What do you think?
Rate this book
Постаті культури
Чарівність енергії: Михайло Драгоманов
У цій книжці на основі багатого джерельного матеріалу Леонід Ушкалов подає біографію українського публіциста, науковця та громадського діяча Михайла Драгоманова (1841—1895). Автор символічно поділив життєпис на п’ятдесят чотири параграфи й спробував, за його ж словами, «наскільки це можливо, показати життя Драгоманова не чорно-білим, а барвистим, таким, яким наше життя є насправді». «Без гніву і пристрасті» він оповідає про повсякдення свого героя і пробує проникнути у світ його ідей. Однак, автор переконаний, що «магістральний сюжет» життя Драгоманова можна уявляти по-різному.
600 pages, Hardcover
First published January 1, 2019
6 people are currently reading
80 people want to read
About the author
Леонід Ушкалов
28 books8 followersЛеоні́д Володи́мирович Ушка́лов (5 листопада 1956, Краснопілля — 25 лютого 2019, Харків, Україна) — український літературознавець і письменник. Доктор філологічних наук. Професор.
Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 р. навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працює на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989 р. в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 р. — докторську («Література українського бароко в її зв'язках із філософією»).
Помер 25 лютого 2019 року у Харкові на 63-му році життя.
Народився у містечку Краснопілля на Сумщині. З 1977-го по 1982 р. навчався на філологічному факультеті Харківського державного університету. Після закінчення університетського курсу працює на посадах викладача, доцента (1993) й професора (1995) на кафедрі української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди. У 1989 р. в Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України захистив кандидатську дисертацію («Творчість Григорія Сковороди і антична культура»), а в 1996 р. — докторську («Література українського бароко в її зв'язках із філософією»).
Помер 25 лютого 2019 року у Харкові на 63-му році життя.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
June 27, 2020
Фейсбук нагадує, що 13 серпня 2015 року я, вештаючись болгарською столицею Софією, цілком випадково натрапив на старий будинок з меморіальною дошкою Михайлові Драгоманову. Пригадую, що від несподіваної знахідки мене почало мучити одне крамольне питання: а хто ж такий Драгоманов?
Тобто я, звісна річ, пам’ятав, що це історик, політичний діяч, літературознавець, громадівець, дядько Лесі Українки, опозиціонер, якому довелося втікати в еміграцію (в тому числі й у Софію), видатна постать в нашій історії. Але конкретно дати відповідь на просте питання «Чим саме видатна?» я не міг. Який його найважливіший вчинок, найважливіша книжка, незабутня цитата?
Іменем Драгоманова названо університет у Києві, чимало вулиць по всій країні, прізвище його загальновідоме. Але й справді – чим саме ця людина така визначна? Тоді, на спекотній болгарській вулиці, я чіткої відповіді собі так і не дав. Просто через те, що замало знав про Драгоманова, читав багато текстів, в яких він побіжно згадується чи посилаються на його праці, але самих його книжок не штудіював.
Саме тому мене так здивувало, коли минулого року я побачив анонс видавництва «Дух і Літера» про видання ґрунтовної книжки професора Леоніда Ушкалова про Михайла Драгоманова в знаковій біографічній серії «Постаті культури». Пан Ушкалов, який, на жаль, так передчасно покинув цей світ минулого року, був першорядним літературознавцем, тонким знавцем бароко, Сковороди й Шевченка, людиною, що дуже глибоко відчувала літературу. І книжка «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» стала останньою в його доробку.
Уже тільки це питання: чому Леонід Ушкалов вирішив витратити роки свого життя на дослідження життя й поглядів людини, яка була ким завгодно, але все ж не письменником, — привертає увагу до цієї 600-сторінкової публікації. Це щонайменше дивно, коли літературознавець береться досліджувати не літературу й письменників, а громадського діяча, філософа, революціонера, фольклориста, емігранта; природніше було б, якби таку біографію написав історик. Почасти саме через цю інтригу, та головним чином через інтерес до постаті Драгоманова, я і взявся за цю книжку.
Отож, Леонід Ушкалов не дає чіткої відповіді на питання – ким же був Драгоманов. Він не говорить, що найбільший внесок Михайла Петровича був в історію чи філософію, фольклористику чи політичну публіцистику, – Ушкалов описує Драгоманову перш за все як людину. А вже через цю призму – описує й епоху і ті обставини, в яких зароджувалося українство. По суті, це біографія того часу, коли батьки-фундатори формулювали «що таке Україна і хто такі українці» для себе й майбутніх поколінь. І одним із найважливіших таких фундаторів і був Драгоманов: саме тому так важко звести його до якоїсь однієї ролі (філософа, політика, історика, фольклориста). Михайло Драгоманов був першим українським публічним інтелектуалом європейського зразка.
Річ у тім, що на тому зародковому етапі українство було настільки кволим і пригнобленим, настільки зав’язлим у московських і австрійських політичних процесах, що потрібен був справді мислитель-велет, який би швидко і якісно давав відповіді на всі виклики часу. Драгоманов – мультиінструменталіст: коли треба боронити історичні питання, він рішуче вступав у дискусію, коли просили написати аналіз творів Шевченка – брався й за це, виникала потреба дослідити історичні думи й народні пісні – Михайло Петрович присвячував цьому десятиліття, написати статтю і вступити в полеміку на філософську чи гострополітичну тему – це він робив майже щодня, навіть за географію брався! За кількістю зробленого і різноманітністю сфер праці Драгоманова в нашій культурі можна порівняти хіба з Франком.
Власне кажучи, про це й пише Леонід Ушкалов. Починаючи з дитинства, історії роду, локальних гадяцьких оповідок, навчання й найважливіших книжок, соціального тла – переходячи в епоху зрілості й професорства, членства в «Старій Громаді» і роботи на українські цілі, участі в соціалістичних рухах і вимушеній еміграції, співпраці з російськими революційними колами і життя в Женеві, Відні, Парижі й Софії. Професор Ушкалов малює дуже детальний і точний портрет Драгоманова, ретельно описує його будні аж до раціону, розпорядку дня і заробітків, цитує безліч листів і згадує тисячі прізвищ.
Якщо цій книжці і можна чимось дорікнути, то лише в її занадто насиченій інформативності. Чи потрібно було аж стільки розлогих цитат із листування, стільки дат (навіть погодинно!) і прізвищ (ще й, на жаль, без алфавітного покажчика, але це вже питання до видавництва), такий безмір фактів? Риторичне питання. З іншого боку, можна зрозуміти й дослідника: коли ти роками скрупульозно збирав ці факти по крупинці, то шкода їх потім не використати – якщо не запам’ятаються читачу масовому, то бодай фахівці й майбутні дослідники матимуть із того хосен. І в підсумку ми маємо найповнішу і найретельнішу біографію Михайла Драгоманова. Титанічна праця, варта цілого інституту, а не одного дослідника!
Хай ілюстрацією до важливості цієї книжки стане той факт, що у відкритих джерелах (наприклад, у Вікіпедії) дату смерті Драгоманова подано як 20 червня (2 липня за новим стилем) 1895 року, тоді як Леонід Ушкалов стверджує: насправді мова про 8 червня (20 червня за новим стилем)! Ніби дрібниця, але як точно вона підкреслює, що ми всі знаємо прізвище Драгоманова, але насправді вкрай мало знаємо про нього самого і його подвижницьку працю.
До речі, саме цього тижня минуло 125 років з дня смерті Михайла Петровича Драгоманова. Це гарний привід почитати блискучу книжку Леоніда Ушкалова й відкрити для себе ці знакові постаті заново. Адже мова про «чарівність синергії»: розповідаючи нам про Драгоманова, Ушкалов розказує й про себе, сферу своїх зацікавлень і багаторічну працю, що стала лебединою піснею його життя.
Тобто я, звісна річ, пам’ятав, що це історик, політичний діяч, літературознавець, громадівець, дядько Лесі Українки, опозиціонер, якому довелося втікати в еміграцію (в тому числі й у Софію), видатна постать в нашій історії. Але конкретно дати відповідь на просте питання «Чим саме видатна?» я не міг. Який його найважливіший вчинок, найважливіша книжка, незабутня цитата?
Іменем Драгоманова названо університет у Києві, чимало вулиць по всій країні, прізвище його загальновідоме. Але й справді – чим саме ця людина така визначна? Тоді, на спекотній болгарській вулиці, я чіткої відповіді собі так і не дав. Просто через те, що замало знав про Драгоманова, читав багато текстів, в яких він побіжно згадується чи посилаються на його праці, але самих його книжок не штудіював.
Саме тому мене так здивувало, коли минулого року я побачив анонс видавництва «Дух і Літера» про видання ґрунтовної книжки професора Леоніда Ушкалова про Михайла Драгоманова в знаковій біографічній серії «Постаті культури». Пан Ушкалов, який, на жаль, так передчасно покинув цей світ минулого року, був першорядним літературознавцем, тонким знавцем бароко, Сковороди й Шевченка, людиною, що дуже глибоко відчувала літературу. І книжка «Чарівність енергії: Михайло Драгоманов» стала останньою в його доробку.
Уже тільки це питання: чому Леонід Ушкалов вирішив витратити роки свого життя на дослідження життя й поглядів людини, яка була ким завгодно, але все ж не письменником, — привертає увагу до цієї 600-сторінкової публікації. Це щонайменше дивно, коли літературознавець береться досліджувати не літературу й письменників, а громадського діяча, філософа, революціонера, фольклориста, емігранта; природніше було б, якби таку біографію написав історик. Почасти саме через цю інтригу, та головним чином через інтерес до постаті Драгоманова, я і взявся за цю книжку.
Отож, Леонід Ушкалов не дає чіткої відповіді на питання – ким же був Драгоманов. Він не говорить, що найбільший внесок Михайла Петровича був в історію чи філософію, фольклористику чи політичну публіцистику, – Ушкалов описує Драгоманову перш за все як людину. А вже через цю призму – описує й епоху і ті обставини, в яких зароджувалося українство. По суті, це біографія того часу, коли батьки-фундатори формулювали «що таке Україна і хто такі українці» для себе й майбутніх поколінь. І одним із найважливіших таких фундаторів і був Драгоманов: саме тому так важко звести його до якоїсь однієї ролі (філософа, політика, історика, фольклориста). Михайло Драгоманов був першим українським публічним інтелектуалом європейського зразка.
Річ у тім, що на тому зародковому етапі українство було настільки кволим і пригнобленим, настільки зав’язлим у московських і австрійських політичних процесах, що потрібен був справді мислитель-велет, який би швидко і якісно давав відповіді на всі виклики часу. Драгоманов – мультиінструменталіст: коли треба боронити історичні питання, він рішуче вступав у дискусію, коли просили написати аналіз творів Шевченка – брався й за це, виникала потреба дослідити історичні думи й народні пісні – Михайло Петрович присвячував цьому десятиліття, написати статтю і вступити в полеміку на філософську чи гострополітичну тему – це він робив майже щодня, навіть за географію брався! За кількістю зробленого і різноманітністю сфер праці Драгоманова в нашій культурі можна порівняти хіба з Франком.
Власне кажучи, про це й пише Леонід Ушкалов. Починаючи з дитинства, історії роду, локальних гадяцьких оповідок, навчання й найважливіших книжок, соціального тла – переходячи в епоху зрілості й професорства, членства в «Старій Громаді» і роботи на українські цілі, участі в соціалістичних рухах і вимушеній еміграції, співпраці з російськими революційними колами і життя в Женеві, Відні, Парижі й Софії. Професор Ушкалов малює дуже детальний і точний портрет Драгоманова, ретельно описує його будні аж до раціону, розпорядку дня і заробітків, цитує безліч листів і згадує тисячі прізвищ.
Якщо цій книжці і можна чимось дорікнути, то лише в її занадто насиченій інформативності. Чи потрібно було аж стільки розлогих цитат із листування, стільки дат (навіть погодинно!) і прізвищ (ще й, на жаль, без алфавітного покажчика, але це вже питання до видавництва), такий безмір фактів? Риторичне питання. З іншого боку, можна зрозуміти й дослідника: коли ти роками скрупульозно збирав ці факти по крупинці, то шкода їх потім не використати – якщо не запам’ятаються читачу масовому, то бодай фахівці й майбутні дослідники матимуть із того хосен. І в підсумку ми маємо найповнішу і найретельнішу біографію Михайла Драгоманова. Титанічна праця, варта цілого інституту, а не одного дослідника!
Хай ілюстрацією до важливості цієї книжки стане той факт, що у відкритих джерелах (наприклад, у Вікіпедії) дату смерті Драгоманова подано як 20 червня (2 липня за новим стилем) 1895 року, тоді як Леонід Ушкалов стверджує: насправді мова про 8 червня (20 червня за новим стилем)! Ніби дрібниця, але як точно вона підкреслює, що ми всі знаємо прізвище Драгоманова, але насправді вкрай мало знаємо про нього самого і його подвижницьку працю.
До речі, саме цього тижня минуло 125 років з дня смерті Михайла Петровича Драгоманова. Це гарний привід почитати блискучу книжку Леоніда Ушкалова й відкрити для себе ці знакові постаті заново. Адже мова про «чарівність синергії»: розповідаючи нам про Драгоманова, Ушкалов розказує й про себе, сферу своїх зацікавлень і багаторічну працю, що стала лебединою піснею його життя.
August 11, 2019
Найповніша біографія Драгоманова
Найголовніше враження про цю книгу - це найповніша біографія Драгоманова станом на 2019 р. І, мабуть, такою й буде найближчі десятиліття.
Структурно книга складається з чотирьох частин - за періодами життя Драгоманова: 1841-1859 - Гадяч і Полтава, 1859-1876 - Київ, 1876-1889 - Женева, 1889-1895 - Софія. Самі ж частини розпадаються на окремі параграфи, яких 54 - як і років життя Драгоманова. Розділів тут немає. Спершу це не здається проблемою, але потім розумієш: розділи інакше структурували б матеріал.
Перші дві частини - це найкращі розповіді про життя Драгоманова до еміграції зі всіх наявних та й написаних в майбутньому. Якщо йдеться про дитинство, то Ушкалов не просто переказує біографію Драгоманова, але й робить серйозний екскурс в родинну історію. І це дає свої плоди! Драгоманов постає нащадком козацької старшини, зросійщеним, але ще не росіянином - швидше малоросом. Українську він наче й знає, але говорить навіть вдома російською, наче й бідний, а відчуває себе дворянином, а не селянином. Адже в цьому напрямку рухався весь рід: типова історія інкорпорації козацької старшини в Російську імперію. Цим Леонід Ушкалов розвінчує радянські міфи про Драгоманова як "народника", який був близький до українського народу, ледь не селянин. І дуже нагадує, як Ярослав Грицак деконструював образ Франка як селянського сина.
Частина про Київ - це обов'язкове читання для всіх, хто намагається зрозуміти Драгоманова в 1859-1876 рр. Насправді, тут Драгоманов в Києві буває не весь час: протягом 1870-1873 рр. він мандрує Європою в рамках наукового стажування від Київського університету. Ця частина має такі переваги порівняно з іншими біографіями Драгоманова:
1. Виклад є лінійним і рівномірним. Найчастіше біографи "розбивають" цей період на а) наукову діяльність Драгоманова (1859-1869, 1873-1875), б) громадську діяльність (ті ж роки), в) контакти з Галичиною (після 1870 р.), г) стажування Драгоманова (1870-1873 рр., але часто це просто перелік міст, де він бував). Натомість Леонід Ушкалов рухається хронологічно, а тому, по-перше, показує тісний зв'язок між науковою та громадською діяльністю, по-друге, не відриває громадську діяльність, пов'язану з Галичиною, від громадської діяльності на Наддніпрянщині. А головне: стажування не виявляється "порожнім" часом, де Драгоманов просто сидить в бібліотеках. Якраз 1870-1873 рр. стають фундаментом подальших дій та зацікавлень Драгоманова;
2. Леонід Ушкалов подає контекст тих чи інших подій в житті Драгоманова. Якщо в біографії з'являються чи колеги, чи викладачі - Ушкалов розповідає і про них, щоб читач розумів, що ж вони означали для Драгоманова.
І ці дві частини - найкращі в книзі. З них ми дізнаємося, як малорос Міша Драгоманов став українцем Михайлом Драгоманівим. Також автор достатньо приділяє уваги і становленню Драгоманова як науковця.
Проте в частині про Женеву все стає зовсім інакше. Це повний антипод до попередньої частини. Якщо в "київській" Леонід Ушкалов шукав відповіді на питання, як Драгоманов став науковцем та українським громадським діячем - і це дозволило виробити чітку структуру тексту, - то в "женевській" він, здається, йде за матеріалом: є цікавий факт - розповідаємо про нього. При цьому ніби й зберігається метод з попередніх частин: опрацювання велетенського масиву документів - спогадів та листів. Але втрачається провідна нитка. Чому Драгоманов контактує з російською еміграцією? Як це співвідноситься з його діяльністю на користь української справи? Втім, головна причина проблем в іншому: Леонід Ушкалов не приділяє достатньої уваги викладу головних ідей Драгоманова - чи наукових, чи громадсько-політичних. В "київській" частині це компенсувалося структурою тексту, який зв'язував докупи раніше розділені факти. А от в "женевській" Драгоманов сидить на одному місці, подій немає - крім видання часописів та писання статей. Але Леонід Ушкалов менше уваги приділяє змісту його діяльності а більше формі - тому виникає мозаїка.
Та й сам Леонід Ушкалов менше приділяє уваги структурі тексту. Саме в цій частині починає використовуватися фраза "Та повернімося до...". Але найбільше до прийому "Та повернімося до..." Леонід Ушкалов вдається в "софійській" частині. Тут, щоправда, з'являється провідна ідея - повільне помирання Драгоманова. Але суспільно-політичні твори далі на маргінесі. В попередніх частинах до цього прийому, здається, Леонід Ушкалов не вдавався. І якраз тут, мені здається, крупніші структурні одиниці тексту - розділи - були б більш виправданими. Вони б спонукали матеріал об'єднувати в більші блоки, а тому шукати спільну нитку, щоб пов'язувала розповідь в цілісність. Натомість використання параграфів дозволяє зберегти есеїстичний характер тексту, де окремі частини виявляються доволі слабо пов'язаними між собою. Наприклад, Ушкалов робить ціле детективне розслідування про те, чи Драгоманов копіював без дозволу листи народовольця Аксельрода. Хоча це історія, яка була важливою лише для радянської історіографії, бо доводила "дрібноміщанство" Драгоманова (саме так його обізвав Ленін), оскільки він зрадив колег по революційному рухові. Але чи це так актуально для читачів в ХХІ ст., які не знайомі з цією радянською історією? Так само незрозумілим є "розслідування", чи хворів Драгоманов на сифіліс. Спойлер - не хворів. Втім, до Ушкалова я б і не знав, що можлива така гіпотеза. Та й чи висловлював хто-небудь таку гіпотезу колись, чи це лише знахідка Ушкалова?
Найбільш прикро, що в тексті майже відсутня розповідь про Драгоманова історика, дуже поверхово розглянуто його етнографічну діяльність (зокрема, розповідь стосується видання праць, але не їх змісту), а політичні погляді є доволі несистематичними. І соціологічні зацікавлення Драгоманова з'являються одним реченням наприкінці книги: Драгоманов все життя цікавився соціологією.
Тому, підсумовуючи, текст Ушкалова - це особиста історія Драгоманова. До 1876 р. вона бцде цікавою всім: і тим, кому цікавий Драгоманов як людина, і хто хоче зрозуміти контекст постання його праць. А от після 1876 р. текст стає більш хаотичним.
Найбільша його вада - відсутність алфавітного покажчика: без нього значна частина матеріалу не надається до використання. І, це також дуже прикро, відсутність покликань. Ушкалов часто наводить дуже смачні цитати з Драгоманова, але не вказує, звідки їх взяв. Або вказує всього лиш назву твору. Але тут є небезпечний нюанс: твори Драгоманова видавали за його життя - часто з купюрами. Після 1895 р. (особливо в 1914-1918 рр.) їх перевидавали за рукописами - і вже без купюр. Але в СРСР їх знову цензурували (зокрема, з "Листів" викинули останні кілька листів в двотомнику 1970 р., тому 1994 р. Інститут археографії перевидав ці листи - повну версію).
Прокляття чарівності Драгоманова
Загалом же ж, сам текст можна назвати "Чарівність Драгоманова". Здається, українські оцінки Драгоманова є чорно-білими. Він або поганець - для націоналістів, або ж культурний герой - для лібералів. Ушкалов намагається дати більш нюансовану картину, але видно, як поступово і на нього діють чари Драгоманова.
1. Відкрита критика. Найбільш критично Ушкалов описує Драгоманова в перший період. Зокрема, показує і те, що він був далеким від українства, і любив себе похвалити. Наприклад, Драгоманов наполягав, що перфектно знає латину, хоча виявилося, що граматика в нього плохенька.
2. Відкрита критика, на якій Ушкалов не акцентує уваги. В наступних частинах Ушкалов критичні факти переносить в примітки. Наприклад, Драгоманова взяли в Софійський університет, бо його зять Іван Шишманов мав зв'язки в міністерстві. Або й Ушкалов взагалі не помічає негативних характеристик, хоча описує їх. Наприклад, що Драгоманов в дискусіях з женевськими мігрантами любив козирнути, що він професор. Або що в полеміці з опонентами його "заносило", і він вдавався не до раціональних аргументів, а до висміювання опонента. Та й в спілкуванні Драгоманов був доволі прикрим. Його донька згадувала, що він постійно її підшпилював та висміював і робив "головомойки". До речі, останнє він практикував і на інших людях. Втім, є спогади, з яких випливає, що в особистому спілкуванні Драгоманов був милим, а от в текстах ту ж людину міг стерти на порох. Тому важко сказати, який образ Драгоманова правдивіший.
3. Незгадана критика. Часто під впливом емоцій Драгоманов писав тексти, з якими потім не погоджувався. Наприклад, Ушкалов розповідає історію "Шевченка, українофілів та соціалізму", і говорить, що там багато що було написано під впливом хвилі - і тому було, мабуть, занадто емоційне. Але не розповідає, що згодом Драгоманов визнавав, що перегнув в цій публікації. Ушкалов ж лише показує, що Драгоманов не лише критикував Шевченка, а й був його палким шанувальником. Так само в історії відносин з Громадою (так званою Старою Громадою) Ушкалов лише згадує, що вона відмовилася фінансувати Драгоманова, бо вважала його діяльність даремною і шкідливою. Але Ушкалов забуває згадати, що Громада дала Драгоманову грошей на публікацію 2-го тому "Політичних пісень" з умовою, що тексти пісень мають вийти в Україні, а от коментарі від Драгоманова можуть вийти окремим томом в Женеві. Драгоманов з цим не погодився - і об'єднаний текст видав в Женеві. На зауваження від Громади, що гроші давали не на таке видання, Драгоманов написав обуреного листа, що розділяти коментарі та текст пісень - це нісенітниця, але якщо Громада так хотіла, то треба було так і написати (хоча йому так і написали). Але загалом він вмиває руки, готовий надіслати тексти пісень в Київ - і друкуйте їх там самі. Причому позиція Громади не була такою ж безглуздою: навіть без коментарів це було б плюсом для українського руху мати збірку пісень, які вільно поширювались на території Імперії. Втім, проблема в іншому: Драгоманов вчинив аморально, адже гроші йому дали на одну справу, а він вчинив зовсім інакше, ні з ким не порадившись, бо знав, як краще. Хоча коли подібна ситуація повторилася, але зі зміною ролей (Драгоманов дає гроші на часопис, а Павлик самовільно придумує йому назву (хоча зміст залишає драгоманівським), то Драгоманов так образився на Павлика, що вони розсварилися - ледь не назавжди, хоча через деякий час Драгоманов таки пробачив Павлика.
Звідки ж ця чарівність? На це є декілька причин. По-перше, Драгоманов був харизматичним. Місцями навіть авторитарним, що в поєднанні з його еридуцією та гострим розумом чинило магічний вплив на молодь. По-друге, він був палким прихильником модернізації України. В 2-ій пол. ХІХ ст. українофіли впадали в консерватизм / традиціоналізм - з вишневими садками і поверненням до народу, а соціалісти говорили про прогрес, але не помічали українців: Україна була частиною Імперії і крапка. А от Драгоманов був за модернізацію, але саме України. Тобто він поєднував націоналізм українофілів та радикалізм соціалістів. Найцікавіше, що його ідеї виявилися дуже актуальними тоді, і є актуальними досі - в ХХІ ст. А частина виявилася дуже пророчою: події 1917-1921 рр. частково розвивалися за сценарієм, який передбачив Драгоманов. Ясно, що за таких умов він не може причаровувати: пророк, який не впадав в крайнощі етнічого націоналізму чи космополітичного соціалізму, а поєднував ці дві програми. Для ситуації після 1945 р. взагалі ідеальний автор для українських інтелектуалів. Але і до 1917 р. він був таким.
Найкраще це видно на прикладі статей Івана Лисяка-Рудницького "Переднє слово до "Громади" як перша українська політична програма" та "Михайло Драгоманов як політичний теоретик". В одній з них Лисяк-Рудницький просто в захваті від пророчості та геніальності Драгоманова. А от в іншій він не ледь пів статті витрачає на те, щоб показати, де Драгоманов був дуже далеким від реальності, а де - ще й дуже доктринерським і вузьколобим ідеологом.
Звісно, Ушкалов більше пише про Драгоманова-людину, тобто більше акцентує уваги на його особистій біографії. А тому доволі несподівано, що і тут Драгоманов виявляється чарівним.
Найбільше ж прикро за Людмилу Драгоманову. З тексту Ушкалова випливає, що вона постійно хворіла, нічого побутового не робила, тому сам Драгоманов мусив дітям міняти підгузники. А от наприкінці книги раптом виявляється, що весь побути тримала на собі Людмила, бо Драгоманов до того не був зовсім придатним. Та й з інших текстів випливає, що Людмила займалася і роботою по виданню "Громади", і навіть займалася хендемейдом, який продавала, щоб заробити на життя сім'ї. Але Ушкалов про це не згадує.
І мене страшно роздратував Драгоманов, який нарікає, що готовий вже робити самогубство, але тримає його на цьому світі третій том "Політичних пісень", який він конче має видати. І такі нарікання тривали не менше десятиліття. Тобто дружина, яка залишилася б без засобів до існування, троє дітей - це все дурниця. А от третій том - це поважно, чому жити на цьому світі...
Найголовніше враження про цю книгу - це найповніша біографія Драгоманова станом на 2019 р. І, мабуть, такою й буде найближчі десятиліття.
Структурно книга складається з чотирьох частин - за періодами життя Драгоманова: 1841-1859 - Гадяч і Полтава, 1859-1876 - Київ, 1876-1889 - Женева, 1889-1895 - Софія. Самі ж частини розпадаються на окремі параграфи, яких 54 - як і років життя Драгоманова. Розділів тут немає. Спершу це не здається проблемою, але потім розумієш: розділи інакше структурували б матеріал.
Перші дві частини - це найкращі розповіді про життя Драгоманова до еміграції зі всіх наявних та й написаних в майбутньому. Якщо йдеться про дитинство, то Ушкалов не просто переказує біографію Драгоманова, але й робить серйозний екскурс в родинну історію. І це дає свої плоди! Драгоманов постає нащадком козацької старшини, зросійщеним, але ще не росіянином - швидше малоросом. Українську він наче й знає, але говорить навіть вдома російською, наче й бідний, а відчуває себе дворянином, а не селянином. Адже в цьому напрямку рухався весь рід: типова історія інкорпорації козацької старшини в Російську імперію. Цим Леонід Ушкалов розвінчує радянські міфи про Драгоманова як "народника", який був близький до українського народу, ледь не селянин. І дуже нагадує, як Ярослав Грицак деконструював образ Франка як селянського сина.
Частина про Київ - це обов'язкове читання для всіх, хто намагається зрозуміти Драгоманова в 1859-1876 рр. Насправді, тут Драгоманов в Києві буває не весь час: протягом 1870-1873 рр. він мандрує Європою в рамках наукового стажування від Київського університету. Ця частина має такі переваги порівняно з іншими біографіями Драгоманова:
1. Виклад є лінійним і рівномірним. Найчастіше біографи "розбивають" цей період на а) наукову діяльність Драгоманова (1859-1869, 1873-1875), б) громадську діяльність (ті ж роки), в) контакти з Галичиною (після 1870 р.), г) стажування Драгоманова (1870-1873 рр., але часто це просто перелік міст, де він бував). Натомість Леонід Ушкалов рухається хронологічно, а тому, по-перше, показує тісний зв'язок між науковою та громадською діяльністю, по-друге, не відриває громадську діяльність, пов'язану з Галичиною, від громадської діяльності на Наддніпрянщині. А головне: стажування не виявляється "порожнім" часом, де Драгоманов просто сидить в бібліотеках. Якраз 1870-1873 рр. стають фундаментом подальших дій та зацікавлень Драгоманова;
2. Леонід Ушкалов подає контекст тих чи інших подій в житті Драгоманова. Якщо в біографії з'являються чи колеги, чи викладачі - Ушкалов розповідає і про них, щоб читач розумів, що ж вони означали для Драгоманова.
І ці дві частини - найкращі в книзі. З них ми дізнаємося, як малорос Міша Драгоманов став українцем Михайлом Драгоманівим. Також автор достатньо приділяє уваги і становленню Драгоманова як науковця.
Проте в частині про Женеву все стає зовсім інакше. Це повний антипод до попередньої частини. Якщо в "київській" Леонід Ушкалов шукав відповіді на питання, як Драгоманов став науковцем та українським громадським діячем - і це дозволило виробити чітку структуру тексту, - то в "женевській" він, здається, йде за матеріалом: є цікавий факт - розповідаємо про нього. При цьому ніби й зберігається метод з попередніх частин: опрацювання велетенського масиву документів - спогадів та листів. Але втрачається провідна нитка. Чому Драгоманов контактує з російською еміграцією? Як це співвідноситься з його діяльністю на користь української справи? Втім, головна причина проблем в іншому: Леонід Ушкалов не приділяє достатньої уваги викладу головних ідей Драгоманова - чи наукових, чи громадсько-політичних. В "київській" частині це компенсувалося структурою тексту, який зв'язував докупи раніше розділені факти. А от в "женевській" Драгоманов сидить на одному місці, подій немає - крім видання часописів та писання статей. Але Леонід Ушкалов менше уваги приділяє змісту його діяльності а більше формі - тому виникає мозаїка.
Та й сам Леонід Ушкалов менше приділяє уваги структурі тексту. Саме в цій частині починає використовуватися фраза "Та повернімося до...". Але найбільше до прийому "Та повернімося до..." Леонід Ушкалов вдається в "софійській" частині. Тут, щоправда, з'являється провідна ідея - повільне помирання Драгоманова. Але суспільно-політичні твори далі на маргінесі. В попередніх частинах до цього прийому, здається, Леонід Ушкалов не вдавався. І якраз тут, мені здається, крупніші структурні одиниці тексту - розділи - були б більш виправданими. Вони б спонукали матеріал об'єднувати в більші блоки, а тому шукати спільну нитку, щоб пов'язувала розповідь в цілісність. Натомість використання параграфів дозволяє зберегти есеїстичний характер тексту, де окремі частини виявляються доволі слабо пов'язаними між собою. Наприклад, Ушкалов робить ціле детективне розслідування про те, чи Драгоманов копіював без дозволу листи народовольця Аксельрода. Хоча це історія, яка була важливою лише для радянської історіографії, бо доводила "дрібноміщанство" Драгоманова (саме так його обізвав Ленін), оскільки він зрадив колег по революційному рухові. Але чи це так актуально для читачів в ХХІ ст., які не знайомі з цією радянською історією? Так само незрозумілим є "розслідування", чи хворів Драгоманов на сифіліс. Спойлер - не хворів. Втім, до Ушкалова я б і не знав, що можлива така гіпотеза. Та й чи висловлював хто-небудь таку гіпотезу колись, чи це лише знахідка Ушкалова?
Найбільш прикро, що в тексті майже відсутня розповідь про Драгоманова історика, дуже поверхово розглянуто його етнографічну діяльність (зокрема, розповідь стосується видання праць, але не їх змісту), а політичні погляді є доволі несистематичними. І соціологічні зацікавлення Драгоманова з'являються одним реченням наприкінці книги: Драгоманов все життя цікавився соціологією.
Тому, підсумовуючи, текст Ушкалова - це особиста історія Драгоманова. До 1876 р. вона бцде цікавою всім: і тим, кому цікавий Драгоманов як людина, і хто хоче зрозуміти контекст постання його праць. А от після 1876 р. текст стає більш хаотичним.
Найбільша його вада - відсутність алфавітного покажчика: без нього значна частина матеріалу не надається до використання. І, це також дуже прикро, відсутність покликань. Ушкалов часто наводить дуже смачні цитати з Драгоманова, але не вказує, звідки їх взяв. Або вказує всього лиш назву твору. Але тут є небезпечний нюанс: твори Драгоманова видавали за його життя - часто з купюрами. Після 1895 р. (особливо в 1914-1918 рр.) їх перевидавали за рукописами - і вже без купюр. Але в СРСР їх знову цензурували (зокрема, з "Листів" викинули останні кілька листів в двотомнику 1970 р., тому 1994 р. Інститут археографії перевидав ці листи - повну версію).
Прокляття чарівності Драгоманова
Загалом же ж, сам текст можна назвати "Чарівність Драгоманова". Здається, українські оцінки Драгоманова є чорно-білими. Він або поганець - для націоналістів, або ж культурний герой - для лібералів. Ушкалов намагається дати більш нюансовану картину, але видно, як поступово і на нього діють чари Драгоманова.
1. Відкрита критика. Найбільш критично Ушкалов описує Драгоманова в перший період. Зокрема, показує і те, що він був далеким від українства, і любив себе похвалити. Наприклад, Драгоманов наполягав, що перфектно знає латину, хоча виявилося, що граматика в нього плохенька.
2. Відкрита критика, на якій Ушкалов не акцентує уваги. В наступних частинах Ушкалов критичні факти переносить в примітки. Наприклад, Драгоманова взяли в Софійський університет, бо його зять Іван Шишманов мав зв'язки в міністерстві. Або й Ушкалов взагалі не помічає негативних характеристик, хоча описує їх. Наприклад, що Драгоманов в дискусіях з женевськими мігрантами любив козирнути, що він професор. Або що в полеміці з опонентами його "заносило", і він вдавався не до раціональних аргументів, а до висміювання опонента. Та й в спілкуванні Драгоманов був доволі прикрим. Його донька згадувала, що він постійно її підшпилював та висміював і робив "головомойки". До речі, останнє він практикував і на інших людях. Втім, є спогади, з яких випливає, що в особистому спілкуванні Драгоманов був милим, а от в текстах ту ж людину міг стерти на порох. Тому важко сказати, який образ Драгоманова правдивіший.
3. Незгадана критика. Часто під впливом емоцій Драгоманов писав тексти, з якими потім не погоджувався. Наприклад, Ушкалов розповідає історію "Шевченка, українофілів та соціалізму", і говорить, що там багато що було написано під впливом хвилі - і тому було, мабуть, занадто емоційне. Але не розповідає, що згодом Драгоманов визнавав, що перегнув в цій публікації. Ушкалов ж лише показує, що Драгоманов не лише критикував Шевченка, а й був його палким шанувальником. Так само в історії відносин з Громадою (так званою Старою Громадою) Ушкалов лише згадує, що вона відмовилася фінансувати Драгоманова, бо вважала його діяльність даремною і шкідливою. Але Ушкалов забуває згадати, що Громада дала Драгоманову грошей на публікацію 2-го тому "Політичних пісень" з умовою, що тексти пісень мають вийти в Україні, а от коментарі від Драгоманова можуть вийти окремим томом в Женеві. Драгоманов з цим не погодився - і об'єднаний текст видав в Женеві. На зауваження від Громади, що гроші давали не на таке видання, Драгоманов написав обуреного листа, що розділяти коментарі та текст пісень - це нісенітниця, але якщо Громада так хотіла, то треба було так і написати (хоча йому так і написали). Але загалом він вмиває руки, готовий надіслати тексти пісень в Київ - і друкуйте їх там самі. Причому позиція Громади не була такою ж безглуздою: навіть без коментарів це було б плюсом для українського руху мати збірку пісень, які вільно поширювались на території Імперії. Втім, проблема в іншому: Драгоманов вчинив аморально, адже гроші йому дали на одну справу, а він вчинив зовсім інакше, ні з ким не порадившись, бо знав, як краще. Хоча коли подібна ситуація повторилася, але зі зміною ролей (Драгоманов дає гроші на часопис, а Павлик самовільно придумує йому назву (хоча зміст залишає драгоманівським), то Драгоманов так образився на Павлика, що вони розсварилися - ледь не назавжди, хоча через деякий час Драгоманов таки пробачив Павлика.
Звідки ж ця чарівність? На це є декілька причин. По-перше, Драгоманов був харизматичним. Місцями навіть авторитарним, що в поєднанні з його еридуцією та гострим розумом чинило магічний вплив на молодь. По-друге, він був палким прихильником модернізації України. В 2-ій пол. ХІХ ст. українофіли впадали в консерватизм / традиціоналізм - з вишневими садками і поверненням до народу, а соціалісти говорили про прогрес, але не помічали українців: Україна була частиною Імперії і крапка. А от Драгоманов був за модернізацію, але саме України. Тобто він поєднував націоналізм українофілів та радикалізм соціалістів. Найцікавіше, що його ідеї виявилися дуже актуальними тоді, і є актуальними досі - в ХХІ ст. А частина виявилася дуже пророчою: події 1917-1921 рр. частково розвивалися за сценарієм, який передбачив Драгоманов. Ясно, що за таких умов він не може причаровувати: пророк, який не впадав в крайнощі етнічого націоналізму чи космополітичного соціалізму, а поєднував ці дві програми. Для ситуації після 1945 р. взагалі ідеальний автор для українських інтелектуалів. Але і до 1917 р. він був таким.
Найкраще це видно на прикладі статей Івана Лисяка-Рудницького "Переднє слово до "Громади" як перша українська політична програма" та "Михайло Драгоманов як політичний теоретик". В одній з них Лисяк-Рудницький просто в захваті від пророчості та геніальності Драгоманова. А от в іншій він не ледь пів статті витрачає на те, щоб показати, де Драгоманов був дуже далеким від реальності, а де - ще й дуже доктринерським і вузьколобим ідеологом.
Звісно, Ушкалов більше пише про Драгоманова-людину, тобто більше акцентує уваги на його особистій біографії. А тому доволі несподівано, що і тут Драгоманов виявляється чарівним.
Найбільше ж прикро за Людмилу Драгоманову. З тексту Ушкалова випливає, що вона постійно хворіла, нічого побутового не робила, тому сам Драгоманов мусив дітям міняти підгузники. А от наприкінці книги раптом виявляється, що весь побути тримала на собі Людмила, бо Драгоманов до того не був зовсім придатним. Та й з інших текстів випливає, що Людмила займалася і роботою по виданню "Громади", і навіть займалася хендемейдом, який продавала, щоб заробити на життя сім'ї. Але Ушкалов про це не згадує.
І мене страшно роздратував Драгоманов, який нарікає, що готовий вже робити самогубство, але тримає його на цьому світі третій том "Політичних пісень", який він конче має видати. І такі нарікання тривали не менше десятиліття. Тобто дружина, яка залишилася б без засобів до існування, троє дітей - це все дурниця. А от третій том - це поважно, чому жити на цьому світі...
February 16, 2023
Важлива кника, яка, окрім всього іншого, дуже докладно показує політичне життя у 60-70-ті роки Російської імперії. Це відчутно додає розуміння, як радикальні соціялісти на початках здобували підтримку та самоосмилювались. З цією книжкою 17-й рік стає більш передбачуваним.
June 12, 2019
Книжка відкривається прологом, у якому Ушкалов оповідає химерний епізод з життя Івана Франка: у 1908-му хворий Франко приїжджає до мінерального курорту під Загребом лікувати прогресивний параліч, та замість поліпшення здоров’я починає бачити привиди померлих. Найчастіше до нього приходить Драгоманов: заводить Франка у церков, дістає з-під престолу золотого молота і б’є ним по пальцях Франка, щоб той більше нічого не писав. Візити Драгоманова не припинятимуться до Франкової смерті. Ушкалов робить несподіваний висновок, що цей сюжет віддзеркалює на символічному рівні дуалістичне маніхейсько-богумільське українське колективне несвідоме, що тяжіє все бачити в чорно-білому світі, але він буде уникати такого погляду при написанні біографії Драгоманова. Не дуже зрозумів, як одне випливає з іншого, для мене ця історія радше віддзеркалює примарне становище Драгоманова в українському колективному свідомому, де ця провідна для становлення українства постать майже відсутня й лише часом з’являється тінню батька Гамлета.
При всіх незаперечних чеснотах книги Ушкалова, малоймовірно, що вона поліпшить цю ситуацію. Як і зазначено в анотації, вона написана на основі багатого джерельного матеріалу, непересічна ерудиція автора щільно заповнює фактами всі шістсот сторінок книжки, друкованої дрібним шрифтом. В першу чергу це життєпис, наукові та політичні ідеї Драгоманова тут звісно викладені, але не надто детально і не складають основну частину тексту. Ушкалов створює доволі привабливий портрет Драгоманова, підкреслюючи його працездатність, принциповість та лідерські якості як у колі Старої Громади та в женевській еміграції. Але він дещо губиться за описом політичних суперечок й інтриг тієї доби та побутових деталей родинного життя — все це доречне й дуже цікаво описане, проте така наближена оптика трохи заважає читачу збагнути, чому Драгоманов має значну вагу в українській історії. За великим рахунком, це єдине, що можна закинути книзі, хоча є ще одна невелика деталь — за наявності прологу, бракує епілогу, оповідь обривається на похороні. Не знаю, був такий задум, чи завадила передчасна смерть автора.
При всіх незаперечних чеснотах книги Ушкалова, малоймовірно, що вона поліпшить цю ситуацію. Як і зазначено в анотації, вона написана на основі багатого джерельного матеріалу, непересічна ерудиція автора щільно заповнює фактами всі шістсот сторінок книжки, друкованої дрібним шрифтом. В першу чергу це життєпис, наукові та політичні ідеї Драгоманова тут звісно викладені, але не надто детально і не складають основну частину тексту. Ушкалов створює доволі привабливий портрет Драгоманова, підкреслюючи його працездатність, принциповість та лідерські якості як у колі Старої Громади та в женевській еміграції. Але він дещо губиться за описом політичних суперечок й інтриг тієї доби та побутових деталей родинного життя — все це доречне й дуже цікаво описане, проте така наближена оптика трохи заважає читачу збагнути, чому Драгоманов має значну вагу в українській історії. За великим рахунком, це єдине, що можна закинути книзі, хоча є ще одна невелика деталь — за наявності прологу, бракує епілогу, оповідь обривається на похороні. Не знаю, був такий задум, чи завадила передчасна смерть автора.
July 26, 2019
Книжка, якою жив кілька років професор Ушкалов, до якої дібрано багатющий матеріал (чимало - чи не вперше введений у наш літературний дискурс), в якій Драгоманов постає в усій своїй силі й суперечності, живий і притягальний.
April 16, 2023
Декілька днів назад читала вступ до книги Вебера "Дух капіталізму і протестантська етика". Вразило, що коли Вебер досліджував російську імперію, то критикував її за притіснення колонізованих народів, зокрема українців. І я така: Що? Звідки у Вебера така проукраїнська позиція ще тоді, коли Україна була колонізованою, а наша мова та культура страшенно придушувалися?
Відповідь: від Михайла Драгоманова!
Зараз в Україні тривають дискусії про те, як представляти нашу державу для світу, розповідати про її культуру, адже стільки нам ще надолужувати на тому поприщі.
І тут виявляється, що років так 150 назад в далекій Швейцарії Драгоманов зі шкури ліз і тримав цей фронт.
Книга неймовірної краси! Я отримала величезне задоволення, читаючи її, хоч і місцями це було нелегко.
Думок маю дуже багато, але тут напишу кілька основних:
• Драгоманов - чудовий приклад українця, якого я, на жаль, не мала перед очима. Це приклад українця-науковця, ерудованого, комунікабельного, дуже працьовитого, вихованого, з манерами, харизматичного, який, живучи в еміграції, завжди заробляв головою, навіть в моменти шалених фінансових труднощів.
• Драгоманов не сидів на працях рос науковців, а радив читати західних і вчитися їх методам дослідження. Саме в цьому він вбачав перспективу і поступ для нашої науки.
• Не дозволяв своїй дочці в підлітковому віці читати Толстого і Достоєвського. Та й не радив читати рос літературу українцям! Чому? Бо їх герої - це скоріше антигерої, де автор спонукує читача відчувати до них сентимент. В цьому Драгоманов бачив небезпеку. (Це до тієї історії, як рос культура породила націю маленьких людей з виродженими цінностями)
• Ох і принциповий він був! І мав хорошу самооцінку! І не мав комплексу меншовартості!
• Опинившись в Швейцарії, здається, що тут вдієш сам один. Проте зовсім скоро стає відомою особистістю, та ще й здійснює такий вагомий вклад в розвиток української науки.
Життя його було складним, але й неймовірно красивим! Ушкалов підсумовує його двома словами: "Чарівність енергії".
Відповідь: від Михайла Драгоманова!
Зараз в Україні тривають дискусії про те, як представляти нашу державу для світу, розповідати про її культуру, адже стільки нам ще надолужувати на тому поприщі.
І тут виявляється, що років так 150 назад в далекій Швейцарії Драгоманов зі шкури ліз і тримав цей фронт.
Книга неймовірної краси! Я отримала величезне задоволення, читаючи її, хоч і місцями це було нелегко.
Думок маю дуже багато, але тут напишу кілька основних:
• Драгоманов - чудовий приклад українця, якого я, на жаль, не мала перед очима. Це приклад українця-науковця, ерудованого, комунікабельного, дуже працьовитого, вихованого, з манерами, харизматичного, який, живучи в еміграції, завжди заробляв головою, навіть в моменти шалених фінансових труднощів.
• Драгоманов не сидів на працях рос науковців, а радив читати західних і вчитися їх методам дослідження. Саме в цьому він вбачав перспективу і поступ для нашої науки.
• Не дозволяв своїй дочці в підлітковому віці читати Толстого і Достоєвського. Та й не радив читати рос літературу українцям! Чому? Бо їх герої - це скоріше антигерої, де автор спонукує читача відчувати до них сентимент. В цьому Драгоманов бачив небезпеку. (Це до тієї історії, як рос культура породила націю маленьких людей з виродженими цінностями)
• Ох і принциповий він був! І мав хорошу самооцінку! І не мав комплексу меншовартості!
• Опинившись в Швейцарії, здається, що тут вдієш сам один. Проте зовсім скоро стає відомою особистістю, та ще й здійснює такий вагомий вклад в розвиток української науки.
Життя його було складним, але й неймовірно красивим! Ушкалов підсумовує його двома словами: "Чарівність енергії".
Displaying 1 - 6 of 6 reviews