What do you think?
Rate this book
Клавка #1
Клавка
Дія роману Марини Гримич «КЛАВКА» відбувається у Спілці письменників України і в київському письменницькому будинку РОЛІТ у 1947 році, коли відбувся сумнозвісний Пленум, відомий в історії розгромом української літератури, зокрема паплюженням Юрія Яновського та Максима Рильського. Але мало хто знає, що розправою над цими двома класиками не обмежилось: українських літераторів — колег по перу, сусідів по дому — нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями. Учасники подій по-різному вийшли з нелегкої етичної ситуації — хто з високо піднятою головою і посмішкою на устах,
а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління.
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
а хто в ганьбі і досмертних докорах сумління.
Клавка, секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах. Паралельно в її досить одноманітному житті старої дівки відбуваються кардинальні зміни: вона опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту.
Літературне життя 1940-х, повоєнний Київ, Євбаз, комунальна квартира — це те тло, на якому розгортається динамічний сюжет.
336 pages, Hardcover
Published January 1, 2019
13 people are currently reading
473 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 110 reviews
Read
February 21, 2020Найкраща риса цієї книги - вона читається легко та швидко. Але сюжет та декорації викликають подив.
Стосовно сюжету багато розповідати не випадає, адже так і нерозуміло, що є основною лінією роману - любовна чи пленумна? Деколи з'являється відчуття, що любовна лінія є головною, а розповідь про підготовку до Пленуму Спілки письменників України (СПУ) 1947 р. - це просто інструмент для розгортання цієї любовної дилеми. Деколи є і обернене враження: головною є пленумна лінія, а любов додана, щоб читач не задрімав при описі всіх хащів бюрократії та кулуарних ігор СПУ. Але роман обривається, не давши розв'язки любовним лініям. І лише нещодавно авторка зізналася, що в "Клавки" буде продовження.
А сам роман завершується сценою вивезення всіх інвалідів-ветеранів Другої світової війни з Києва. Сцена, яка багатьох читачів шокувала. По-перше, тим, що ніяк не стосується сюжету книги, по-друге тим, що нагадує, яким кривавим і нелюдським був сталінізм.
І ось цей останній аспект відгуків мене вразив найбільше. Він напряму стосується декорацій чи зображуваної епохи.
1. Ключове зауваження - в книзі відсутній Сталін . Точніше, він з'являється тільки в другій половині книги - і лише як портрет в кабінеті члена ЦК Бакланова. Там же ж знаходяться і томи праць Сталіна. Поза тим кабінетом згадки про Сталіна спорадичні. Наприклад, у зауваженні Рильському, що він замало цитує Леніна та Сталіна у своїх виступах.
Хоча "культ особи" не вигадав Хрущов в своїй промові 1956 р. Наприклад, хоча я лише почав читати Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни Сергія Єкельчика, вже в передмові згадано, що а) Сталіну потрібно було регулярно висловлювати вдячність, б) мешканці Києва регулярно збиралися для читання та обговорення промов Сталіна. Ключове питання, яке цікавить дослідників сталінізму: чи культ Сталіна підтримувався виключно загрозою репресій (згори), чи і самі громадяни проявляли ініціативу (знизу). Але факт культу особи в них не викликає заперечень: любов та вдячність Сталінові треба було демонструвати енергійно та часто. В "Клавці" ж Сталін присутній у вигляді портрета в кабінеті високопосадовця (одного!).
2. Репресії чи страх репресій в тексті відсутні. Письменників критикують - за буржуазний націоналізм, а вони собі посміюються. Тобто десь в тексті проскакує: ну і мене критикували - і нічого ж не сталося, живу далі. Головні герої можуть вільно в комуналці (!!!) обговорювати Грушевського, цитувати Хвильового. А потім дивуються, що їхні розмови на Пленумі переказує сусід-письменник. Та мали б тішитися, що просто переказує, без називання імен, і всього лише на Пленумі. А міг і донос написати в НКВД. (Хоча з НКВД там інша історія - і про неї в наступному пункті). Взагалі, дослідники сталінізму вважають, що саме хрущовки сприяли відлизі: з'явився приватний простір (кухні), де можна було вільно говорити про політику з надійними людьми - і не боятися, що тебе підслухає сусід, а потім напише донос.
Головне, що ці обговорення відбуваються за участі письменників, які пережили 1937-1938 рр. і мали б пам'ятати про Великий терор. Втім, тут можна бути і не таким прискіпливим, адже якщо це вірні адепти радянського ладу, то вони про таке могли і не задумуватися.
Але зовсім не помічати репресій... Серед письменників вже є Остап Вишня, який 1934 р. "загримів" за звинуваченням у замаху на вбивство Постишева, генсека КП(б)У. І ось 1943 р. він магічним чином з ГУЛагу транспортований в Київ - і знову пише гуморески. Жодного запитання в правовірних комуністів це не викликає? Або Максим Рильський, який 1931 р. ледь не загримів... Його дружина вічно переживає, щоб його не дуже критикували, але це її страх подається як прояв "бабського нутра" (так, в тексті є і такі звороти). А те, що Рильські бачили, як 1937 р. ціле гроно / плеяду укр. письменників просто знищили? Та й те, що головні герої позитивно відгукуються про Хвильового... Так, Хвильового не встигли засудити - він покінчив з собою. Але якщо Хвильовий хороший, то як вони заплющують очі на "Розстріляне відродження"?!
Та й сама Клавка... Коли під час пленуму стенограму не вдається надрукувати, бо стрічка "тече" - і літери розпливаються, перша думка Клавки: здамо стенограму із запізненням! А мало б бути: це ж шкідництво, мене за це звільнять / посадять / розстріляють. Але про саму Клавку - в п.4.
В тексті страх репресій відсутній взагалі, хоча - знову ж таки - це ключове питання дослідників сталінізму: як люди в повсякденні давали собі раду з цим тоталітаризмом, тобто прониканням держави до всіх сфер. Наприклад, про це пише Шейла Фіцпатрік в своїй книзі Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s.
3. Повсякденні реалії . Попри те, що багато хто зазначав, що цих реалій в тексті багато, насправді Київ показують протягом першої третини (чи й четвертини роману). Далі Київ перетворюється на перелік вулиць, але кияни з міста "випаровуються". Ми бачимо лише головних героїв.
Серед тих реалій, яких бракувало, перше місце займає карткова система. Її було скасовано в СРСР лише в грудні 1947 р., а от дія роману - вересень 1947 р. Але Клавка (та й решта персонажів) картками не переймаються. Ні, вони купують продукти на базарі. Звісно, часто їм бракує грошей на це, але загалом питання нестачі їжі їх не дуже тривожить.
Так само Клавка спокійно констатує, що давнього майстра на Євбазі вже нема - мабуть, його вбили нацисти в Бабиному Яру. А згодом в тексті спокійно включається в дискусію, де проскакують антисемітські твердження. Ось і цікаво: а яким було ставлення до євреїв в киян? якою була радянська політика пам'яті про Голокост?
В тексті трапляються і кумедні ляпи. Герої вживають абревіатури МГБ та НКВС поруч. Причому МГБ створили 1946 р. - тому все логічно, але НКВС ліквідували того ж 1946 р.... Яким чином в одному випадку вони дуже обізнані, а в іншому - ні? (Причому в тексті МГБ та НКВС, тобто російська та українська абревіатури...)
І, до речі, Клавка дуже начитана дівчина, але нам ні разу не пояснили, де ж вона бере літературу до читання? Купувати та передплачувати вона не може, бо в неї мало грошей, про що Клавка постійно згадує. Але і в бібліотеку вона не ходить, та й з друзями літературою не обмінюється. Та й друзів в неї немає - тільки сусіди та колеги по роботі. Але будній день Клавки: робота - дім. Все, немає ні пошуків їжі, ні компаній, товариств однолітків тощо. Це є особливо дивним, бо в СРСР такі неформальні мережі існували, адже дозволяли виживати. Навіть в романі є про це згадки. Неля, дружина письменника Сіробаби, пам'ятає Бакланова (тепер в ЦК), бо він був в одному поет.гуртку з Сіробабою. Вона навіть пам'ятає прізвище першого кохання Бакланова! Невже Клавка з однокурсниками не товаришувала? Невже ці зв'язки вона не підтримувала? В СРСР зв'язки вирішували все (варто згадати поведінку сусідів по комуналці, коли вони дізнаються, що Клавка може злетіти вгору). Але Клавка живе в соціальній ізоляції - і цим не переймається.
4. Клавка . Найбільший клопіт роману - сама Клавка. Саме вона є POV, саме з її перспективи ми і спостерігаємо за сюжетом. Але POV з неї дуже неправдоподібний. В тексті її біографія ніколи не подається цілісно, але з уривків можна скласти таку картину.
а) Клавка народилася 1921-1922 рр. (у вересні 1947 р. їй вже 26 років)
б) її батька, а потім маму репресували і розстріляли 1937 р.
в) батько в неї був інженером на заводі, але Клавка вважає, що в неї недостатньо пролетарське походження - на відміну від Єлизавети Прохорової, в якої батьки та прабатьки були пролетарями. Отже, батько Клавки - не пролетар, який пройшов курси / освіту і став інженером. А отже, він з давньої інтелігенції?
г) після розстрілу батьків, Клавку виховували дідусь та бабуся
ґ) бабуся Клавки була вчителькою української мови, а з дідусем нічого не ясно. Але вони говорили з внуками виключно російською мовою
д) Клавка встигла закінчити філфак Київського університету якраз перед війною. Тобто вона поступила 1937 р.? Її батьків репресували як ворогів народу, а вона поступила в Університет?
е) 1941 р. Клавку та дідуся з бабусею евакуювали з Києва в Ташкент.
є) 1944 р. Клавка вернулася в Київ, а от дідусь з бабусею лишилися в Ташкенті.
ж) Клавка з 1944 р. працює секретаркою голови СПУ (з перервою в 1946 р., коли Рильського замінили на Корнійчука на посаді голови СПУ).
З цих фактів цілісна біографія не складається. По-перше, дітей ворогів народу намагалися вилучити з "ворожочого оточення" (див. ��покорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади), а тому родичам віддавали на виховання за умови, що вони дійсно лояльні радянській владі. Та й за таких умов такі діти стикалися з упередженням оточуючих, а також мали проблеми з подальшою кар'єрою: існувала навіть постанова, яка забороняла здобувати вищу освіту дітям ворогів народу, а вимагала скеровувати їх на виробництво. Щоправда, ця постанова стосувалася дітей, які перебували в дитбудинках.
Але навіть тут виникають питання: Клавка поступила в університет, будучи дитиною ворогів народу? Нехай, але... Її і двох пенсіонерів евакуювали з Києва в Ташкент? Вони такі цінні для радянської влади, адже евакуація стосувалася не простих громадян. Що Клавка робила з 1941 по 1944 рр. в Ташкенті? Як її взяли в секретарки голови СПУ?! Адже - в тексті це постійно згадується - "зверху" постійно хочуть мати сексота, який доповідатиме про справи в СПУ. Чому НКВС пропустило її на цю посаду в 1944 р., чому СПУ взяло її на роботу?
Але найбільша проблема - це сприйняття Клавкою себе. Вона наказує собі не згадувати, що її батьків репресували, але в п'янці репетує, що вона донька ворогів народу. І останнє особливо дивне: діти ворогів народу мали клопіт в працевлаштуванні, не кажучи про суспільний осуд та острах таких людей.
Крім того, Клавка знає, що "зверху" хочуть запхати носа у внутрішні справи СПУ, але для неї це зверху - не НКВС. Хоча Клавка остерігається НКВС, але незрозуміло, чому.
І це дивує: їй було 16 років, коли батьків засудили за те, що вони вороги народу. Це не могло не позначитися на її сприйнятті радянської влади. Вони мала або її зненавидіти (варто згадати біографії Солженіцина чи Івана Багряного, які розчарувалися в рад.владі, потрапивши в жорна репресій), або ж стати вірною адепткою. Про останнє писали колись Гозман та Еткінд (Alexander Etkind): абсурдність сталінських репресій породжувала захисну реакцію. Адже якщо людину, яку ти знаєш, садять за фальсифікованими звинуваченнями, то є два варіанти - або вірити, що влада садить людей в хаотичному порядку, або що влада настільки всезнаюча, що викриває дуже законспірованих ворогів народу. Перша думка приводила в лави ненависників радянської влади, друга - в лави сліпих адептів. Перша позиція, звісно ж, була складнішою психологічно. Бо доводилося жити в постійному страхові, що тепер прийдуть по мене. А от друга робила світ знову впорядкованим: влада така всезнаюча і могутня, що потрібно їй повністю довіритись. В Клавки немає ні того, ні іншого. Вона наче живе в пізньому СРСР (ледь не часів перебудови). Її минуле - це її особиста справа, яка не створює жодних незручностей.
Загальний підсумок від читання цього роману: за Сталіна жилося не дуже сито, але загалом нормально. І питання, які хвилюють істориків сталінізму "Як люди могли жити в умовах постійного страху репресій та демонстрації лояльності владі?" в романі просто оминається. Мовляв, не було тут такого чогось. Просто собі жили - як ми з вами. Хоча, історичний роман мав би передавати дух епохи.
Стосовно сюжету багато розповідати не випадає, адже так і нерозуміло, що є основною лінією роману - любовна чи пленумна? Деколи з'являється відчуття, що любовна лінія є головною, а розповідь про підготовку до Пленуму Спілки письменників України (СПУ) 1947 р. - це просто інструмент для розгортання цієї любовної дилеми. Деколи є і обернене враження: головною є пленумна лінія, а любов додана, щоб читач не задрімав при описі всіх хащів бюрократії та кулуарних ігор СПУ. Але роман обривається, не давши розв'язки любовним лініям. І лише нещодавно авторка зізналася, що в "Клавки" буде продовження.
А сам роман завершується сценою вивезення всіх інвалідів-ветеранів Другої світової війни з Києва. Сцена, яка багатьох читачів шокувала. По-перше, тим, що ніяк не стосується сюжету книги, по-друге тим, що нагадує, яким кривавим і нелюдським був сталінізм.
І ось цей останній аспект відгуків мене вразив найбільше. Він напряму стосується декорацій чи зображуваної епохи.
1. Ключове зауваження - в книзі відсутній Сталін . Точніше, він з'являється тільки в другій половині книги - і лише як портрет в кабінеті члена ЦК Бакланова. Там же ж знаходяться і томи праць Сталіна. Поза тим кабінетом згадки про Сталіна спорадичні. Наприклад, у зауваженні Рильському, що він замало цитує Леніна та Сталіна у своїх виступах.
Хоча "культ особи" не вигадав Хрущов в своїй промові 1956 р. Наприклад, хоча я лише почав читати Повсякденний сталінізм. Київ і кияни після Великої війни Сергія Єкельчика, вже в передмові згадано, що а) Сталіну потрібно було регулярно висловлювати вдячність, б) мешканці Києва регулярно збиралися для читання та обговорення промов Сталіна. Ключове питання, яке цікавить дослідників сталінізму: чи культ Сталіна підтримувався виключно загрозою репресій (згори), чи і самі громадяни проявляли ініціативу (знизу). Але факт культу особи в них не викликає заперечень: любов та вдячність Сталінові треба було демонструвати енергійно та часто. В "Клавці" ж Сталін присутній у вигляді портрета в кабінеті високопосадовця (одного!).
2. Репресії чи страх репресій в тексті відсутні. Письменників критикують - за буржуазний націоналізм, а вони собі посміюються. Тобто десь в тексті проскакує: ну і мене критикували - і нічого ж не сталося, живу далі. Головні герої можуть вільно в комуналці (!!!) обговорювати Грушевського, цитувати Хвильового. А потім дивуються, що їхні розмови на Пленумі переказує сусід-письменник. Та мали б тішитися, що просто переказує, без називання імен, і всього лише на Пленумі. А міг і донос написати в НКВД. (Хоча з НКВД там інша історія - і про неї в наступному пункті). Взагалі, дослідники сталінізму вважають, що саме хрущовки сприяли відлизі: з'явився приватний простір (кухні), де можна було вільно говорити про політику з надійними людьми - і не боятися, що тебе підслухає сусід, а потім напише донос.
Головне, що ці обговорення відбуваються за участі письменників, які пережили 1937-1938 рр. і мали б пам'ятати про Великий терор. Втім, тут можна бути і не таким прискіпливим, адже якщо це вірні адепти радянського ладу, то вони про таке могли і не задумуватися.
Але зовсім не помічати репресій... Серед письменників вже є Остап Вишня, який 1934 р. "загримів" за звинуваченням у замаху на вбивство Постишева, генсека КП(б)У. І ось 1943 р. він магічним чином з ГУЛагу транспортований в Київ - і знову пише гуморески. Жодного запитання в правовірних комуністів це не викликає? Або Максим Рильський, який 1931 р. ледь не загримів... Його дружина вічно переживає, щоб його не дуже критикували, але це її страх подається як прояв "бабського нутра" (так, в тексті є і такі звороти). А те, що Рильські бачили, як 1937 р. ціле гроно / плеяду укр. письменників просто знищили? Та й те, що головні герої позитивно відгукуються про Хвильового... Так, Хвильового не встигли засудити - він покінчив з собою. Але якщо Хвильовий хороший, то як вони заплющують очі на "Розстріляне відродження"?!
Та й сама Клавка... Коли під час пленуму стенограму не вдається надрукувати, бо стрічка "тече" - і літери розпливаються, перша думка Клавки: здамо стенограму із запізненням! А мало б бути: це ж шкідництво, мене за це звільнять / посадять / розстріляють. Але про саму Клавку - в п.4.
В тексті страх репресій відсутній взагалі, хоча - знову ж таки - це ключове питання дослідників сталінізму: як люди в повсякденні давали собі раду з цим тоталітаризмом, тобто прониканням держави до всіх сфер. Наприклад, про це пише Шейла Фіцпатрік в своїй книзі Everyday Stalinism: Ordinary Life in Extraordinary Times: Soviet Russia in the 1930s.
3. Повсякденні реалії . Попри те, що багато хто зазначав, що цих реалій в тексті багато, насправді Київ показують протягом першої третини (чи й четвертини роману). Далі Київ перетворюється на перелік вулиць, але кияни з міста "випаровуються". Ми бачимо лише головних героїв.
Серед тих реалій, яких бракувало, перше місце займає карткова система. Її було скасовано в СРСР лише в грудні 1947 р., а от дія роману - вересень 1947 р. Але Клавка (та й решта персонажів) картками не переймаються. Ні, вони купують продукти на базарі. Звісно, часто їм бракує грошей на це, але загалом питання нестачі їжі їх не дуже тривожить.
Так само Клавка спокійно констатує, що давнього майстра на Євбазі вже нема - мабуть, його вбили нацисти в Бабиному Яру. А згодом в тексті спокійно включається в дискусію, де проскакують антисемітські твердження. Ось і цікаво: а яким було ставлення до євреїв в киян? якою була радянська політика пам'яті про Голокост?
В тексті трапляються і кумедні ляпи. Герої вживають абревіатури МГБ та НКВС поруч. Причому МГБ створили 1946 р. - тому все логічно, але НКВС ліквідували того ж 1946 р.... Яким чином в одному випадку вони дуже обізнані, а в іншому - ні? (Причому в тексті МГБ та НКВС, тобто російська та українська абревіатури...)
І, до речі, Клавка дуже начитана дівчина, але нам ні разу не пояснили, де ж вона бере літературу до читання? Купувати та передплачувати вона не може, бо в неї мало грошей, про що Клавка постійно згадує. Але і в бібліотеку вона не ходить, та й з друзями літературою не обмінюється. Та й друзів в неї немає - тільки сусіди та колеги по роботі. Але будній день Клавки: робота - дім. Все, немає ні пошуків їжі, ні компаній, товариств однолітків тощо. Це є особливо дивним, бо в СРСР такі неформальні мережі існували, адже дозволяли виживати. Навіть в романі є про це згадки. Неля, дружина письменника Сіробаби, пам'ятає Бакланова (тепер в ЦК), бо він був в одному поет.гуртку з Сіробабою. Вона навіть пам'ятає прізвище першого кохання Бакланова! Невже Клавка з однокурсниками не товаришувала? Невже ці зв'язки вона не підтримувала? В СРСР зв'язки вирішували все (варто згадати поведінку сусідів по комуналці, коли вони дізнаються, що Клавка може злетіти вгору). Але Клавка живе в соціальній ізоляції - і цим не переймається.
4. Клавка . Найбільший клопіт роману - сама Клавка. Саме вона є POV, саме з її перспективи ми і спостерігаємо за сюжетом. Але POV з неї дуже неправдоподібний. В тексті її біографія ніколи не подається цілісно, але з уривків можна скласти таку картину.
а) Клавка народилася 1921-1922 рр. (у вересні 1947 р. їй вже 26 років)
б) її батька, а потім маму репресували і розстріляли 1937 р.
в) батько в неї був інженером на заводі, але Клавка вважає, що в неї недостатньо пролетарське походження - на відміну від Єлизавети Прохорової, в якої батьки та прабатьки були пролетарями. Отже, батько Клавки - не пролетар, який пройшов курси / освіту і став інженером. А отже, він з давньої інтелігенції?
г) після розстрілу батьків, Клавку виховували дідусь та бабуся
ґ) бабуся Клавки була вчителькою української мови, а з дідусем нічого не ясно. Але вони говорили з внуками виключно російською мовою
д) Клавка встигла закінчити філфак Київського університету якраз перед війною. Тобто вона поступила 1937 р.? Її батьків репресували як ворогів народу, а вона поступила в Університет?
е) 1941 р. Клавку та дідуся з бабусею евакуювали з Києва в Ташкент.
є) 1944 р. Клавка вернулася в Київ, а от дідусь з бабусею лишилися в Ташкенті.
ж) Клавка з 1944 р. працює секретаркою голови СПУ (з перервою в 1946 р., коли Рильського замінили на Корнійчука на посаді голови СПУ).
З цих фактів цілісна біографія не складається. По-перше, дітей ворогів народу намагалися вилучити з "ворожочого оточення" (див. ��покорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади), а тому родичам віддавали на виховання за умови, що вони дійсно лояльні радянській владі. Та й за таких умов такі діти стикалися з упередженням оточуючих, а також мали проблеми з подальшою кар'єрою: існувала навіть постанова, яка забороняла здобувати вищу освіту дітям ворогів народу, а вимагала скеровувати їх на виробництво. Щоправда, ця постанова стосувалася дітей, які перебували в дитбудинках.
Але навіть тут виникають питання: Клавка поступила в університет, будучи дитиною ворогів народу? Нехай, але... Її і двох пенсіонерів евакуювали з Києва в Ташкент? Вони такі цінні для радянської влади, адже евакуація стосувалася не простих громадян. Що Клавка робила з 1941 по 1944 рр. в Ташкенті? Як її взяли в секретарки голови СПУ?! Адже - в тексті це постійно згадується - "зверху" постійно хочуть мати сексота, який доповідатиме про справи в СПУ. Чому НКВС пропустило її на цю посаду в 1944 р., чому СПУ взяло її на роботу?
Але найбільша проблема - це сприйняття Клавкою себе. Вона наказує собі не згадувати, що її батьків репресували, але в п'янці репетує, що вона донька ворогів народу. І останнє особливо дивне: діти ворогів народу мали клопіт в працевлаштуванні, не кажучи про суспільний осуд та острах таких людей.
Крім того, Клавка знає, що "зверху" хочуть запхати носа у внутрішні справи СПУ, але для неї це зверху - не НКВС. Хоча Клавка остерігається НКВС, але незрозуміло, чому.
І це дивує: їй було 16 років, коли батьків засудили за те, що вони вороги народу. Це не могло не позначитися на її сприйнятті радянської влади. Вони мала або її зненавидіти (варто згадати біографії Солженіцина чи Івана Багряного, які розчарувалися в рад.владі, потрапивши в жорна репресій), або ж стати вірною адепткою. Про останнє писали колись Гозман та Еткінд (Alexander Etkind): абсурдність сталінських репресій породжувала захисну реакцію. Адже якщо людину, яку ти знаєш, садять за фальсифікованими звинуваченнями, то є два варіанти - або вірити, що влада садить людей в хаотичному порядку, або що влада настільки всезнаюча, що викриває дуже законспірованих ворогів народу. Перша думка приводила в лави ненависників радянської влади, друга - в лави сліпих адептів. Перша позиція, звісно ж, була складнішою психологічно. Бо доводилося жити в постійному страхові, що тепер прийдуть по мене. А от друга робила світ знову впорядкованим: влада така всезнаюча і могутня, що потрібно їй повністю довіритись. В Клавки немає ні того, ні іншого. Вона наче живе в пізньому СРСР (ледь не часів перебудови). Її минуле - це її особиста справа, яка не створює жодних незручностей.
Загальний підсумок від читання цього роману: за Сталіна жилося не дуже сито, але загалом нормально. І питання, які хвилюють істориків сталінізму "Як люди могли жити в умовах постійного страху репресій та демонстрації лояльності владі?" в романі просто оминається. Мовляв, не було тут такого чогось. Просто собі жили - як ми з вами. Хоча, історичний роман мав би передавати дух епохи.
June 3, 2020
Літературне життя 40-х років, Спілка письменників України, атмосфера соцреалізму, РОЛІТ, Малишко, Рильський, Яновський, Пленум - час, коли письменники, які за розпорядженням “згори” мали критикувати інших письменників.Київ тут як окремий герой твору - з назвами, які зараз мало хто пам'ятає, з ринками, яких вже не існує, та духом, що розчинився в історії.
Вважаю, що ця книга найкраще смакуватиме за таким рецептом: прочитали вервечку цих імен, більшість з яких проковтнула історія, зацікавилися деякими, заглибилися у їх біографію, а там і у творчість, а потім знову перечитали книгу. Вже більше імен будуть вам знайомими і ви почуватиметеся впевненіше серед тієї літтусовки, тож вам знову захочеться ближче познайомитися, тільки вже з кимось іншим. А потім знову треба перечитати.
І наостанок. Чула, що дехто вважає цю книгу переоціненою і перехваленою читачами. Можливо. Можливо, і я б так думала, якби читала вже третю-п'яту книгу на цю тему. Але ж нашим бажанням чи запитам письменники потурати не звикли, тому і виходить ефект “вау” через вакуум у темі. Зріз епохи 40-х у повоєнному Києва, ба більше - літературний зріз - чим не дивина для нашого ринку! Звідси і відгуки, і подяка читачів. Сподіваюся, що попит таки почне формувати пропозицію.
Вважаю, що ця книга найкраще смакуватиме за таким рецептом: прочитали вервечку цих імен, більшість з яких проковтнула історія, зацікавилися деякими, заглибилися у їх біографію, а там і у творчість, а потім знову перечитали книгу. Вже більше імен будуть вам знайомими і ви почуватиметеся впевненіше серед тієї літтусовки, тож вам знову захочеться ближче познайомитися, тільки вже з кимось іншим. А потім знову треба перечитати.
І наостанок. Чула, що дехто вважає цю книгу переоціненою і перехваленою читачами. Можливо. Можливо, і я б так думала, якби читала вже третю-п'яту книгу на цю тему. Але ж нашим бажанням чи запитам письменники потурати не звикли, тому і виходить ефект “вау” через вакуум у темі. Зріз епохи 40-х у повоєнному Києва, ба більше - літературний зріз - чим не дивина для нашого ринку! Звідси і відгуки, і подяка читачів. Сподіваюся, що попит таки почне формувати пропозицію.
February 29, 2020
...А в кінці я плакала. Точніше, старанно стримувала сльози, які аж пекли мене, бо, по-перше, навколо були чужі люди, а по-друге, всього, що трапилося з українцями, та й досі трапляється, не оплачеш...
Головний герой роману, на мою думку, — не Клавка, як мало би бути з огляду на назву, а сумнозвісний пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому розгромили Яновського, Рильського й багатьох інших українських письменників, бо такою була вказівка партії. Події описують підготовку до пленуму, власне пленум, а ще те, як ті чи інші люди поводяться в цій ситуації, як змінюються, які риси в них проявляються, та й загалом як вони виживають у тих умовах, коли для цього ти маєш бути не собою, а гвинтиком, потрібним партії.
Доля Клавки — типова для того часу й тієї країни, а ще — тієї літератури соцреалізму (його стилістика подекуди впізнається і в цьому сучасному романі). Як і долі інших героїв роману. Нині ми їм співчуваємо, подекуди жаліємо, часом страхаємося того, що їм довелося пережити. Проте то було звичайне життя — з радощами й прикрощами, з добрими й не дуже людьми поряд, із мріями, планами, почуттями... Це все майстерно описано Мариною Гримич — легко, реалістично, просто, без зайвих описів, метафор, ліричних відступів тощо. Складається враження, що не читаєш книгу, а дивишся хороший фільм зі жвамим сюжетом і такими необхідними за законами жанру любовними перипетіями.
Проте це не фільм. Це цитати з виступів реальних людей, які критикували інших, знаючи, чим це може для них обернутися, які лицемірили й брехали — собі й партії, як би смішно це не звучало, які буцімто й жити повноцінним життям, але насправді мусили виживати, не маючи волі писати, як тобі велить муза, бо треба писати так, як тобі велить партія... Це насправді було: ти обираєш між своєю правдою й суспільним успіхом, між коханням і заміжжям, між забуттям і лицемірством. Та що там казати: цього й досі більше ніж доста — досвід виживання в радянських умовах дається взнаки навіть у тих, хто народився в зовсім іншій країні. Але це — тема іншої розмови...
Головний герой роману, на мою думку, — не Клавка, як мало би бути з огляду на назву, а сумнозвісний пленум Спілки радянських письменників України 1947 року, на якому розгромили Яновського, Рильського й багатьох інших українських письменників, бо такою була вказівка партії. Події описують підготовку до пленуму, власне пленум, а ще те, як ті чи інші люди поводяться в цій ситуації, як змінюються, які риси в них проявляються, та й загалом як вони виживають у тих умовах, коли для цього ти маєш бути не собою, а гвинтиком, потрібним партії.
Доля Клавки — типова для того часу й тієї країни, а ще — тієї літератури соцреалізму (його стилістика подекуди впізнається і в цьому сучасному романі). Як і долі інших героїв роману. Нині ми їм співчуваємо, подекуди жаліємо, часом страхаємося того, що їм довелося пережити. Проте то було звичайне життя — з радощами й прикрощами, з добрими й не дуже людьми поряд, із мріями, планами, почуттями... Це все майстерно описано Мариною Гримич — легко, реалістично, просто, без зайвих описів, метафор, ліричних відступів тощо. Складається враження, що не читаєш книгу, а дивишся хороший фільм зі жвамим сюжетом і такими необхідними за законами жанру любовними перипетіями.
Проте це не фільм. Це цитати з виступів реальних людей, які критикували інших, знаючи, чим це може для них обернутися, які лицемірили й брехали — собі й партії, як би смішно це не звучало, які буцімто й жити повноцінним життям, але насправді мусили виживати, не маючи волі писати, як тобі велить муза, бо треба писати так, як тобі велить партія... Це насправді було: ти обираєш між своєю правдою й суспільним успіхом, між коханням і заміжжям, між забуттям і лицемірством. Та що там казати: цього й досі більше ніж доста — досвід виживання в радянських умовах дається взнаки навіть у тих, хто народився в зовсім іншій країні. Але це — тема іншої розмови...
July 8, 2020
Вражаюча тема і дивний для мене фінал.
July 13, 2019
Таких книжок у нас має бути більше, щоб усі ці люди, які творили нашу культуру, ці пейзажі і топоніми Києва і інших місцин ставали міфологемами, надавали відчуття, що це все існувало і існує поряд, що це все було, як би це не було. Клавці 26, вона працює секретаркою в Спілці радянських письменників України, надворі 1947 рік, проходить Пленум партії, на якому продовжується розгром української літератури, де всі хочуть вижити, кожен своїми методами... а у Клавки свій біль – аж два залицяльники домагаються її руки і серця, і раптом гучний голос з минулого розставляє все на місця, стає легше дихати, від усвідомлення власної гідності. Одним словом, читайте!
April 12, 2020
Минулої осені в Україні “Клавку” знайти було не так вже й просто. Я обійшла не одну книгарню, не в одному місті, щоб нарешті роздобути собі цю книжку про яку всі говорили після Арсеналу. І що ж?
Клавка - це художній роман про історичні часи. Події відбувається в Києві в сорокових. Поряд з вигаданими персонажами -- історичні, поряд з вигаданими діалогами -- цитати з архівів, і все це розгортається на невигаданій географії міста, з його особливим життям.
То хто така Клавка?
Це головна героїня, секретарка спілки письменників. Її батьків, як ворогів народу розстріляли в 37-му, тому дівчина живе в крихітній кімнатці в комуналці. Вона тісно спілкується з сусідами - старою сліпою піаністкою Еммою Германівною, яка поволі втрачає розум і фронтовиком без ноги дядь-Гаврилом.
Як секретарка, вона спостерігає за всіма перепитіями життя письменників, знає всі новини, бачила і передруковувала цілу купу адміністративних паперів. Як на мене, це крута письменницька знахідка. Дає можливість розповісти історію про письменників повоєнного Києва зі сторони, але правдоподібно.
Київ
Клавка живе в тісній комуналці у напів підвальному поверсі будинку, в якому вона народилась на більш “панських” поверхах. Вона ходить додому схилами Афанасьївського яру, купує їжу й розглядає трофейні товари на Євбазі. У тексті дуже багато деталей життя в Києві в кінці сорокових і ця машина часу досить добре налаштована авторкою. Соковиті описи, перекази міських легенд і приємна гра з мовою робить цю подорож дуже живою.
Література
На роботі в спілці Клавка спілкується з Рильським, Малишком, Тичиною, часом зустрічає Яновського, Гончара, Забілу та інших письменників. З одного боку так цікаво побачити “оживлених” письменників, читати згадки про їхні манери, звички, жарти. А з іншого гостро і об’ємно змальовується моторошна атмосфера життя письменників (та й не лише) в совку. Нікому не довіряєш, говориш пошепки навіть вдома, пильнуєш, щоб нічого зайвого не бовкнути. Тим часом партійне керівництво стравлює між собою людей: прийшло “згори”, що треба критикувати один одного. Хто не критикує - буржуазний-націоналіст. І ламаються долі, псується дружба і солідарність між людьми.
Письменники живуть в будинку Роліту (робітник літератури) і те, що зовні може виглядати як райська комуна митців, яка надихає на творчість і спілкування, насправді штучно створені умови для зручності шпигування. Ой далеко не всі мешканці Роліту померли своєю смертю.
Звісно, це ні для кого не новина, що в такій атмосфері страху, контролю, цькування - жили люди в совку. Це особлива сила художнього твору вдихати в факти життя так, щоб все це проживалося всередині, ніби власні спогади. Ніби спогади якогось кошмарного сну.
Жінки
“- А що - дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі - вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко,у нас в Спілці не три націогальності - українці, росіяни і євреї, - а чотири. Четверта національність - це жінки, і в явно приниженому стані. “
Позиція жінки в совку була не фонтан. От в романі які є жіночі персонажі? Прохорова. Вона пише дитячі вірші в Барвінок, щоб за це жити, а щось справжнє пише в стіл. Їй ще немає сорока, вона незаміжня, фронтовичка. У романі вона така сильна й незалежна жінка, старша подруга й наставниця Клавки, з гумором і потягом до красивих речей, як от кришталеві трофейні келихи. Але витримувати їй цю позицію дозволяє лише статус пепеже (походно-полевая жена). Саме покровительство якогось генерала забезпечує її умовний комфорт.
Ще є Клавка. Клавці 26 років і вона не заміжня. Старая дєва - каже вона про себе. Разючий контраст між сприйняттям одного і того ж віку зараз і тоді. Клавка не мала особливих сподівань, адже після війни чоловіків було мало. Вона живе в нужді й перспектива стати коханкою посадовця її не лякає, якщо це дає хоч якісь бонуси в несолодкому житті.
Фронтовики
Совкодрочєри часто уявляють собі, що в совку вони були б праведними комуністами і жили б чудово. Мені важко зрозуміти, що саме спричиняє ці хворобливі фантазії. Скільки доказів зворотного в історії! В “Клавці” є паралельний сюжет про інвалідів-фронтовиків, які втратили руки й ноги воюючи за батьківщину і не могли більше працювати. Вони жебракували на Євбазі і дядь-Гаврило, сусід Клавки, часом ходив до них, грав на гармоні, разом вони співали сумну неграмотну пісню з міського повоєнного фольклору. У кінці роману цих інвалідів жортоко вантажать в товарний вагон, щоб вивезти з міста. А навколо стоять жінки і співають ту ж пісню, яка переживає певну трансформацію і стає до болю драматичною.
Я була глибоко вражена цією кінцівкою. На жаль, це не художня вигадка авторки. До інвалідів-ветеранів жахливо ставились. Їхні понівечені тіла й обличчя псували картинку сонячного будівництва соціалістичної держави. Тому за наказом партійного керівництва їх вивозили з міст та ізольовували в таборах в жахливих умовах. Заборонили друкувати фото понівечених війною людей і навіть з приватних листувань вилучали фото ветеранів. Якась нелюдська жуть!
So what?
Як на мене, це крутезна книжка! Вона викликала в мене так багато емоцій! Мені було ніжно читати про Київ, хай навіть післявоєнний, приємно впізнавати письменників і читати їхні вірші, було моторошно і гірко проживати атмосферу совкового гніту і розпачливо читати про долю ветеранів-інвалідів. Я була не відстороненим читачем, а прямо жила в тексті і це дуже круто! Сподіваюсь, буде продовження, ще скільки всього можна розказати!
П.С. Незрозуміло чому видання таке партизанське - хто верстав? Хто редактор? Чому крім авторки і дизайнерки обкладинки ніхто не вказаний?
Книжка ідеально вичитана і приємно зверстана і обкладинка кльова. А от з примітками вийшло шопопало. Приємно мати примітки в таких романах, щоб не гуглити як зараз називаються згадані вулиці, хто ці люди і що це за абревіатура. І якщо якась назва вживається романі тричі, то дуже логічно вставити примітку на першому вживанні, а не на третьому. До третього разу я або погуглила, або мені все одно. Так само не завжди зрозуміло за якою логікою вибиралися назви і прізвища які заслуговують на примітки. І яка інформація вказується в примітках.
Клавка - це художній роман про історичні часи. Події відбувається в Києві в сорокових. Поряд з вигаданими персонажами -- історичні, поряд з вигаданими діалогами -- цитати з архівів, і все це розгортається на невигаданій географії міста, з його особливим життям.
То хто така Клавка?
Це головна героїня, секретарка спілки письменників. Її батьків, як ворогів народу розстріляли в 37-му, тому дівчина живе в крихітній кімнатці в комуналці. Вона тісно спілкується з сусідами - старою сліпою піаністкою Еммою Германівною, яка поволі втрачає розум і фронтовиком без ноги дядь-Гаврилом.
Як секретарка, вона спостерігає за всіма перепитіями життя письменників, знає всі новини, бачила і передруковувала цілу купу адміністративних паперів. Як на мене, це крута письменницька знахідка. Дає можливість розповісти історію про письменників повоєнного Києва зі сторони, але правдоподібно.
Київ
Клавка живе в тісній комуналці у напів підвальному поверсі будинку, в якому вона народилась на більш “панських” поверхах. Вона ходить додому схилами Афанасьївського яру, купує їжу й розглядає трофейні товари на Євбазі. У тексті дуже багато деталей життя в Києві в кінці сорокових і ця машина часу досить добре налаштована авторкою. Соковиті описи, перекази міських легенд і приємна гра з мовою робить цю подорож дуже живою.
Література
На роботі в спілці Клавка спілкується з Рильським, Малишком, Тичиною, часом зустрічає Яновського, Гончара, Забілу та інших письменників. З одного боку так цікаво побачити “оживлених” письменників, читати згадки про їхні манери, звички, жарти. А з іншого гостро і об’ємно змальовується моторошна атмосфера життя письменників (та й не лише) в совку. Нікому не довіряєш, говориш пошепки навіть вдома, пильнуєш, щоб нічого зайвого не бовкнути. Тим часом партійне керівництво стравлює між собою людей: прийшло “згори”, що треба критикувати один одного. Хто не критикує - буржуазний-націоналіст. І ламаються долі, псується дружба і солідарність між людьми.
Письменники живуть в будинку Роліту (робітник літератури) і те, що зовні може виглядати як райська комуна митців, яка надихає на творчість і спілкування, насправді штучно створені умови для зручності шпигування. Ой далеко не всі мешканці Роліту померли своєю смертю.
Звісно, це ні для кого не новина, що в такій атмосфері страху, контролю, цькування - жили люди в совку. Це особлива сила художнього твору вдихати в факти життя так, щоб все це проживалося всередині, ніби власні спогади. Ніби спогади якогось кошмарного сну.
Жінки
“- А що - дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі - вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко,у нас в Спілці не три націогальності - українці, росіяни і євреї, - а чотири. Четверта національність - це жінки, і в явно приниженому стані. “
Позиція жінки в совку була не фонтан. От в романі які є жіночі персонажі? Прохорова. Вона пише дитячі вірші в Барвінок, щоб за це жити, а щось справжнє пише в стіл. Їй ще немає сорока, вона незаміжня, фронтовичка. У романі вона така сильна й незалежна жінка, старша подруга й наставниця Клавки, з гумором і потягом до красивих речей, як от кришталеві трофейні келихи. Але витримувати їй цю позицію дозволяє лише статус пепеже (походно-полевая жена). Саме покровительство якогось генерала забезпечує її умовний комфорт.
Ще є Клавка. Клавці 26 років і вона не заміжня. Старая дєва - каже вона про себе. Разючий контраст між сприйняттям одного і того ж віку зараз і тоді. Клавка не мала особливих сподівань, адже після війни чоловіків було мало. Вона живе в нужді й перспектива стати коханкою посадовця її не лякає, якщо це дає хоч якісь бонуси в несолодкому житті.
Фронтовики
Совкодрочєри часто уявляють собі, що в совку вони були б праведними комуністами і жили б чудово. Мені важко зрозуміти, що саме спричиняє ці хворобливі фантазії. Скільки доказів зворотного в історії! В “Клавці” є паралельний сюжет про інвалідів-фронтовиків, які втратили руки й ноги воюючи за батьківщину і не могли більше працювати. Вони жебракували на Євбазі і дядь-Гаврило, сусід Клавки, часом ходив до них, грав на гармоні, разом вони співали сумну неграмотну пісню з міського повоєнного фольклору. У кінці роману цих інвалідів жортоко вантажать в товарний вагон, щоб вивезти з міста. А навколо стоять жінки і співають ту ж пісню, яка переживає певну трансформацію і стає до болю драматичною.
Я була глибоко вражена цією кінцівкою. На жаль, це не художня вигадка авторки. До інвалідів-ветеранів жахливо ставились. Їхні понівечені тіла й обличчя псували картинку сонячного будівництва соціалістичної держави. Тому за наказом партійного керівництва їх вивозили з міст та ізольовували в таборах в жахливих умовах. Заборонили друкувати фото понівечених війною людей і навіть з приватних листувань вилучали фото ветеранів. Якась нелюдська жуть!
So what?
Як на мене, це крутезна книжка! Вона викликала в мене так багато емоцій! Мені було ніжно читати про Київ, хай навіть післявоєнний, приємно впізнавати письменників і читати їхні вірші, було моторошно і гірко проживати атмосферу совкового гніту і розпачливо читати про долю ветеранів-інвалідів. Я була не відстороненим читачем, а прямо жила в тексті і це дуже круто! Сподіваюсь, буде продовження, ще скільки всього можна розказати!
П.С. Незрозуміло чому видання таке партизанське - хто верстав? Хто редактор? Чому крім авторки і дизайнерки обкладинки ніхто не вказаний?
Книжка ідеально вичитана і приємно зверстана і обкладинка кльова. А от з примітками вийшло шопопало. Приємно мати примітки в таких романах, щоб не гуглити як зараз називаються згадані вулиці, хто ці люди і що це за абревіатура. І якщо якась назва вживається романі тричі, то дуже логічно вставити примітку на першому вживанні, а не на третьому. До третього разу я або погуглила, або мені все одно. Так само не завжди зрозуміло за якою логікою вибиралися назви і прізвища які заслуговують на примітки. І яка інформація вказується в примітках.
This entire review has been hidden because of spoilers.
October 21, 2019
1947 рік, Київ. Клавдія Блажкевич, молода жінка, донька ворогів народу, працює секретаркою Спілки письменників України, живе в комуналці разом із сліпою старою жінкою та ветераном війни, який втратив ногу (це важливо). Дія роману просувається вздовж пленуму Союзу Радянських Письменників України, на якому після команди зверху були розгромлені, зокрема, Рильський та Яновський. Є і любовна лінія, навіть цілий любовний крикутник, як зараз модно.
Мені сподобався внутрішній голос Клавки, її совєцька старанність в спілкуванні, в яку раптово вривається несподівана грубість фізичного бажання, що на фоні усіх цих імен-прізвищ здається різкою, надмірною, але дуже правильною.
Мені сподобався київський побут післявоєнних часів, його не вистачило навіть, хотілося більше: і про Євбаз, і про письменницький Ірпінь (глава на дачі Сіробаб, як на мене, була найкращою в романі), про їжу, ресторан "Динамо" знову ж таки.
Мені дуже сильно не вистачило редактури в цій книзі. Як стилістичної, так і сюжетної. Чимало місць, які різали читацьке вухо і ломали темп тексту. У першому ж реченні, де Клавка запізнювалася на роботу, вона бігла-бігла, поспішала-поспішала, натиснула на дзвоник і "стала чекати" - це з розгону зупинило мене в двері, під якими героїня чекає.
Дуже багато кавичок, як на мене, абсолютно невиправданих. Плутанини зі зносками, наприклад, в одному місці знизу сторінки пояснюється, що Свердлова - це колишня Прорізна, а трохи згодом це ж повторюється в тексті.
Потім, сюжетно. Я не зрозуміла, що мав зробити для сюжету Баратинський. Взагалі. Окрім як, звичайно, пробудити в Клавці жінку. Якщо так і було задумано, і це вся його функція - тоді ок, питання знято, вибачте.
Пленум, який мав би бути Титаніком для історії кохання Джека та Роуз, втонув в цитатах і втопив разом із собою відчуття того, що це була доленосна і надзвичайно трагічна подія. Я розумію, що тут розповідь обмежена оповідачкою, але тут проблема в структурі, не в голосі Клавки, як на мене.
І фінал. Потужна фінальна сцена на вокзалі (я плакала тут), яка дуууже раптова і геть ніяким чином не зачеплена за головний сюжет роману.
Загалом, надзвичайно цікава ідея, але осадочєк остался.
Мені сподобався внутрішній голос Клавки, її совєцька старанність в спілкуванні, в яку раптово вривається несподівана грубість фізичного бажання, що на фоні усіх цих імен-прізвищ здається різкою, надмірною, але дуже правильною.
Мені сподобався київський побут післявоєнних часів, його не вистачило навіть, хотілося більше: і про Євбаз, і про письменницький Ірпінь (глава на дачі Сіробаб, як на мене, була найкращою в романі), про їжу, ресторан "Динамо" знову ж таки.
Мені дуже сильно не вистачило редактури в цій книзі. Як стилістичної, так і сюжетної. Чимало місць, які різали читацьке вухо і ломали темп тексту. У першому ж реченні, де Клавка запізнювалася на роботу, вона бігла-бігла, поспішала-поспішала, натиснула на дзвоник і "стала чекати" - це з розгону зупинило мене в двері, під якими героїня чекає.
Дуже багато кавичок, як на мене, абсолютно невиправданих. Плутанини зі зносками, наприклад, в одному місці знизу сторінки пояснюється, що Свердлова - це колишня Прорізна, а трохи згодом це ж повторюється в тексті.
Потім, сюжетно. Я не зрозуміла, що мав зробити для сюжету Баратинський. Взагалі. Окрім як, звичайно, пробудити в Клавці жінку. Якщо так і було задумано, і це вся його функція - тоді ок, питання знято, вибачте.
Пленум, який мав би бути Титаніком для історії кохання Джека та Роуз, втонув в цитатах і втопив разом із собою відчуття того, що це була доленосна і надзвичайно трагічна подія. Я розумію, що тут розповідь обмежена оповідачкою, але тут проблема в структурі, не в голосі Клавки, як на мене.
І фінал. Потужна фінальна сцена на вокзалі (я плакала тут), яка дуууже раптова і геть ніяким чином не зачеплена за головний сюжет роману.
Загалом, надзвичайно цікава ідея, але осадочєк остался.
June 29, 2020
Скажу прямо: мені сподобалося, як Марина Гримич змальовує повоєнну Спілку, повоєнний РОЛІТ і повоєнний Київ. Як на мене, то їй дуже добре вдалося передати атмосферу всіх трьох. Дуже живі образи Рильського і Малишка і нєкоторих інших реальних або вигаданих письменників. Правду кажучи, мені (філологу все ж таки) бракувало знання того періоду, аби розрізнити і "вичислити", з кого списані якісь сюжети, а чи вони взагалі придумані....
Власне, цим коротким резюме можна було би й обмежитися. Бо карколомного сюжету в книжці немає. Є, звісно, головна героїня секретарка Спілки Клавка, якій випало таке щастя, що нею в повоєнному Києві зацікавилося аж двоє здорових (в сенсі не покалічених на війні) забезпечених чоловіків. "Щастя" типу без лапок, бо це ж не іронія. Але будучи не в повоєнному Києві, я якось неготова вважати добрим сюжетом вагання, за кого ж з них вийти... Що ж до Спілчанської сюжетної лінії, то як воно буває в текстах, побудованих на реальних подіях, - розв'язка відома заздалегідь.
Епізод із вивезенням "чайників", виглядає, трохи притягненим за вуха (або, інакше, трохи кон'юнктурним). Але я готова цю кон'юнктурність пробачити, бо ця історія вартує отримати своє осмислення, в тому числі й художнє. Врешті, це теж про повоєнний Київ, навіть якщо дати трохи не збігаються.
Словом, це хороший історичний роман про один з наїздів на укрліт у ХХ ст., тому я обов'язково прочитаю продовження, яке ось-ось вийде і буде мати назву "Юра" (що, як на мене, трохи глупувато, хоча, з іншого боку "Василь" або "Степан" виглядало би ще гірше, гиги). А потім буду чекати, що авторка "спуститься" до 30-х і напише роман про той час, бо там теж є що описувати.
Поставила "Клавці" 5 зірочок, бо читала цілий день і не могла відірватися))
Власне, цим коротким резюме можна було би й обмежитися. Бо карколомного сюжету в книжці немає. Є, звісно, головна героїня секретарка Спілки Клавка, якій випало таке щастя, що нею в повоєнному Києві зацікавилося аж двоє здорових (в сенсі не покалічених на війні) забезпечених чоловіків. "Щастя" типу без лапок, бо це ж не іронія. Але будучи не в повоєнному Києві, я якось неготова вважати добрим сюжетом вагання, за кого ж з них вийти... Що ж до Спілчанської сюжетної лінії, то як воно буває в текстах, побудованих на реальних подіях, - розв'язка відома заздалегідь.
Епізод із вивезенням "чайників", виглядає, трохи притягненим за вуха (або, інакше, трохи кон'юнктурним). Але я готова цю кон'юнктурність пробачити, бо ця історія вартує отримати своє осмислення, в тому числі й художнє. Врешті, це теж про повоєнний Київ, навіть якщо дати трохи не збігаються.
Словом, це хороший історичний роман про один з наїздів на укрліт у ХХ ст., тому я обов'язково прочитаю продовження, яке ось-ось вийде і буде мати назву "Юра" (що, як на мене, трохи глупувато, хоча, з іншого боку "Василь" або "Степан" виглядало би ще гірше, гиги). А потім буду чекати, що авторка "спуститься" до 30-х і напише роман про той час, бо там теж є що описувати.
Поставила "Клавці" 5 зірочок, бо читала цілий день і не могла відірватися))
September 18, 2019
Життя письменників цікавило мене завжди. Тим паче, коли йдеться про відтворений за архівними документами український літературний процес – про який ми, відверто кажучи, мало що знаємо. Ярина Цимбал цікаво і детально пише про «наші 20-ті», Люба Якимчук з колегами зняла фільм про легендарний харківський Будинок «Слово», де у криваві 30-ті жили і творили письменники «Розстріляного Відродження». Марина Гримич звертає нашу увагу на ще один культовий письменницький дім – київський РОЛІТ. І її «Клавка» – це унікальна нагода більше дізнатися про те, яким був літературний процес у повоєнному Києві, тож її не можна було оминути.
Як на мене, роль Клавки не тільки в тому, щоб зробити оповідь реалістичною, скільки в тому, аби показати літературний процес з різних точок. Спілчанська секретарка передруковує документи, а отже, знає про офіційну лінію керівництва Спілки навіть до того, як її озвучать публічно. Вона чує приватні розмови письменників у кулуарах і через нещільно зачинені двері кабінетів. Вона вхожа у кабінет впливового партійного функціонера і може «відчитати» його ставлення до певних осіб. А ще вона дружить із письменниками, а отже, бере участь в дуже особистих бесідах і чує, про що там ідеться. Через Клавку авторка пропускає ніби два потоки – офіційної позиції, ідеології партії, яку змушені транслювати члени Спілки письменників, і справжніх думок, міркувань, ідей, які вирують у їхньому середовищі. Це дуже цінно і цікаво – спостерігати, де, як (і чи) вони перетинаються.
Оці Клавчині «включення» з квартири її приятельки, письменниці Єлизавети Петрівни мені було цікавіше читати, аніж уривки з офіційних документів (і це природно). І, погоджуся, любовні метання дівчини теж привертали увагу. З одного боку – бравий і вродливий (аж одразу «чолка встала!»), а до того ж безстрашний письменник-фронтовик. Щоправда, сирота, без особливих зв’язків і без вагомого творчого доробку. З іншого – партійний функціонер високого рангу. Не надто привабливий зовні, але ж який впливовий. Для дівчини, яка живе у вбогій комуналці і обідає пиріжком з горохом із Євбазу, це як джек-пот витягнути. Щоправда, ймовірно, саме він відповідальний за цькування письменників – тих, кого вона так любить і поважає…
Насправді ж у центрі «Клавки» аж ніяк не Клавка, а сумнозвісний Пленум Спілки письменників України, який відбувся у вересні 1947 року і на якому буквально розгромили українських літераторів (найбільше дісталося Рильському і Яновському). Цьому передувала Постанова оргбюро ЦК ВКП(б) «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», внаслідок якої, наприклад Ахматову і Зощенка виключили зі Спілки письменників СРСР. Пленум 1947 у Києві мав продемонструвати, як гаряче українські літератори на чолі з Корнійчуком підтримують цю постанову, а «гвіздком програми» повинна була стати нищівна «товариська критика» колег зі Спілки, які дозволяють у своїх творах відхилення від ідеологічної лінії партії і «шкідливі націоналістичні прояви».
Марина Гримич, цитуючи уривки виступів зі стенограми пленуму, якою опікується Клавка, допомагає уявити всю цю нищівну риторику, яка була спрямована, зокрема, проти Яновського та Рильського. Яновському, до речі, було особливо образливо, бо після попередніх нападок він намагався написати ідеологічно ідеальний роман, а йому знову закинули купу письменницьких помилок і шкідливих проявів. Поза тим, у всій цій історії з Пленумом мені не вистачило емоцій. З історії-то я знаю, що така публічна критика не просто була п’ятихвилинкою (чи триденкою) ганьби. Зазвичай з цим у комплекті йшли зіпсована кар’єра і поламане життя. І для об’єктів критики це дійсно було справжньою катастрофою. Але у романі драматизму, отих дуже живих людських емоцій у сценах з пленуму, як на мене, не вистачило. Хоча це було справді цікаво й пізнавально з точки зору історії літератури.
«Клавка» цінна не тільки деталями письменницького повсякдення і сценками з життя класиків укрліту, не лише тим, що нагадує (а багатьом читачам – вперше відкриває очі), як совєтська влада нищила українську літературу. На сторінках цієї книги оживає повоєнний Київ – його вулиці, його страхи і проблеми, якого маленькі радощі. Особливо колоритно змальовано Євбаз, на який Клавка любить приходити, аби купити їжі, начистити взуття, послухати місцеві легенди і плітки або просто повитріщатися на тутешній люд.
Невід’ємним елементом життя тогочасної української столиці були фронтовики, які з війни поверталися каліками. У реаліях країни Рад, країни «визволителів» для них не було місця. Злиденні каліки-«самовари», обвішані воєнними нагородами, намагалися приткнутися то тут, то там, часом жебрали, горлаючи свої фронтові пісні і прагнучи розжалобити перехожих. Звісно, вигляд вони мали сумний і страшний. Партійне керівництво знайшло спосіб, як з ними вчинити.
Надзвичайно сильна у книжці фінальна сцена. Власне, якщо ви вагаєтеся, читати «Клавку» чи ні, то можете сміливо це зробити хоча б заради неї.
Як на мене, роль Клавки не тільки в тому, щоб зробити оповідь реалістичною, скільки в тому, аби показати літературний процес з різних точок. Спілчанська секретарка передруковує документи, а отже, знає про офіційну лінію керівництва Спілки навіть до того, як її озвучать публічно. Вона чує приватні розмови письменників у кулуарах і через нещільно зачинені двері кабінетів. Вона вхожа у кабінет впливового партійного функціонера і може «відчитати» його ставлення до певних осіб. А ще вона дружить із письменниками, а отже, бере участь в дуже особистих бесідах і чує, про що там ідеться. Через Клавку авторка пропускає ніби два потоки – офіційної позиції, ідеології партії, яку змушені транслювати члени Спілки письменників, і справжніх думок, міркувань, ідей, які вирують у їхньому середовищі. Це дуже цінно і цікаво – спостерігати, де, як (і чи) вони перетинаються.
Оці Клавчині «включення» з квартири її приятельки, письменниці Єлизавети Петрівни мені було цікавіше читати, аніж уривки з офіційних документів (і це природно). І, погоджуся, любовні метання дівчини теж привертали увагу. З одного боку – бравий і вродливий (аж одразу «чолка встала!»), а до того ж безстрашний письменник-фронтовик. Щоправда, сирота, без особливих зв’язків і без вагомого творчого доробку. З іншого – партійний функціонер високого рангу. Не надто привабливий зовні, але ж який впливовий. Для дівчини, яка живе у вбогій комуналці і обідає пиріжком з горохом із Євбазу, це як джек-пот витягнути. Щоправда, ймовірно, саме він відповідальний за цькування письменників – тих, кого вона так любить і поважає…
Насправді ж у центрі «Клавки» аж ніяк не Клавка, а сумнозвісний Пленум Спілки письменників України, який відбувся у вересні 1947 року і на якому буквально розгромили українських літераторів (найбільше дісталося Рильському і Яновському). Цьому передувала Постанова оргбюро ЦК ВКП(б) «Про журнали «Зірка» і «Ленінград», внаслідок якої, наприклад Ахматову і Зощенка виключили зі Спілки письменників СРСР. Пленум 1947 у Києві мав продемонструвати, як гаряче українські літератори на чолі з Корнійчуком підтримують цю постанову, а «гвіздком програми» повинна була стати нищівна «товариська критика» колег зі Спілки, які дозволяють у своїх творах відхилення від ідеологічної лінії партії і «шкідливі націоналістичні прояви».
Марина Гримич, цитуючи уривки виступів зі стенограми пленуму, якою опікується Клавка, допомагає уявити всю цю нищівну риторику, яка була спрямована, зокрема, проти Яновського та Рильського. Яновському, до речі, було особливо образливо, бо після попередніх нападок він намагався написати ідеологічно ідеальний роман, а йому знову закинули купу письменницьких помилок і шкідливих проявів. Поза тим, у всій цій історії з Пленумом мені не вистачило емоцій. З історії-то я знаю, що така публічна критика не просто була п’ятихвилинкою (чи триденкою) ганьби. Зазвичай з цим у комплекті йшли зіпсована кар’єра і поламане життя. І для об’єктів критики це дійсно було справжньою катастрофою. Але у романі драматизму, отих дуже живих людських емоцій у сценах з пленуму, як на мене, не вистачило. Хоча це було справді цікаво й пізнавально з точки зору історії літератури.
«Клавка» цінна не тільки деталями письменницького повсякдення і сценками з життя класиків укрліту, не лише тим, що нагадує (а багатьом читачам – вперше відкриває очі), як совєтська влада нищила українську літературу. На сторінках цієї книги оживає повоєнний Київ – його вулиці, його страхи і проблеми, якого маленькі радощі. Особливо колоритно змальовано Євбаз, на який Клавка любить приходити, аби купити їжі, начистити взуття, послухати місцеві легенди і плітки або просто повитріщатися на тутешній люд.
Невід’ємним елементом життя тогочасної української столиці були фронтовики, які з війни поверталися каліками. У реаліях країни Рад, країни «визволителів» для них не було місця. Злиденні каліки-«самовари», обвішані воєнними нагородами, намагалися приткнутися то тут, то там, часом жебрали, горлаючи свої фронтові пісні і прагнучи розжалобити перехожих. Звісно, вигляд вони мали сумний і страшний. Партійне керівництво знайшло спосіб, як з ними вчинити.
Надзвичайно сильна у книжці фінальна сцена. Власне, якщо ви вагаєтеся, читати «Клавку» чи ні, то можете сміливо це зробити хоча б заради неї.
March 4, 2020
Ось що траплаяється коли маєш надто завищені очікування до книги, а потім розчаровуєшся. Трапляється трієчка.
Почну з хорошого:
- Ідея. Такий собі шпигун в ролі секретарки, який знає всі кулуарні подробиці про письменників і їхнє ставлення до радянської влади. Круто? Круто.
– Факти і письменники. Авторка зробила колосальну роботу і перед нами пробігають Рильський, Малишко, Гончар та інші люди, відомі нам ще зі шкільної програми.
Але:
- Подані ці факти не завжди аж так захопливо. Не сказала б що мене відлякує нудна література, але тут мені часто хотілося пропустити листи/постанови/стенографії і т.д, де часом просто повторювалася одна і та ж думка.
– В мене існує внутрішній спротив до всієї тієї епохи, старанно закладений моєю бабусею, тому я все чекала що ось нарешті почитаю щось художнє на цю тему і піде легше. Можливо це ще одна причина чому мені не сподобалося.
– Головна героїня. Спочатку ти думаєш що вона наївна дурепочка, потім переконуєшся що це й справді так. Але фоном іде розхвалення її як надзвичайно розумної, освіченої, гарної і завидної жінки. Вона навіть відомим письменникам вкаже на їхні граматичні помилки. Виходить така собі бездоганна героїня, за якою деколи відверто нудно спостерігати. І навіть те, що вона майже не висловлює свою думку протягом роману коли інші герої навколо неї переживають один за одного і за долю української літератури зовсім не додає їй харизми. Єдине що вона робить - підглядає в документи один раз і навіть це не має для неї ніяких наслідків і ніяк не обігрується далі.
– Любовнічки. Загалом ідея двох чоловіків і їхніх характерів мені сподобалася. Красень-жеребець і стариган-маньяк з гастроентерологічними проблемами. Але якщо ще красеня можна зрозуміти разом з його мотивацією, то от даних про маньяка в нас малувато. Нам дають затравку що вона дочка його коханої, яка вийшла заміж за іншого і померла, а далі що? Правильно, нічого. Бо навіщо читачу знати що відбулося там між героями. Ми побачили пленум от і досить. Але так не робиться, за непоганим сюжетом можна змусити читача краще і про все інше дізнатися. А то тут любов-свадьба, а в результаті ніц не ясно. Непорядок.
– Остання сцена. По-перше вона ні до чого. По-друге, для мене це трохи заборонений прийом, який прирівнюється до смерті дітей і тварин задля вишибання сльози. Підозрюю, що можливо він мав бути якимось метафоричним. Якщо дуже спробувати, то метафоричність можна знайти, напевно. Для себе я її не побачила. Я побачила обірваний сюжет, який закінчується тим, що калік грузять в поїзд і відправляють куди подалі, а сильні женщіни мужньо співають пісню. Головна героїня теж співає, але не факт що це щось для неї змінить в житті, а якщо й змінить, то ми про це не дізнаємось.
Мабуть, уся книжка стала прекрасною алегорією радянського часу, коли щось відбувається, а ти не знаєш що і як, і чи все вже закінчилось чи ні, і чи правильно ти все розумієш, а краще щоб хтось пояснив. Відчуття розгубленості і розчарування наприкінці теж сюди ж. Прекрасний дух епохи.
Почну з хорошого:
- Ідея. Такий собі шпигун в ролі секретарки, який знає всі кулуарні подробиці про письменників і їхнє ставлення до радянської влади. Круто? Круто.
– Факти і письменники. Авторка зробила колосальну роботу і перед нами пробігають Рильський, Малишко, Гончар та інші люди, відомі нам ще зі шкільної програми.
Але:
- Подані ці факти не завжди аж так захопливо. Не сказала б що мене відлякує нудна література, але тут мені часто хотілося пропустити листи/постанови/стенографії і т.д, де часом просто повторювалася одна і та ж думка.
– В мене існує внутрішній спротив до всієї тієї епохи, старанно закладений моєю бабусею, тому я все чекала що ось нарешті почитаю щось художнє на цю тему і піде легше. Можливо це ще одна причина чому мені не сподобалося.
– Головна героїня. Спочатку ти думаєш що вона наївна дурепочка, потім переконуєшся що це й справді так. Але фоном іде розхвалення її як надзвичайно розумної, освіченої, гарної і завидної жінки. Вона навіть відомим письменникам вкаже на їхні граматичні помилки. Виходить така собі бездоганна героїня, за якою деколи відверто нудно спостерігати. І навіть те, що вона майже не висловлює свою думку протягом роману коли інші герої навколо неї переживають один за одного і за долю української літератури зовсім не додає їй харизми. Єдине що вона робить - підглядає в документи один раз і навіть це не має для неї ніяких наслідків і ніяк не обігрується далі.
– Любовнічки. Загалом ідея двох чоловіків і їхніх характерів мені сподобалася. Красень-жеребець і стариган-маньяк з гастроентерологічними проблемами. Але якщо ще красеня можна зрозуміти разом з його мотивацією, то от даних про маньяка в нас малувато. Нам дають затравку що вона дочка його коханої, яка вийшла заміж за іншого і померла, а далі що? Правильно, нічого. Бо навіщо читачу знати що відбулося там між героями. Ми побачили пленум от і досить. Але так не робиться, за непоганим сюжетом можна змусити читача краще і про все інше дізнатися. А то тут любов-свадьба, а в результаті ніц не ясно. Непорядок.
– Остання сцена. По-перше вона ні до чого. По-друге, для мене це трохи заборонений прийом, який прирівнюється до смерті дітей і тварин задля вишибання сльози. Підозрюю, що можливо він мав бути якимось метафоричним. Якщо дуже спробувати, то метафоричність можна знайти, напевно. Для себе я її не побачила. Я побачила обірваний сюжет, який закінчується тим, що калік грузять в поїзд і відправляють куди подалі, а сильні женщіни мужньо співають пісню. Головна героїня теж співає, але не факт що це щось для неї змінить в житті, а якщо й змінить, то ми про це не дізнаємось.
Мабуть, уся книжка стала прекрасною алегорією радянського часу, коли щось відбувається, а ти не знаєш що і як, і чи все вже закінчилось чи ні, і чи правильно ти все розумієш, а краще щоб хтось пояснив. Відчуття розгубленості і розчарування наприкінці теж сюди ж. Прекрасний дух епохи.
This entire review has been hidden because of spoilers.
July 18, 2021
Попри деякі недоліки, на які вже звертали увагу рецензенти, зокрема трохи - імго - недописаний (обірваний) кінець, це загалом дуже і дуже симпатичний твір. Головне, що він чудово передає добу повного дна української літератури часів товаришів сталіна-кагановича-жданова-корнійчука. І думаєш, що навіть деякі графомани і автори, яких не читав і не прочитаєш, були справжні мученики і герої - творити в таких умовах.
Іноді видається штучним, як в повсякденні розмови вплітаються цитати не лише з творів, а й з постанов/протоколів засідань "правління спілки" тощо. Але загалом більше віриш, що так і було - абсурдним було саме життя цього середовища "творчих спілок" часів пізнього сталінізму. Перекрасно переданий побут. Студентам/старшокласникам можна рекомендувати, щоб могли зрозуміли дух тої епохи.
Якби наші історики кожен/-на написав/-ла бодай одну повістину, чи один роман,вірш тощо з тематики свого дослідження - то історична свідомість нашого українського суспільства була б адекватнішою :)
Рекомендую!
Іноді видається штучним, як в повсякденні розмови вплітаються цитати не лише з творів, а й з постанов/протоколів засідань "правління спілки" тощо. Але загалом більше віриш, що так і було - абсурдним було саме життя цього середовища "творчих спілок" часів пізнього сталінізму. Перекрасно переданий побут. Студентам/старшокласникам можна рекомендувати, щоб могли зрозуміли дух тої епохи.
Якби наші історики кожен/-на написав/-ла бодай одну повістину, чи один роман,
Рекомендую!
June 10, 2020
Яка ж хороша ця Клавка.
Марині Гримич вдалося ідеально поєднати живі розмови і красивезні описи. Я сміялася, шепотіла, повчала, декламувала разом з її персонажами і водночас задивлялася в безкрайню ніч, з якої час від часу виїжджає потяг, смакувала київською котлетою і гуляла вулицями улюбленого міста. «Клавка» – це ще один привід ненавидіти Радянський Союз. Ще один привід цікавитися українською літературою. Якби я не знала, що «Клавка» написана в наші роки, то абсолютно б повірила, що це автобіографічна історія (окрім того факту, що в Радянському Союзі ніхто б не дозволив щось подібне опублікувати).
⠀
Авторка дуже вдало вплела до всіх реальних людей (переважно письменників та письменниць) оцю прекрасну секретарку Клавку. Так, було дуже багато прізвищ, яких я не знала. І, як гарно підмітила @marysya_rudska , було незрозуміло, чому одних виносили в примітки, а інших ні. Та все ж я доволі швидко орієнтувалася по тексту. Було не так багато головних персонажів у цій книжці, тож їхні прізвища запам’яталися. Хоча, звісно, знала б я всю історію добре, всіх цих людей, то може б більше вловлювала якісь міжрядкові значення.
Можливо, людей, які не так зацікавлені в літературних «тусовках» (особливо 40-х років минулого століття), ця книжка не дуже захопить. Багато деталей роботи Спілки письменників, всіляких листів, Пленумів, критики, обговорень, хто, що, чому і як написав, що взагалі означає бути письменником у Радянському Союзі і тому подібне. Але, як на мене, аж сильної концентрації на чомусь одному немає. Бо тут і обговорення чуток, і любовна лінія, і буденне життя сусідів, прогулянки Києвом, все те, що робить роман таким живим і справжнім.
Насправді у першій половині книжки місцями зовсім трошки було нудно, інколи дратували думки чи розмови з фразами «жіночий розум» чи «я жінка, тому..», але якось в один день я прочитала за раз більше ста сторінок і навіть цього не помітила. Просто не могла відкласти, перегортала сторінку за сторінку, поки не дочитала до останньої. Тому так, як і з будь-якою іншою книжкою, вас емоційно або зачепить (можливо й порве до сліз), або ні. А з цим вгадати неможливо.
⠀
«Клавку» рекомендую і чекаю «Юру»!
⠀
5 ⭐️ з 5-ти.
Марині Гримич вдалося ідеально поєднати живі розмови і красивезні описи. Я сміялася, шепотіла, повчала, декламувала разом з її персонажами і водночас задивлялася в безкрайню ніч, з якої час від часу виїжджає потяг, смакувала київською котлетою і гуляла вулицями улюбленого міста. «Клавка» – це ще один привід ненавидіти Радянський Союз. Ще один привід цікавитися українською літературою. Якби я не знала, що «Клавка» написана в наші роки, то абсолютно б повірила, що це автобіографічна історія (окрім того факту, що в Радянському Союзі ніхто б не дозволив щось подібне опублікувати).
⠀
Авторка дуже вдало вплела до всіх реальних людей (переважно письменників та письменниць) оцю прекрасну секретарку Клавку. Так, було дуже багато прізвищ, яких я не знала. І, як гарно підмітила @marysya_rudska , було незрозуміло, чому одних виносили в примітки, а інших ні. Та все ж я доволі швидко орієнтувалася по тексту. Було не так багато головних персонажів у цій книжці, тож їхні прізвища запам’яталися. Хоча, звісно, знала б я всю історію добре, всіх цих людей, то може б більше вловлювала якісь міжрядкові значення.
Можливо, людей, які не так зацікавлені в літературних «тусовках» (особливо 40-х років минулого століття), ця книжка не дуже захопить. Багато деталей роботи Спілки письменників, всіляких листів, Пленумів, критики, обговорень, хто, що, чому і як написав, що взагалі означає бути письменником у Радянському Союзі і тому подібне. Але, як на мене, аж сильної концентрації на чомусь одному немає. Бо тут і обговорення чуток, і любовна лінія, і буденне життя сусідів, прогулянки Києвом, все те, що робить роман таким живим і справжнім.
Насправді у першій половині книжки місцями зовсім трошки було нудно, інколи дратували думки чи розмови з фразами «жіночий розум» чи «я жінка, тому..», але якось в один день я прочитала за раз більше ста сторінок і навіть цього не помітила. Просто не могла відкласти, перегортала сторінку за сторінку, поки не дочитала до останньої. Тому так, як і з будь-якою іншою книжкою, вас емоційно або зачепить (можливо й порве до сліз), або ні. А з цим вгадати неможливо.
⠀
«Клавку» рекомендую і чекаю «Юру»!
⠀
5 ⭐️ з 5-ти.
December 24, 2020
Один з найкращих романів Марини Гримич!
Чудова мова, інтригуючий сюжет, неймовірно " живі " герої і це все про Київ 1947 року та літературне середовище.
Прочитала на одному подисі))
Щиро рекомендую!
Чудова мова, інтригуючий сюжет, неймовірно " живі " герої і це все про Київ 1947 року та літературне середовище.
Прочитала на одному подисі))
Щиро рекомендую!
December 23, 2019
Всі хвалили цю книжку і я хвалитиму, прочитала блискавично і дуже під враженням. Максимально щирий портрет пізнього сталінізму у Києві, ретельно відтворене письменницьке середовище, мізерний повоєнний побут і атмосфера непевності, підігріта травмами пережитого в останні десятиліття. Марина Гримич застосвує перевірений і надійний літературний прийом - розповісти історію від імені невиразної спостерігачки, яку ніхто не помічає. Але яка помічає багатьох. Клавка опиняється поміж двох категорій людей - тих кому є що втрачати і тих, кому втрачати нічого. Перші - письменники, що навперебій критикують на Пленумі тих, кого треба критикувати, тремтять за свої кімнати в комуналці чи й дачі в Ірпені. Інші - інваліди чи божевільні, які існують на краю бідності і маргінесі суспільства, але разом з тим є вільнішими і сміливішими.
Це дуже знюансована книжка про те як воно бути радянською людиною, про інтерналізований радянський світогляд, який переплетений, однак, з свідомістю своєї української окремішності.
Це добре написана книжка, вона і смішна, і трагічна, а описи побуту - зачісок, страв, клопотів - є дуже природніми і цікавими. Моє улюблене - про організацію роботи стенографісток і друкарок на Пленумі письменників. В час диктофонів тяжко ці речі зрозуміти, а авторка відтворює їх дуже скрупульозно.
В мене ще залишилося багато питань - чому раптом за Клавкою (що у свої 26 вважається безнадійною старою дівою) раптом починають упадати завидні женихи? Що означає сон про «запитай прізвище»? Детективна напруга не знаходить розрядки, бо завершується книжка зовсім не про письменницькі інтриги.
Це дуже знюансована книжка про те як воно бути радянською людиною, про інтерналізований радянський світогляд, який переплетений, однак, з свідомістю своєї української окремішності.
Це добре написана книжка, вона і смішна, і трагічна, а описи побуту - зачісок, страв, клопотів - є дуже природніми і цікавими. Моє улюблене - про організацію роботи стенографісток і друкарок на Пленумі письменників. В час диктофонів тяжко ці речі зрозуміти, а авторка відтворює їх дуже скрупульозно.
В мене ще залишилося багато питань - чому раптом за Клавкою (що у свої 26 вважається безнадійною старою дівою) раптом починають упадати завидні женихи? Що означає сон про «запитай прізвище»? Детективна напруга не знаходить розрядки, бо завершується книжка зовсім не про письменницькі інтриги.
July 1, 2019
Прочитала на одному диханні)) Дуже раджу тому, кого цікавить як воно бути письменником при Совєтах.
December 21, 2019
Це не літературний роман. Це мікс архівних документів, перемішаний із вступними статтями критиків у шкільних хрестоматіях, які покликані розповісти школярам, що їм писати у творах за твором. У кінці до рукопису цього архіву випадково причепилося ессе "доля київських інвалідів війни".
Якби я хотіла прочитати архіви людською мовою, я б прочитала чотиритомник "Українське слово" та двотомник Сергія Єфрємова.
Якби я хотіла прочитати архіви людською мовою, я б прочитала чотиритомник "Українське слово" та двотомник Сергія Єфрємова.
Read
August 15, 2019"Філологічна" книга — перше, що спадає на думку після прочитання. У ній стільки імен, згаданих текстів, літературного радянського Києва!
⠀
Вона перенесе вас у часі і просторі у сорокові роки, коли люди після війни починали знову жити, дихати, творити настільки, наскільки це було можливо.
⠀
Авторці вдалося створити атмосферу соцреалізму: я ніби сама жила у тих комуналках, пила шампанське з кольорових фужерів, ходила коридорами РОЛІТУ — будинку письменників.
⠀
Тут оживають ті, хто завмерли ідеальними портретами у шкільних підручниках: Малишко, Рильський, Яновський. Клавка — очі і вуха Спілки письменників — допитлива, старанна, відповідальна, любить літературу та помічає всі росіянізми у мовленні колег. Вона проведе вас коридорами письменницької будівлі, дозволить зазирнути у кабінети, де створюється література, підслухати керівництво, відвідати той Пленум, на якому громили творчість наших письменників.
⠀
Сподобалось, що роман не зациклений на висвітленні виключно перебігу Пленуму: тут і перше наївне Клавчине "кохання", і розмови про творчість, а ще багато київських вуличок, і все це огортає такою реалістичністю, що до героїв привязуєшся вже з перших сторінок.
⠀
Книга проведе від вас романтики соцреалізму до тріщин на рожевих окулях. Поступово. Через діалоги, роздуми, ненав'язливі епізоди. І цим мені сподобалась книга: вона веде читача до висновків. Спершу ніби живеш у тому світі, відчуваєш, що "щось не так", але тобі подобається. А потім все стає на свої місця. Бо ти таки знаєш правду. І книга до цього поступово підводить.
⠀
Раджу! Раджу! Раджу дуже всім і кожному, а найбільше тим, хто цікавиться українською літературою.
⠀
Вона перенесе вас у часі і просторі у сорокові роки, коли люди після війни починали знову жити, дихати, творити настільки, наскільки це було можливо.
⠀
Авторці вдалося створити атмосферу соцреалізму: я ніби сама жила у тих комуналках, пила шампанське з кольорових фужерів, ходила коридорами РОЛІТУ — будинку письменників.
⠀
Тут оживають ті, хто завмерли ідеальними портретами у шкільних підручниках: Малишко, Рильський, Яновський. Клавка — очі і вуха Спілки письменників — допитлива, старанна, відповідальна, любить літературу та помічає всі росіянізми у мовленні колег. Вона проведе вас коридорами письменницької будівлі, дозволить зазирнути у кабінети, де створюється література, підслухати керівництво, відвідати той Пленум, на якому громили творчість наших письменників.
⠀
Сподобалось, що роман не зациклений на висвітленні виключно перебігу Пленуму: тут і перше наївне Клавчине "кохання", і розмови про творчість, а ще багато київських вуличок, і все це огортає такою реалістичністю, що до героїв привязуєшся вже з перших сторінок.
⠀
Книга проведе від вас романтики соцреалізму до тріщин на рожевих окулях. Поступово. Через діалоги, роздуми, ненав'язливі епізоди. І цим мені сподобалась книга: вона веде читача до висновків. Спершу ніби живеш у тому світі, відчуваєш, що "щось не так", але тобі подобається. А потім все стає на свої місця. Бо ти таки знаєш правду. І книга до цього поступово підводить.
⠀
Раджу! Раджу! Раджу дуже всім і кожному, а найбільше тим, хто цікавиться українською літературою.
August 3, 2022
Роман в стилі 50-х років, з тогочасною лексикою та правилами поведінки: коли призвіще важливіше за людину, збір партії вирішує все.
Читала без зупину, і тепер краще розумію, звідки ноги ростуть у поведінці й правилах укрсучліт. Та й не тільки.
Тепер зрозуміліше, звідки оце: покритикувати та ще раз покритикувати, щоб не розслаблявся.
Звідки в цілому традиційний вже укрсучліт срач чи жонглювання прізвищами-друзями, щоб вразити співрозмовника.
Довжелезні корені в нашій ще й досі радянській поведінці треба викорчовувати.
Окремо цікаво: коли жінкам в літ сві��і буде ст��льки ж місця, як і чоловікам? Спочатку мене вразив рекомендований до прочитання список від ПЕН, де на 40 (?) прізвищ, жіночих – 4. І в романі «Клавка» – те саме. Чоловіки – письменники, поети, діячі. Жінки – друкарки, стенографістки, секретарки. Доколи?
Що дуже вразило, пишу, щоб, скоріше, собі запам’ятати та без спойлерів:
- Поворот зі «спитай прізвище» вийшов дуже вдало.
- Конфлікти письменників і фронтовиків, які стали письменниками.
- Сцени про тих, хто повернувся, і «хіба я за те воював».
- Епізод з насильним виселенням фронтових інвалідів «самоварів» в 47-му, щоб не муляли очі розбив серце.
- Фінальний епізод з брязкотом воєнних нагород паралізувала. Дуже, дуже сильно.
Книга дзеркалить найближче теперішнє так боляче, що зручніше вдати про її виключно минуле. Але не вийде.
Читала без зупину, і тепер краще розумію, звідки ноги ростуть у поведінці й правилах укрсучліт. Та й не тільки.
Тепер зрозуміліше, звідки оце: покритикувати та ще раз покритикувати, щоб не розслаблявся.
Звідки в цілому традиційний вже укрсучліт срач чи жонглювання прізвищами-друзями, щоб вразити співрозмовника.
Довжелезні корені в нашій ще й досі радянській поведінці треба викорчовувати.
Окремо цікаво: коли жінкам в літ сві��і буде ст��льки ж місця, як і чоловікам? Спочатку мене вразив рекомендований до прочитання список від ПЕН, де на 40 (?) прізвищ, жіночих – 4. І в романі «Клавка» – те саме. Чоловіки – письменники, поети, діячі. Жінки – друкарки, стенографістки, секретарки. Доколи?
Що дуже вразило, пишу, щоб, скоріше, собі запам’ятати та без спойлерів:
- Поворот зі «спитай прізвище» вийшов дуже вдало.
- Конфлікти письменників і фронтовиків, які стали письменниками.
- Сцени про тих, хто повернувся, і «хіба я за те воював».
- Епізод з насильним виселенням фронтових інвалідів «самоварів» в 47-му, щоб не муляли очі розбив серце.
- Фінальний епізод з брязкотом воєнних нагород паралізувала. Дуже, дуже сильно.
Книга дзеркалить найближче теперішнє так боляче, що зручніше вдати про її виключно минуле. Але не вийде.
September 11, 2021
Слухала в аудіоваріанті. І, чесно кажучи, було нуднувато у моменти, коли йшов переказ пленуму радянських письменників чи авторка вставляла у текст оду котромусь із письменників, яка уривками нагадувала шкільну хрестоматію. А читалося б все це певно ще й повільніше.
Моментами здавалося, що є в цій книзі якесь замилування радянською дійсністю - хоча, можливо, надто веселий голос дикторки створював таке враження.
Остання сцена книги - болюча, і в принципі, зрозуміло, що вона тут заради того, аби Клавка прокинулася зі свого сну й озирнулася довкола, на світ, в якому їй доводиться жити. Але все ж вона виглядає дещо притягнутою за вуха.
Моментами здавалося, що є в цій книзі якесь замилування радянською дійсністю - хоча, можливо, надто веселий голос дикторки створював таке враження.
Остання сцена книги - болюча, і в принципі, зрозуміло, що вона тут заради того, аби Клавка прокинулася зі свого сну й озирнулася довкола, на світ, в якому їй доводиться жити. Але все ж вона виглядає дещо притягнутою за вуха.
August 21, 2019
Однозначно це одна з найкращих книг, прочитаних цього року.
September 3, 2020
Чіпає так, як той чай, що смакуючи п'є Клавка, до останніх кубиків цукру, які повністю не розчиняються у коричневій рідині, але залишають концетрат солодкого у роті.
Ось мої топ 5 аргументів на користь прочитання:
1) якщо абревіатура РОЛІТ десь далеко відлунює у пам'яті, а імена Рильського, Малишка, Тичини, Яновського, Забіли, Гордієнка хочеться вписати у відповідний історичний контекст (+бонус трек у вигляді 20 абсолютно нових відкритих для мене прізвищ);
2) за поезію, за обривки соцреалізму, партійно схваленої, але такої символічної мови, із тонкими міжрядковими сарказмами і не менш тонким, але пекучим як сталь гумором;
3) за те, що образи вищезгаданих осіб показні в дусі суворості доби, а їх доробок не є винятково вибіленим на користь класики української літератури;
4) за ті відчуття, що з'являються при описі тушонки, кілограма казенних яблук і газовки в келиках (і тут теж є бонуси: чого тільки вартує сцена з київської котлетою в другорядній ролі);
5) за Київ, по якому ходиш і який відчуваєш у 40-ві, якого ніколи не застав, але який такий темпераментний і гострий, що мимоволі ти відчуваєш його на запах.
І за біль і безвихідь, яка з'являється десь на горизонті, але теж зникне, навіть тоді, коли вже не залишиться нічого.
Ось мої топ 5 аргументів на користь прочитання:
1) якщо абревіатура РОЛІТ десь далеко відлунює у пам'яті, а імена Рильського, Малишка, Тичини, Яновського, Забіли, Гордієнка хочеться вписати у відповідний історичний контекст (+бонус трек у вигляді 20 абсолютно нових відкритих для мене прізвищ);
2) за поезію, за обривки соцреалізму, партійно схваленої, але такої символічної мови, із тонкими міжрядковими сарказмами і не менш тонким, але пекучим як сталь гумором;
3) за те, що образи вищезгаданих осіб показні в дусі суворості доби, а їх доробок не є винятково вибіленим на користь класики української літератури;
4) за ті відчуття, що з'являються при описі тушонки, кілограма казенних яблук і газовки в келиках (і тут теж є бонуси: чого тільки вартує сцена з київської котлетою в другорядній ролі);
5) за Київ, по якому ходиш і який відчуваєш у 40-ві, якого ніколи не застав, але який такий темпераментний і гострий, що мимоволі ти відчуваєш його на запах.
І за біль і безвихідь, яка з'являється десь на горизонті, але теж зникне, навіть тоді, коли вже не залишиться нічого.
April 23, 2020
Як документалістика про літературне життя 1940-х - доволі цікаво, як художній твір - відверто слабувато. Сподобались описи повоєнного Києва, детально змальована тогочасна атмосфера, що панувала в кабінетах ЦК, комунальних квартирах та на письменницьких дачах. Але персонажі - не живі. Вони часто говорять цитатами з історичних довідок, що створює враження, ніби читаєш архівні протоколи засідань Спілки письменників. Вони не мають характерів, вони раптом усвідомлюють, що "це воно!" після першої зустрічі одне з одним, під час другої вже "добре знають натуру" одне одного, а під час третьої - роблять пропозиції руки та серця.
Читати варто, багато очікувати від тексту - навряд.
Читати варто, багато очікувати від тексту - навряд.
January 10, 2025
Мені дуже сподобалось.
Читаючи такі книги, я задумуюсь знову і знову, через що проходили українські письменники, як їм важко було балансувати між тим що ти хочеш писати і тим, що пропустить партія до друку.
Також мені дуже подобається , коли в книзі описують вулички Києва і ти подумки можеш ходити з героями.
Я не чула історію про цей Пленум, також я і про будинок РОЛІТ не знала, тому я абсолютно задоволена, що ця книга потрапила мені у руки.
Читаючи такі книги, я задумуюсь знову і знову, через що проходили українські письменники, як їм важко було балансувати між тим що ти хочеш писати і тим, що пропустить партія до друку.
Також мені дуже подобається , коли в книзі описують вулички Києва і ти подумки можеш ходити з героями.
Я не чула історію про цей Пленум, також я і про будинок РОЛІТ не знала, тому я абсолютно задоволена, що ця книга потрапила мені у руки.
November 16, 2019
Хороша книга про часи післявоєнної літературної тусовки. Гарно показана цинічність радянської дійсності і літератури в ній. Дуже важливий кінець, про який варто нагадувати радянським людям. Відчуваю, що буде продовження.
July 14, 2023
Хороша книга. Неймовірно тепла, заповнена літературою. Стільки дрібних речей, що постійно хочеться гуглити і перевіряти: що правда, а де фантазія авторки. Ну, і дивна, незвична манера описів... Оці всі ніжні слова спочатку трохи дратували. Але потім призвичаїлася і тепер дуже навіть подобається.
Читати книгу у 2023, зустрічати описи Ірпеня, історії військових після війни. Військових з інвалідністю… кому в горлі був половину книги. І сприймалось геть інакше, ніж якби читала у 2021.
Намагаюсь без спонсорів) але читати раджу
Читати книгу у 2023, зустрічати описи Ірпеня, історії військових після війни. Військових з інвалідністю… кому в горлі був половину книги. І сприймалось геть інакше, ніж якби читала у 2021.
Намагаюсь без спонсорів) але читати раджу
April 27, 2025
Незбалансована книга. Для нонфіку — забагато вигадки, для художки — забагато фрагментів, цитат, документів роботи Спілки письменників України в 1947. Кажуть про неї "історичний роман", але забагато питань до зображених умов життя.
Головна героїня — Клавка, секретарка СПУ. ЇЇ батьків репресували, її виховували бабусь з дідусем. Вона себе називає "дитиною ворога народу", однак вона закінчує університет та отримує посаду в спілці.
Ця фраза "чолка встала" викликає в мене іспанський сором. І не тільки вона:
Одна з основних ліній сюжету — це любовний (трохи голосно сказано) трикутник.
Також багато подій відбувається в РОЛІТ (Кооператив „Робітник літератури“) — будинку, де жили письменники в Києві, на кшталт будинку "Слово" в Харкові.
З хорошого. Трапився цікавий асоціаційний зв'язок персонажів цієї книги з "Роман про добру людину" Андієвської, де події розгорталися у таборі для переміщених осів у Міттенбальді. А тут подруга головної героїні, Єлизавета Петрівна, була у складі репатріаційної комісії, яка займалася поверненням громадян Радянського союзу з Німеччини.
Також ця книга сипить прізвищами українських письменників: Рильський, Малишко, Яновський, Вишня, Забіла, Тичина, Бажан тощо. І подекуди можна було зустріти літературний аналіз того чи іншого вірша.
Ще висвітлюється тема цензури. Засідання відбуваються під наглядом та мають відповідати правилам: якщо зверху наказали "критикувати", то всі під час виступів мають нещадно критикувати колег.
Чесно кажучи, на половині книжки я перестала робити нотатки, та просто читала, аби дочитати. А це тільки перша частина трилогії! Продовження читати не планую.
Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
Головна героїня — Клавка, секретарка СПУ. ЇЇ батьків репресували, її виховували бабусь з дідусем. Вона себе називає "дитиною ворога народу", однак вона закінчує університет та отримує посаду в спілці.
Їй було двадцять шість, і їй хотілося зустріти сучасного принца: героя війни, "грудь в ордєнах", бажано льотчика, так, що лише при погляді на нього "чолка встала".
Ця фраза "чолка встала" викликає в мене іспанський сором. І не тільки вона:
Клавка здивовано відчула, що у неї в середині є жіночий орган — матка, про який вона тільки читала. Раніше його наче й не існувало. Голова боліла — так, живіть бурчав — так, руки, плечі й спина нили після друкування — так, а от щоб її тривожив низ живота — то ніколи.
Одна з основних ліній сюжету — це любовний (трохи голосно сказано) трикутник.
Борис Андрійович піднявся з-за столу (о, це був не просто орел, це був справжній "арьол"!)
Також багато подій відбувається в РОЛІТ (Кооператив „Робітник літератури“) — будинку, де жили письменники в Києві, на кшталт будинку "Слово" в Харкові.
З хорошого. Трапився цікавий асоціаційний зв'язок персонажів цієї книги з "Роман про добру людину" Андієвської, де події розгорталися у таборі для переміщених осів у Міттенбальді. А тут подруга головної героїні, Єлизавета Петрівна, була у складі репатріаційної комісії, яка займалася поверненням громадян Радянського союзу з Німеччини.
Також ця книга сипить прізвищами українських письменників: Рильський, Малишко, Яновський, Вишня, Забіла, Тичина, Бажан тощо. І подекуди можна було зустріти літературний аналіз того чи іншого вірша.
Ще висвітлюється тема цензури. Засідання відбуваються під наглядом та мають відповідати правилам: якщо зверху наказали "критикувати", то всі під час виступів мають нещадно критикувати колег.
Деякі письменники-комуністи забули, що їм партія доручила керувати найгострішою ідеологічною зброєю на ідеологічному фронті — радянською літературою.
Чесно кажучи, на половині книжки я перестала робити нотатки, та просто читала, аби дочитати. А це тільки перша частина трилогії! Продовження читати не планую.
Запрошую до нашого telegram-каналу "Під сонцем - теплий книжковий канал"
June 30, 2020
Дівчинка з периферії, начитана, з гострим розумом і тонким естетичним смаком, непримітна, однак всюдисуща персона у Спілці письменників України. Знайомтесь, Клавка.
⠀
Клавка - секретарка, якій я заздрю, бо їй нагодилось щодня працювати з талановитими українськими письменниками 40х років. Рильський, Тичина, Малишко, Остап Вишня... Нотація цих прізвищ сама собою вже оповиває роман Марини Гримич особливим шармом. А ще ж візьмемо до уваги, що події відбуваються у повоєнному Києві, і такий він тут принадливий і чаруючий, як незнайомий знайомець.
⠀
Загалом атмосфера української літературності тут виступає ексклюзивним героєм, за яким хочеться спостерігати, не відриваючи очей.
У центрі сюжету - реальна історична подія - всеукраїнський радянський Пленум, іншими словами, збори літераторів країни. Збори ці, на жаль, з не найприємнішої нагоди та мети, що у свою чергу додає "Клавці" захопливої інтриги.
⠀
Знайшлось в романі місце і для любовностей - наша Клавка раптом стає основою бермудського трикутника кохання, який по фіналу книги розв'язки не знаходить, а навпаки - ще більше заплутується і спантеличує.
⠀
Взагалі кінцівка дуже здивувала, хоча впродовж усього тексту натяк на неї був. Можливо. Втім, вчасно я того не розгадала, тому післясмак від книги тягнувся ще якийсь час після її прочитання.
⠀
Книжку читати ідеально на відпочинку, або просто тоді, коди хочеться хорошу книжку про книжки. От мені вона чомусь саме до цієї категорії відноситься. Тільки зазвичай екземпляри закордонних книг про книги більш попсові і менш по дєлу. А тут і по дєлу, і про своє, рідне, українське.
⠀
Читали? Як вам?
А якісь ще з двадцяти романів Гримич вам знайомі? Бо я, чесно сказати, оце лиш про цю книгу письменниці і знаю.
⠀
Клавка - секретарка, якій я заздрю, бо їй нагодилось щодня працювати з талановитими українськими письменниками 40х років. Рильський, Тичина, Малишко, Остап Вишня... Нотація цих прізвищ сама собою вже оповиває роман Марини Гримич особливим шармом. А ще ж візьмемо до уваги, що події відбуваються у повоєнному Києві, і такий він тут принадливий і чаруючий, як незнайомий знайомець.
⠀
Загалом атмосфера української літературності тут виступає ексклюзивним героєм, за яким хочеться спостерігати, не відриваючи очей.
У центрі сюжету - реальна історична подія - всеукраїнський радянський Пленум, іншими словами, збори літераторів країни. Збори ці, на жаль, з не найприємнішої нагоди та мети, що у свою чергу додає "Клавці" захопливої інтриги.
⠀
Знайшлось в романі місце і для любовностей - наша Клавка раптом стає основою бермудського трикутника кохання, який по фіналу книги розв'язки не знаходить, а навпаки - ще більше заплутується і спантеличує.
⠀
Взагалі кінцівка дуже здивувала, хоча впродовж усього тексту натяк на неї був. Можливо. Втім, вчасно я того не розгадала, тому післясмак від книги тягнувся ще якийсь час після її прочитання.
⠀
Книжку читати ідеально на відпочинку, або просто тоді, коди хочеться хорошу книжку про книжки. От мені вона чомусь саме до цієї категорії відноситься. Тільки зазвичай екземпляри закордонних книг про книги більш попсові і менш по дєлу. А тут і по дєлу, і про своє, рідне, українське.
⠀
Читали? Як вам?
А якісь ще з двадцяти романів Гримич вам знайомі? Бо я, чесно сказати, оце лиш про цю книгу письменниці і знаю.
May 17, 2020
Урааа! Я це зробила. Я закінчила читати Клавку! Насправді це було важко. Мені було дуже нудно. Як на мене, в цій книзі не вистачає балансу між академічно-історичним і літературним сюжетом. Я чекала що події в житті Клавки та іншіх переплетатімутся з подііямі Спілці Писменників та Пленуму. Але зовскім не так. Декілька розділов трошки зачерпають про Клавку і як жили писменники, а більш розділов має документи з Пленуму і суху прозу про партію, критику, якісь дуже рядянські записи та розмови. Навіть коли Клавка не дракуе, біля неї друзі розмоляють про ідеологічні відмінності рядянськоії украійнскоії літератури.
Мені дуже не вистачало різноманітністі, щось людного, справжнього, від серця. Особливо хотілось цього тому що тема мені не байдуже і цей період мало прописан в книгах. Але не було за що зачепитися, якось пропустити історичні події через душу...тому що персонажі зробили це неможливим. І коли на Пленумі тривалось щось жахливе я майже не цього не зрозуміла бо це було описано уривками справжніх документів і мені було сухо та байдуже. Бо Клавці це теж було байдуже на сторінці.
Ще в мене був дисонанс...я читаю один роман або два? Наприклад, мені сподобалось перші 50 сторінки де Клавка приходить до РОЛІТу, і останні 10 сторінок які змусили мене плакати. А між ними...що це було? І той трикутник про який нам розповідає видавництво...дійсно безладдя. Як горворять англомовці: Застрягла між скелею і важким місцем. І розв'язки не має.
В останне: якщо чекаете уявити Київ у 1947 році...не чекайте! Місце читач баче тільки коли Клавка іде до дому з роботи і тільки деякі вулиці які тепер мають други ім'я. Тобто якщо ви відбуваете в Київі ви можете їх собі записати, знайти, скосити очі і мабуть ви побачете як це було. А якщо читаєте то нііі...бо не яких описань о будинках, крамничок, одяг людей які ходять по скверам не має. Шкода, бо саме це надає історичним романам кольору, а читачу захоплення.
Мені дуже не вистачало різноманітністі, щось людного, справжнього, від серця. Особливо хотілось цього тому що тема мені не байдуже і цей період мало прописан в книгах. Але не було за що зачепитися, якось пропустити історичні події через душу...тому що персонажі зробили це неможливим. І коли на Пленумі тривалось щось жахливе я майже не цього не зрозуміла бо це було описано уривками справжніх документів і мені було сухо та байдуже. Бо Клавці це теж було байдуже на сторінці.
Ще в мене був дисонанс...я читаю один роман або два? Наприклад, мені сподобалось перші 50 сторінки де Клавка приходить до РОЛІТу, і останні 10 сторінок які змусили мене плакати. А між ними...що це було? І той трикутник про який нам розповідає видавництво...дійсно безладдя. Як горворять англомовці: Застрягла між скелею і важким місцем. І розв'язки не має.
В останне: якщо чекаете уявити Київ у 1947 році...не чекайте! Місце читач баче тільки коли Клавка іде до дому з роботи і тільки деякі вулиці які тепер мають други ім'я. Тобто якщо ви відбуваете в Київі ви можете їх собі записати, знайти, скосити очі і мабуть ви побачете як це було. А якщо читаєте то нііі...бо не яких описань о будинках, крамничок, одяг людей які ходять по скверам не має. Шкода, бо саме це надає історичним романам кольору, а читачу захоплення.
January 18, 2022
«Клавка» Марини Гримич це книга, яка дуже потрібна сучасним читачам. Вона жива, швидко читається та й герої справжнісінькі. Ніби це не книга, а хтось тобі розповідає справді те, що відбувалось.
А так і було. Був Роліт, була Спілка письменників, був Пленум, були всі ці люди, які пройшли важкі події, пройшли втрати, але залишались людьми. Але на героїв ще чекають випробування, адже треба знати коли, кому і що сказати або змовчати.
Герої вміють радіти сьогоденню, ділитись з ближнім та в скрутну мить думати не лише про себе. Хоча, не всі.
Мені дуже імпонує головна героїня та її товариші. Їхнє життя не легке, але герої його наповнюють світлом і, мені здається, не через втечу від сірості, а тому що такі є.
Складно сказати про основний сюжет, бо він наче розбитий на декілька ліній, а наче у суцільний.
А ще складно повірити, що донька ворогів народу має вищу освіту і працює секретарем. Та й книга описує те щасливе минуле, яке повинні були відтворювати письменники. Та не варто забувати, що це художня література, а не non-fiction.
А в самому кінці тебе наче в ополонку скинули. І ти обертаєшся і розумієш, що ця ополонка була весь цей час, адже нас «тримали подалі» від неї.
Я щиро рекомендую цю книгу і вдячна автору за історію, яку цікаво читати, при цьому не забувши все те, що відбувалось у той час.
А так і було. Був Роліт, була Спілка письменників, був Пленум, були всі ці люди, які пройшли важкі події, пройшли втрати, але залишались людьми. Але на героїв ще чекають випробування, адже треба знати коли, кому і що сказати або змовчати.
Герої вміють радіти сьогоденню, ділитись з ближнім та в скрутну мить думати не лише про себе. Хоча, не всі.
Мені дуже імпонує головна героїня та її товариші. Їхнє життя не легке, але герої його наповнюють світлом і, мені здається, не через втечу від сірості, а тому що такі є.
Складно сказати про основний сюжет, бо він наче розбитий на декілька ліній, а наче у суцільний.
А ще складно повірити, що донька ворогів народу має вищу освіту і працює секретарем. Та й книга описує те щасливе минуле, яке повинні були відтворювати письменники. Та не варто забувати, що це художня література, а не non-fiction.
А в самому кінці тебе наче в ополонку скинули. І ти обертаєшся і розумієш, що ця ополонка була весь цей час, адже нас «тримали подалі» від неї.
Я щиро рекомендую цю книгу і вдячна автору за історію, яку цікаво читати, при цьому не забувши все те, що відбувалось у той час.
August 27, 2021
Книга сподобалася, закінчення книги - ні. Таке враження, що її обірвали, і чим закінчилося не відомо.
Клавка - секретарка у Спілці письменників у повоєнні роки. Сюжет про молоду жінку, що обирає між двома залицяльниками тісно переплітається з засіданням Пленуму, де почалася критика українських авторів, що згодом вилилося у репресії.
Завдяки книзі згадала про певних авторів, а дехто з них відкрився з іншого - "людського" боку. Це було атмосферного, цікаво. Та ось, щодо долі письменників мені відомо, а от ця незавершеність сюжетної лінії Клавки мені не сподобалася.
Клавка - секретарка у Спілці письменників у повоєнні роки. Сюжет про молоду жінку, що обирає між двома залицяльниками тісно переплітається з засіданням Пленуму, де почалася критика українських авторів, що згодом вилилося у репресії.
Завдяки книзі згадала про певних авторів, а дехто з них відкрився з іншого - "людського" боку. Це було атмосферного, цікаво. Та ось, щодо долі письменників мені відомо, а от ця незавершеність сюжетної лінії Клавки мені не сподобалася.
Displaying 1 - 30 of 110 reviews