What do you think?
Rate this book
Воццек
Герой цієї книжки майже невловимий - у пошуках власного "я" він то розпадається на кількох осіб, то об'єднує в собі цілі гурти найрізноманітніших особистостей, а то й просто зникає в нетрях безконечних рефлексій. Історія його життя й кохання подана в фрагментах снів і марень; уся ця книга, зрештою, - один великий сон, часами моторошний, часами веселий, часами сумний.
112 pages, Paperback
First published January 1, 1997
2 people are currently reading
205 people want to read
About the author
Yuri Izdryk
43 books63 followersУкраїнський прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює у Калуші.
Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.
Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990—1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Поміж цим займається художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки — «Kchenkitsch» (1990, Ів.-Франківськ), «Колекція» (1993, Ів.-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Власне, ті чотири роки новонавернений художник заробляє на життя своїми малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, Ю.Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 90-их років створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проекті «Адаптація».
У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії».
У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою (проводить фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»)[1], фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.
Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування.
У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». Окрім роботи над виданнями, Іздрик продовжував працювати над редакцією «Четверга». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».
Перші твори письменника з'явилися друком у самвидавних випусках журналів «Четвер» та «Відрижка» (Польща). В останньому надруковані перші вірші. У «Четверзі» були опубліковані цикл оповідань «Остання війна» та поетичний цикл «Десять віршів про Батьківщину». Після появи перших творів дехто з критиків вважав, що «Іздрик — це фікція, псевдонім Андруховича». Це й не дивно, адже у деяких творах Іздрика, Андруховича, а також Прохаська перегукуються певні сюжети, герої та навіть фрази, що й об'єднує та вирізняє творців «станіславського феномену» своєю оригінальністю. З часом Юрко Іздрик заявив себе як неординарний митець і ні про який плагіат вже мова не йшла.
Після літературного дебюту митець ненадовго перериває письменницьку творчість. Окрім редакції «Четверга», Іздрик починає активно займатися малярством (1990—1994). Про це свідчить участь у численних художніх виставках: «Провінційний додаток № 2» (1991), «Пасаж-1» (1992), «s-об'єкт» (1993), бієнале «Імпреза» (1993), «Дні сучасного мистецтва у Львові» (1994), «Повернення в Калуш» (1994) та ін. Поміж цим займається художнім оформленням книжок (збірка Ю.Андруховича «Екзотичні птахи і рослини») і журналів. Проводить персональні виставки — «Kchenkitsch» (1990, Ів.-Франківськ), «Колекція» (1993, Ів.-Франківськ, Львів, Чернігів), «Іздрик: живопис, графіка, трансильванія». Власне, ті чотири роки новонавернений художник заробляє на життя своїми малюнками: роботи користувалися популярністю й зараз знаходяться в приватних колекціях та галереях України, Польщі, Німеччини, Австрії, Іспанії, США, Таїланду. Втім, Ю.Іздрик поступово повертається до письменницької діяльності. Деякий час захоплюється театром, пише інсценівки «Цвіркун на запічку» (за Діккенсом), «Над прірвою у житі» (за Селінджером), за якими Чернігівський обласний молодіжний театр на початку 90-их років створив вистави, а також на сцені цього ж театру Юрко Іздрик був співавтором, ініціатором та виконавцем у проекті «Адаптація».
У 1994 році митець остаточно повертається до літературної творчості та діяльності. Автор «вийшов з підпілля», й у журналі «Сучасність» з'явилася перша «легітимна» публікація повісті «Острів Крк» (1994). Критика позитивно оцінила цей твір, і згодом він з'явився у польському перекладі на шпальтах журналу «Literatura na świecie» та окремою книгою у 1998 р. під назвою «Острів Крк та інші історії».
У перервах між написанням книг Ю.Іздрик співпрацює з газетою «День», продовжує редагувати «Четвер», займається музикою (проводить фортепіанний концерт № 1 («Імпреза-93»)[1], фортепіанний концерт № 2 (персональна виставка в Івано-Франківському художньому музеї), створює музичні цикли на вірші Анни Кирпан та Юрія Андруховича.
Справжнім злетом у літературній творчості Юрка Іздрика став роман «Воццек» (1998), у якому автор по-справжньому розкрив своє обдарування.
У 2000 році світ побачив наступний роман «Подвійний Леон». Окрім роботи над виданнями, Іздрик продовжував працювати над редакцією «Четверга». У 2004 р. з'являється принципово новий роман у новелах «АМтм». У 2008 р. з'явився останній 30-ий номер журналу «Четвер», видавництво якого поки що призупинено. У 2009 р. видається збірка есеїв та шкіців «Флешка 2GB» та «ТАКЕ», за яку автор отримав нагороду «Книга року Бі-Бі-Сі 2009». У 2011 р. письменник представив книгу «Underwor(l)d» («Підземелля»)- поезії, есе та колажі. 2013 у Львові друком вийшла поетична збірка «Іздрик. Ю», тексти якої публікувалися раніше у блозі автора «Мертвий щоденник».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
March 21, 2016
Все дуже погано.
Не просто «щось не вдалася у автора книжка цього разу, нехай спробує наступного разу». Не «мляво, недостатньо колоритно, мало цікавих персонажів».
А Тотальний Капець Мозку. Причому епідеміологічний.
Україномовна українська література 90-х років дуже сильно постраждала від т. зв. «постмодернізму», «станіславівського феномену». Тобто поезія, можливо, і виграла, а от проза від цього загинула. Ну як загинула — в цей період, після падіння тоталітарного режиму вона мала би якраз тільки народитися, а в результаті вона виявилася мертвонародженою.
Хочеться блювати від взаємної мастурбації Іздрика, Андруховича, Єшкілєва та інших «діячів». Іздрик сказав, що Андрухович бог, Андрухович сказав «сам ти бог!», так Іздрик став богом. Що, в принципі, поширюється на весь т. зв. «феномен» — феномен масового психозу і манії величі в окремих т. зв. митців. «Дивіться, я видатний письменник, та де там — я геній, бог слова! Ось я вам напишу якусь беліберду: ілфоапрвшдрлмі, а розшифровувати не буду, ви цього недостойні, просто знайте, що це Ідеальний Текст і ви мусите йому поклонятися.» Єшкілєв у «Воццекургії» (це ніби структурна частина роману, яка складається з численних коментарів до тексту) постійно розжовує — «Ось ця Марта — алюзія на одногрупницю Іздрика, а тут він так бавиться словами, бо так само бавився словами Набоков чи Андрухович.» Та мені начхати, звідки у нього в тексті взялася Марта. І якби мені було просто начхати, а Єшкілєв просто коментував, то я б міг просто не читати його коментарі. Але ні — Єшкілєв не просто коментує, він Возвеличує і Поклоняється Незрівнянному Генію, він Обожествляє Автора. І це страшенно дратує.
А ще — це взаємно-перехресна реклама. «Прочитали Іздрика? Прочитайте ще й мене, Єшкілєва, отут — бачите? — алюзія на мою новелку.»
Це, власне, той випадок, про який дуже точно підмітив Довлатов: «Допустим, хороший поэт выпускает том беллетристики. Как правило, эта беллетристика гораздо хуже, чем можно было ожидать. И наоборот, книга стихов хорошего прозаика всегда гораздо лучше, чем ожидалось.» (Соло на Ундервуде) От лізуть поети не у свою стихію, й виходить маячня, а не текст. (І з підколом Довлатова про асиметричну зворотну ситуацію я теж погоджуюся; але тільки тому, що у письменника зазвичай виходять «лінійні», «математичні» вірші, що не так уже й погано.)
Письменник повинен чути критику на свою адресу. І бути самокритичним. Без цього, з самозакоханістю і зверхністю, він миттєво втратить форму, закохається у свої помилки і називатиме їх унікальним індивідуальним стилем. Приклад з «Воццека»:
...прикрашений заслиненими ним, масними по краях шклянками. («Заслинениминим» — запам'ятай!)
Замість того, щоб виправити фонетичну «яму», автор, навпаки, підносить її нам, наче «це не баг, це фіча». Це проза, Іздрику! П. Р. О. З. А. Тут алітерація — погано. Тут на троні сенс, а фонетика — його свита, а не навпаки.
Виходить, що автор узяв класичний сюжет про Войцека (п'єса 1879 року і пізніші обробки), напхав його алюзіями на 1) Набокова і 2) всіляких Андруховичів-Ірванців-однокашників самого автора, майже нічого свого не вніс і ще й навмисно заплутав текст. Ну і навіщо читати таку книгу?
Ось через те почитав наш український україномовний читач українську україномовну літературу, і вирішив, що не розуміє її. Й викинув. І сів за всіляких Олді, Ладу Лузіну та інших письменників Московського патріархату (не те, щоб зовсім аж так ворожих до України, але — орбітуючих у москвоцентричному гравітаційному полі; тих, що пишуть не лише російською мовою, але і російською культурою, алюзіями, фольклором тощо). Така от сумна казочка.
Навіть не знаю, чим це тепер лікувати. Мабуть, Кідруками. Ну, тобто сюжетними текстами, у яких є початок і кінець, а не «глибока задумка автора — настільки глибока, що вона втонула».
Весь цей т. зв. «станіславівський феномен» — жахливо образлива пародія на релігію. (На будь-яку релігію.) З патріархами, з незрозумілими священними текстами і з тлумаченнями, на які має право лише «воцерковлений авторитет». Воццек-рковлений. От бачите, це ще й заразно. Одним словом, алкоголік він, а не письменник, цей ваш Іздрик.
Хоча декілька моментів були цікаві, а на сцені про гарбуз я ледь не луснув зі сміху (власне від самого словесно-текстового формулювання, а не від якогось там сюжетного повороту). І дуже шкода, що ці справжні перли втонули в суцільній оргії взаємної мастурбації.
Не просто «щось не вдалася у автора книжка цього разу, нехай спробує наступного разу». Не «мляво, недостатньо колоритно, мало цікавих персонажів».
А Тотальний Капець Мозку. Причому епідеміологічний.
Україномовна українська література 90-х років дуже сильно постраждала від т. зв. «постмодернізму», «станіславівського феномену». Тобто поезія, можливо, і виграла, а от проза від цього загинула. Ну як загинула — в цей період, після падіння тоталітарного режиму вона мала би якраз тільки народитися, а в результаті вона виявилася мертвонародженою.
Хочеться блювати від взаємної мастурбації Іздрика, Андруховича, Єшкілєва та інших «діячів». Іздрик сказав, що Андрухович бог, Андрухович сказав «сам ти бог!», так Іздрик став богом. Що, в принципі, поширюється на весь т. зв. «феномен» — феномен масового психозу і манії величі в окремих т. зв. митців. «Дивіться, я видатний письменник, та де там — я геній, бог слова! Ось я вам напишу якусь беліберду: ілфоапрвшдрлмі, а розшифровувати не буду, ви цього недостойні, просто знайте, що це Ідеальний Текст і ви мусите йому поклонятися.» Єшкілєв у «Воццекургії» (це ніби структурна частина роману, яка складається з численних коментарів до тексту) постійно розжовує — «Ось ця Марта — алюзія на одногрупницю Іздрика, а тут він так бавиться словами, бо так само бавився словами Набоков чи Андрухович.» Та мені начхати, звідки у нього в тексті взялася Марта. І якби мені було просто начхати, а Єшкілєв просто коментував, то я б міг просто не читати його коментарі. Але ні — Єшкілєв не просто коментує, він Возвеличує і Поклоняється Незрівнянному Генію, він Обожествляє Автора. І це страшенно дратує.
А ще — це взаємно-перехресна реклама. «Прочитали Іздрика? Прочитайте ще й мене, Єшкілєва, отут — бачите? — алюзія на мою новелку.»
Це, власне, той випадок, про який дуже точно підмітив Довлатов: «Допустим, хороший поэт выпускает том беллетристики. Как правило, эта беллетристика гораздо хуже, чем можно было ожидать. И наоборот, книга стихов хорошего прозаика всегда гораздо лучше, чем ожидалось.» (Соло на Ундервуде) От лізуть поети не у свою стихію, й виходить маячня, а не текст. (І з підколом Довлатова про асиметричну зворотну ситуацію я теж погоджуюся; але тільки тому, що у письменника зазвичай виходять «лінійні», «математичні» вірші, що не так уже й погано.)
Письменник повинен чути критику на свою адресу. І бути самокритичним. Без цього, з самозакоханістю і зверхністю, він миттєво втратить форму, закохається у свої помилки і називатиме їх унікальним індивідуальним стилем. Приклад з «Воццека»:
...прикрашений заслиненими ним, масними по краях шклянками. («Заслинениминим» — запам'ятай!)
Замість того, щоб виправити фонетичну «яму», автор, навпаки, підносить її нам, наче «це не баг, це фіча». Це проза, Іздрику! П. Р. О. З. А. Тут алітерація — погано. Тут на троні сенс, а фонетика — його свита, а не навпаки.
Виходить, що автор узяв класичний сюжет про Войцека (п'єса 1879 року і пізніші обробки), напхав його алюзіями на 1) Набокова і 2) всіляких Андруховичів-Ірванців-однокашників самого автора, майже нічого свого не вніс і ще й навмисно заплутав текст. Ну і навіщо читати таку книгу?
Ось через те почитав наш український україномовний читач українську україномовну літературу, і вирішив, що не розуміє її. Й викинув. І сів за всіляких Олді, Ладу Лузіну та інших письменників Московського патріархату (не те, щоб зовсім аж так ворожих до України, але — орбітуючих у москвоцентричному гравітаційному полі; тих, що пишуть не лише російською мовою, але і російською культурою, алюзіями, фольклором тощо). Така от сумна казочка.
Навіть не знаю, чим це тепер лікувати. Мабуть, Кідруками. Ну, тобто сюжетними текстами, у яких є початок і кінець, а не «глибока задумка автора — настільки глибока, що вона втонула».
Весь цей т. зв. «станіславівський феномен» — жахливо образлива пародія на релігію. (На будь-яку релігію.) З патріархами, з незрозумілими священними текстами і з тлумаченнями, на які має право лише «воцерковлений авторитет». Воццек-рковлений. От бачите, це ще й заразно. Одним словом, алкоголік він, а не письменник, цей ваш Іздрик.
Хоча декілька моментів були цікаві, а на сцені про гарбуз я ледь не луснув зі сміху (власне від самого словесно-текстового формулювання, а не від якогось там сюжетного повороту). І дуже шкода, що ці справжні перли втонули в суцільній оргії взаємної мастурбації.
Read
August 26, 2025У Вікі пише, що "З'явившись на літературній сцені, роман «Воццек» справив фурор — викликав захоплення читачів та схвальну критику літераторів. Читачі настільки захопились «книгою про сни у снах» (В.Габор), що перший тираж книги, виданий в Івано-Франківську, був розпроданий за тиждень". І якби слава Богу, що був цей фурор, бо...
Я ніфіга не зрозуміла😅
Так гарний, витончений та поетичний. У ньому багато образів, метафор та складних форм. І це якраз я помітила. Але що за всім цим криється, яка суть, ідея, до чого апелює цей текст? У мене немає на це відповіді🤷🏼♀️
І не тому, що текст поганий - ні-ні, ні в якому разі! Це тому, що у моєму досвіді, особистості, характері та світосприйнятті немає нічого, що могло б створити резонанс з цим текстом, щоб дало мені підґрунтя до трактування чи відчуття "Воццека". Я просто підіймаю руки, визнаю свою поразку перед цією книгою.
Оцінити книгу на якісь зірочки я теж не змогла.
Я ніфіга не зрозуміла😅
Так гарний, витончений та поетичний. У ньому багато образів, метафор та складних форм. І це якраз я помітила. Але що за всім цим криється, яка суть, ідея, до чого апелює цей текст? У мене немає на це відповіді🤷🏼♀️
І не тому, що текст поганий - ні-ні, ні в якому разі! Це тому, що у моєму досвіді, особистості, характері та світосприйнятті немає нічого, що могло б створити резонанс з цим текстом, щоб дало мені підґрунтя до трактування чи відчуття "Воццека". Я просто підіймаю руки, визнаю свою поразку перед цією книгою.
Оцінити книгу на якісь зірочки я теж не змогла.
July 3, 2023
Смачний український екзистенціялізм. Найулюбленіша книга, чесслово.
January 9, 2021
Не Той роман з якого я б радив знайомитися з Іздриком. Як на мене пише він доволі складно, тому хочеться щоб прочитане того було варте. Я закохався у творчість автора з романом АМтм, і саме його рекомендую читати перш за все. Як на мене там Іздрик на висоті, Леона ще не читав але відгуки також хороші. "Таке" і "Воццек" вам не зайде, якщо це буде перше знайомство.
January 19, 2008
Well, I guess not many people have read the book. Yet I hope they soon will. Cause the book is GREAT!!! And is worth reading if you like something intriging and one-of-the-kind.
It may happen that you won't find a very clear plotline, or you'll sometimes get mislead by what author says, but you'll be satisfied with the language it's all writen.
I simply love the book;)
It may happen that you won't find a very clear plotline, or you'll sometimes get mislead by what author says, but you'll be satisfied with the language it's all writen.
I simply love the book;)
October 21, 2025
Це текст, написаний не заради історії (змісту), а заради самого тексту (форми). Я чесно намагалась звести кінці з кінцями і зрозуміти сюжетну лінію, але вона (хирлявенька і ледь помітна) ламається і суперечить сама собі. Стилістично текст переважно красивий, ритміка речень часом заворожує, але продиратися крізь нього і крізь численні перед-, після- і просто мови, які складають половину книжки і дуже дивують своїм боготворінням автора і тексту, було відвето складно.
September 1, 2024
завжди даю час книжці, щоб зібратися з думками і написати про неї.
тут якраз випадок, коли збиратися ні з чим - жодних спогадів і думок про прочитану місяць тому другу книгу трилогії. але краща за першу книгу. запам'яталися коментарі Єшкілєва і постійні посилання на Набокова.
тут якраз випадок, коли збиратися ні з чим - жодних спогадів і думок про прочитану місяць тому другу книгу трилогії. але краща за першу книгу. запам'яталися коментарі Єшкілєва і постійні посилання на Набокова.
September 14, 2014
An interesting attempt at expressing the insanity and non-sense that is the life of the "insane," ie: the world of experience that transends all signification, here in a signified mode.
I especially enjoyed the Sheol section near the end where Izdryk begins writing on his own writing, the text spiralling and caving in on itself, the idea imploding, leaving a black hole of signifiance.
At times it felt like Joyce's Ulysses (a certain reading of Ulysses), though nowhere near as masterful. But all in all an interesting read.
I especially enjoyed the Sheol section near the end where Izdryk begins writing on his own writing, the text spiralling and caving in on itself, the idea imploding, leaving a black hole of signifiance.
At times it felt like Joyce's Ulysses (a certain reading of Ulysses), though nowhere near as masterful. But all in all an interesting read.
Displaying 1 - 8 of 8 reviews