What do you think?
Rate this book
Голова змія
Лукаш Орбітовський є найкращим підтвердженням новітніх тенденцій усе впевненішого входження довколафантастичної літератури у літературу загальну, оскільки на сьогодні цей письменник вважається одним із найпотужніших представників сучасної польської літератури. Про Лукаша Орбітовського часто кажуть, що це польський Стівен Кінг, а сам письменник жартівливо називає себе «Люком Скайвокером польської літератури».
Ця книжка є своєрідним зрізом творчості Орбітовсього, оскільки всі дванадцять представлених у ній оповідань подаються за хронологією їх створення і є важливими точками на мапі його творчої біографії.
Ця книжка є своєрідним зрізом творчості Орбітовсього, оскільки всі дванадцять представлених у ній оповідань подаються за хронологією їх створення і є важливими точками на мапі його творчої біографії.
480 pages, Hardcover
Published April 1, 2019
2 people are currently reading
46 people want to read
About the author
Łukasz Orbitowski
101 books209 followersPisze przede wszystkim współczesne horrory, nierzadko dziejące się na ulicach i osiedlach Krakowa. Opisy szarej codzienności sąsiadują w nich z magicznymi, często przerażającymi przygodami. Dostrzeżony także poza obszarem fantastyki, czego dowodem jest związanie się z Wydawnictwem Literackim.
Rocznik 1977. Redaktor, publicysta, przede wszystkim zaś popularny pisarz. Na obszarze fantastyki debiutował w roku 2001, w pierwszym numerze miesięcznika "Science Fiction". Autor rozlicznych opowiadań w pismach i antologiach, część z nich zebrano w tomie "Wigilijne psy". Ponadto opublikował powieści "Horror show" i "Tracę ciepło" (nominacja do Nagrody Zajdla), dwa zbiory opowiadań w niewielkim nakładzie, a ostatnio wspólnie z Jarosławem Urbaniukiem rozpoczął cykl politycznych powieści grozy "Pies i klecha". Dotychczas ukazały się dwa tomy: "Przeciwko wszystkim" oraz "Tancerz". Inny charakter miała książka "Prezes i Kreska. Jak koty tłumaczą sobie świat", będąca zbiorem opowiastek i bajek o dwóch kotach autora. W roku 2009 ukazała się powieść "Święty Wrocław", a w zeszłym zbiór opowiadań "Nadchodzi".
Rocznik 1977. Redaktor, publicysta, przede wszystkim zaś popularny pisarz. Na obszarze fantastyki debiutował w roku 2001, w pierwszym numerze miesięcznika "Science Fiction". Autor rozlicznych opowiadań w pismach i antologiach, część z nich zebrano w tomie "Wigilijne psy". Ponadto opublikował powieści "Horror show" i "Tracę ciepło" (nominacja do Nagrody Zajdla), dwa zbiory opowiadań w niewielkim nakładzie, a ostatnio wspólnie z Jarosławem Urbaniukiem rozpoczął cykl politycznych powieści grozy "Pies i klecha". Dotychczas ukazały się dwa tomy: "Przeciwko wszystkim" oraz "Tancerz". Inny charakter miała książka "Prezes i Kreska. Jak koty tłumaczą sobie świat", będąca zbiorem opowiastek i bajek o dwóch kotach autora. W roku 2009 ukazała się powieść "Święty Wrocław", a w zeszłym zbiór opowiadań "Nadchodzi".
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 10 of 10 reviews
November 15, 2019
UPD:ось лінк на уривок презентації із Сергієм Легезою, під час якої я кихикаю, тихо говорю і взагалі веду себе неадекватно й застужено
Згодом маю написати розгорнутіший відгук на цю збірку вибраного, а поки у кількох словах.
Орбітовський - письменник, жахи якого стоять на межі страхів непоясненого. В його оповіданнях немає слешерових монстрів та не дуже багато (попри металрок-образ самого автора) поп-культурних відсилок. Утім, більше в цій прозі відсилок історичних та літературних, а тлом для сюжетів переважно стають провінційні містечка, що не мають гамору мегаполісу та не відгорожуються від інших вимірів невірою та/чи відсутністю сну.
Орбітовський дуже уважний до побутових дріб’язків, що виражається у діях та мові персонажів разом зі згадками (без опису, але із доволі атмосферним переданням духу епох) визначних та не дуже історичних подій, "віх часу", дослідження та спостереження яких творить певний "національний колорит" збірки. Тут не зустрінеш натовпів фольклорної нечисті, але вдосталь наслухаєшся про зміну польських загальнонаціональних керманичів та режимів, економічних зламів.
Ця специфіка додає доволі оригінальної характерності до побудови тексту: події цих оповідань нерідко напряму або через власні образи ("Вірменин Попель") відсилаються або й самі значно розтягнуті у часі, що, здавалось би, нехарактерно для короткої форми загалом. Тобто, деякі оповідання буквально переповідають цілі життя, проміжки часу, тривалістю у десятиріччя. Саме така розтягнутість і є окремим інструментом творення персонажів та антуражного тла: не треба давати персонажові передісторію і вдаватися до неймовірної кількості флешбеків, якщо ми самі спостерігаємо його творення та метаморфози зовнішнього світу.
У противагу до неекзотичності та сірості провінційного оточення, самі персонажі та їхня взаємодія одне з одним стають дуже навіть людяними. Звісно, вже до половини збірки читач може вловити певний Орбітовський архетип головного героя та авторське ставлення до дружніх і родинних зв’язків. Водночас, саме така подібність образів творить із "Голови змія" ідеальну антологію із відображення спостережень за "дрібним соціумом" та його метафізичними нічними жахіттями: страхами смерті та потойбіччя, забуття та переродження, бажань та їхнього втілення.
Згодом маю написати розгорнутіший відгук на цю збірку вибраного, а поки у кількох словах.
Орбітовський - письменник, жахи якого стоять на межі страхів непоясненого. В його оповіданнях немає слешерових монстрів та не дуже багато (попри металрок-образ самого автора) поп-культурних відсилок. Утім, більше в цій прозі відсилок історичних та літературних, а тлом для сюжетів переважно стають провінційні містечка, що не мають гамору мегаполісу та не відгорожуються від інших вимірів невірою та/чи відсутністю сну.
Орбітовський дуже уважний до побутових дріб’язків, що виражається у діях та мові персонажів разом зі згадками (без опису, але із доволі атмосферним переданням духу епох) визначних та не дуже історичних подій, "віх часу", дослідження та спостереження яких творить певний "національний колорит" збірки. Тут не зустрінеш натовпів фольклорної нечисті, але вдосталь наслухаєшся про зміну польських загальнонаціональних керманичів та режимів, економічних зламів.
Ця специфіка додає доволі оригінальної характерності до побудови тексту: події цих оповідань нерідко напряму або через власні образи ("Вірменин Попель") відсилаються або й самі значно розтягнуті у часі, що, здавалось би, нехарактерно для короткої форми загалом. Тобто, деякі оповідання буквально переповідають цілі життя, проміжки часу, тривалістю у десятиріччя. Саме така розтягнутість і є окремим інструментом творення персонажів та антуражного тла: не треба давати персонажові передісторію і вдаватися до неймовірної кількості флешбеків, якщо ми самі спостерігаємо його творення та метаморфози зовнішнього світу.
У противагу до неекзотичності та сірості провінційного оточення, самі персонажі та їхня взаємодія одне з одним стають дуже навіть людяними. Звісно, вже до половини збірки читач може вловити певний Орбітовський архетип головного героя та авторське ставлення до дружніх і родинних зв’язків. Водночас, саме така подібність образів творить із "Голови змія" ідеальну антологію із відображення спостережень за "дрібним соціумом" та його метафізичними нічними жахіттями: страхами смерті та потойбіччя, забуття та переродження, бажань та їхнього втілення.
February 2, 2020
[Лера не читай] Я купила цю книгу на подарунок, впевнена, що вона підійде. Фентезі-горрор, “польський Стівен Кінг”, рекомендація людини, яку поважаю, якісне видавництво Жупанського - безпрограшне комбо. Вирішила читнути, щоб впевнитись на 100%.
Впродовж книги моє розчарування зростало, потім розвіювалось, потім загострювалось, потім знову відпускало. Орбітовський з усієї сили покатав мене на американських гірках. Після одних оповідань я думала «хм ну з натяжкою може бути», після деяких «офігенна ідея», після інших «мені треба негайно це продати, але який божевільний згодиться у мене перекупити це + таке соромно дарувати». В кінці кінців останнє оповідання мене переконало, що дарувати варто, при цьому страшенно вибісивши (треба пройти крізь пекло, щоб дістатися до цього чуда, чому ти не міг написати всю книгу так??). Все ще не знаю що скаже адресант, але вирішила подарувати, бо сприйняття у нас деяких речей доволі різні [Лера реально не читай далі].
Почнімо з хороших моментів:
1. Переклад Сергія Легези. Це майстерно. Тут багато соковитих матюків, мова просякнута духом людей. Доказ, що українською мовою можна витворити все що завгодно, і цим пишаєшся. Численні примітки тлумачать польські реалії. Тексти зануриливі, саме через мову. Відірватися дуже важко, історія тягне, хоч іноді боляче читати далі.
2. Концептуальна витонченість. Деякі оповідання відвертий трешак, інші іронічні, деякі більш фентезійні, деякі горор, деякі з натяком на детектив. Але навіть з закритими очима можна зрозуміти, що це один автор, пише про одне й те саме, і йому болить - теми батька, відповідальності, історії Польщі, взаємин з дітьми, маленької людини, + містична складова і тд.
3. Те, як плавно нас занурюють у «щось тут не так». Фантастичні/містичні штуки з’являються поступово, вірити їм чи ні залежить лишень від вас. Шифт ненав’язливий, плавний, йому віриш.
4. Сюжети дуже цікаві, особливо коли їх переказуєш (це ще більше бісить - наче він застовбив собі гарні ідеї, які можна було перетворити на шедеври).
[Всьо Лера, далі точно не читай]
На цьому все. Мені важко зрозуміти навіщо читати щось настільки обтяжливе, безнайдійне, трешове. Буквально душить. Але найбільша проблема у мене з фемінізмом. Так, можливо це проф деформація, і коли ти “живеш” у своїй рівноправній феміністичній толерантній бульбашці, то її лопання сокирою ще більше триггерить (чому у книг немає системи триггерів як в фанфіках або parental advisory як у фільмах? Серйозно. Це необхідно. Книга може затриггерити навіть сильніше за фільм). Автор зізнається у післямові «так я не можу писати про жінок, те як я описую жіночих персонажів може здатись образливим, хоча це важлива частина мого життя». В оповіданнях де є зомбаки, духи, вампіри, кожна жінка описана як «у неї були хороші цицьки» якщо не гірше, чоловічі персонажі зраджуть, б'ють наче це буденність. За класикою, всі жінки або матері, або шльондри, або стерви. Звісно, можна сказати «це ж частина реальності», але господи, всі оповідання такі, і коли ти створюєш свою фентезійну реальність, хоч і засновану на реальності справжній, то можна було б і постаратися трохи.
Я все ще не знаю чи мені варто абстрагуватися, щоб таке читати, чи краще не читати взагалі. Але чомусь автор вибрав (як і мільйон привілейованих білих чоловіків до нього), усвідомлюючи що не вміє писати про жінок, писати таке, замість того щоб не писати взагалі.
(Ця книга ще й відбила бажання читати далі, тож, перепрошую, але зараз тут трохи штиль).
Впродовж книги моє розчарування зростало, потім розвіювалось, потім загострювалось, потім знову відпускало. Орбітовський з усієї сили покатав мене на американських гірках. Після одних оповідань я думала «хм ну з натяжкою може бути», після деяких «офігенна ідея», після інших «мені треба негайно це продати, але який божевільний згодиться у мене перекупити це + таке соромно дарувати». В кінці кінців останнє оповідання мене переконало, що дарувати варто, при цьому страшенно вибісивши (треба пройти крізь пекло, щоб дістатися до цього чуда, чому ти не міг написати всю книгу так??). Все ще не знаю що скаже адресант, але вирішила подарувати, бо сприйняття у нас деяких речей доволі різні [Лера реально не читай далі].
Почнімо з хороших моментів:
1. Переклад Сергія Легези. Це майстерно. Тут багато соковитих матюків, мова просякнута духом людей. Доказ, що українською мовою можна витворити все що завгодно, і цим пишаєшся. Численні примітки тлумачать польські реалії. Тексти зануриливі, саме через мову. Відірватися дуже важко, історія тягне, хоч іноді боляче читати далі.
2. Концептуальна витонченість. Деякі оповідання відвертий трешак, інші іронічні, деякі більш фентезійні, деякі горор, деякі з натяком на детектив. Але навіть з закритими очима можна зрозуміти, що це один автор, пише про одне й те саме, і йому болить - теми батька, відповідальності, історії Польщі, взаємин з дітьми, маленької людини, + містична складова і тд.
3. Те, як плавно нас занурюють у «щось тут не так». Фантастичні/містичні штуки з’являються поступово, вірити їм чи ні залежить лишень від вас. Шифт ненав’язливий, плавний, йому віриш.
4. Сюжети дуже цікаві, особливо коли їх переказуєш (це ще більше бісить - наче він застовбив собі гарні ідеї, які можна було перетворити на шедеври).
[Всьо Лера, далі точно не читай]
На цьому все. Мені важко зрозуміти навіщо читати щось настільки обтяжливе, безнайдійне, трешове. Буквально душить. Але найбільша проблема у мене з фемінізмом. Так, можливо це проф деформація, і коли ти “живеш” у своїй рівноправній феміністичній толерантній бульбашці, то її лопання сокирою ще більше триггерить (чому у книг немає системи триггерів як в фанфіках або parental advisory як у фільмах? Серйозно. Це необхідно. Книга може затриггерити навіть сильніше за фільм). Автор зізнається у післямові «так я не можу писати про жінок, те як я описую жіночих персонажів може здатись образливим, хоча це важлива частина мого життя». В оповіданнях де є зомбаки, духи, вампіри, кожна жінка описана як «у неї були хороші цицьки» якщо не гірше, чоловічі персонажі зраджуть, б'ють наче це буденність. За класикою, всі жінки або матері, або шльондри, або стерви. Звісно, можна сказати «це ж частина реальності», але господи, всі оповідання такі, і коли ти створюєш свою фентезійну реальність, хоч і засновану на реальності справжній, то можна було б і постаратися трохи.
Я все ще не знаю чи мені варто абстрагуватися, щоб таке читати, чи краще не читати взагалі. Але чомусь автор вибрав (як і мільйон привілейованих білих чоловіків до нього), усвідомлюючи що не вміє писати про жінок, писати таке, замість того щоб не писати взагалі.
(Ця книга ще й відбила бажання читати далі, тож, перепрошую, але зараз тут трохи штиль).
May 12, 2020
Вгодоване чорнокнижжя на 480 сторінок читається необґрунтовано легко, набагато складніше потім зібрати докупи враження. Не до таких збірок оповідань я звикла, але буду зовсім не проти, якщо раптом таких збірок побільшає. «Голова змія» — одинадцять історій про міста та їх мешканців, де містичне та непояснюване з’являється так само легко і природньо, як зграя гопів вирулює з-за рогу надвечір’я в чужому районі.
Місто і його людина — жива чи не надто, належна містові до, після та замість смерті, складає чи не найголовніший образ книги. Територія моденізованого простору, новочасних забудов, великого мурашнику, окремого світу для кожного району та кварталу протиставлена малим містам, в яких час затамовує дихання, світу дитинства та незрозумілих речей.
Тутешні мешканці часто тимчасові, невкорінені, які творять сюжет власного існування та існування інших, завжди підвладні місцю. Їхнє життя наче нічне таксі: переїзди у пошуках сенсу між будинком народження і будинком перетворення. Все, що вносять у їхні історії містичні створіння, накладається на всі зміни, внесені глобальною культурою до країн постсовка, надбудовує окремий контекст алюзій та врешті створює ідеальний магічний реалізм.
Післямова — довершена.
Місто і його людина — жива чи не надто, належна містові до, після та замість смерті, складає чи не найголовніший образ книги. Територія моденізованого простору, новочасних забудов, великого мурашнику, окремого світу для кожного району та кварталу протиставлена малим містам, в яких час затамовує дихання, світу дитинства та незрозумілих речей.
Тутешні мешканці часто тимчасові, невкорінені, які творять сюжет власного існування та існування інших, завжди підвладні місцю. Їхнє життя наче нічне таксі: переїзди у пошуках сенсу між будинком народження і будинком перетворення. Все, що вносять у їхні історії містичні створіння, накладається на всі зміни, внесені глобальною культурою до країн постсовка, надбудовує окремий контекст алюзій та врешті створює ідеальний магічний реалізм.
Післямова — довершена.
April 20, 2021
Може бути
Що сподобалося: та власне, особливо нічого... Написано норм; сюжети норм, хоча й ідей особливо цікавих немає. Прочитав два тижні тому, але майже все вже забулося
Що не сподобалося: напівкримінальні типажі, душевність і надрив 90-х, необов'язкові деталі з історії Польщі, необов'язкові містичні елементи. Загалом сильно виражена східноєвропейськість (місцями дуже схоже на Жадана)
Що сподобалося: та власне, особливо нічого... Написано норм; сюжети норм, хоча й ідей особливо цікавих немає. Прочитав два тижні тому, але майже все вже забулося
Що не сподобалося: напівкримінальні типажі, душевність і надрив 90-х, необов'язкові деталі з історії Польщі, необов'язкові містичні елементи. Загалом сильно виражена східноєвропейськість (місцями дуже схоже на Жадана)
October 23, 2019
Цікавий сучасний польський письменник, який за допомогою містики та темного міського фентезі переосмислює неврози, з якими стикнулося польське суспільство при переході від соціалізму до капіталізму. Саме це, гадаю, може бути особливо цікавим для українського читача.
September 28, 2019
Дуже цікавий, але дещо... натуралістичний автор. Не очікувате легкого читання, але це справді добре написано.
June 9, 2021
Хороший зріз польського буття очима покоління 80/90-их.
Призма побутового хорору тільки підкреслуює макабр реальності.
Призма побутового хорору тільки підкреслуює макабр реальності.
December 25, 2019
Орбітовському сорок два. Колись ця цифра мене б злякала - "йоой, який старий". Тепер - "тю, так він лише на трохи старший за мене".
Десь у тому періоді, коли різниця у віці вже не рахується. Два; п'ять; девять.. Не важливо; головне - ви у певному спільному колі питань.
Коли вже не так схоплений питанням "хто я у цьому світі і де моє місце" - хрін з ним, з тим місцем.
Важливіше - "що то за світ у мені".
І одразу згадується "Вірменін Попель". Історія божевілля, чи пак Історії, яка проживає сама себе крізь певну людину. Що залишається від цієї людини, і ким стає людина, крізь яку тече Історія?
Ще одна історія про щось, більше за тебе самого, - "Бійся зірок, ховайся у диму". До певного віку ти ще маєш право на ілюзію, що є чимось більшим, ніж точкою серед мільярдів інших пікселів. Але чим більше подій і Життя проходить крізь тебе - тим більше губиться це "я"; бо реальним стає не те, що ти вважаєш за реальне - а те, що хоче бути визнаним реальним. Так народжується.. скромність, якщо хочте.
І тим іронічнішим виглядає оповідання, що дало назву усій збірці.
Ти приходиш; намагаєшся розібратися, зрозуміти; намагаєшся допомогти... "оо ні, хлопче, краще не лізь, бо ти не розумієш".
Отримуєш п'ятою у голову - і за секунду до смерті нарешті осягаєш усю повноту картини. Міг би сміятися - але вже мертвий.
Ще одна іронічна посмішка - "Розповідь таксиста", що відкриває збірку. "Мертвий, що сміється" - чи могла бути ця оповідка ще банальнішою?!?
Дякую Випадку, чи людям, що укладали збірку, - за те, що це оповідання перше. Бо якщо називаєш когось "польським Стівеном Кінгом" - то єдиний шанс перемогти у битві за читача це помножити одну банальність на іншу; так, що це вже стає не банальністю, а тим самим славнозвісним пост-модерном, коли світ дивиться на себе і сміється зі своєї безглуздості (тим самим виказуючі свій розум).
Так само парадоксально спримаються "жахи" Орбітовського. Трупаки, що лізуть у вікна; привиди і демони, що заключають договори; чорні собаки та діти, замуровані у стінах... Наче ж "фууу, трешня!!!"
Але потім, за кілька тижнів після прочитання.. Хочеться згадати рядки із заключного оповідання, "Час імператорів". "Зазвичай він весь час реготав, цей мій чудовий батько. А коли припиняв сміятися, усім ставало невесело".
Так от, коли Орбітовський "припиняє лякати" - ти раптом усвідомлюєш, у якому чудовому світі ти живеш. Бо, кінець кінцем, - усіх демонів вже названо; і хрін з ними, придумаємо як їх подолати, або вже змиримося з тим, що вони подолають нас.
Але точно - не сумніватимемося в тому, що - живі.
Бо можуть бути проблеми;)
Десь у тому періоді, коли різниця у віці вже не рахується. Два; п'ять; девять.. Не важливо; головне - ви у певному спільному колі питань.
Коли вже не так схоплений питанням "хто я у цьому світі і де моє місце" - хрін з ним, з тим місцем.
Важливіше - "що то за світ у мені".
І одразу згадується "Вірменін Попель". Історія божевілля, чи пак Історії, яка проживає сама себе крізь певну людину. Що залишається від цієї людини, і ким стає людина, крізь яку тече Історія?
Ще одна історія про щось, більше за тебе самого, - "Бійся зірок, ховайся у диму". До певного віку ти ще маєш право на ілюзію, що є чимось більшим, ніж точкою серед мільярдів інших пікселів. Але чим більше подій і Життя проходить крізь тебе - тим більше губиться це "я"; бо реальним стає не те, що ти вважаєш за реальне - а те, що хоче бути визнаним реальним. Так народжується.. скромність, якщо хочте.
І тим іронічнішим виглядає оповідання, що дало назву усій збірці.
Ти приходиш; намагаєшся розібратися, зрозуміти; намагаєшся допомогти... "оо ні, хлопче, краще не лізь, бо ти не розумієш".
Отримуєш п'ятою у голову - і за секунду до смерті нарешті осягаєш усю повноту картини. Міг би сміятися - але вже мертвий.
Ще одна іронічна посмішка - "Розповідь таксиста", що відкриває збірку. "Мертвий, що сміється" - чи могла бути ця оповідка ще банальнішою?!?
Дякую Випадку, чи людям, що укладали збірку, - за те, що це оповідання перше. Бо якщо називаєш когось "польським Стівеном Кінгом" - то єдиний шанс перемогти у битві за читача це помножити одну банальність на іншу; так, що це вже стає не банальністю, а тим самим славнозвісним пост-модерном, коли світ дивиться на себе і сміється зі своєї безглуздості (тим самим виказуючі свій розум).
Так само парадоксально спримаються "жахи" Орбітовського. Трупаки, що лізуть у вікна; привиди і демони, що заключають договори; чорні собаки та діти, замуровані у стінах... Наче ж "фууу, трешня!!!"
Але потім, за кілька тижнів після прочитання.. Хочеться згадати рядки із заключного оповідання, "Час імператорів". "Зазвичай він весь час реготав, цей мій чудовий батько. А коли припиняв сміятися, усім ставало невесело".
Так от, коли Орбітовський "припиняє лякати" - ти раптом усвідомлюєш, у якому чудовому світі ти живеш. Бо, кінець кінцем, - усіх демонів вже названо; і хрін з ними, придумаємо як їх подолати, або вже змиримося з тим, що вони подолають нас.
Але точно - не сумніватимемося в тому, що - живі.
Бо можуть бути проблеми;)
oldreviews
June 20, 2022Історія не про мене
Сам Орбітовський говорить про це так: "Знаю, що образ жінок у всіх моїх книжках є страшенно зубожілим..." Принаймні, він це визнає. Востаннє таке відчуття махрового дикунства по відношенню до жінок я отримала при перегляді фільму "Харлей Девідсон і ковбой Мальборо", але ж то була клюква-вестерн початку дев'яностих, тоді як оповідання для цієї збірки написані вже у нашому столітті.
Жінки у світі Орбітовського — це продажні коханки, зраджені коханки, або ж ті, що коханками так і не стали. Ну, і ще матері. Можна було б подумати, що це не щось притаманне авторові, це лише частина образів пацаватих героїв, створена навмисне, щоб передати їхній світогляд. Але ж ні, таке ставлення спливає навіть у описанні міських пейзажів: "трамвай оминав вулицю, як чоловік бридку дружину". Можна було б зробити drinking game та випивати щоразу, як зустрічаєш у книзі згадку, як хтось із жінок огидно старіє. Коли автор вперше дає бодай якусь активну роль жінці в оповіданні "Не помирай раніш за мене" (а це сьомий твір з дванадцяти у збірці), то наголошує, що їй за сорок, вже давно час на звалище — і вона сама так вважає. В уяві Орбітовського думки типу "така стара, що не смокчу нічого, окрім музики з навушників" є цілком природніми для жінок. Ну бо ж для чого їм ще ріт даний. І навіть коли жінка таки стає головною героїнею, уся історія крутиться навколо її материнства і теми абортів та викидней. А ще вона видає геніальну тезу на кшталт "звернулася б до подруги, але ж вона також баба, а дві баби — це вже занадто".
Усі ці нюанси, а також мова оповідань нагадують зусилля домашнього хлопчика видати з себе самого чьоткого пацу на районі. Але, не дивлячись на це, я усе-таки винесла щось з цієї збірки, причому навіть світле і тепле: те, як святі з "Ломбарду" являють чудеса у вагонах електричок; те, якою кумедною вийшла подорож зі стригоном на плечах; те, якими вірними бувають пси Святвечора і те, як складно любити недосконалих батьків.
Мабуть, ця книга, хоч і відноситься до горору, аж надто схожа на реальність: патріархальний світ та брудне місто, оточене муром панельних будинків. Ти дерешся крізь ці оповідання, наче поволі йдеш сірою та брудною дорогою, і лише зрідка на ній трапляються блискучі монетки цікавих образів. Збереш їх усі та зітхнеш полегшено, коли ця подорож нарешті закінчиться.
Сам Орбітовський говорить про це так: "Знаю, що образ жінок у всіх моїх книжках є страшенно зубожілим..." Принаймні, він це визнає. Востаннє таке відчуття махрового дикунства по відношенню до жінок я отримала при перегляді фільму "Харлей Девідсон і ковбой Мальборо", але ж то була клюква-вестерн початку дев'яностих, тоді як оповідання для цієї збірки написані вже у нашому столітті.
Жінки у світі Орбітовського — це продажні коханки, зраджені коханки, або ж ті, що коханками так і не стали. Ну, і ще матері. Можна було б подумати, що це не щось притаманне авторові, це лише частина образів пацаватих героїв, створена навмисне, щоб передати їхній світогляд. Але ж ні, таке ставлення спливає навіть у описанні міських пейзажів: "трамвай оминав вулицю, як чоловік бридку дружину". Можна було б зробити drinking game та випивати щоразу, як зустрічаєш у книзі згадку, як хтось із жінок огидно старіє. Коли автор вперше дає бодай якусь активну роль жінці в оповіданні "Не помирай раніш за мене" (а це сьомий твір з дванадцяти у збірці), то наголошує, що їй за сорок, вже давно час на звалище — і вона сама так вважає. В уяві Орбітовського думки типу "така стара, що не смокчу нічого, окрім музики з навушників" є цілком природніми для жінок. Ну бо ж для чого їм ще ріт даний. І навіть коли жінка таки стає головною героїнею, уся історія крутиться навколо її материнства і теми абортів та викидней. А ще вона видає геніальну тезу на кшталт "звернулася б до подруги, але ж вона також баба, а дві баби — це вже занадто".
Усі ці нюанси, а також мова оповідань нагадують зусилля домашнього хлопчика видати з себе самого чьоткого пацу на районі. Але, не дивлячись на це, я усе-таки винесла щось з цієї збірки, причому навіть світле і тепле: те, як святі з "Ломбарду" являють чудеса у вагонах електричок; те, якою кумедною вийшла подорож зі стригоном на плечах; те, якими вірними бувають пси Святвечора і те, як складно любити недосконалих батьків.
Мабуть, ця книга, хоч і відноситься до горору, аж надто схожа на реальність: патріархальний світ та брудне місто, оточене муром панельних будинків. Ти дерешся крізь ці оповідання, наче поволі йдеш сірою та брудною дорогою, і лише зрідка на ній трапляються блискучі монетки цікавих образів. Збереш їх усі та зітхнеш полегшено, коли ця подорож нарешті закінчиться.
September 5, 2024
Якось дивно мені з цією книгою. Наче жанр мій, і атмосфера східної Польщі по своєму цікава, але дочитати не змогла. Може просто ця книга не для затишної теплої осені. Дам їй шанс трошки пізніше.
Displaying 1 - 10 of 10 reviews