«Нині на планеті Земля нагромадилося майже п’ятдесят тисяч ядерних бомб і боєголовок, кожна з яких своєю силою набагто переважає «Малюка» й «Товстуна».
Після фільма «Оппенгеймер» я прямо відчула, що треба братися за цю книгу і я не помилилася, адже частина дійових осіб тепер була добре знайома.
Фільм не давав відчуття, що було стільки роздумів, дискусій і вагань щодо застосування ядерної зброї. У мене під час перегляду складалося таке враження, наче рішення було прийняте ще до того, як розробка була готовою. «Були ті, хто навіть не вірив, що бомба вибухне. Суперечки про доцільність, якщо пуляти, то по ізольованому місцю, чи попередити японців, щоб вони здавалися, навіть звіти про вплив на екологію». Було цікаво дізнатися, що це було не так.
Ця книга як типовий американський героїчний фільм, де для усіпшного завершення місії, кожен робить свій внесок на своєму місці. І це цікаво. Але коли я змушена читати про те, які університети закінчували ті люди, з ким зустрічалися і ким їхні батьки бачили їх у майбутньому, то зрештою почала такі моменти пропускати, бо зайве.
«На квітень 1945 року над [Мангеттенським] проєктом працювало понад сто двадцять п’ять тисяч осіб на об’єктах, розміщених по всій території США».
Читати про те, як люди працювали над виготовленням атомної бомби і навіть не підозрювали, над чим саме працюють… Сидите ви за апаратом, якщо бачите такий колір лампочки, повертаєте правий важіль, якщо інший – лівий, а якщо випадає отака позначка на цьому табло, то негайно повідомляєте старшому на зміні (дуже-дуже умовно). Оце і є ваша робота і все, що ви знаєте, що своєю працею якось допомагаєте державі перемогти у війні. А перевезення контейнеру з ураном-235 крейсером «Ініданаполіс», матроси якого не знали, що везуть, окрім як те, що це надзвичайно важливий вантаж, який треба прикріпити до плота та пустити вплав, якщо корабель тонутиме? (цікаво, що через 4 дня після доставки урану за місцем призначення крейсер потопили японці) Божевільний рівень секретності, який точно не реальний у добу смартфонів та соцмереж.
Трумен. Той короткий епізод, який був показаний у фільмі, хоча і згадується у цій книзі, але насправді дуже мало говорить про президента Трумена. У цій книзі наводяться щоденникові записи, завдяки яким його історична постать стає об’ємнішою. Стільки думок про те, скільки американців загине при продовження сухопутної війни на японських островах, чи потрібно попереджати японців про нову зброю, чи потрібно робити пробний запуск по безлюдному острову дляя демонстрації, чи допоможе СРСР подолати японців, як і було обіцяно?
Ще один важливий момент, про який наприкінці не забули вказати автори книги, - це ретроспективне мислення. Люди часто судять про історичні події з висоти знання про те, як усе закінчилося і до якого результату та історія довела, але забувають, що на момент прийняття рішень у людей цих знань нема. Намагаюся завжди тримати це у пам’яті.
«Хіросіма» Джона Герсі наче абсолютно природний наступний вибір після цієї книги, адже тут згадується і історія її написання, і той резонанс, який ці репортажі, ще не маючи книжкового оформлення, викликали у світі і США зокрема. Тільки поки ще не зрозуміла, чи готова я до неї.