What do you think?
Rate this book
Останні українці Польщі
Українці, які з діда-прадіда жили на своїх землях, після Другої світової війни опинилися відділені від співвітчизників українсько-польським кордоном. Багатьох із них депортували 1947 року в рамках акції «Вісла» на північ і захід Польщі – доти німецькі землі.
Відомий репортажист Олег Криштопа проїхав Польщею, щоби поспілкуватися з українцями, для яких Україна є більш уявною, ніж реальною, є радше краєм спогадів, аніж намірів. У цій книжці вони розповідають про те, чого зазнали під час переселення, як берегли свою ідентичність у чужій країні, яким було і є ставлення до них поляків. Де вони відчувають свій дім? Чи виростуть їхні внуки українцями? Чим відрізняються від українців у Польщі – емігрантів останніх хвиль?
На ці питання читач шукатиме відповідей разом з автором.
Відомий репортажист Олег Криштопа проїхав Польщею, щоби поспілкуватися з українцями, для яких Україна є більш уявною, ніж реальною, є радше краєм спогадів, аніж намірів. У цій книжці вони розповідають про те, чого зазнали під час переселення, як берегли свою ідентичність у чужій країні, яким було і є ставлення до них поляків. Де вони відчувають свій дім? Чи виростуть їхні внуки українцями? Чим відрізняються від українців у Польщі – емігрантів останніх хвиль?
На ці питання читач шукатиме відповідей разом з автором.
- GenresNonfictionHistory
224 pages, Hardcover
Published January 1, 2019
4 people are currently reading
49 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 5 of 5 reviews
Read
January 20, 2020У 1947 році в рамках операції «Вісла» близько 150 тисяч українців депортують з етнічно українських територій у складі Польщі на північний захід країни.
Під кінець 2010-х Олег Криштопа їздить цілою Польщею і бере інтерв’ю в дітей і внуків депортованих — «останніх українців Польщі», останнього покоління, яке ще відчуває свою культурну, мовну, національну окремішність. Раз у раз зринає рефрен: наступне покоління асимілюється вже цілком (але це неточно, і фінальні акценти ставлять під цією тезою великий знак питання). Але поки що ще залишаються ті люди, які роблять незатишний вибір не асимілюватися, і вболівати за слабшого і в футболі, і в житті. Вони не увійдуть до підручників, не здобудуться на пам’ятники чи бодай на пам’ять, не залишать великого сліду, але ці набрані найдрібнішим шрифтом примітки до великої історії страшного і негостинного ХХ століття самим своїм існуванням утверджують перемогу над режимами, які намагалися їх знищити.
Далі на ЛітАкценті: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
Під кінець 2010-х Олег Криштопа їздить цілою Польщею і бере інтерв’ю в дітей і внуків депортованих — «останніх українців Польщі», останнього покоління, яке ще відчуває свою культурну, мовну, національну окремішність. Раз у раз зринає рефрен: наступне покоління асимілюється вже цілком (але це неточно, і фінальні акценти ставлять під цією тезою великий знак питання). Але поки що ще залишаються ті люди, які роблять незатишний вибір не асимілюватися, і вболівати за слабшого і в футболі, і в житті. Вони не увійдуть до підручників, не здобудуться на пам’ятники чи бодай на пам’ять, не залишать великого сліду, але ці набрані найдрібнішим шрифтом примітки до великої історії страшного і негостинного ХХ століття самим своїм існуванням утверджують перемогу над режимами, які намагалися їх знищити.
Далі на ЛітАкценті: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
December 27, 2019
Щемлива книга. Про українців Польщі, але насправді - про українців України. Про покоління, перемелене Другою світовою війною та сталінським "впорядкуванням" Центрально-Східної Європи.
Всі герої цієї книги - жертви операції "Вісла" чи їхні нащадки. Всі вони намагалися зберегти українську ідентичність в ПНР, коли легальних засобів це зробити не дуже й було. І ось в ХХІ ст. вони розуміють, що іхня боротьба за українськість, як і боротьба їхніх батьків - майже марна. Українці Польщі неминуче асимільовуються. А українці України... Для частини героїв цієї книги це найбільша травма: українці в Україні не знають української. В їх слова аж чується біль та образа: ми тут, в Польщі, попри жахливий тиск та ксенофобію, попри відсутність шкіл, змогли зберегти мову, а ви в Україні так легко від неї відмовились. Звісно, з соціологчної перспективи все не так просто. Але автор гарно передає настрій українців Польщі: вони чекали возз'єднання з Україною, проголошення її незалежності. Вони зберігали мову, культуру, пам'ять з думкою, що є частиною України. Але виявилося, що ні, Україна стала зовсім іншою. Частиною чого ж тоді ми є, запитують себе українці Польщі...
Книжка бере за живе історіями людей. З ними дійсно наче знайомишся, вони стають близькими. І ті, хто був вже дорослим в 1940-і, і народжені в переддень чи й після операції "Вісла". Криштопа майстерно - часто однією деталлю! - передає образ своїх героїв. Наприклад, чоловік, що пережив ув'язнення в Явожно в 1940-і – 1950-і і ніколи про це не розказував. Але завжди, навіть як виходив недалеко з дому, брав з собою термос з чаєм та пакет булок. Що з ним робили в тому таборі? Вочевидь, що катували голодом, раз він не виходив за поріг без запасу їжі. І таких історій там безліч, від яких стискається серце. Історії людей, яких карали часто лише за те, що вони були українцями, які отримали психологічні травми на все життя через це, але які не відступилися від українськості.
Автор не намагається звинувачувати поляків, чи ідеалізувати українців. Часто для нього українськість українців Польщі є дивною чи химерною - це читається між рядків. Але він не оцінює її, адже постійно нагадує: ці люди пережили щось таке, чого нам ніколи не збагнути, навіть якщо ми дізнаємося всі факти. Та й, врешті-решт, каже Криштопа, а чим їхня версія української ідентичності химерніша від нашої?
Автор і не звинувачує поляків. По-перше, він наголошує, що винним був комуністичний режим. Так, в ПНР він був польським, але він був тоталітаризмом (йдеться про період 1947-1956 рр.). Ксенофобія польського суспільства не постає повсюдною: є регіони Польщі, де до українців ставляться добре. Та й авторові не про пошук винних йдеться. Його цікавить, як же українці Польщі зберегли свою ідентичність. І чому вони її втрачають.
Але ця книга - про Україну. Криштопа цікавиться українцями Польщі, але відчувається незадане питання: "Якщо вони в Польщі змогли зберегти себе, то чому в Україні ситуація в чомусь навіть гірша?" Або й не так: для українців Польщі українська ідентичність була цінністю, бо вони могли її втратити, але ми в Україні нею так не переймаємося, бо вважаємо, що їй нічого не загрожує? Або й не так: в минулому люди докладали зусиль і часто великмх жертв, щоб українськість не згасла, а ми сприймаємо її як щось природнє, само собою зрозуміле. Чи це не знецінення зусиль наших предків?
Текст Криштопи не дає відповідей. Криштопа навіть не ставить цих питань. Він просто розповідає про життя українців Польщі. І в процесі читання доводиться самому собі ставити питання: "Чому я відчуваю щем та печаль від цих історій?" Як на мене, саме такою має бути репортажистика про ідентичність.
І наостанок скажу, що обкладинка дуже крута. Вона несе важливий смисл, але неочевидний спочатку, коли тільки береш книгу до рук. Ключ сховано в тексті - при самому початку. Але знайшовши його, розумієш: будь-яка інша обкладинка була б гіршою.
Всі герої цієї книги - жертви операції "Вісла" чи їхні нащадки. Всі вони намагалися зберегти українську ідентичність в ПНР, коли легальних засобів це зробити не дуже й було. І ось в ХХІ ст. вони розуміють, що іхня боротьба за українськість, як і боротьба їхніх батьків - майже марна. Українці Польщі неминуче асимільовуються. А українці України... Для частини героїв цієї книги це найбільша травма: українці в Україні не знають української. В їх слова аж чується біль та образа: ми тут, в Польщі, попри жахливий тиск та ксенофобію, попри відсутність шкіл, змогли зберегти мову, а ви в Україні так легко від неї відмовились. Звісно, з соціологчної перспективи все не так просто. Але автор гарно передає настрій українців Польщі: вони чекали возз'єднання з Україною, проголошення її незалежності. Вони зберігали мову, культуру, пам'ять з думкою, що є частиною України. Але виявилося, що ні, Україна стала зовсім іншою. Частиною чого ж тоді ми є, запитують себе українці Польщі...
Книжка бере за живе історіями людей. З ними дійсно наче знайомишся, вони стають близькими. І ті, хто був вже дорослим в 1940-і, і народжені в переддень чи й після операції "Вісла". Криштопа майстерно - часто однією деталлю! - передає образ своїх героїв. Наприклад, чоловік, що пережив ув'язнення в Явожно в 1940-і – 1950-і і ніколи про це не розказував. Але завжди, навіть як виходив недалеко з дому, брав з собою термос з чаєм та пакет булок. Що з ним робили в тому таборі? Вочевидь, що катували голодом, раз він не виходив за поріг без запасу їжі. І таких історій там безліч, від яких стискається серце. Історії людей, яких карали часто лише за те, що вони були українцями, які отримали психологічні травми на все життя через це, але які не відступилися від українськості.
Автор не намагається звинувачувати поляків, чи ідеалізувати українців. Часто для нього українськість українців Польщі є дивною чи химерною - це читається між рядків. Але він не оцінює її, адже постійно нагадує: ці люди пережили щось таке, чого нам ніколи не збагнути, навіть якщо ми дізнаємося всі факти. Та й, врешті-решт, каже Криштопа, а чим їхня версія української ідентичності химерніша від нашої?
Автор і не звинувачує поляків. По-перше, він наголошує, що винним був комуністичний режим. Так, в ПНР він був польським, але він був тоталітаризмом (йдеться про період 1947-1956 рр.). Ксенофобія польського суспільства не постає повсюдною: є регіони Польщі, де до українців ставляться добре. Та й авторові не про пошук винних йдеться. Його цікавить, як же українці Польщі зберегли свою ідентичність. І чому вони її втрачають.
Але ця книга - про Україну. Криштопа цікавиться українцями Польщі, але відчувається незадане питання: "Якщо вони в Польщі змогли зберегти себе, то чому в Україні ситуація в чомусь навіть гірша?" Або й не так: для українців Польщі українська ідентичність була цінністю, бо вони могли її втратити, але ми в Україні нею так не переймаємося, бо вважаємо, що їй нічого не загрожує? Або й не так: в минулому люди докладали зусиль і часто великмх жертв, щоб українськість не згасла, а ми сприймаємо її як щось природнє, само собою зрозуміле. Чи це не знецінення зусиль наших предків?
Текст Криштопи не дає відповідей. Криштопа навіть не ставить цих питань. Він просто розповідає про життя українців Польщі. І в процесі читання доводиться самому собі ставити питання: "Чому я відчуваю щем та печаль від цих історій?" Як на мене, саме такою має бути репортажистика про ідентичність.
І наостанок скажу, що обкладинка дуже крута. Вона несе важливий смисл, але неочевидний спочатку, коли тільки береш книгу до рук. Ключ сховано в тексті - при самому початку. Але знайшовши його, розумієш: будь-яка інша обкладинка була б гіршою.
March 29, 2021
Можна довго описувати, наскільки непростим склалось життя українців, які підпали під акцію "Вісла" у далекому 47-му. Однак, варто просто взяти в руки цю книгу і прожити кожну з історій особисто.
January 2, 2020
Якби треба було негайно пояснити всю складність історії Східної Європи в кількох реченнях, то можна це зробити одним питанням будь-якому герою цієї книги - що для тебе Батьківщина? І вся палітра відповідей людей, які народились на території Надсяння, Лемківщини, Бойківщини, чи вже на територіях, куди їх батьків чи дідів депортували під час операції "Вісла", є громадянами Польщі, і їх діти-онукі вже давно мандрують куди ширшими світами, - вся ця палітра відповідей буде чудовою ілюстрацією складності і багатошаровості, конфліктності і пам`яті на території, що зветься Східною Європою.
Це книга-репортаж про долю, історію, вибір і майбутнє тих українців, що мають паспорт громадян Польщі, там народились, і кожен по-своєму уживається з усвідомленням самого себе.
Це історія про "лемків" і "лемків", про проблеми українців в Перемишлі, про вибір повернутись, чи залишитись там, де (за)кинула доля, про конфлікт традицій і глобального великого світу, про страхи за майбутні покоління і далеку омріяну, і тому ідеальну Україну.
Якщо з історією Лемківщини я сяк-так стикалась, то великою несподіванкою для мене був розділ про проблеми українців на півночі Польщі. Вперше дізналась про активну "білорусізацію" тамтешніх поселень за активною участю польської держави, і це, за словами деяких представників української спільноти, затирає історію і асимілює тамтешніх українців з ...білорусами.
Насправді, я дуже рада, що ми вже нарешті починаємо цікавитись "собою", складністю "себе", і по-тихеньку ставити питання, і розгрібати всі ці "завали" історії, якими зі зрозумілих причин давно не займались. Сподіваюсь, що це перший крок, а далі будуть інші питання, відповіді і книжки не як реакція на реакцію з-зовні, а тому що нам самим треба, і болить. А далі - сподіваюсь, нам вистачить мужності і емпатії відрефлексувати і порозпитувати всіх, кого ще можна розпитати про депортації і переміщення і з, і до, і не тільки українців.
Ми так мало знаємо про себе, що мені забракло "введення в тему". З досвіду знаю, як важко розібратись в ситуації з лемками (чому частина себе вважає українцями, а частина виокремлює себе, чому частина греко-католики, а частина - православні, про депортації 1939-40 і т.п.), і це я, принаймні, щось читала, а більшість - не знає, і Надсяння, Закерзоння, Холмщина - це терра інкогніта, і людина, яка "не в темі", легко погубиться. Тому дуже треба грамотний історичний дискурс і, в ідеалі, - карти з зазначенням всіх місцевостей, про які була мова в книзі.
Читалося легко, тема важлива і цікава, громада українська розпорошена, трохи пересварена і неоднорідна. Словом, все як і тут, в Україні сучасній. Але з почином нас. Більше таких книжок, цікавських журналістів, видавництв, що готові друкувати нон-фікшин, і вдячних читачів.
Приємних вражень!
Це книга-репортаж про долю, історію, вибір і майбутнє тих українців, що мають паспорт громадян Польщі, там народились, і кожен по-своєму уживається з усвідомленням самого себе.
Це історія про "лемків" і "лемків", про проблеми українців в Перемишлі, про вибір повернутись, чи залишитись там, де (за)кинула доля, про конфлікт традицій і глобального великого світу, про страхи за майбутні покоління і далеку омріяну, і тому ідеальну Україну.
Якщо з історією Лемківщини я сяк-так стикалась, то великою несподіванкою для мене був розділ про проблеми українців на півночі Польщі. Вперше дізналась про активну "білорусізацію" тамтешніх поселень за активною участю польської держави, і це, за словами деяких представників української спільноти, затирає історію і асимілює тамтешніх українців з ...білорусами.
Насправді, я дуже рада, що ми вже нарешті починаємо цікавитись "собою", складністю "себе", і по-тихеньку ставити питання, і розгрібати всі ці "завали" історії, якими зі зрозумілих причин давно не займались. Сподіваюсь, що це перший крок, а далі будуть інші питання, відповіді і книжки не як реакція на реакцію з-зовні, а тому що нам самим треба, і болить. А далі - сподіваюсь, нам вистачить мужності і емпатії відрефлексувати і порозпитувати всіх, кого ще можна розпитати про депортації і переміщення і з, і до, і не тільки українців.
Ми так мало знаємо про себе, що мені забракло "введення в тему". З досвіду знаю, як важко розібратись в ситуації з лемками (чому частина себе вважає українцями, а частина виокремлює себе, чому частина греко-католики, а частина - православні, про депортації 1939-40 і т.п.), і це я, принаймні, щось читала, а більшість - не знає, і Надсяння, Закерзоння, Холмщина - це терра інкогніта, і людина, яка "не в темі", легко погубиться. Тому дуже треба грамотний історичний дискурс і, в ідеалі, - карти з зазначенням всіх місцевостей, про які була мова в книзі.
Читалося легко, тема важлива і цікава, громада українська розпорошена, трохи пересварена і неоднорідна. Словом, все як і тут, в Україні сучасній. Але з почином нас. Більше таких книжок, цікавських журналістів, видавництв, що готові друкувати нон-фікшин, і вдячних читачів.
Приємних вражень!
Read
January 21, 2020Репортаж, який залишає по собі більше запитань, аніж дає відповідей.
Ким, власне, є персонажі цієї книжки – ще українцями чи вже поляками? Або ж «українці Польщі» в цьому випадку – це не так про місце проживання, як про ідентичність «поміж», коли ти залишаєшся трохи чужим і по цей, і по той бік кордону? Здається, радше останнє.
Люди, які тут отримують слово, є або жертвами операції «Вісла» 1947 року (а таких залишилося геть небагато), або ж їхніми нащадками, вихованими вже в інших умовах, але в традиціях і цінностях предків. Цінностях, які за сумною іронією долі, часом виявляються незрозумілими не лише для наступних поколінь, а й для українців «материкових».
Більше: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
Ким, власне, є персонажі цієї книжки – ще українцями чи вже поляками? Або ж «українці Польщі» в цьому випадку – це не так про місце проживання, як про ідентичність «поміж», коли ти залишаєшся трохи чужим і по цей, і по той бік кордону? Здається, радше останнє.
Люди, які тут отримують слово, є або жертвами операції «Вісла» 1947 року (а таких залишилося геть небагато), або ж їхніми нащадками, вихованими вже в інших умовах, але в традиціях і цінностях предків. Цінностях, які за сумною іронією долі, часом виявляються незрозумілими не лише для наступних поколінь, а й для українців «материкових».
Більше: http://litakcent.com/2020/01/20/litak...
Displaying 1 - 5 of 5 reviews