У самому кінці книги міститься есе сина Енцо, і з одного речення там стає зрозумілим, чому те, що написано попереду, написано саме так, як написано
Син Феррарі каже, що у його батька збереглися геть усі записники - від найпершого до останнього, у яких записані геть усі його поточні робочі записи, включаючи, наприклад, кількість літрів бензину, витраченого у відрядженні.
Енцо Феррарі випустив свої мемуари у вигляді практично фармацевтичному: ретельно перераховані чи не усі люди, з якими він стикався. Пілоти, конкуренти, партнери, журналісти, видатні клієнти, критики та спортивні оглядачі - цілий натовп людей, які доклалися до слави імперії, що виросла з бажання одного юного ідеаліста погоняти швидко, і ще швидше, і ще швидше.
Енцо чесно розповідає про те, як колись любив бути частиною "Альфа Ромео", і про те, як перестав бути залежним від них. Про те, як його майже купив "Форд" і про те, чому цього не сталося. Про те, як він знаходив своїх пілотів і чим вони були для нього. Про те, як важко далося йому пережити звинувачення у смерті глядачів, у яких вилетів його кар.
У книзі безліч максимально особистих моментів - про те, чим була для нього дружина, як він збирався докупи після смерті першого сина і чому він не став куштувати спагетті, приготовлені його пілотом. Також багато усіляких технічних подробиць щодо конструкції спорткарів, і ось на них мені чесно ставало трішки нуднувато, але на щастя вони швидко закінчувалися, і знов ставало цікаво, бо далі було про людей
Він згадує про зустрічі із своїми улюбленими письменниками та артистами, які приходили до нього по "феррарі". Сміється над політиками, які також заглядали до його стайні, та розповідає про жінок у гонках.
Почитати було цікаво навіть мені, а якомусь фанату перегонів буде ще цікавіше, я впевнена.