What do you think?
Rate this book
Книга споминів
Мемуаристика представниці руху шістдесятництва, де вона згадує з меланхолійною щирістю своє оточення, передаючи всі перипетії в їхніх долях. Вона, зокрема, глибоко досліджувала творчість Тараса Шевченка та Михайла Коцюбинського.
«Михайлина Коцюбинська одна з тих непересічних особистостей, які руйнують міф про самозакоханий патріотизм українських інтелектуалів та визначають пріоритетні вектори розвитку нашої культури й зараз. М. Коцюбинська усвідомлювала, яку небезпеку може принести «зловживання гаслами», надмірність кон’юнктурного фразерства й застерігала від обмеженості «власною хатою»», — писав про літературознавицю Іван Дзюба.
«Михайлина Коцюбинська одна з тих непересічних особистостей, які руйнують міф про самозакоханий патріотизм українських інтелектуалів та визначають пріоритетні вектори розвитку нашої культури й зараз. М. Коцюбинська усвідомлювала, яку небезпеку може принести «зловживання гаслами», надмірність кон’юнктурного фразерства й застерігала від обмеженості «власною хатою»», — писав про літературознавицю Іван Дзюба.
- GenresNonfictionMemoir
284 pages, Hardcover
Published January 1, 2006
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
May 2, 2026
Reading about various Ukrainian dissidents, I have encountered mentions of Михайлина Коцюбинська as a very decent and brave person, and I was sure that her own memoirs should be exceptionally interesting. Alas, it was a disappointment. There is almost nothing to read there, although Михайлина Коцюбинська probably still had a very interesting life, always being at the center of the cultural scene among the most decent Ukrainian intelligentsia.
Михайлина Коцюбинська was a niece of the famous Ukrainian writer Михайло Коцюбинський, and she was actually named in his honor. Her parents dedicated their lives to creating and maintaining museums about Михайло Коцюбинський, so it’s no wonder that Михайлина became a literary scholar and was close to all prominent Ukrainian writers and poets of the time. As she was 30+ in the 1960s, the peak of her personal and professional interests was connected to our “Шістдесятники” movement.
Wikipedia:
“Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху шістдесятників — нон-конформістської групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 року української інтелігенції. Влада помстилася:
– 1966 року виключена з лав КПРС;
– переведена в інший відділ Інституту літератури;
– монографія про Т. Шевченка не включена до плану видань;
– заборона публікуватися у радянській пресі;
– 1968 року звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;
– майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування.
Михайлина Коцюбинська згадувала, як 1966 року на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії:
“…Один з присутніх запитав: „Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?“ На це я, не довго думаючи, відповіла: „Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток…“
В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі.”
1972 — регулярні допити в КДБ УРСР, зокрема, у справі Василя Стуса, якому на суді, між іншим, дала високу характеристику. Надіслала лист-протест очільнику КПУ В. Щербицькому, де вимагала звільнити з-під арешту Надію Світличну. Буденними були обшуки, вилучення авторських статей, допити. Не підписала спільний лист-каяття із Зиновією Франко, сфабрикований органами КДБ, який мав дискредитувати рух шістдесятників. Пережила шантаж радянської влади відносно удочереної Тетяни, яку погрожували забрати з родини.
1977 — нова серія допитів у кримінальних справах Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича, Василя Стуса.”
Yes, these things are reflected in her memoirs, but not in a comprehensive and meaningful way. Overall, the memoirs are very short and sketchy, more emotional than informative. As the author explains herself, “За специфікою своєї пам’яти я не схильна (а то й нездатна) до докладної епічної оповіді — віддаю перевагу окремим “кадрам”, зосередженості на важливих, знакових, стереоскопічно побачених й екзистенційно відчутих епізодах, подіях, постатях, знаю ціну моменту з його “смаком” і “запахом”, з його тривалим відлунням у моїй (і не тільки моїй) долі. Марно шукати тут детальних описів, хронологічної послідовности, фактографічної повноти, натомість є свідомий мемуарний пунктир «Із Книги Споминів».” And this is totally true, unfortunately.
The book consists of three parts: Михайлина Коцюбинська’s personal memoirs; Михайлина Коцюбинська’s analysis of her mother’s diaries and her life and personality through this prism; and Михайлина Коцюбинська’s essays about several people she knew (Павло Тичина, Алла Горська, Борис Антоненко-Давидович, Василь Стус, Микола Лукаш, and some others). The first part, as I already said, was unsatisfactory as a memoir to me. The second part was not interesting at all, in my opinion (as Михайлина Коцюбинська’s mother seems not a very interesting person to me, but I understand that, for Михайлина Коцюбинська, it was an important work; anyway, I do not think that Михайлина Коцюбинська’s personal memoirs were a proper place for such a specific narrative). The third part was surprisingly fascinating, because somehow Михайлина Коцюбинська is much more attentive to other people than to herself, and she was able to create very bright and distinct portraits of people. Overall, her writing language is superb, and it’s a pity that she did not write something similarly enlightening about herself.
I think that this book is definitely very valuable for other literary scholars and historians, but I cannot recommend picking it up for regular memoir reading. The book also contains dozens of photographs, which were interesting to look at.
*
Some quotes:
“У моєму родинному архіві є одне зворушливе фото. Я, ще зовсім маленька, стою поруч із батьком — високим вусатим літнім чоловіком. Мені десь рік-півтора, батько — на 62 роки старший. Фото це в нас удома називали “Михайлина з татом у жоржиновому лісі”. І справді, ми стоїмо серед велетенських, заввишки майже з людину, кущів розкішних жоржин. Недаремно, коли згадую батька, перша, найближча і невіддільна від його образу асоціація — квіти. Сьогодні з висоти життєвого досвіду і відстані років можу твердити: батько мій був геніальний садівничий, його душа була віддана квітам, землі й усьому, що на ній росте.
Нещодавно серед старих паперів натрапила на зворушливий документ — написаний мені на пам’ять власною рукою десь на початку 50-х вірш нашої хатньої робітниці Явдохи Корявець, жінки напівписьменної, але з поетичною душею і великим внутрішнім, народним інтелектом. Називається він майже по-сковородинському «Угрешня сладка беседа с червонесенькими-гвоздичками» й захоплює мелодикою повторів і нерівноскладових, «тичининських», рим: «це наша природа така, що головка склончива» (до речі, звучало не просто «головка», а з чарівним діалектним дифтонгічним «оу» – «голоувка»). Так от є там таке [правопис і лексику оригіналу збережено. – М. К.]: “Гвоздички мої милесенькі сестрички, ми щасливо живем, радуємся і красуємся, райськими коврами любуємся. Спасибі Богу за его милость велику, іще і тому Фомі Михайловичу, он нас жалує і любить-кохає і частенько нас посіщає… Бог щастя ему подарив за те, що всю природу земную возлюбив”.
“Деякі елементарні знання школа, безперечно, давала, та й учителька — Тетяна Іванівна Тоцька — в мене була добра, але передусім треба було покладатися на себе. Звісно, сподіватися від чернігівської школи 40-х якоїсь “українськости” було б марним. Характерна деталь: наш учитель математики Лев Софронович (дуже добрий фахівець) увесь час плутав моє прізвище, називаючи мене то Коцюбинська, то Котляревська, то Кобилянська, на що я завжди зауважувала: “Був іще Кропивницький” (Крушельницького я тоді не знала).”
“Потім вийшов Микола Вінграновський, тим своїм граціозним кроком. У нього жести полохливого оленя і разом з тим гордого — на високо піднятій голові, здавалось, він несе або пишні росохаті роги оленя, або королівську корону. Десять разів почервонів до корінців волосся, десять разів зблід і почав пророчим голосом читати свого «Пророка», а потім «Демона». І було у його голосі, у читанні, у змісті щось величне і страшне, як в Апокаліпсисі, щось з глибини віків і з глибини людського розуму і серця. І мав він дар викликати видіння і вогонь, повергати ниць і підносити, показувати інші світи, виривати язики, полоскати чорні роти, повні чорної брехні, холодною, що морозить не піднебіння, але й кров у жилах, водою з інших джерел, з тих, що на високостях, десь там під Сивулею чи під скалою Кавказу у стіп Прометея… Вже давно замовк, десять разів зблід і десять разів зашарівся червоною трояндою, а зал невгавав, бив свої інтеліґентські руки, щоб ледача кров бризнула…
..Блідий, нічим не вражаючий від першого погляду Іван Драч мусив знайти сили, щоб не збліднути у тіні своїх попередників. Його поезія в його читанні нагадувала цілий ряд несамовитих візій. Якийсь чарівник позривав усі барви з квітів, з веселки, потовк усі кольорові скельця, змішав усе це в якомусь водовороті, а потім великим пензлем мачав у ті барви і ефектовними, сміливими, небаченими мазками творив.
І як творив! Заплющивши очі, бачилося ті барви, вони проникали через замкнуті повіки, вони творили образи, в яких сміялися барви небувалою свіжістю, переливалися, жили, говорили, співали. Осінь, дві сестри під хатою, гуси, соняшники, чвалали пустирі… Скільки величних моментів, скільки пережито, передумано, які букети барв! А коли я відкрив очі, вже не було за кафедрою блідого і лисого, в окулярах, хлопця, там стояв на одній нозі і золотисто і сонячно сміявся найпоетичніший соняшник і повертався тільки у той бік, де сонце і краса.
Ще довго після від’їзду тих хлопців Львів не міг заспокоїтись, а їхні вірші пішки ходили по вулицях Львова і перелітали з уст в уста…”
“Збираючись розповісти черговий анекдот, він завжди звертався до когось невидимого в кутку під стелею, де гіпотетично могла бути підслушка: “Ну, хлопці, записуйте!”
А наша стінгазета, яку з такою любов’ю і винахідливістю оформляв Юрій Івакін. Досі перед очима рубрика “З альбому Петі Коржика”: як такий собі хлопчик розумів літературознавчі терміни. От, наприклад, “сходознавець” — по сходах повзає стереотипна впізнавана постать науковця, в окулярах, з борідкою і в академічній “ярмулці”, з велетенською лупою в руках — вивчає “сходи”!..
Не забути й колоритну постать Тараса Івановича Франка. Він викладав мені в університеті латину, і до його дивацтв я була призвичаєна. Адже ми за його завданням перекладали латиною фрази типу “Болію за поразку «Динамо»” (Cladem Dynamo doleo) і відповідали на запитання, сформульовані таким чином: “А скажіть-но мені, зозулько, чи треба було Катіліні пхатися до сенату?” Як яскраві інтермедії сприймалися його виступи в Інституті зі спогадами про свого славетного батька або звітна доповідь товариства Червоного Хреста, в якій фіґурували “члени й члениці” товариства… Якщо вже зайшло на “інтермедії”, дозволю собі згадати ще один соковитий епізод. До відділу шевченкознавства після ремонту заходить наш дбайливий завгосп відставник Хардиков і приносить два, однакового формату, портрети — Шевченка й Бєлінського — зі словами: “Они, кажется, дружили”…”
“Кінець літа і початок осені видалися вкрай напруженими. Дочка моя йшла в перший клас, а це завжди пов’язано з хвилюваннями й клопотами. До того ж, було літо 1968-го. Крах празької весни — танки, совєтська, окупація, моральний опір народу, осуд світової громадськости, пекучий сором за країну, в якій живеш. Люди чітко поляризувалися на тих, хто підтримував і виправдовував окупацію, і тих, хто її засуджував. Це було відчутно і в робочих колективах, де фіксувалася кожна крамольна думка, і в родинах — на всіх рівнях.
Казали, що Ірина Стешенко, відома перекладачка з роду Старицьких і знакова фігура 60-х, кожного, хто заходив до неї в хату, вже на порозі питала, як той ставиться до окупації Чехословаччини, і залежно від відповіді впускала або зачиняла перед ним двері…
Ті дні ми переживали на одному диханні з чеськими друзями. Саме тоді, коли “братні” танки увійшли до Праги, у Києві перебував відомий чеський україніст Орест Зілинський з підлітком сином, нині відомим істориком Богданом Зілинським. Тікаючи від настороженого (м’яко кажучи!) ставлення до себе академічного загалу, вони пересиджували якомога більше часу в мене, ловлячи по моєму старенькому радіоприймачеві вістки з Праги, зокрема останній зойк вільної радіостанції, окупованої “старшим братом”… А у вересні 1968 року Зіна Ґеник-Березовська і Андрій Куримський, знехтувавши осудом колеґ, які цуралися будь-яких контактів з окупантами, таки приїхали до Києва (казали, що їхали вдвох у порожньому вагоні), щоб поділитися з друзями враженнями й відчути підтримку. Тоді в мене зібралося добірне товариство (Дзюба, Світличні, Сверстюк, Стус та ін.). Пригадую дуже характерну для панівної атмосфери деталь. Наступного ранку, коли я відводила до школи свою першокласницю доньку, вона несподівано сказала моїй товаришці, яку ми зустріли по дорозі: “А ти знаєш, що було написано в Празі на стінах? Іван, іді дамой!” І на моє зауваження, що в школі переповідати такого не варто, відповіла: “Чи ж я дурна?!”.
Поразку празької весни ми сприймали екзистенційно: “…Переживаємо вашу трагедію як свою власну (бо це таки наша спільна трагедія)”, — писав Іван Світличний Зіні Ґеник-Березовській у листі від 5 лютого 1969 р.”
“Якось Василь [Стус] попросив мене [у переписці з ув’язнення], щоб я надіслала йому метричну схему олександрійського вірша (гекзаметр + пентаметр), це йому було потрібно для перекладів з Гете. Я виконала його прохання, та лист не дійшов. Тоді мене “осінило”, що та схема могла видатися цензорові якимось тайнописом. У наступному листі я ту схему повторила, а на полях написала: “Уважаемый товарищ цензор! Привожу в письме принятую в литературоведении схему стихотворного размера: символ “–” обозначает длинный ударний слог, “–” — безударный, “/” — пауза. Убедительно прошу пропустить зто письмо”. Лист дійшов, казав мені пізніше Василь.
Узагалі щодо листів творилася абсолютна сваволя, і що далі, то гірше. Все менше їх доходило до адресата. У них усе добачали якісь “умовності”, “натяки” навіть там, де їх і близько не було, — і конфісковували майже все поспіль, особливо під час другого, пермського ув’язнення. Та ще в мордовський період, коли дещо доходило, я помітила одну промовисту закономірність: конфіскувалися передусім листи найкращі, найзмістовніші, найліричніші, хай навіть про політику там і близько не йшлося. Добре пригадую один такий лист, написаний після дуже серйозного й гарного симфонічного — бахівського — концерту. Лист довгий і натхненний. Про музику і духовність, про вічне й неминуще, про прекрасне і трагічне… Хотілося відтворити ту атмосферу свята зустрічі з Прекрасним, спілкування з Музикою, високе тремтіння душі, ширяння духу у високостях. Лист вийшов сам як музичний твір — я відчула це, перечитавши його. Василь того листа не отримав. Це мене страшенно роззлостило, і я по змозі відтворила його вдруге. Результат той самий… Прочитавши в «Літературній Україні» листування Василя з Олегом Орачем, по-доброму позаздрила Орачеві, який завбачливо залишив чернетки своїх листів. Адже скільки пропало їх, тих скромних свідчень епохи, тих скалочок доль, сподівань і вболівань. Де вони, ті сконфісковані частинки наших душ?! Розвіялися з вітром, пішли з димом…”
Михайлина Коцюбинська was a niece of the famous Ukrainian writer Михайло Коцюбинський, and she was actually named in his honor. Her parents dedicated their lives to creating and maintaining museums about Михайло Коцюбинський, so it’s no wonder that Михайлина became a literary scholar and was close to all prominent Ukrainian writers and poets of the time. As she was 30+ in the 1960s, the peak of her personal and professional interests was connected to our “Шістдесятники” movement.
Wikipedia:
“Михайлина Коцюбинська була також активною учасницею руху шістдесятників — нон-конформістської групи української інтелігенції, яка в несиловий спосіб чинила опір радянській окупації. Учасниця протесту після перегляду фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» проти арештів 1965 року української інтелігенції. Влада помстилася:
– 1966 року виключена з лав КПРС;
– переведена в інший відділ Інституту літератури;
– монографія про Т. Шевченка не включена до плану видань;
– заборона публікуватися у радянській пресі;
– 1968 року звільнена з Інституту як така, що не пройшла конкурс;
– майже рік шукала роботу з огляду на негласну заборону на її працевлаштування.
Михайлина Коцюбинська згадувала, як 1966 року на Комісії старих більшовиків Київського обкому КПУ її виключали з партії:
“…Один з присутніх запитав: „Про що Ви думатимете завтра, кладучи на стіл партквиток?“ На це я, не довго думаючи, відповіла: „Знаєте, коли я вступала до партії ще дуже молодою і зеленою, то вірила в ідеали. Та якщо доводиться вибирати між ідеалами і партквитком, то я лишаю ідеали собі, а вам віддам партквиток…“
В усій тій історії з виключенням мене з партії, а згодом з інституту з усіма наступними поневіряннями я схильна вбачати моральний іспит, якийсь екзистенційний тест, запропонований мені долею (до речі, далеко не найскладніший), витримавши який, я тим самим утвердилася як людина на землі.”
1972 — регулярні допити в КДБ УРСР, зокрема, у справі Василя Стуса, якому на суді, між іншим, дала високу характеристику. Надіслала лист-протест очільнику КПУ В. Щербицькому, де вимагала звільнити з-під арешту Надію Світличну. Буденними були обшуки, вилучення авторських статей, допити. Не підписала спільний лист-каяття із Зиновією Франко, сфабрикований органами КДБ, який мав дискредитувати рух шістдесятників. Пережила шантаж радянської влади відносно удочереної Тетяни, яку погрожували забрати з родини.
1977 — нова серія допитів у кримінальних справах Миколи Матусевича, Мирослава Мариновича, Василя Стуса.”
Yes, these things are reflected in her memoirs, but not in a comprehensive and meaningful way. Overall, the memoirs are very short and sketchy, more emotional than informative. As the author explains herself, “За специфікою своєї пам’яти я не схильна (а то й нездатна) до докладної епічної оповіді — віддаю перевагу окремим “кадрам”, зосередженості на важливих, знакових, стереоскопічно побачених й екзистенційно відчутих епізодах, подіях, постатях, знаю ціну моменту з його “смаком” і “запахом”, з його тривалим відлунням у моїй (і не тільки моїй) долі. Марно шукати тут детальних описів, хронологічної послідовности, фактографічної повноти, натомість є свідомий мемуарний пунктир «Із Книги Споминів».” And this is totally true, unfortunately.
The book consists of three parts: Михайлина Коцюбинська’s personal memoirs; Михайлина Коцюбинська’s analysis of her mother’s diaries and her life and personality through this prism; and Михайлина Коцюбинська’s essays about several people she knew (Павло Тичина, Алла Горська, Борис Антоненко-Давидович, Василь Стус, Микола Лукаш, and some others). The first part, as I already said, was unsatisfactory as a memoir to me. The second part was not interesting at all, in my opinion (as Михайлина Коцюбинська’s mother seems not a very interesting person to me, but I understand that, for Михайлина Коцюбинська, it was an important work; anyway, I do not think that Михайлина Коцюбинська’s personal memoirs were a proper place for such a specific narrative). The third part was surprisingly fascinating, because somehow Михайлина Коцюбинська is much more attentive to other people than to herself, and she was able to create very bright and distinct portraits of people. Overall, her writing language is superb, and it’s a pity that she did not write something similarly enlightening about herself.
I think that this book is definitely very valuable for other literary scholars and historians, but I cannot recommend picking it up for regular memoir reading. The book also contains dozens of photographs, which were interesting to look at.
*
Some quotes:
“У моєму родинному архіві є одне зворушливе фото. Я, ще зовсім маленька, стою поруч із батьком — високим вусатим літнім чоловіком. Мені десь рік-півтора, батько — на 62 роки старший. Фото це в нас удома називали “Михайлина з татом у жоржиновому лісі”. І справді, ми стоїмо серед велетенських, заввишки майже з людину, кущів розкішних жоржин. Недаремно, коли згадую батька, перша, найближча і невіддільна від його образу асоціація — квіти. Сьогодні з висоти життєвого досвіду і відстані років можу твердити: батько мій був геніальний садівничий, його душа була віддана квітам, землі й усьому, що на ній росте.
Нещодавно серед старих паперів натрапила на зворушливий документ — написаний мені на пам’ять власною рукою десь на початку 50-х вірш нашої хатньої робітниці Явдохи Корявець, жінки напівписьменної, але з поетичною душею і великим внутрішнім, народним інтелектом. Називається він майже по-сковородинському «Угрешня сладка беседа с червонесенькими-гвоздичками» й захоплює мелодикою повторів і нерівноскладових, «тичининських», рим: «це наша природа така, що головка склончива» (до речі, звучало не просто «головка», а з чарівним діалектним дифтонгічним «оу» – «голоувка»). Так от є там таке [правопис і лексику оригіналу збережено. – М. К.]: “Гвоздички мої милесенькі сестрички, ми щасливо живем, радуємся і красуємся, райськими коврами любуємся. Спасибі Богу за его милость велику, іще і тому Фомі Михайловичу, он нас жалує і любить-кохає і частенько нас посіщає… Бог щастя ему подарив за те, що всю природу земную возлюбив”.
“Деякі елементарні знання школа, безперечно, давала, та й учителька — Тетяна Іванівна Тоцька — в мене була добра, але передусім треба було покладатися на себе. Звісно, сподіватися від чернігівської школи 40-х якоїсь “українськости” було б марним. Характерна деталь: наш учитель математики Лев Софронович (дуже добрий фахівець) увесь час плутав моє прізвище, називаючи мене то Коцюбинська, то Котляревська, то Кобилянська, на що я завжди зауважувала: “Був іще Кропивницький” (Крушельницького я тоді не знала).”
“Потім вийшов Микола Вінграновський, тим своїм граціозним кроком. У нього жести полохливого оленя і разом з тим гордого — на високо піднятій голові, здавалось, він несе або пишні росохаті роги оленя, або королівську корону. Десять разів почервонів до корінців волосся, десять разів зблід і почав пророчим голосом читати свого «Пророка», а потім «Демона». І було у його голосі, у читанні, у змісті щось величне і страшне, як в Апокаліпсисі, щось з глибини віків і з глибини людського розуму і серця. І мав він дар викликати видіння і вогонь, повергати ниць і підносити, показувати інші світи, виривати язики, полоскати чорні роти, повні чорної брехні, холодною, що морозить не піднебіння, але й кров у жилах, водою з інших джерел, з тих, що на високостях, десь там під Сивулею чи під скалою Кавказу у стіп Прометея… Вже давно замовк, десять разів зблід і десять разів зашарівся червоною трояндою, а зал невгавав, бив свої інтеліґентські руки, щоб ледача кров бризнула…
..Блідий, нічим не вражаючий від першого погляду Іван Драч мусив знайти сили, щоб не збліднути у тіні своїх попередників. Його поезія в його читанні нагадувала цілий ряд несамовитих візій. Якийсь чарівник позривав усі барви з квітів, з веселки, потовк усі кольорові скельця, змішав усе це в якомусь водовороті, а потім великим пензлем мачав у ті барви і ефектовними, сміливими, небаченими мазками творив.
І як творив! Заплющивши очі, бачилося ті барви, вони проникали через замкнуті повіки, вони творили образи, в яких сміялися барви небувалою свіжістю, переливалися, жили, говорили, співали. Осінь, дві сестри під хатою, гуси, соняшники, чвалали пустирі… Скільки величних моментів, скільки пережито, передумано, які букети барв! А коли я відкрив очі, вже не було за кафедрою блідого і лисого, в окулярах, хлопця, там стояв на одній нозі і золотисто і сонячно сміявся найпоетичніший соняшник і повертався тільки у той бік, де сонце і краса.
Ще довго після від’їзду тих хлопців Львів не міг заспокоїтись, а їхні вірші пішки ходили по вулицях Львова і перелітали з уст в уста…”
“Збираючись розповісти черговий анекдот, він завжди звертався до когось невидимого в кутку під стелею, де гіпотетично могла бути підслушка: “Ну, хлопці, записуйте!”
А наша стінгазета, яку з такою любов’ю і винахідливістю оформляв Юрій Івакін. Досі перед очима рубрика “З альбому Петі Коржика”: як такий собі хлопчик розумів літературознавчі терміни. От, наприклад, “сходознавець” — по сходах повзає стереотипна впізнавана постать науковця, в окулярах, з борідкою і в академічній “ярмулці”, з велетенською лупою в руках — вивчає “сходи”!..
Не забути й колоритну постать Тараса Івановича Франка. Він викладав мені в університеті латину, і до його дивацтв я була призвичаєна. Адже ми за його завданням перекладали латиною фрази типу “Болію за поразку «Динамо»” (Cladem Dynamo doleo) і відповідали на запитання, сформульовані таким чином: “А скажіть-но мені, зозулько, чи треба було Катіліні пхатися до сенату?” Як яскраві інтермедії сприймалися його виступи в Інституті зі спогадами про свого славетного батька або звітна доповідь товариства Червоного Хреста, в якій фіґурували “члени й члениці” товариства… Якщо вже зайшло на “інтермедії”, дозволю собі згадати ще один соковитий епізод. До відділу шевченкознавства після ремонту заходить наш дбайливий завгосп відставник Хардиков і приносить два, однакового формату, портрети — Шевченка й Бєлінського — зі словами: “Они, кажется, дружили”…”
“Кінець літа і початок осені видалися вкрай напруженими. Дочка моя йшла в перший клас, а це завжди пов’язано з хвилюваннями й клопотами. До того ж, було літо 1968-го. Крах празької весни — танки, совєтська, окупація, моральний опір народу, осуд світової громадськости, пекучий сором за країну, в якій живеш. Люди чітко поляризувалися на тих, хто підтримував і виправдовував окупацію, і тих, хто її засуджував. Це було відчутно і в робочих колективах, де фіксувалася кожна крамольна думка, і в родинах — на всіх рівнях.
Казали, що Ірина Стешенко, відома перекладачка з роду Старицьких і знакова фігура 60-х, кожного, хто заходив до неї в хату, вже на порозі питала, як той ставиться до окупації Чехословаччини, і залежно від відповіді впускала або зачиняла перед ним двері…
Ті дні ми переживали на одному диханні з чеськими друзями. Саме тоді, коли “братні” танки увійшли до Праги, у Києві перебував відомий чеський україніст Орест Зілинський з підлітком сином, нині відомим істориком Богданом Зілинським. Тікаючи від настороженого (м’яко кажучи!) ставлення до себе академічного загалу, вони пересиджували якомога більше часу в мене, ловлячи по моєму старенькому радіоприймачеві вістки з Праги, зокрема останній зойк вільної радіостанції, окупованої “старшим братом”… А у вересні 1968 року Зіна Ґеник-Березовська і Андрій Куримський, знехтувавши осудом колеґ, які цуралися будь-яких контактів з окупантами, таки приїхали до Києва (казали, що їхали вдвох у порожньому вагоні), щоб поділитися з друзями враженнями й відчути підтримку. Тоді в мене зібралося добірне товариство (Дзюба, Світличні, Сверстюк, Стус та ін.). Пригадую дуже характерну для панівної атмосфери деталь. Наступного ранку, коли я відводила до школи свою першокласницю доньку, вона несподівано сказала моїй товаришці, яку ми зустріли по дорозі: “А ти знаєш, що було написано в Празі на стінах? Іван, іді дамой!” І на моє зауваження, що в школі переповідати такого не варто, відповіла: “Чи ж я дурна?!”.
Поразку празької весни ми сприймали екзистенційно: “…Переживаємо вашу трагедію як свою власну (бо це таки наша спільна трагедія)”, — писав Іван Світличний Зіні Ґеник-Березовській у листі від 5 лютого 1969 р.”
“Якось Василь [Стус] попросив мене [у переписці з ув’язнення], щоб я надіслала йому метричну схему олександрійського вірша (гекзаметр + пентаметр), це йому було потрібно для перекладів з Гете. Я виконала його прохання, та лист не дійшов. Тоді мене “осінило”, що та схема могла видатися цензорові якимось тайнописом. У наступному листі я ту схему повторила, а на полях написала: “Уважаемый товарищ цензор! Привожу в письме принятую в литературоведении схему стихотворного размера: символ “–” обозначает длинный ударний слог, “–” — безударный, “/” — пауза. Убедительно прошу пропустить зто письмо”. Лист дійшов, казав мені пізніше Василь.
Узагалі щодо листів творилася абсолютна сваволя, і що далі, то гірше. Все менше їх доходило до адресата. У них усе добачали якісь “умовності”, “натяки” навіть там, де їх і близько не було, — і конфісковували майже все поспіль, особливо під час другого, пермського ув’язнення. Та ще в мордовський період, коли дещо доходило, я помітила одну промовисту закономірність: конфіскувалися передусім листи найкращі, найзмістовніші, найліричніші, хай навіть про політику там і близько не йшлося. Добре пригадую один такий лист, написаний після дуже серйозного й гарного симфонічного — бахівського — концерту. Лист довгий і натхненний. Про музику і духовність, про вічне й неминуще, про прекрасне і трагічне… Хотілося відтворити ту атмосферу свята зустрічі з Прекрасним, спілкування з Музикою, високе тремтіння душі, ширяння духу у високостях. Лист вийшов сам як музичний твір — я відчула це, перечитавши його. Василь того листа не отримав. Це мене страшенно роззлостило, і я по змозі відтворила його вдруге. Результат той самий… Прочитавши в «Літературній Україні» листування Василя з Олегом Орачем, по-доброму позаздрила Орачеві, який завбачливо залишив чернетки своїх листів. Адже скільки пропало їх, тих скромних свідчень епохи, тих скалочок доль, сподівань і вболівань. Де вони, ті сконфісковані частинки наших душ?! Розвіялися з вітром, пішли з димом…”
Displaying 1 of 1 review