What do you think?
Rate this book
Triptyk #2
Hash
The main ingredients in the recipes for Swedish hash differ widely. The meats, offal, and grain that go into its preparation—an elaborate process of boiling, pickling, steaming, and stewing—can range from the heinous to the dangerous, and the results can be alternately emetic and sublime. The search for the most delicious dish of hash—the ultimate hash—forms the backbone of this blackly comic, marvelously innovative new novel from one of SwedenÂ's most esteemed and bestselling authors. In a small town where an epidemic of tuberculosis rages, two very different men arrive to a scene of stoically accepted suffering. Robert Maser is a traveling garment salesman whose accent and demeanor betray the fact that he is actually Martin Borman, the fugitive Nazi leader. He engages the local schoolteacher, Lars, on the bizarre quest to find the worldÂ's best hash. As they wander the Swedish countryside, inviting themselves into peasant homes to sample the variety of humble family recipes, it becomes clear that their goal is much more than a culinary marvel, and that what theyÂ've really been seeking is the force of life that must present itself even in the darkest of times. Their adventures are narrated in a faux-naïf style by a 107-year-old newspaper reporter, who was witness to the events as they occurred in 1947, and has waited to confront his own relationship to life and death, happiness and suffering, and the power of art to express lifeÂ's ambiguities.
240 pages, Hardcover
First published January 1, 2002
31 people are currently reading
818 people want to read
About the author
Torgny Lindgren
49 books106 followersGustav Torgny Lindgren was a Swedish writer.
Lindgren was the son of Andreas Lindgren and Helga Björk. He studied in Umeå to become a teacher and worked as a teacher until the middle of the 1970s. He was for several years active as a local politician for the Swedish Social Democratic Party. In the 1980s he converted to the Catholic faith.
Lindgren began as a poet in 1965 but had to wait until 1982 for his breakthrough, with The Way of a Serpent (Swedish: Ormens väg på hälleberget). Lindgren has been translated into more than thirty languages and was one of Sweden's most internationally successful contemporary writers. He became a member of the Swedish Academy in 1991.
Lindgren was the son of Andreas Lindgren and Helga Björk. He studied in Umeå to become a teacher and worked as a teacher until the middle of the 1970s. He was for several years active as a local politician for the Swedish Social Democratic Party. In the 1980s he converted to the Catholic faith.
Lindgren began as a poet in 1965 but had to wait until 1982 for his breakthrough, with The Way of a Serpent (Swedish: Ormens väg på hälleberget). Lindgren has been translated into more than thirty languages and was one of Sweden's most internationally successful contemporary writers. He became a member of the Swedish Academy in 1991.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 128 reviews
December 13, 2024
Ależ będę to czytać za 2-3 lata ponownie, jak już wszystko zapomnę! Wprost nie mogę się doczekać tego ponownego zachwytu.
February 26, 2021
пьольса ні разу не звучить як страва, яку мені спало б на думку куштувати (особливо «торішня пьольса», брр), зате сам текст ліндгрена дуже смачний. якби порівнювати його з якоюсь стравою, я би вибрала перекладанець — такий, знаєте, вигадливий, із кількох різних коржів.
пласт перший: двохтисячні, старечий будинок у шведській провінції. безіменний (чи все-таки ні?) головний герой одного дня береться за писання всього, чого не написав за попередні п'ятдесят років. і він не просто пише, а й роздумує про взаємодію письма, реальності й пам'яті (пам'ять, каже він, це така порожнина в людині, де може вміститися усе, що завгодно. там змішується минуле з неминулим, з колишнім і майбутнім, там відоме й невідоме безтурботно живуть поруч своїм примарним життям).
пласт другий: те, про що пише герой — сорокові, північна швеція, туберкульозна пошесть. персонажі цієї історії (учитель, який із дитинства хворів на сухоти й жив у санаторії, однак одужав і пристав на ідею працювати з дітьми на заражених теренах, бо поняття не мав, куди себе подіти; і продавець тканин, який, імовірно, не страждає на втрату пам'яті, але все одно нікому не розповідає про своє минуле — і правильно робить) приїздять у село на край світу, де знаходять одну одержимість на двох — місцеву пьольсу.
між тим — невеличкий уламок із минулого головного героя, трохи саркастичні фрагменти про провінційне бюджетування, описи приготування пьольси, але не тільки її.
іноді межі пластів до хрускоту виразні: ось розділ із двохтисячних, а ось — позначений відкритими лапками — наступний розділ із сорокових. та часом ліндгрен розмиває їх, залишаючи в історії про сорокові напівпрозору присутність головного героя, який її саме пише, або думає, або думає, що міг би написати ще про оце. і не вдається до кінця зрозуміти, де він хроніст, а де — фантазер, бо стосунки з пам'яттю й реальністю в нього таки особливі. а одного разу у внутрішньому тексті з'являється дітлах на ім'я торгні ліндгрен, і виникає підозра, що лицьовий бік — це насправді виворіт (або принаймні що доводиться мати справу зі смужкою мьобіуса).
пласт перший: двохтисячні, старечий будинок у шведській провінції. безіменний (чи все-таки ні?) головний герой одного дня береться за писання всього, чого не написав за попередні п'ятдесят років. і він не просто пише, а й роздумує про взаємодію письма, реальності й пам'яті (пам'ять, каже він, це така порожнина в людині, де може вміститися усе, що завгодно. там змішується минуле з неминулим, з колишнім і майбутнім, там відоме й невідоме безтурботно живуть поруч своїм примарним життям).
пласт другий: те, про що пише герой — сорокові, північна швеція, туберкульозна пошесть. персонажі цієї історії (учитель, який із дитинства хворів на сухоти й жив у санаторії, однак одужав і пристав на ідею працювати з дітьми на заражених теренах, бо поняття не мав, куди себе подіти; і продавець тканин, який, імовірно, не страждає на втрату пам'яті, але все одно нікому не розповідає про своє минуле — і правильно робить) приїздять у село на край світу, де знаходять одну одержимість на двох — місцеву пьольсу.
між тим — невеличкий уламок із минулого головного героя, трохи саркастичні фрагменти про провінційне бюджетування, описи приготування пьольси, але не тільки її.
іноді межі пластів до хрускоту виразні: ось розділ із двохтисячних, а ось — позначений відкритими лапками — наступний розділ із сорокових. та часом ліндгрен розмиває їх, залишаючи в історії про сорокові напівпрозору присутність головного героя, який її саме пише, або думає, або думає, що міг би написати ще про оце. і не вдається до кінця зрозуміти, де він хроніст, а де — фантазер, бо стосунки з пам'яттю й реальністю в нього таки особливі. а одного разу у внутрішньому тексті з'являється дітлах на ім'я торгні ліндгрен, і виникає підозра, що лицьовий бік — це насправді виворіт (або принаймні що доводиться мати справу зі смужкою мьобіуса).
February 18, 2024
Значна частина книг, які мене вразили, зачепили, котрі щось у мене догори дриґом перевернули або ж просто сподобалися — трапилися зі мною цілком випадково. Невеличкий роман Торґні Ліндґрена "Пьольса" я помітив в Goodreads, де зачепився увагою за його обкладинку. А вже через тридцять секунд знайшов його на сайті видавництва і придбав електроніку. Одержима купівля книг — це така залежність, за яку мені зовсім не соромно і позбуватися якої не збираюся. Єдине, що може мене в цьому обмежити — нестача грошей.
Пьольса — це щось таке за значенням, як для українців борщ, але на півночі Швеції. Її готують всі господині і кожна, звісно, готує по-своєму — точно так само, як і у нас: одні виступають за борщ з квасолею, інші — категорично без, хтось додає у нього копчений чорнослив, вишні або груші, а дехто навіть варить борщ з карасями. Моя мама готує борщ помаранчевого кольору, а бабуся готувала буряково-червоний, я ніколи не роблю для борщу засмажку, а в Пузатій Хаті він завжди лише з курячим м'ясом, бррр.
Пьольса ж є чимось середнім між зельцем, сальцисоном та холодцем, а готують її з найрізноманітніших видів м'яса, бульйону, желатину та всеможливого спектру спецій та добавок — від крупів до ісландського оселедця. А позаяк мені подобається і зельц, і сальцисон і холодець, то і книга читалася бентежно та смачно.
Відтак, що ми маємо: декілька часових тропів — найбільш очевидні, звісно, післявоєнний та двотисячні; непевного оповідача, якому понад сто років, він живе в старечому будинку, записує історії про пьольсу в нотатник та має особливе розуміння, що таке правда та репортаж; цілий перелік населених пунктів та місцевостей, про які достеменно невідомо, чи вони існували; німецького військового злочинця, який їздить Швецією під виглядом мандрівного торговця текстилем; вчителя, який захворів в дитинстві туберкульозом, а в дорослому віці раптово одужав; справжню епідемію сухот — ця пошесть охопила цілі регіони на півночі Швеції: а також дуже багато пьольси — різної на смак та на вигляд.
По ходу прочитання роману, читач опиняєтьс то у дитинстві оповідача, то в сорокових роках, де він подорожує селами і містечками в пошуках ідеальної пьольси, але позаяк розповідає він про це аж у двотисячних, коли під час перебування в старечому будинку вирішує записати все, що з ним встигло трапитися, і, окрім того, перетнувши столітню позначку віку, раптом починає рухатися у часі навспак, молодшаючи, задивляючись на медичних сестричок і все більше поринаючи у потік чи то спогадів, а чи фантазій.
Такі особливі стосунки оповідача з реальністю створюють неповторну магічну атмосферу — тож головне тепер не заразитися сухотами, бо під завісу роману ця інфекція пронизує не лише стіни будинків, ліжка, одяг та пьольсу, але й, здається, навіть, книжкові сторінки.
Пьольса — це щось таке за значенням, як для українців борщ, але на півночі Швеції. Її готують всі господині і кожна, звісно, готує по-своєму — точно так само, як і у нас: одні виступають за борщ з квасолею, інші — категорично без, хтось додає у нього копчений чорнослив, вишні або груші, а дехто навіть варить борщ з карасями. Моя мама готує борщ помаранчевого кольору, а бабуся готувала буряково-червоний, я ніколи не роблю для борщу засмажку, а в Пузатій Хаті він завжди лише з курячим м'ясом, бррр.
Пьольса ж є чимось середнім між зельцем, сальцисоном та холодцем, а готують її з найрізноманітніших видів м'яса, бульйону, желатину та всеможливого спектру спецій та добавок — від крупів до ісландського оселедця. А позаяк мені подобається і зельц, і сальцисон і холодець, то і книга читалася бентежно та смачно.
Відтак, що ми маємо: декілька часових тропів — найбільш очевидні, звісно, післявоєнний та двотисячні; непевного оповідача, якому понад сто років, він живе в старечому будинку, записує історії про пьольсу в нотатник та має особливе розуміння, що таке правда та репортаж; цілий перелік населених пунктів та місцевостей, про які достеменно невідомо, чи вони існували; німецького військового злочинця, який їздить Швецією під виглядом мандрівного торговця текстилем; вчителя, який захворів в дитинстві туберкульозом, а в дорослому віці раптово одужав; справжню епідемію сухот — ця пошесть охопила цілі регіони на півночі Швеції: а також дуже багато пьольси — різної на смак та на вигляд.
По ходу прочитання роману, читач опиняєтьс то у дитинстві оповідача, то в сорокових роках, де він подорожує селами і містечками в пошуках ідеальної пьольси, але позаяк розповідає він про це аж у двотисячних, коли під час перебування в старечому будинку вирішує записати все, що з ним встигло трапитися, і, окрім того, перетнувши столітню позначку віку, раптом починає рухатися у часі навспак, молодшаючи, задивляючись на медичних сестричок і все більше поринаючи у потік чи то спогадів, а чи фантазій.
Такі особливі стосунки оповідача з реальністю створюють неповторну магічну атмосферу — тож головне тепер не заразитися сухотами, бо під завісу роману ця інфекція пронизує не лише стіни будинків, ліжка, одяг та пьольсу, але й, здається, навіть, книжкові сторінки.
October 24, 2021
This one grew on me, like a gently psychedelic Norrland lichen.
It's hard to give a plot summary, or even to explain the premise, since it has multiple starting points and multiple threads, and that's the whole point of the thing.
In a nutshell, or perhaps a small ramekin: each human life is like a dish of Swedish hash. Each with its own flavour, its own aroma, its ingredients, its texture, its creation story. Each to be savoured, weighed and appreciated. And – if you're a tubercular schoolteacher, or an amnesiac war criminal – each to be catalogued and recorded in a strangely beguiling book.
It's hard to give a plot summary, or even to explain the premise, since it has multiple starting points and multiple threads, and that's the whole point of the thing.
In a nutshell, or perhaps a small ramekin: each human life is like a dish of Swedish hash. Each with its own flavour, its own aroma, its ingredients, its texture, its creation story. Each to be savoured, weighed and appreciated. And – if you're a tubercular schoolteacher, or an amnesiac war criminal – each to be catalogued and recorded in a strangely beguiling book.
September 14, 2020
Lindgren själv var tydligen av åsikten att verklig konst kräver mångtydighet och det märks tydligt i hans böcker.
Här finns gott om bibliska referenser och pölsan (hon), som ofta både komiskt och ironiskt, representerar det heliga livet. Eva heter kvinnan som tillagar den bästa pölsan (som består av kött och inälvor). ”Man kan hitta allt i pölsan!” Ingen pölsa är den andra lik, och var och en lagar sin egen variant. Varje ingrediens kräver sin egen tid.
Jag älskar Lindgrens stil och tema, och hans inläsningar är ljuvliga mycket pga dialekten. Han har ofta med en skrivande person i sina böcker, den här är inget undantag, som resonerar kring skrivande, hur det förhåller sig till sanning bla. I den här boken dyker Lindgren själv upp också.
Det är så mycket som är bra här att jag kanske höjer betyget till en femma.
Här finns gott om bibliska referenser och pölsan (hon), som ofta både komiskt och ironiskt, representerar det heliga livet. Eva heter kvinnan som tillagar den bästa pölsan (som består av kött och inälvor). ”Man kan hitta allt i pölsan!” Ingen pölsa är den andra lik, och var och en lagar sin egen variant. Varje ingrediens kräver sin egen tid.
Jag älskar Lindgrens stil och tema, och hans inläsningar är ljuvliga mycket pga dialekten. Han har ofta med en skrivande person i sina böcker, den här är inget undantag, som resonerar kring skrivande, hur det förhåller sig till sanning bla. I den här boken dyker Lindgren själv upp också.
Det är så mycket som är bra här att jag kanske höjer betyget till en femma.
September 5, 2011
This is one of those books that first grabbed me by the premise alone: two men travel Sweden from village to village on a quest to find the best hash. The ultimate hash, which takes on a religious, life-giving significance. It's narrated by the newspaper reporter who witnessed the two roaming men, emerging from a fifty-year writing ban imposed by his editor, who discovered that his articles are "completely devoid of any basis in fact." (It is not entirely clear that this accusation is true.)
On his deathbed, the writer, whose name is never mentioned, recollects the hash quest. What I loved most about this book was his reflections on writing and creativity. "Imagination is my memory," he says to his nurse at the rest home. Or more enigmatically, "You write in exactly the same way you sit."
Other, even stranger pieces of philosophy permeate this book. "And he expatiated on the dangers of odd numbers, how everything that couldn't be divided equally represented a threat that could destroy mankind. It was the regular and homogenous that created safety and security, anything ill matched or unpaired was destructive and subversive and injurious. But four was okay." Damn right, Torgny!
In this world, writing and hash are interconnected, spiritual enterprises. The quest begins in the town of Avaback, which is in the middle of a tuberculosis epidemic. Perhaps because of this, everything takes on a greater significance. "A motorcycle," one of the characters reflects, "is not just a mode of conveyance, but a means for conquering the world."
I didn't connect with Lindgren's ecstasy of throwing out place names, these small Swedish towns whose names didn't mean anything to me. Inreliden, Gammbriken, Kullmyrliden. If I were to know those places, if they would have been Matawan, New Brunswick, Princetown, Vineland, to name but a few New Jersey towns, I guess I would have understood. Then again, I just Googled Gammbriken and it doesn't appear to exist, which makes perfect sense.
On his deathbed, the writer, whose name is never mentioned, recollects the hash quest. What I loved most about this book was his reflections on writing and creativity. "Imagination is my memory," he says to his nurse at the rest home. Or more enigmatically, "You write in exactly the same way you sit."
Other, even stranger pieces of philosophy permeate this book. "And he expatiated on the dangers of odd numbers, how everything that couldn't be divided equally represented a threat that could destroy mankind. It was the regular and homogenous that created safety and security, anything ill matched or unpaired was destructive and subversive and injurious. But four was okay." Damn right, Torgny!
In this world, writing and hash are interconnected, spiritual enterprises. The quest begins in the town of Avaback, which is in the middle of a tuberculosis epidemic. Perhaps because of this, everything takes on a greater significance. "A motorcycle," one of the characters reflects, "is not just a mode of conveyance, but a means for conquering the world."
I didn't connect with Lindgren's ecstasy of throwing out place names, these small Swedish towns whose names didn't mean anything to me. Inreliden, Gammbriken, Kullmyrliden. If I were to know those places, if they would have been Matawan, New Brunswick, Princetown, Vineland, to name but a few New Jersey towns, I guess I would have understood. Then again, I just Googled Gammbriken and it doesn't appear to exist, which makes perfect sense.
April 18, 2015
Jag fastnar i den här boken så till den milda grad att jag läser ut den på nolltid. Glömmer matlagning, läggdags, skjuts till skolbussen... Historien i sej verkar inte så märkvärdig, men det är någonting som hugger tag, kanske är det språket som är så oerhört levande och vitalt. Ibland skrattar jag till, som vid författarens cameo ungefär halvvägs. Ibland bara ruskar jag på huvudet. Berättelsens stil påminner mej en aning om "Hundraåringen som klev ut genom fönstret och försvann", fast den slår den med hästlängder. Ibland får den mej att tänka på Leo Löthmans "Vägen till ett fotbad", som fortfarande är den enda bok jag har läst som fått mej att gråta av skratt. Den smått förnumstiga tidningsnotisstilen (förklarligt nog)ger ett absurt skimmer åt berättelsen. De underbara ortsnamnen, en del alldeles autentiska medan andra kanske inte är det, gör att historien lyfter ett snäpp högre. Klar femstjärna!
December 21, 2015
Um escritor sueco que escreve um livro com uma personagem que tem cem anos e está num asilo a escrever uma história de dois homens que percorrem os arredores de uma povoação para provar receitas de um prato tradicional da zona. Creio que é isto...
December 22, 2024
bawiłam się przednio. świetna książka w oparach absurdu, Wes Anderson vibes.
June 8, 2018
Um livro interessante e invulgar. Lindgren recorre à ironia para, durante todo o livro, criar um arremedo de fábula, na qual um centenário retoma, décadas depois de o acusarem de ser um aldrabão, a escrita de notícias «fictícias». Deste modo, Lindgren cria um romance de difícil classificação que aborda diversas questões, tais como o confronto do indivíduo com o Estado - particularmente em momentos de maior fragilidade, como, por exemplo, a velhice sob os cuidados de um lar público - e a própria criação artística/ literária, mas debruça-se sobretudo sobre a problemática da realidade versus imaginação, memória criada versus memória tida como factual.
Os pontos fortes da obra são, sem dúvida, a utilização da ironia e do humor negro, com uma linguagem e um estilo escorreitos, sem rococós desnecessários (um estilo muito sueco, na verdade, e que dificilmente agradará a muitos leitores nas nossas latitudes), que nos melhores momentos se aproxima um pouco do tom de T. Bernhard (só em raras ocasiões), e a sua capacidade para conduzir duas histórias paralelas numa metaficção relativamente complexa. Como pontos menos agradáveis, tenho de confessar que as descrições culinárias sobre a confeção de pölsa e outros pratos se tornaram penosas, não só porque sou vegano, mas porque se alongam, às vezes, por mais de 2 ou 3 páginas, e os diálogos indiretos e a interação entre certas personagens pareceram-me um tanto-quanto pretensiosos e desprovidos de alma.
A tradução é boa (o texto original é difícil), mas uma revisão mais atenta poderia ter evitado certas colagens demasiado denunciadas ao Sueco, como, por exemplo, em expressões do género «O relógio estava...» (Klockan var, em sueco, ou seja, «Eram... x horas»).
3,75 estrelas arredondadas para 4.
Os pontos fortes da obra são, sem dúvida, a utilização da ironia e do humor negro, com uma linguagem e um estilo escorreitos, sem rococós desnecessários (um estilo muito sueco, na verdade, e que dificilmente agradará a muitos leitores nas nossas latitudes), que nos melhores momentos se aproxima um pouco do tom de T. Bernhard (só em raras ocasiões), e a sua capacidade para conduzir duas histórias paralelas numa metaficção relativamente complexa. Como pontos menos agradáveis, tenho de confessar que as descrições culinárias sobre a confeção de pölsa e outros pratos se tornaram penosas, não só porque sou vegano, mas porque se alongam, às vezes, por mais de 2 ou 3 páginas, e os diálogos indiretos e a interação entre certas personagens pareceram-me um tanto-quanto pretensiosos e desprovidos de alma.
A tradução é boa (o texto original é difícil), mas uma revisão mais atenta poderia ter evitado certas colagens demasiado denunciadas ao Sueco, como, por exemplo, em expressões do género «O relógio estava...» (Klockan var, em sueco, ou seja, «Eram... x horas»).
3,75 estrelas arredondadas para 4.
February 28, 2025
Nie wierzę, że nabrałam ochoty na zmielone podroby :/ Dobra to była przygoda
May 6, 2024
Яке ж шикарне вариво.
"- І ти ніколи не сумуєш і не плачеш?...
- Ми, люди з Вестерботтена, плачемо пупком, тому сліз ніхто не помічає"
Переклад - просто вогонь!
Пи.Си
Минуло вже багато днів, а я все ще роздумую про Пьольсу. От, наприклад, цей дідуган-автор, який пише історію людей і земель, це ж точно бог для віруючого, або доля для фаталіста, або сенс для атеїста, і періодично знаходиться якийсь редактор зі смертних, який впевнено вимагає від бога більше нічого не писати, бо все, що було написане, не існувало - і це з'ясував редактор! або ж більше не можна писати за вимогою хазяїна комуни, бо від цього писання у комуни лише зайві витрати і кінця цьому не видно. То що ж залишається богові? Звичайно тільки припинити писати.
На Збручі є класний гід від Ганни Улюри
https://zbruc.eu/node/91679
"- І ти ніколи не сумуєш і не плачеш?...
- Ми, люди з Вестерботтена, плачемо пупком, тому сліз ніхто не помічає"
Переклад - просто вогонь!
Пи.Си
Минуло вже багато днів, а я все ще роздумую про Пьольсу. От, наприклад, цей дідуган-автор, який пише історію людей і земель, це ж точно бог для віруючого, або доля для фаталіста, або сенс для атеїста, і періодично знаходиться якийсь редактор зі смертних, який впевнено вимагає від бога більше нічого не писати, бо все, що було написане, не існувало - і це з'ясував редактор! або ж більше не можна писати за вимогою хазяїна комуни, бо від цього писання у комуни лише зайві витрати і кінця цьому не видно. То що ж залишається богові? Звичайно тільки припинити писати.
На Збручі є класний гід від Ганни Улюри
https://zbruc.eu/node/91679
October 30, 2025
Puhdasta tarinankertomisen iloa, nerokas romaani.
Täydellisen pylssyn etsimistä Västerbottenissa vuonna 1947, tuberkuloosin runtelemia, köyhiä taloja, duettoja. Nykyisyydessä vanhainkoti Päivänpuoli, ylitetty vanhuus, kirjoittamisen vimma, huolestunut kunnallisneuvos ja yhä uudestaan kesken jäävät tarinat.
Pylssy on kaikki, se on elämä. Se on maagista realismia ja totuuden etsimistä kirjoittamalla tai totuuden kirjoittamista. On myös kyse muistista: "Hän kirjoitti muistista, muisti on ainoa olemassa oleva todellisuus."
Vähän voi tietysti miettiä, miten täydellisen pylssyn etsiminen kääntyy riemukkaaksi elämänfilosofiaksi, mutta niin se vain kääntyy. Virke virkkeeltä. "Kun tekee virkkeen, on täydellisen vapaa."
"Mielikuvitus on minun muistini", toteaa 107-vuotias kirjoittaja. Voisiko tarkempaa muistia ollakaan.
Rakastan tätä kirjaa.
Täydellisen pylssyn etsimistä Västerbottenissa vuonna 1947, tuberkuloosin runtelemia, köyhiä taloja, duettoja. Nykyisyydessä vanhainkoti Päivänpuoli, ylitetty vanhuus, kirjoittamisen vimma, huolestunut kunnallisneuvos ja yhä uudestaan kesken jäävät tarinat.
Pylssy on kaikki, se on elämä. Se on maagista realismia ja totuuden etsimistä kirjoittamalla tai totuuden kirjoittamista. On myös kyse muistista: "Hän kirjoitti muistista, muisti on ainoa olemassa oleva todellisuus."
Vähän voi tietysti miettiä, miten täydellisen pylssyn etsiminen kääntyy riemukkaaksi elämänfilosofiaksi, mutta niin se vain kääntyy. Virke virkkeeltä. "Kun tekee virkkeen, on täydellisen vapaa."
"Mielikuvitus on minun muistini", toteaa 107-vuotias kirjoittaja. Voisiko tarkempaa muistia ollakaan.
Rakastan tätä kirjaa.
March 30, 2025
„Potrafię sobie wyobrazić, jak Pan ponosi tę odpowiedzialność: bezwładnie i komfortowo zanurzony w miękkim fotelu przed wypolerowanym biurkiem zapisuje Pan słowa, które przypadkiem przelatują tu i tam przez Pańską chwiejną, bezradną głowę. Jeżeli dobrze zrozumiałem, odziedziczył Pan swoją pozycję, majątek i gazetę, nigdy nie musiał się Pan natężać, odziedziczył Pan nawet tę swoją zgarbioną postawę ciała. Pan pisze, tak samo, jak siedzi. Pan nic nie wie o odwadze i dumie, która musi w sobie zebrać - i zachować - człowiek piszący z głębi duszy. Ja piszę na stojąco, wyprostowany, rzec można, na baczność. Nawet nie opieram się o pulpit(…).”
„Przepis doskonały” snuje opowieść w opowieści. Na początku poznajemy staruszka, który ma już ponad 100 lat, ale daleko mu do odejścia z tego świata, zaczyna wręcz młodnieć, a jego ciało karmione słowem pisanym konserwuje się doskonale w porównaniu z innymi starcami. Od lat pisze on notatki dla gazety, ale zostaje zwolniony z powodu ich zmyślania. Jest jednak notatka, która nie daje mu spokoju i nie zamierza jej porzucić.
I tutaj rozpoczyna się druga szalona historia. Trafiamy do mieszkania, do którego wprowadza się wyleczony i cudotwórczo uodporniony na gruźlicę nauczyciel oraz były esesman szukający schronienia w Szwecji podszywającego się pod niejakiego Roberta Masera. Tych dwoje połączy miłość do polsy - dania składającego się głównie z mięsnych podrobów. Wyruszają wspólnie na poszukiwania przepisu doskonałego na te lokalne danie.
„Przepis doskonały” prowadzony jest przez przeplatanie mądrości starca z groteską i ironią, która zawiera w opowieści snutej w swojej notatce. Gdy zerkniemy głębiej, to dostrzeżemy warstwę, za którą kryje się nie tylko historia o jedzeniu czy procesie twórczym starego kronikarza, ale o obsesji, która kieruje ludźmi bez konkretnego celu przesłaniając im sens.
„Bez zapisywania czas przebiega koło nas.”
„Przepis doskonały” snuje opowieść w opowieści. Na początku poznajemy staruszka, który ma już ponad 100 lat, ale daleko mu do odejścia z tego świata, zaczyna wręcz młodnieć, a jego ciało karmione słowem pisanym konserwuje się doskonale w porównaniu z innymi starcami. Od lat pisze on notatki dla gazety, ale zostaje zwolniony z powodu ich zmyślania. Jest jednak notatka, która nie daje mu spokoju i nie zamierza jej porzucić.
I tutaj rozpoczyna się druga szalona historia. Trafiamy do mieszkania, do którego wprowadza się wyleczony i cudotwórczo uodporniony na gruźlicę nauczyciel oraz były esesman szukający schronienia w Szwecji podszywającego się pod niejakiego Roberta Masera. Tych dwoje połączy miłość do polsy - dania składającego się głównie z mięsnych podrobów. Wyruszają wspólnie na poszukiwania przepisu doskonałego na te lokalne danie.
„Przepis doskonały” prowadzony jest przez przeplatanie mądrości starca z groteską i ironią, która zawiera w opowieści snutej w swojej notatce. Gdy zerkniemy głębiej, to dostrzeżemy warstwę, za którą kryje się nie tylko historia o jedzeniu czy procesie twórczym starego kronikarza, ale o obsesji, która kieruje ludźmi bez konkretnego celu przesłaniając im sens.
„Bez zapisywania czas przebiega koło nas.”
November 15, 2008
In post-war Sweden a middle-aged reporter--whose articles resemble fairy tales more than real journalism--receives a devastating letter from his editor, ending with the line: I forbid you to write another word! The reporter takes this ban literally and immediately renounces his vocation. But 50 years later, at the age of 107, he unexpectedly finds the ban lifted. He takes up exactly where he left off, chronicling the near-mystical, life-changing effects of Swedish hash (minced meat that is spiced and cured) on a pair of very eccentric men.
This novel was a slow knockout. Lindgren’s peculiar creativity snuck up on me, and my enthusiasm for the book just grew and grew through the course of the story. It was a near-perfect blend of enigma, quirky humor, metafiction, and magical realism. In fact, the novel is comparable to some of the better efforts of Haruki Murakami, Richard Brautigan, and Mark Helprin. Here Lindgren has fashioned a piece of absorbing literary whimsy, an ideal read for anyone who enjoys getting lost in a bizarre dream world.
This novel was a slow knockout. Lindgren’s peculiar creativity snuck up on me, and my enthusiasm for the book just grew and grew through the course of the story. It was a near-perfect blend of enigma, quirky humor, metafiction, and magical realism. In fact, the novel is comparable to some of the better efforts of Haruki Murakami, Richard Brautigan, and Mark Helprin. Here Lindgren has fashioned a piece of absorbing literary whimsy, an ideal read for anyone who enjoys getting lost in a bizarre dream world.
April 2, 2021
Зазвичай не пишу відгуків відразу після прочитання, але тут не можу втриматися - це прекрасно! Не знаю, чи то мій настрій так співав із настроєм книги (хоча книга все ж більше осіння, ніж весняна), але читання зайшло просто ідеально. Справжня насолода від перекладу - дуже хороша мова, перекладачеві та видавництву також 5 зірок. Сюжет ніби простий, але затягує. Не знаю, чи існує в Швеції така страва, як пьольса, страва, яка з першої спроби робить людей залежними, залежними настільки, щоб в пошуках всіх її варіацій їздити країною і куштувати... не знаю, але буду вивчати. Але ж книга насправді не про одну з варіацій холодцю. Зараз я впевнена, що вона про дещо більше. В будь якому випадку, її я обов'язково перечитаю восени, під каміном і коциком.
April 29, 2025
I ett litterärvetenskapligt samtal läser jag att Torgny Lindgren sagt att han alltid sett med ett slags misstro på den empiriska verkligheten. Den verklighet och sanning som kanske finns, är oåtkomlig för oss, och det enda kunskapsorgan som kan uppfatta den, är tron. Med den här insikten kan man bättre förstå Pölsan.
Mästerverket Pölsan tar avstamp i en notisskrivare som under en längre tid skrivit om människor och händelser i Västerbottens inland. Men han blir avbruten då chefredaktören menar att allt han skrivit är påhitt, människorna finns inte på riktigt och ställena finns inte på kartan. Allt är uppdiktat.
53 år senare tar notisskrivaren upp skrivandet igen för att färdigställa den notis han inte hann avsluta. Den handlar om två ensamma män, den ene en förrymd nazist och den andre en lärare, som ger sig ut för att smaka på all pölsa som står till buds; en jakt efter den godaste, den mest perfekta.
Trakterna är härjade av lungsot och överallt syns spåren den lämnat efter sig. I Pölsan blir lungsoten en symbol för döden och pölsan för livet. Det finns mycket symbolik - vem är egentligen den gåtfulle Bertil som dyker upp överallt och ställer raka frågor?
Jakten efter den ultimata pölsan blir en metafor för sökandet efter mening med livet. I den perfekta pölsan finns allting, sägs det, precis som i livet. Här lyckas Lindgren alldeles utmärkt med sina metaforer. Den slutgiltiga pölsan som de ramlar över är den bästa, den innehåller därför också döden, alltså lungsoten. Texten som är finstämd, humoristisk, lakonisk och biblisk är toppen på isberget, man känner hela tiden djupet mellan raderna.
För mig blir Pölsan en roman om skrivande och skapande. Den handlar om kallet, att jaga det som ger mening, i Torngys fall skrivandet och skapandet. Och när kan man egentligen göra anspråk på verkligheten? Är meningar och ord verklighet eller alltid fiktion? Vem har rätt att avgöra det? Och vilket stöd behöver finnas för det fria ordet i våra institutioner? I Pölsan knyts säcken ihop när notisskrivaren tar upp sitt skrivande och kommunen får reda på att materialet som används är en del av deras budget. Det behöver genast upphöra. Men det finns alltid mer att skriva om.
Pölsan är en riktigt stor läsupplevelse på många plan. Och som alltid med bra böcker så lämnar jag med en del funderingar och reflektioner. Inte minst, vem är egentligen Bertil?
Mästerverket Pölsan tar avstamp i en notisskrivare som under en längre tid skrivit om människor och händelser i Västerbottens inland. Men han blir avbruten då chefredaktören menar att allt han skrivit är påhitt, människorna finns inte på riktigt och ställena finns inte på kartan. Allt är uppdiktat.
53 år senare tar notisskrivaren upp skrivandet igen för att färdigställa den notis han inte hann avsluta. Den handlar om två ensamma män, den ene en förrymd nazist och den andre en lärare, som ger sig ut för att smaka på all pölsa som står till buds; en jakt efter den godaste, den mest perfekta.
Trakterna är härjade av lungsot och överallt syns spåren den lämnat efter sig. I Pölsan blir lungsoten en symbol för döden och pölsan för livet. Det finns mycket symbolik - vem är egentligen den gåtfulle Bertil som dyker upp överallt och ställer raka frågor?
Jakten efter den ultimata pölsan blir en metafor för sökandet efter mening med livet. I den perfekta pölsan finns allting, sägs det, precis som i livet. Här lyckas Lindgren alldeles utmärkt med sina metaforer. Den slutgiltiga pölsan som de ramlar över är den bästa, den innehåller därför också döden, alltså lungsoten. Texten som är finstämd, humoristisk, lakonisk och biblisk är toppen på isberget, man känner hela tiden djupet mellan raderna.
För mig blir Pölsan en roman om skrivande och skapande. Den handlar om kallet, att jaga det som ger mening, i Torngys fall skrivandet och skapandet. Och när kan man egentligen göra anspråk på verkligheten? Är meningar och ord verklighet eller alltid fiktion? Vem har rätt att avgöra det? Och vilket stöd behöver finnas för det fria ordet i våra institutioner? I Pölsan knyts säcken ihop när notisskrivaren tar upp sitt skrivande och kommunen får reda på att materialet som används är en del av deras budget. Det behöver genast upphöra. Men det finns alltid mer att skriva om.
Pölsan är en riktigt stor läsupplevelse på många plan. Och som alltid med bra böcker så lämnar jag med en del funderingar och reflektioner. Inte minst, vem är egentligen Bertil?
November 1, 2014
Em sueco “Pölsan”, em inglês “Hash” e esta última não é mal pensada... até o tradutor do google se deixou enganar pelo “haxixe” e desvendou a referência estupefaciente neste livro. Lindgren discorre na verborreia de um alucinado para nos embrulhar numa história sem pés nem cabeça, por isso, quem não gosta deste tipo de livros deve repensar as suas opções.
Vejamos, um jornalista recebe uma carta do seu editor, onde lhe é ordenado que não pode escrever mais; morre o editor e ele retoma a peça interrompida ao receber a carta, isto 50 anos depois, com mais de cem anos. A história dentro da história conta o percurso de dois homens que, inicialmente, se aproximam pelo amor à música e depois conhecem a Pölsa (prato sueco); aí fazem questão de viajar pelo distrito à procura da melhor receita desta iguaria gastronómica, pródiga em tantas variações como cozinheiros. Isto, sem esquecer que o território se encontra assolado por um surto de tuberculose (os nossos dois amigos são imunes).
O autor é membro da Academia sueca (a tal do prémio Nobel), mesmo assim, elaboro mais um pouco sobre a sua escrita. Em abono da verdade, o livro lê-se muito bem, a escrita é escorreita e escorrega bem sem aborrecer. O seu maior desafio é contar a história, de alguém a contar uma história, que é um narrador pouco fiável. Portanto, a narrativa é assim para o espiritual ou, melhor, as qualidades fantásticas, sobrenaturais e surreais passam por naturais e para não tomar isto por estapafúrdio chamaram-lhe “realismo mágico”. Tudo levado com humor se ultrapassa e Lindgren leva-nos numa constante toada gracejante, ao que exemplifico “Um sapateiro perto de Lillhardal contraíu a doença nos testículos (…) O que aconteceu à mulher? À mulher do sapateiro perto de Lillhardal? Tubérculos nos ovários, disse o professor. Não podia esperar-se outra coisa.”
O tema da obra, apesar de toda a misturada, parece versar sobre a verdade. Quantas verdades? O autor Lindgren contraíu tuberculose aos 6 anos e foi visitado por dois homens numa mota, oferecendo-lhes uns bocados de pölsa fria; eles agradeceram com um cântico. No livro, este episódio é relatado na íntegra, ainda assim, o jornalista é acusado (na carta, ao início) de escrever notícias falsas. Diz o personagem “a minha memória é a imaginação”. Não gosto de dar uma cotação tão baixa a um livro que provoca o pensamento, mas também não gosto de ser empurrado para pensar. Venham outros que gostem.
Vejamos, um jornalista recebe uma carta do seu editor, onde lhe é ordenado que não pode escrever mais; morre o editor e ele retoma a peça interrompida ao receber a carta, isto 50 anos depois, com mais de cem anos. A história dentro da história conta o percurso de dois homens que, inicialmente, se aproximam pelo amor à música e depois conhecem a Pölsa (prato sueco); aí fazem questão de viajar pelo distrito à procura da melhor receita desta iguaria gastronómica, pródiga em tantas variações como cozinheiros. Isto, sem esquecer que o território se encontra assolado por um surto de tuberculose (os nossos dois amigos são imunes).
O autor é membro da Academia sueca (a tal do prémio Nobel), mesmo assim, elaboro mais um pouco sobre a sua escrita. Em abono da verdade, o livro lê-se muito bem, a escrita é escorreita e escorrega bem sem aborrecer. O seu maior desafio é contar a história, de alguém a contar uma história, que é um narrador pouco fiável. Portanto, a narrativa é assim para o espiritual ou, melhor, as qualidades fantásticas, sobrenaturais e surreais passam por naturais e para não tomar isto por estapafúrdio chamaram-lhe “realismo mágico”. Tudo levado com humor se ultrapassa e Lindgren leva-nos numa constante toada gracejante, ao que exemplifico “Um sapateiro perto de Lillhardal contraíu a doença nos testículos (…) O que aconteceu à mulher? À mulher do sapateiro perto de Lillhardal? Tubérculos nos ovários, disse o professor. Não podia esperar-se outra coisa.”
O tema da obra, apesar de toda a misturada, parece versar sobre a verdade. Quantas verdades? O autor Lindgren contraíu tuberculose aos 6 anos e foi visitado por dois homens numa mota, oferecendo-lhes uns bocados de pölsa fria; eles agradeceram com um cântico. No livro, este episódio é relatado na íntegra, ainda assim, o jornalista é acusado (na carta, ao início) de escrever notícias falsas. Diz o personagem “a minha memória é a imaginação”. Não gosto de dar uma cotação tão baixa a um livro que provoca o pensamento, mas também não gosto de ser empurrado para pensar. Venham outros que gostem.
August 15, 2016
My first book for the Bookish Olympics over at Litsy. I really liked this one, the writing is great and the story is so bizarre that it shouldn't work, but it most definitely does. I kind of feel like eating pölsa now, something I haven't done for perhaps 20 years...
The use of the definitive form in the dialogues is a bit peculiar, I'd like to read more about that.
The use of the definitive form in the dialogues is a bit peculiar, I'd like to read more about that.
September 10, 2012
Torgny Lindgren is one of the greatest writers today.
June 30, 2023
Fyfan vad najs
May 24, 2025
Wszystko jest w tej książce, czyta się fenomenalnie, wciąga, człowiek ma 101 myśli na raz. Dla takich odkryć istnieje Cymelia.
April 2, 2025
Dziwna to książka i okazała się zupełnie inną niż myślałam.
Nazistowski zbrodniarz pod zmienioną tożsamością, teraz jako Robert Maser komiwojażer sprzedający tekstylia zaczyna nowe życie w szwedzkim miasteczku. Tam poznaje nauczyciela, który właśnie wrócił z sanatorium, gdzie leczył gruźlicę. Tych dwoje postanawia wyruszyć w wyprawę badawczą w poszukiwaniu najlepszej pölsy, regionalnej potrawy. Wieść o tej podróży roznosi się po okolicy, więc kolejni gospodarze przygotowują swoją popisową potrawę w nadziei, że i do nich dotrze dwójka smakoszy i u nich posmakuje przepisu doskonałego.
I jest jeszcze jeden smaczek opowieść w opowieści - historię poszukiwania pölsy spisuje pewien starzec, spędzający swoje ostatnie lata w domu opieki, a w toku opowiadania mężczyzna zaczyna… młodnieć.
Absurd, ironia, groteska - jeśli to twoje książkowe zielone flagi, to Torgny Lindgren jest dla ciebie. Dodajmy do tego świetnie wykreowane postaci, masę warstw do odkrywania, językową prostotę i oszczędność - i masz przepis doskonały na skandynawską ucztę literacką dla smakoszy słowa. Polecanko
„Teraz w gruncie rzeczy wszystko było nienapisane. Policzył minione lata: pięćdziesiąt trzy. Lata to wcale nie to samo, co wydarzenia. I nie wszystkie wydarzenia można opisać, nawet nie można ich udowodnić. Niektóre wydarzenia toną w ciemności między przyczyną a skutkiem, wydaje się, że nigdy nie miały miejsca. Inne wydarzenia są nagłe i zaskakujące, jak zakłócenia i przerwy podczas transmisji telewizyjnych z igrzysk olimpijskich w Monachium. Ale potem już nikt o nich nie pamięta. Jak się okazuje, do pewnych wydarzeń dochodzi tak, że nikt ich nawet nie dostrzega, widoczne są wyłącznie, by tak rzec, ich ślady i skutki. Jeśli w ogóle coś. Gdy stał tak przy pulpicie, nieopisane wydarzenia nie budziły w nim niepokoju ani obaw”.
Nazistowski zbrodniarz pod zmienioną tożsamością, teraz jako Robert Maser komiwojażer sprzedający tekstylia zaczyna nowe życie w szwedzkim miasteczku. Tam poznaje nauczyciela, który właśnie wrócił z sanatorium, gdzie leczył gruźlicę. Tych dwoje postanawia wyruszyć w wyprawę badawczą w poszukiwaniu najlepszej pölsy, regionalnej potrawy. Wieść o tej podróży roznosi się po okolicy, więc kolejni gospodarze przygotowują swoją popisową potrawę w nadziei, że i do nich dotrze dwójka smakoszy i u nich posmakuje przepisu doskonałego.
I jest jeszcze jeden smaczek opowieść w opowieści - historię poszukiwania pölsy spisuje pewien starzec, spędzający swoje ostatnie lata w domu opieki, a w toku opowiadania mężczyzna zaczyna… młodnieć.
Absurd, ironia, groteska - jeśli to twoje książkowe zielone flagi, to Torgny Lindgren jest dla ciebie. Dodajmy do tego świetnie wykreowane postaci, masę warstw do odkrywania, językową prostotę i oszczędność - i masz przepis doskonały na skandynawską ucztę literacką dla smakoszy słowa. Polecanko
„Teraz w gruncie rzeczy wszystko było nienapisane. Policzył minione lata: pięćdziesiąt trzy. Lata to wcale nie to samo, co wydarzenia. I nie wszystkie wydarzenia można opisać, nawet nie można ich udowodnić. Niektóre wydarzenia toną w ciemności między przyczyną a skutkiem, wydaje się, że nigdy nie miały miejsca. Inne wydarzenia są nagłe i zaskakujące, jak zakłócenia i przerwy podczas transmisji telewizyjnych z igrzysk olimpijskich w Monachium. Ale potem już nikt o nich nie pamięta. Jak się okazuje, do pewnych wydarzeń dochodzi tak, że nikt ich nawet nie dostrzega, widoczne są wyłącznie, by tak rzec, ich ślady i skutki. Jeśli w ogóle coś. Gdy stał tak przy pulpicie, nieopisane wydarzenia nie budziły w nim niepokoju ani obaw”.
July 20, 2020
Bom livro para ler a seguir a uma leitura pesada, já que é de leitura fácil, ligeira e muito bem humorada. Fiquei com vontade de comer uma Pölsa!
July 1, 2025
Jag misstänker att jag är en feg människa! vrålade Robert Maser. Men jag vet inte!
September 22, 2021
I just love all the books by Torgny Lindgren. This one is about a quest, a search for the ultimate recipe for "pölsa", which is something like blood sausage, hash, scrapple, a dish for the poor made from offals. This search becomes like a quest for the holy grail, the recipe of life. It's also a book about storytelling and truth: what matters more? It's just beautiful, humorous and there is so much meaning and depth under the words. Pure genius.
Read
April 8, 2023Oerhört glad att jag funnit Torgny Lindgren.
June 16, 2023
Torgny ❤️
September 24, 2019
Nu ska jag sticka ut hakan gentemot mina klasskamrater och säga att: Pölsan var fanimig inte så tråkig eller knepig som ni fått det att verka som.
Några exempel på bra/roliga saker:
- parallellhistorien om den berättande gubbens liv på ålderdomshemmet och så själva berättelsen han skriver, underbart sätt att berätta en (flera?) historia(-er?) tycker jag
- sättet som Lindgren lekt med sanning, lögn (t.ex. faktumet att ingen vet om Avaberget och de andra platserna i historien bara är rent hittepå eller obebodda ödemarker som berättaren i sin berättelse befolkat) samt element av egendiktad pseudovetenskap (t.ex. att berättaren vid 100 års ålder bara blir yngre i kroppen eller att skollärarens immunitet mot tuberkulos skulle kunna smitta den också)
- sättet skrivandet skildras, att berättande på något sätt alltid rör sig i gränslandet mellan rå sanning och ren lögn och att ingen egentligen kan säga emot en diktare i slutändan
- det återkommande äcklet och den råa realismen är ett skoj element i sig, t.ex. de ingående beskrivningarna av hur inälvsmaten tillagas eller sjukdomssymptomen hos alla de tuberkulossmittade som huvudpersonen möter
All in all kan jag konstatera att det är en bok jag kanske inte skulle påbörjat (och läst första tjugo sidorna) utan att det var för skolans skull, men väl en bok jag ändå skulle avslutat även om jag inte var tvungen. Knäck logiken i den, ni.
Några exempel på bra/roliga saker:
- parallellhistorien om den berättande gubbens liv på ålderdomshemmet och så själva berättelsen han skriver, underbart sätt att berätta en (flera?) historia(-er?) tycker jag
- sättet som Lindgren lekt med sanning, lögn (t.ex. faktumet att ingen vet om Avaberget och de andra platserna i historien bara är rent hittepå eller obebodda ödemarker som berättaren i sin berättelse befolkat) samt element av egendiktad pseudovetenskap (t.ex. att berättaren vid 100 års ålder bara blir yngre i kroppen eller att skollärarens immunitet mot tuberkulos skulle kunna smitta den också)
- sättet skrivandet skildras, att berättande på något sätt alltid rör sig i gränslandet mellan rå sanning och ren lögn och att ingen egentligen kan säga emot en diktare i slutändan
- det återkommande äcklet och den råa realismen är ett skoj element i sig, t.ex. de ingående beskrivningarna av hur inälvsmaten tillagas eller sjukdomssymptomen hos alla de tuberkulossmittade som huvudpersonen möter
All in all kan jag konstatera att det är en bok jag kanske inte skulle påbörjat (och läst första tjugo sidorna) utan att det var för skolans skull, men väl en bok jag ändå skulle avslutat även om jag inte var tvungen. Knäck logiken i den, ni.
Displaying 1 - 30 of 128 reviews