Чи не в будь-якій мові слово має рід. Як і людина. Бо слова звідкись походять. Як і люди. Але чи це важливо – рід слова, його походження? А може, найважливішим є його смисл? В інших мовах слова, які позначають цей смисл, можуть бути іншого роду, іншого кореня. Чи саме в роді, в походженні, у генезі, в корінні, в пуповині міститься сакрум змісту? Євгенія Кононенко у книзі «Слова свого роду» посягає на святе. Вона сумнівається, ніби походження передує сутності. Так, у походженнях слів, у їхніх родах, буває, закорінені смисли, яких уже ніхто не згадує. Але чи не губляться ті архаїчні значення в сучасному мовленні? І чи не зовсім іншими словами називаються ті самі смисли засобами іншої мl
Після анотації очікувала від книги зовсім іншого змісту. Але неочікувано для себе було доволі цікаво і близько. Майже кожен есей мабуть відгукнувся з розумінням. Напевно, саме такою могла б бути біографія стосунків з власним родом чи не кожного 30+.
Чесна і відверта подача есеїв підкупила, а бали скинула лише за те, що деякі з них видались мені настільки особистими, що відчути бодай краплину чогось «свого» - не вдалось..(
Мені імпонує чесність і відвертість цих есеїв. Авторка не боїться показати себе. Навіть якщо дії і думки йдуть всупереч тому "що люди скажуть". Щось в мене попало, з чимось хочеться посперечатись. Наче зустріла цікавого співрозмовника.
Ця книга одночасно й вабить і відштовхує. Жіночий голос в есеїстиці, який ми не звикли чути, без евфемізів про сексуалість, жорстокість, деспотичність.
Такої гострої відвертості я певно ще не зустрічала в сучасній українській літературі, тому це читається на одному диханні. Деконструкція влади роду, змалювання матері як тієї, хто так любить, аж ненавидить, картата ілюстрація того, куди приводить любов до російської літератури, якщо чинити з рідними, як її персонажі, і найкраще щеплення від СРСР, як часу, коли "люди були добрішими".
Есе "Червоний беретик" - це якась квінтесенція жорстокості, хоча ніби нікого не били.
Проте іноді ця відвертість авторки переходить у цинізм і знецінення, наприклад, у радикалізмі суджень про подруг, які розповідають про своїх чоловіків як love story.
Щойно я намагалися прийняти геть відмінний від мого світогляд письменниці, побачити її очима наблизитися ближче, наступна сторінка, ніби витягнута рука - нагадувала, що треба тримати дистанцію. Так було, наприклад, в есе "Розмова в потязі (про секс у туалеті), попри захопливу оповідь, і несподівану колізію, мене трохи розчарував категоричний аналіз попутниці, що звірилася незнайомці.
"Книгу свого роду" точно варто читати й потім довго про неї думати, а ще радити подругам.
This entire review has been hidden because of spoilers.
Книга повна міркувань на високі одвічні теми, серед яких і питання роду, родини, вічного кохання, письменництва. Відчувається деяка богемність, високоінтелектуальність. Авторка пропонує своє бачення різних сторін життя, переплітаючи його з автобіографічними розповідями. Багато з цих думок знайшли відображення і у мені, наче теж дійшла до тієі ж істини.
Щирі, місцями цинічні особисті думки та переживання на тему соціальних стереотипів, сімейних стосунків та ідентичності. Багато в чому відгукується. Дещо просто спонукає до рефлексії.