Друга книжка репортажистки Єлізавети Гончарової — про пошук волі, а точніше – пошук виходу з неволі дуже різними людьми у непростих життєвих обставинах. Усі події тут розгортаються на сході України, де найбільша в країні кількість тюрем та сиротинців. А останні кілька років до цього додалися й інші зони несвободи: населені пункти, розташовані на лінії фронту, і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях. Герої репортажів гостро прагнуть волі, тому що відчувають її нестачу: хтось позбавлений можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із самого дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно ще й досі там. А для когось поняття волі виявляється дуже простим та невибагливим: бути вільним означає залишитися живим.
Цю книгу було придбано ще до початку повномасштабного вторгнення. І лише зараз, на п'ятому місяці війни, дійшли руки і визрів відповідний настрій для її прочитання. Цікаво було прочитати про Донбас, який знаходився у стані руйнівної, та все ж локальної, війни. Поглянути на регіон, те яким він був, напередодні великої війни.
Тут уже відчувається, що пані Гончарова "набила руку" і пише набагато краще, ніж у "Десь поруч війна", але все одно залишаються неприємні банальності і недоречні вставки, як ото жарт про "Горящі тури, що виявилися аж занадто гарячими" про зруйновані будинки прифронтового містечка. Тим не менш, хоч книга, як і попередня у Гончарової, має проблему у вигляді слабкої фінальної частини, перші три дуже захоплюють історіями людей, так чи інакше обмежених у своїй волі. Від інтернатів до полону у російської армії, там є і напруга і горе і здорова іронія. Хороші репортажі, в цілому, просто не відмінні.