншого ж - "їй багато що буде вибачено, адже вона багато любила".
Скотт Ферріс вважає, що написав своєрідний некролог для Інги, на чиїх похоронах не було сказано й слова. Для мене його книжка - досконале дослідження, максимально об'єктивне та відверте, а ще грандіозне відродження жінки та одного кохання, яке могло б бути найкрасивішою історією ХХ століття, а стало, власне, лише історією.
_
P.S.
Вибачте, але не можу без "фе".
Yakaboo Publishing, в набутку якого не так вже й багато книг, дозволило собі байдуже поставитися до роботи над перекладом та редагуванням, зате ціну на книгу поставити ой яку високу (давайте відверто, навіть суперобкладинка і кілька аркушів з ч/б світлинами не можуть виправдати вартість). Крапки замість ком. Коми замість крапок. Чоловічий рід замість жіночого і навпаки. "Інга Бергман". Інга, Карл! Розумію, що на чотирьохсотій сторінці редактор міг вже й здатися і не бути уважним при вичитуванні, а коли ще й книга про Інгу, то яка вже там Інгрід... Втім, чи має це значення для мене, читача? Чи повинна я вигадувати виправдання видавцю замість насолоджуватися текстом та історією? (І вже зайвий офтоп, але пригадую, як А-Ба-Ба... зробили одну-однісіньку "очепяточку" у "ГП і Прокляте дитя" і вибачалися на весь ФБ та Інстаграм.)
Словом, книга на полиці, я ще неодноразово до неї повертатимусь, бо історія того варта (незважаючи на моє часткове несприйняття), але тихенько мрію, щоб ВСІ українські видавництва дійшли до усвідомлення "ціна=якість" і виробили поважне ставлення до свого читача.