What do you think?
Rate this book
Берестечко
"...Велич історичного призначення та драма самотньої людської душі – ці два виміри нерозривно пов’язані у творі. Відроджений в новій любові гетьман знову стає на чолі повсталого війська. Суверенність держави народжується з вистражданої індивідуальної свободи і зрілої людської волі.
Роман у віршах "Берестечко" творився на різних етапах протистояння України та її боротьби за незалежність – від середини 1960-х до кінця 1990-х. ХХ століття впізнає себе в XVII-му. Україна знову змушена долати фатальну циклічність своїх проблем. Але драма поразки стає філософією відродження, катарсисом, повстанням з руїни людини й народу. Перемога над поразкою – основний філософський і психологічний код цього твору.
Художнє оформлення Сергія Якутовича та диск із записом Петра Бойка творять разом з романом у віршах неповторний мистецький синтез, доповнений глибокою аналітикою – статтею Івана Дзюби про творчість Ліни Костенко та статтею Володимира Панченка про "Берестечко".
Роман у віршах "Берестечко" творився на різних етапах протистояння України та її боротьби за незалежність – від середини 1960-х до кінця 1990-х. ХХ століття впізнає себе в XVII-му. Україна знову змушена долати фатальну циклічність своїх проблем. Але драма поразки стає філософією відродження, катарсисом, повстанням з руїни людини й народу. Перемога над поразкою – основний філософський і психологічний код цього твору.
Художнє оформлення Сергія Якутовича та диск із записом Петра Бойка творять разом з романом у віршах неповторний мистецький синтез, доповнений глибокою аналітикою – статтею Івана Дзюби про творчість Ліни Костенко та статтею Володимира Панченка про "Берестечко".
156 pages, Unknown Binding
First published January 1, 2010
4 people are currently reading
145 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 7 of 7 reviews
October 29, 2020
На мою скромну і суб'єктивну думку - це Геніально! І сенсом, і формою - просто прекрасна поема. У Ліни Костенко надзвичайні вірші, надзвичайне почуття слова.
У школі я якось про творчість Ліни Костенко запам'ятала 2 речі: Гриць - рідкісна скотина і його мало було отруїти, а авторка так добирає слова і так проникливо пише, що не помічаєш, як починаєш ридати над сторінкою. І на тому все (не дуже я товаришувала з українською літературою направду). А тепер, уже трошки-трошки привідкривши для себе цю сторінку реальності, вирішила ще щось почитати із доробку Ліни Василівни. і трапилося мені на очі "Берестечко")))
Цей твір давно уже розтягнули на цитати. Вірніше, це саме той твір, як виявилось, з якого узята більшість отих красивих цитат Ліни Костенко, на які я постійно натрапляю на Фейсбуку))
Історичне у цій поемі - час і персонажі, а от все решта - сучасність, адже битву так і не було виграно. На момент написання Незалежність ще не була здобута, і роздуми Гетьмана, його переживання поразки... Цей твір - національна ідея, національний міф у довершеній літературній формі.
Але разом з тим - це і антологія українського національного бідкання. Я думаю, що справи в Україні дійсно налагодяться тоді, коли цей твір втратить актуальність. Коли для читача буде суцільне непорозуміння - та чого ж той Богдан сидить, бідкається і посипає голову попелом? В реальності ж такого не було, чому ж так авторка написала?.. - і треба буде підтягувати історичний контекст створення поеми, нагадувати собі, коли ж це писалося і як тоді було, і як люди думали... А так зараз цей твір дуже резонує, він актуальний (і досі), сучасний і зрозумілий.
І жіночі образи - Гелена-"змія зелена" - біль, зрада, розчарування, каяття, поразка; Ганна - віра, надія, любов, відродження, життя, жага боротьби і перемоги; стара відьма - підтримка, турбота. Вони творять світ, у якому існує головний герой
І кохання. Ліна Костенко якось так мише про кохання - про муки, каяття, зраду, зневіру, захоплення, злет і відродження закоханої душі, що цьому віриш, це відчуваєш.
Фінал оптимістичний - Гетьман чув від козака Небаби своє справжнє майбутнє, і все ж він відроджується, знаходить сили, підіймається веде своїх людей за собою до Перемоги (бо як інакше може бути?)
У школі я якось про творчість Ліни Костенко запам'ятала 2 речі: Гриць - рідкісна скотина і його мало було отруїти, а авторка так добирає слова і так проникливо пише, що не помічаєш, як починаєш ридати над сторінкою. І на тому все (не дуже я товаришувала з українською літературою направду). А тепер, уже трошки-трошки привідкривши для себе цю сторінку реальності, вирішила ще щось почитати із доробку Ліни Василівни. і трапилося мені на очі "Берестечко")))
Цей твір давно уже розтягнули на цитати. Вірніше, це саме той твір, як виявилось, з якого узята більшість отих красивих цитат Ліни Костенко, на які я постійно натрапляю на Фейсбуку))
Історичне у цій поемі - час і персонажі, а от все решта - сучасність, адже битву так і не було виграно. На момент написання Незалежність ще не була здобута, і роздуми Гетьмана, його переживання поразки... Цей твір - національна ідея, національний міф у довершеній літературній формі.
Але разом з тим - це і антологія українського національного бідкання. Я думаю, що справи в Україні дійсно налагодяться тоді, коли цей твір втратить актуальність. Коли для читача буде суцільне непорозуміння - та чого ж той Богдан сидить, бідкається і посипає голову попелом? В реальності ж такого не було, чому ж так авторка написала?.. - і треба буде підтягувати історичний контекст створення поеми, нагадувати собі, коли ж це писалося і як тоді було, і як люди думали... А так зараз цей твір дуже резонує, він актуальний (і досі), сучасний і зрозумілий.
І жіночі образи - Гелена-"змія зелена" - біль, зрада, розчарування, каяття, поразка; Ганна - віра, надія, любов, відродження, життя, жага боротьби і перемоги; стара відьма - підтримка, турбота. Вони творять світ, у якому існує головний герой
І кохання. Ліна Костенко якось так мише про кохання - про муки, каяття, зраду, зневіру, захоплення, злет і відродження закоханої душі, що цьому віриш, це відчуваєш.
Фінал оптимістичний - Гетьман чув від козака Небаби своє справжнє майбутнє, і все ж він відроджується, знаходить сили, підіймається веде своїх людей за собою до Перемоги (бо як інакше може бути?)
November 4, 2025
it hit harder than expected
Беручись за «Берестечко» я не знала про книгу нічого, тільки що Абаба видала ще один твір Ліни Костенко у шикарному виданні з ілюстраціями. А я їх збираю і одразу читаю.
Роман у віршах це монолог Богдана Хмельницького після поразки під Берестечком. Роздуми про поразку, важку долю народу та України. І хоча йдеться про давно минувші події, серце болить і відгукується кожне слово, бо тодішні події вкрай легко накласти на наше сьогодення, боротьбу і війну.
Дуже сильний твір, я трошки загрузилась і багато думала.
Беручись за «Берестечко» я не знала про книгу нічого, тільки що Абаба видала ще один твір Ліни Костенко у шикарному виданні з ілюстраціями. А я їх збираю і одразу читаю.
Роман у віршах це монолог Богдана Хмельницького після поразки під Берестечком. Роздуми про поразку, важку долю народу та України. І хоча йдеться про давно минувші події, серце болить і відгукується кожне слово, бо тодішні події вкрай легко накласти на наше сьогодення, боротьбу і війну.
Дуже сильний твір, я трошки загрузилась і багато думала.
September 25, 2025
Це неймовірний твір. Відобразити такі сенси і глибину у віршах - це надзвичайно і викликає щиру повагу і захоплення. Наведу нижче цитати які зачепили мене особисто.
твоє терпіння, виткане з біди…
Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі
А цар стромляє мені у спину
Свої двойлезі каправі очі.
ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Обпалить часом думка крижана —
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
Своя. Свобідна. Ще не занапащена
Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з'їсте.
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем…
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Усе ж було за нас! Але програли ми
Та ще отой тут лицар у стіні.
І я на нього тут дивитись мушу
Його свобода в кам'яному сні
ніяк не може випростати душу.
Отак вночі, буває, лежимо.
У латах він, а я в своїй куверті.
А я собі і думаю: — А мо',
і він, і я — ми вже обоє мертві?!..
Чи ми вже й справді прогнівили Бога?
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.
Ми — щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа —
де двоє б'ються, третьому хосен.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.
РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький,
Держава — держить. Бо вона — держава.
У неї скипетр влади у руці.
Але ж, на лихо, я не прагнув трону
Свободи прагнув, честі і ума.
Та й хто гризеться за корону,
у тому величі нема.
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода — та, що у мені!
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрм
НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.
Умри за них, і то їм буде мало.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.
І повстав. Душа спитала — доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати
Але чи справді ми німі для світу, чи трохи світ не дочува?
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися
Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Стояв і в душу завертав сльозу.
Вона для мене у ці дні —
як моє серце у мені!
Немає часу на поразку.
З повагою, Ганна Буклєєва
Борітеся, поборете!
твоє терпіння, виткане з біди…
Я воскресаю і знову гину.
Несу свій хрест на свої Голгочі
А цар стромляє мені у спину
Свої двойлезі каправі очі.
ВНОЧІ СКРИПЛЯТЬ ВОЗИ. ПЕРЕСЕЛЕНЦІ ЇДУТЬ.
Світ за очі, покидавши своє.
Шукати Україну в Україні.
десь має ж бути, десь вона та є!
Обпалить часом думка крижана —
ось люди йдуть, а скрізь одна руїна.
І поки я їх визволю з ярма,
то чи не мертва буде Україна?
Своя. Свобідна. Ще не занапащена
Але ж яка біда цьому народу!
Що він біду міняє на біду.
Бо хтозна, чи він знайде там свободу,
чи ще одну збудує слободу.
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з'їсте.
кого ж ви зрадили коли?!
Яку порушили угоду,
чого хотіли не свого?
Таж зрадник власного народу —
хто вірний ворогу його!
Оце й весь слід народу безталанного.
Гончарські печі заросли хвощем.
Пройшов по селах смертоносний Ангол.
дорогу в рай показував мечем…
Не підкоряв чужих народів.
Пошану шаблею здобув.
І судний грім моїх морських походів
ще й досі чують Кафа і Стамбул.
Ще наша воля не світала,
вже знав, для чого я живу
А в нас що не сусід — братання.
Так і дивися, що вковтне.
Я знаю грамоту свободи —
її підписують мечі!
Недарма кажуть: "щирі українці".
Ця клята щирість погубляє нас.
Усе ж було за нас! Але програли ми
Та ще отой тут лицар у стіні.
І я на нього тут дивитись мушу
Його свобода в кам'яному сні
ніяк не може випростати душу.
Отак вночі, буває, лежимо.
У латах він, а я в своїй куверті.
А я собі і думаю: — А мо',
і він, і я — ми вже обоє мертві?!..
Чи ми вже й справді прогнівили Бога?
Чи ми вже здобич для чужих сваволь?
То хану дай за себе відкупного,
то голову оцінює король!
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки
Усі держави б'ються між собою.
Ми ж за державу билися свою.
Відбілює душа свою велику правду
у лузі споминів, над річкою Буття.
Ми — щит Європи і свій хрест несем.
Хіба їй що? Вона іще й зраділа —
де двоє б'ються, третьому хосен.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.
РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!
Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький,
Держава — держить. Бо вона — держава.
У неї скипетр влади у руці.
Але ж, на лихо, я не прагнув трону
Свободи прагнув, честі і ума.
Та й хто гризеться за корону,
у тому величі нема.
Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.
І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода — та, що у мені!
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрм
НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.
Умри за них, і то їм буде мало.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.
І повстав. Душа спитала — доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.
Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.
Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.
Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати
Але чи справді ми німі для світу, чи трохи світ не дочува?
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.
Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.
Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися
Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.
Як той казав, поразка — це наука.
Ніяка перемога так не вчить.
Нема нам щастя — мусить бути чудо.
Ще ми постанем зі своїх руїн.
Мене не можуть люди не почути —
душа в мені розгойдана як дзвін!
Стояв і в душу завертав сльозу.
Вона для мене у ці дні —
як моє серце у мені!
Немає часу на поразку.
З повагою, Ганна Буклєєва
Борітеся, поборете!
November 26, 2015
ліна василівна має талан писати про перемоги й поразки, про здобутки й утрати, про минуле й майбутнє, подій у поемі як таких нема, є "я, богдан", роздуми, спогади й прозріння, надто афористично подеколи, надто пафосно, але мені таки ця поема більше до смаку, ніж "Маруся Чурай".
June 27, 2022
Як завжди - геніально.
September 14, 2022
Книга про повернення чоловіка до справи життя після значної поразки, про його шлях для цього. Богдан Хмельницький, головний герой аналізує пройдений шлях і картає себе, але йому з сторони допомагають знайти сили для продовження боротьби
January 12, 2017
Занадто довго, занадто нудно. Цікава інтерпретація авторкою історії. Деякі поезії хочется перечитати двічі, тому три зірки
Displaying 1 - 7 of 7 reviews