Жертвам сниться велика воєнна перемога

by Miljenko Jergović, Мілєнко Єрґович, Ірина Маркова (Translator)

До книги «Жертвам сниться велика воєнна перемога» увійшли написані впродовж 1993—1995 років есе, нариси та воєнні замальовки про війну у Боснії і Герцеговині або про події, які безпосередньо чи опосередковано стосувались цієї війни.
Змальовані автором картини, на перший погляд, видаються ірреальними, страхітливими, болючими, демонструючи усе, як є, без прикрас чи виправдань. Проте книга водночас сповнена надією. Надією на те, що рано чи пізно війна закінчиться, вигнанці повернуться додому, а жертви зможуть віднайти спокій.

Genres: War, Nonfiction, Essays

432 pages, Hardcover

First published January 1, 2006

About the author

Miljenko Jergović is a Bosnian prose writer. Jergović currently lives and works in Zagreb, Croatia.

Jergović has established himself as a writer in both Bosnia and Herzegovina and Croatia, and his stories and novels have been translated into more than 20 languages. Critics have acclaimed his capability to turn every topic into a story without changing it at all, hence preserving its internal logic.

His more acclaimed works include his debut Opservatorija Varšava (Warsaw Observatory, 1988); Hauzmajstor Šulc (Schultz the Repairman, 2000), both collections of poetry; a collection of short stories Sarajevski marlboro (Sarajevo Marlboro, 1994); the novels Mama Leone and Dvori od oraha ("The Mansion in Walnut," 2003; and the drama Kažeš, anđeo (You Say It's an Angel, 2000). Jergović is also a journalist and has published a collection of his articles in the acclaimed Historijska čitanka (A Reader in History, 1996).

His most recent work, Rabija i sedam meleka (Rabija and the Seven Angels), became a bestseller in Bosnia and Herezgovina only few days after it was published.

Reviews

[Kate Delas · Rating 5 out of 5]

якось я зайшла на сайт ради європи і прочитала там привітання до дня миру. типове канцелярське бюрократичне нічого, але мене зачепило наступне: "нам вдалося зберегти мир у європі, ПОПРИ конфлікт, що стався на балканах у 90-х". спершу я подумала, що це якись брєд, як можна казати, зважаючи на понад сто тисяч загиблих у війні та від геноциду БіГ, але після прочитання книжки все стало на місця.

колективний захід — збіговисько жалюгідних боягузів і моральних уйобків. не те шоб це було сюрпризом для українців у 2024, але читаючи, як генерал сша фоткається з сербським воєнним злочинцем, бо той викликає в нього захват, тупо нестерпно. бачити україну в описах єрговича знищеного сараєва — нестерпно. власне тому у тому повідомленні і пишуть про "збереження миру". бо для більшості європи БіГ — нічого більше, аніж сумна фотографія дитини на останній сторінці локальної газети.

дуже сумна і зла книжка. єргович пише дуже влучно, даючи тобі під дих. злість і відчай поєднані зі зворушливою любов'ю до своїх fellow боснійців і хорватів (без критики яких не обійшлося, до речі, а це топ). дуже раджу, якщо хочете, щоб у вас згоріла жопа і посумувати від паралелей.

[Anastasiia · Rating 5 out of 5]

«Це ж було вже»

[Олеся Бойко · Rating 5 out of 5]

найкраща прочитана книжка цього року. зла, саркастична, болісна, але водночас така гуманна і місцями така впізнавана

[Anna · Rating 3 out of 5]

Як же мене вразила передмова автора до українського видання. Вже за неї саму я ладна була додати книгу в улюблені і передчувала щось неймовірне. Щось, чим я проникнуся, проведу паралелі, зрозумію, що країни різні, але сценарій повторюється і таке інше.
⠀
Так, певний проміжок часу так і було. Але ще навіть не дійшовши до середини мені стало нудно.
⠀
Я читаю ессе про справжню війну, про боротьбу народів за свої території, яких їх хочуть позбавити і мені нудно. Я не розуміла як так може бути.
⠀
Я очікувала розповідей людей, про людей, про те, як жилося людям під час війни та окупації. А отримала сухі виклади подій і сухі роздуми. Але і це ще не все. Від середини книги майже кожен ессей був пронизаний гнівом на Захід та Європу, бо вони не прийшли і не вирішили «конфлікт». Бо вони не приструнили Сербів. Бо Захід і Європа в усьому винні і мало допомагають.
⠀
Так, я знаю на скільки важлива допомога Заходу та Європи! Знаю, бо ж і Україна зараз потребує пакетів допомоги від різних країн. Але ж книга мала бути не про те.
⠀
Як би це не звучало жорстоко, але мене не зачепило. Дочитувати себе просто змушувала і надіялася, що ось-ось трапиться ессей, який виправить ситуацію. Але ні, не трапився.
⠀
Можливо, я щось не правильно зрозуміла чи просто книга потрапила в мої руки не в той час. Але мені не хочеться більше до неї повертатися.
⠀
P. S. В жодному разі не хотіла применшити важливості і болю від того, що пережили люди в роки тієї війни. Мій відгук - це лише мої субʼєктивні враження безпосередньо від книги і від манери подачі автора. Війна - це завжди війна і тому жахливо, боляче і жаль людей, які змушені пройти через всі її страшні наслідки.
⠀

[Olena · Rating 4 out of 5]

Книга розповідає про Балкани, але ці нариси одночасно і про нас. Про нашу наївність, про віру в те, що захід нас захистить, або чогось не допустить. І головний висновок, що треба шукати допомоги, але надіятися більше на себе і не слухати порадників, які вмовляють скласти зброю. Найбільше сподобався нарис про містечко, яке почало себе боронити, відчувала до його людей тільки повагу.
Дуже корисна книга щодо позбавлення ілюзій у кого вони залишились.

[Kateryna · Rating 5 out of 5]

дуже-дуже довго читалась, але дочиталась! привіт усім з клубу Правди і Кривди✌️

[Iryna Tymoshchenko · Rating 5 out of 5]

Здається, ця книга дуже потрібна зараз українцям. Щоб не відчувати самотність, щоб бачити, «це ж було вже», щоб, може, не впадати в оману і надмірний оптимізм, щоб не допуститись помилок, які проживали і продовжують проживати боснійці.

[Nola1437 · Rating 5 out of 5]

Лишень передмова варта 5 зірочок.

[Jane Rukas · Rating 5 out of 5]

"Ніколи раніше, як зараз, не було ясно, що існують народи першого і другого сорту, що існують більш сильні та інфернальні раси, що одним дозволяють геноциди, доки інших звинувачують у порушенні прав полярних ведмедів. У нападах гуманізму, які час від часу проймають істеричних голлівудських акторів, диванних філософів і кар’єрних дилетантів, і полярні ведмеді раптово, магічним чином стають людьми, в той час як окремі народи знову й знову вимірюютьлише кількістю пролитої крові. А кров їхня може проливатися, доки не засмітить... не заб’є.. не порве каналізації світових політичних престолів. Коли це трапляється, всі починають теревенити про світову війну. Та й минула світова війна почалася від того, що одного ранку японські літаки атакували американських моряків. А те, що цьому передувало, можна назвати філігранно точним, дозованим кровопролиттям, не занадто великим і геть локальним".

Читати боляче, бо за тридцять років мало що змінилось у реакції так завного цивілізованого світу на війну в Європі. Окрім цього, Мілєнко згадує тут про: війну в Чечні, книгу жиріновського (прости господи), єльцина та пропаганду сербського телебачення.

"Доки триває війна, винуватцями усього — і в цьому немає жодних сумнівів — є ті, проти кого ми воюємо, їхні гармати, їхні танки, офіцери та бійці, потім Їхня культура, національна ідентичність та історія, а тоді їхні родичі: дружини, діти, батьки. Але коли війна припиниться, а вона напевне припиниться, бо навіть Столітня війна не тривала більше, ніж сто років, винуватців шукатимуть з іншого боку, тут, ближче до нас, але знову ж таки не зовсім між нами. Їхня провина залежатиме — передусім — від результатів війни, від територій, які нам вдасться відстояти, та від земель, які ми втратимо. Утім, по правді, найбільше залежатиме ось від чого: від рівня якості життя, від відстані, яка нас відлділятиме від цивілізованого світу, від уявлень, які складе і матиме про нас увесь світ. Що тяжчою буде ситуація в країні і що більше ми почуватимемося самотніми й покинутими усіма, то сильнішою буде потреба встановлення чиєїсь, знову ж таки, колективної провини. Винуватців шукатимуть поміж тими, хто однієї з нами культури, нації та світогляду, але регіонально або територіально від нас відділений. Найбільш винними, ймовірно, стануть ті, чиї міста не буде поруйновано, ті, чиї будинки та спогади не буде знищено; а звинуватять їх ті, чия воєнна доля складатиметься лише з депресії та переконання, що їм хтось там, де стріляли й гинули люди, зробив щось таке, через що вони почуваються так непоправно погано".

[Kateryna Sobolieva]

Те, як мені болить я не можу помістити в слова.
Те, що всі сценарії повторюються нескінченними ітераціями і фразу «це ж вже було», подумано і проговрено всіма, і що ми в йоба*ому лімбі, обговорювати не хочу.

Хочу мовчати.

З початком війни в мені с��ільки ненависті, яку я, з перемінним успіхом, навчилася направляти в те, що мене не з'їсть і може принести користь.

Книжка для збереження пам'яті. І для власної рефлексії бо ми в йоба*ому лімбі.

Не хочу ставити зірочки, і оцінювати її, обговорювати есеї, плюси і мінуси. Ми всі тут для цього, але не сьогодні.

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

One of the most important books of the year for me. This is a collection of essays written by Мілєнко Єрґович during the Yugoslav wars. It was first published only more than 10 years later, in 2006 (“Žrtve sanjaju veliku ratnu pobjedu”). Reading this book felt incredibly relevant for us, Ukrainians, today, during our war.

It should be said that Мілєнко Єрґович does not provide anything similar to personal “everyday notes” (witness auto-fiction) or journalistic reporting about life in the middle of the war — no, nothing like this overall. His essays are intellectual, analytical, and political first and foremost. He observes the key mindset shifts in his society, in the society of their enemies, the Serbs, and in the reactive attitude of the world in general and reflects upon them. The essays are usually short (most of them are just about 4-5 pages on average) but almost all of them are quite powerful. (Usually, when you have just a few of such essays for a large book, you already consider this book a success; and here we have almost a whole book of equally remarkable essays.) At the same time, I was amazed and fascinated by his ability to talk calmly and thoughtfully about the most outrageous things — you know, those aspects that cause any regular person to cry in pain or spit venom of hatred and despair. No, Мілєнко Єрґович talks about all this with a perfect poker face, and this is why his words sound even more impressive here. He is definitely passionate about all these things but he makes us think about them first, and only then form your emotional attitude about all this.

The book is not an easy read and it is not for a novice in Yugoslav affairs overall. After reading several books on the matter, including quite a heavy one on Yugoslav politics (“Yugoslavia: Death of a Nation” by Laura Silber and Allan Little), I recognize most of the key political players of the events now, although I still cannot understand all the nuances of their behavior, and I had problems with placing properly other public figures mentioned here and references to the specific national historical or cultural landscape. I doubt that many other readers of this book can do it. Nevertheless, you still discern, and relate to, the obvious general patterns and messages of the book, and those are the things that have a huge, almost existential importance for us today, so you feel simultaneously revalidated and devastated by the text. Many, too many aspects he discusses are a repeating problem for us today, and it looks like nobody learned anything in 30 years.

I saved tons of quotes, and some of them are basically just a copypaste of whole essays or 90% of their text; and I also noted many other places that feel at least familiar, albeit he talks here about particular people and events about which I have not even heard before.

*

I had problems with his self-identification, though. He was born in Sarajevo (Bosnia) to Croatian parents; i.e., he is an ethnic Croat who was born and raised in Bosnia, lived in Sarajevo all his pre-war life, received an education there, and worked as a Bosnian journalist. In 1993 (i.e., in the middle of the war), he emigrated to Croatia, which is totally OK considering the Sarajevo siege and the whole humiliating and dehumanizing war raging in Bosnia then, of course. However, he never returned to Bosnia after that, and he has apparently been a citizen of Croatia for many years now. Nevertheless, he is considered “Bosnian-Croatian” writer, and this book is a reflection of his duality regarding the war. It would be absolutely normal if not for one little thing: Croatia was simultaneously a victim of the Serbian aggression and genocidal actions (at the beginning of the Yugoslav wars) and an aggressor and genocide-committing party towards Bosnia later. So it is obvious for me that you cannot be “a son of two brotherly cultures” in such a case. You have to choose. His choice was to become a Croat and take the Croatian side of the events (which is distinguished by silence about Croatian crimes and distortion of any information about them). Still, he somehow believes that he has the right to talk about the events from the point of view of a Bosniak (which is true historically but not totally honest ethically in this particular case). He was writing this book already after evacuation / emigration to Zagreb, and published it 10+ years later (when he apparently already decided to stay there for the rest of his life), and he writes about the events as if he was still in sieged Sarajevo. He prefers to identify himself mostly with the Bosniaks because they were the unequivocal victims in this war (one of his essays in the book is even dedicated to his internal transformation closer to a Muslim identity despite being raised as a Catholic: “Як я став мусульманином,” just because of his solidarity with the victims of the war; “Доки на моє місто падали гранати, призначені мусульманам, формувалася моя нова ідентичність”). However, he also identifies himself with the Croats (which is understandable considering that he is a Croat ethnically), but exclusively when they are represented as fellow victims of the Serbian aggression, and he never talks about the shameful and outrageous participation of the Croats in the aggression and genocide towards Bosnians (although I definitely need a point of view of such a prominent intellectual as Мілєнко Єрґович on this unique phenomenon).

When he mentions (fleetingly) Croat crimes, he always places them together with “Bosnian crimes” (“Прагнучи догодити світу, опозиція частенько буде визнавати, що сербські злочини більші від хорватських та боснійських, але зробить усе можливе, аби злочини хорватів та боснійців описати якомога яскравіше та якомога «документальніше»”). His formulations about the Croatian aggression towards Bosnia are very rare and extremely vague (“Злочини, скоєні протягом боснійсько-хорватської війни у Боснії, за реалізацією, а також за своїм задумом вельми схожі на четницькі. Жоден із них не був неконтрольованим і не трапився без волі на те очільників двох народів” — imagine something like this said about the Russian aggression and genocidal actions towards the Ukrainians). He equalized Croatian agression and Bosnian defense naming it “міжусобні сутички,” “міжусобні чвари” and believes that the Bosniaks (more exactly, Bosnian politicians) are equally guilty in the “conflict” between the two nations (“політики насолоджуються цією міжусобицею”). He continues this shameful rhetoric about “everybody kills everybody indiscriminatory” (“Мусульмани забиватимуть хорватів так само, як заколюють жертвенного барана на Курбан-байрам, а хорвати будуть вирізати мусульман, дотримуючись, як і серби, своєї поросячої традиції”). He even talks in one place about Bosnian aggression towards the Croats! (“Боснійці напали на хорватів через відчай, який довго назрівав і який ніхто не бажав помічати; ще й тому, що їх очолили люди, які були від початку абсолютно політично провальними, які найбільше зашкодили саме мусульманському народу.”) But overall he just claims that the Croats and the Bosniaks (almost always mentioned together in this context) are both the victims of the Serbs and both fighting the Serbs (the most common form of mentioning the Croats is “хорвати та боснійці, на яких напали,” “коли хорвати і боснійці разом боролися проти четників,” etc.). This is not surprising if you notice that “Видання здійснено за підтримки Міністерства культури Республіки Хорватія” but very sad nevertheless.

He also has a clearly hostile and contemptuous attitude to the Bosnian president Алія Ізетбеґович (one of the most heroic and tragic figures of this story, in my opinion; maybe not a perfect one but still deserving our respect — and he is indeed very respected by the Bosniaks today, as far as I know; after he stepped down from politics, he was affectionately nicknamed by the Bosniaks “Dedo” = “grandfather”). Мілєнко Єрґович even tells repeatedly that Алія Ізетбеґович (together with the Bosnian government and Bosnian politicians overall) is guilty of selfishness and lack of desire to finish this war (again, it may be a valid personal point of view if you identify yourself as a Bosniak — then, you have a right to criticize your own government, especially if you know better alternatives to their actions; but he is talking here as a typical Croat, part of the aggressor society who is irritated by the “futile resistance” of their adversary; “сараєвське політичне керівництво активно штовхає свій народ до політичного самогубства” — sounds familiar?). Contrary to this, he never criticized Франьо Туджман, the Croatian president, who was indeed a VERY controversial figure: it was Франьо Туджман who concluded a secret agreement between Serbia and Croatia aimed to destroy Bosnia together in exchange to Serbia stopping its aggression towards Croatia, and it was Франьо Туджман who ordered to initiate the military aggression toward Bosnia. This book was published in 2006, so the author did not know about the future “Trial of Gotovina et al.” (2008-2012), when the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia indicted several Croatian Army generals for war crimes, and also specifically identified President Franjo Tuđman (posthumously) as part of “a joint criminal enterprise dedicated to expelling Serb residents of the country’s Krajina region.” However, these things were well-known for everyone even before this, and such an intellectual as Мілєнко Єрґович was definitely aware of Франьо Туджман’s role in all these events, so his “downplaying” of it, especially against the background of his spiteful contempt towards Алія Ізетбеґович, is very eloquent.

He also repeatedly talks about “brother nations” (meaning Bosniaks and Croats) who HAVE to “reconciliate” and stop fighting each other (again, he would not talk about it in such terms if he identified himself as a Bosniak, for whom “reconciliation” (“примирення”) with his enemies meant genocide of his nation, loss of territories and resources, and death of his country, which was clearly the intended outcome not only for Serbia but for Croatia as well). He even dared to draw parallels between the Bosniaks and Ukrainians in the sense that they and we are forced to fight our “brothers” but we would have to find a way to “peace” again somehow.

In the foreword to the Ukrainian edition of the book (published in 2019), he says:

“Наші вороги колись були нашими братами. Інакше вони б і не змогли стати нашими ворогами. Але чи перестали вони бути нашими братами? Якщо взяти на озброєння уривок зі Святого Письма, що є найголовнішою Книгою і для нас, і для наших ворогів, то існує лише один можливий варіант відповіді, адже Каїн та Авель залишилися братами і після того, як перший убив другого.
Чи є зрадником кожен, хто думає, що наші вороги і далі є нашими братами? Якщо вірити міністрам, генералам та патріотам, то така людина й справді є зрадником. Одного дня війну перетворять на мир саме такі зрадники. Вони є єдиним рішенням, бо перемоги бути не може. Не може бути тому, що вона можлива лише у разі тотального винищення: їхнього народу чи нашого.
Якщо перемоги не трапилося дотепер і напевне її не станеться і надалі, залишається лише одна-єдина можливість: примирення. Залишається зв’язок між братами — Каїном та Авелем. А для чого ж тоді люди гинули впродовж війни? Для того, аби примирення стало можливим та реальним. Для примирення потрібна набагато більша сміливість, аніж для ведення війни. Для примирення потрібно перебороти власну погорду.”

It may sound OK if you don’t know that the Croats committed the same aggression, torture, rapes, and mass killings in Bosnia as the Serbs, as well as genocidal “cleansing” of the Bosnian territories they wanted to capture and annex. However, if you know all this and the fact that of 161 people indicted in the International Criminal Tribunal for the former Yugoslavia, there were 62 convicted Serbs and 18 convicted Croats (vs. 5 convicted Bosniaks, 2 convicted Montenegrins, 1 convicted Macedonian, and 1 convicted Albanian), you would be disgusted by this “brotherly rhetoric,” especially considering that the current government of Croatia and Croatian public figures (including Мілєнко Єрґович himself, as you can see) mostly “downplay” and “victimize” Croatia’s role in the war and never talk much about the unforgivable crimes of the Croats. Today, this foreword looks very menacing to us, Ukrainians, but it was quite a disgrace even in 2019, only we did not know much about the Bosniaks and Croats and preferred to believe Мілєнко Єрґович by default.

I initially gave this book “five stars” on Goodreads, because it was indeed very interesting and nurturing reading material, but then, in view of the above considerations, I re-rated it to “four stars.”

*

Nevertheless, if we close our eyes to all these things and agree with Мілєнко Єрґович’s attitude about “the Bosniaks and Croats are both the victims of the same aggression by the Serbs” (which is also true, albeit not completely), this book is still incredibly significant and relevant for us, so I recommend it wholeheartedly (and if you are able to discern those “half-truths,” you will discover an additional depth there, which is not a bad thing overall).

*

“З першого дня, першої гранати і першого пострілу жертвам сниться велика воєнна перемога. Вона підтвердить, що їх депортували та вбивали недаремно і що спогади про мертвих, спалені та полишені міста мають якийсь глибший, метафізичний сенс. Перемога ніколи не означає повернення винищеного села чи взяття у полон кількох збожеволілих, знавіснілих четників. Колектив��а мрія усіх жертв — побачити, як Мілошевича зумисне урочисто вішають на головній міській площі (а ще краще — на площі Теразіє) чи принаймні як він помирає від страху у своєму бункері у підземних лабіринтах Дединьє. Це було б довгоочікуваною сатисфакцією за усі приниження та поразки, а також і за півстолітню наївність животіння поміж майбутніх кривдників.
Мрія про перемогу сильніша від будь-якого патріотизму. Хорвати та боснійці, на яких напали, ніколи не мали такого палкого прагнення до мирного життя у своїх звільнених домівках. Завжди і понад усе вони прагнули знищення зла, яке їх оточує, зла, яке стало їхнім тривалим кошмаром, джерелом найгірших і найбільших фрустрацій і причиною міжусобних чварів, які іноді заходили так далеко, аж вони починали думати, що їм для порятунку і перемоги потрібно стати бодай трохи схожими на своїх сусідів, з їхніми руками по лікоть у крові, їхньою політикою і культурою поводження.
Минуло три роки війни, а великої перемоги на горизонті все ніяк не видно. Мілошевич почувається краще, ніж будь-коли до того, а на телебаченні ще не було продемонстровано жодної символічної сцени взяття у полон, ув’язнення чи знищення когось із його катів у генеральських мундирах. Звільнені місця більше схожі на пейзаж місячних кратерів чи зруйнованої Помпеї, ніж на довгоочікувану батьківщину, визволену від зла. Сон про репризу гітлерівської випаленої землі з часом стає джерелом малодушності та дитячого бажання знищити усі іграшки, бо неможливо отримати якусь найбажанішу, найціннішу.”

[Nataliia Zolotukhina · Rating 5 out of 5]

I'm so fortunate this book offers a Ukrainian edition and I could read it.
And I won't be surprised if this book ends up not being translated into English (or any other western European languages) because it opens up some shameful events of "deeply concerned western leaders and organizations" in response to Bosnian genocide.
An average reader who's country is NOT at war, probably will question the 5 start reviews here.
Otherwise this book will hit you hard and may change your views on the world drastically.

This book is about "good serbs" who stands for "Great Serbia of the Future" - with strong democracy, of course, which, however, should include "all Serbian territories", legitimate and alienated from Croats and Bosniaks.
This books is about Olympic Committee, which chooses a Serbian athlete to carry the Olympic flame, who demands to be called an athlete from Yugoslavia and everyone agrees - after Sarajevo was erased and hundreds of thousands of civilians were killed (often by Serbian snipers). Oh, by the way, this sportswoman is a small-caliber shooter with an optical sight.

It is a war diary about the Balkan wars, the siege of Sarajevo, and many more. But it is so applicable to our days, any days.

The evil tends to come back, if those with morality yesterday prefers to keep their eyes closed today.

[Тетяна · Rating 5 out of 5]

Як це відгукується зараз і як болить. Нічого в світі не змінилось, тільки жертви стали новими

[Katya · Rating 4 out of 5]

а світ так і не робить висновки.