What do you think?
Rate this book
Танець недоумка
Космічний біолог Гіль, за плечима якого чимало військових операцій, переживає не найкращі часи: безробіття, безгрошів’я, сім’я на межі розлучення, ще й висока ймовірність, що проявиться спадкова генетична хвороба, в якій швидка смерть — це чи не найкращий фінал. І ось неочікувано з’являється пропозиція роботи, яка, здавалося б, вирішує всі проблеми одночасно: наукова експедиція на далеку планету. Хороші гроші, медична страховка, мінімальні ризики. Чи виявиться рішення летіти, до якого підштовхує страх, правильним? І чи такі вже мінімальні ризики на далекій і химерній планеті Іш-Чель?
680 pages, Hardcover
First published January 1, 2019
182 people are currently reading
2840 people want to read
About the author
Ілларіон Павлюк
5 books858 followersІлларіон Павлюк - український письменник, журналіст, продюсер, документаліст. Автор трьох романів: Білий попіл (переклад з рос.: Бриних Михайло, 2018), Танець недоумка (переклад з рос.: Мельників Ростислав, 2019) та Я бачу, вас цікавить пітьма (переклад з рос.: Вікторія Стах, 2020).
2015 року брав участь у війні на Сході в складі добровольчого батальйону.
2015 року брав участь у війні на Сході в складі добровольчого батальйону.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 526 reviews
December 7, 2020
Закрила гештальт - прочитала всього Павлюка. І спочатку спойлер: щиро бажаю автору розписатися і їбошить подібні шняги у кількості від 3-х на рік 🔥Бо найстрашнішими були два останніх речення, де Павлюк відверто зізнається, що писав це з 2012 по 2018 рік. Серьйозно, блін? Вручну пером з дупки качки-мандаринки, а у якості чорнил були сльози цнотливої діви чи шо?
Але годі, давайте вже про хороше. Отже, що на читача чекає на цих 680 відверто захоплюючих сторінках? Секс, драг унд рок-н-ролс, хочеться відповісти спочатку, а подумавши, то так відповідь і залишити. Бойовий військовий біолог (відчуваєте, як на вас вже повіяло духом пустелі та мандрів?), який страждає на генетичне захворювання, що може у будь-яку мить зробити з нього недоумка, отримує привабливе запрошення колонізувати планету. З мінусів - до планети, як до неба рачки, з плюсів - експедиція напівцивільна, тож беріть своїх дружин, дітей, собак, хомячків під пахви і шуруйте на інший край галактики, а саме - приблизно туда, де Макар телят не гоняв. Страховка, зарплатня, типу непоміченний ейчарами діагноз - ну просто рай на блюдці. Жізнь удалась. Звісно, що на планеті експедицію чекає зустріч із інопланетною цивілізацією, але не зразу. Звісно, що під час сюжетних завіхрєній читач не раз згадає не тільки Скотта із його фотогенічним Чужим ксеноморфом, але й Гаррісона з "Невгамованою планетою", і Лема із "Солярісом", і ще з десяток менш відомих імен, в залежності від того, скільки полиць фантастики ви вже "з'їли" у бібліотеці. І все це досить швидко (за деяким виключенням, але про це пізніше), активно, із постійним напруженням "хто ж його ще здасть?" і неоднократними твістами. Добротна повнокровна досить впізнавана проза у жанрі, який весь світ любить, тільки українці комизяться "нам би чогось вічного, а не ці ваші космоопери".
А тепер про погане (я ж вам обіцяла пізніше, так?). Події книги - основні, цікаві - починаються на 91-й сторінці. На ДЕВ'ЯНОСТО, мать-її-їті, ПЕРШІЙ! Ну, тобто якщо ви проберетесь через вступ до внутрішнього світу героя, пару-трійку соплєй з приводу цинічності приватної армії косморозвідників (татишо! А я думала, що там виключно ідеалістів-гуманістів беруть!) і через сторінок 20-25 проблем ГГ із його припєздяною дружиною, то на вас чекає карколомна пригода із швидким сюжетом і захопливими поворотами, щедро обсипана родзинками старого доброго насилля над тілом та психікою. Ну і от що заважало почати роман із другої частини, м? Тим більше, що подальші розділи показали, що у класичний флешбек, куди можна вписати всі ті соплі-воплі та внутрішні страждання, автор добряче так вміє. Ну от нашо було починати книгу із майже сотні сторінок вступу?
Але я рада, що в нас вижжена пустеля бойової фантастики нарешті починає проростати. Так, чимось подібним до Гаррісона і Скотта, але ж, курвамать, з чогось потрібно починати! Книгою надзвичайно задоволена. Так, вона не залишається в мене на полицях, а вже поїхала наступному власнику, але час із нею я провела гарно, чого і всім бажаю
Але годі, давайте вже про хороше. Отже, що на читача чекає на цих 680 відверто захоплюючих сторінках? Секс, драг унд рок-н-ролс, хочеться відповісти спочатку, а подумавши, то так відповідь і залишити. Бойовий військовий біолог (відчуваєте, як на вас вже повіяло духом пустелі та мандрів?), який страждає на генетичне захворювання, що може у будь-яку мить зробити з нього недоумка, отримує привабливе запрошення колонізувати планету. З мінусів - до планети, як до неба рачки, з плюсів - експедиція напівцивільна, тож беріть своїх дружин, дітей, собак, хомячків під пахви і шуруйте на інший край галактики, а саме - приблизно туда, де Макар телят не гоняв. Страховка, зарплатня, типу непоміченний ейчарами діагноз - ну просто рай на блюдці. Жізнь удалась. Звісно, що на планеті експедицію чекає зустріч із інопланетною цивілізацією, але не зразу. Звісно, що під час сюжетних завіхрєній читач не раз згадає не тільки Скотта із його фотогенічним Чужим ксеноморфом, але й Гаррісона з "Невгамованою планетою", і Лема із "Солярісом", і ще з десяток менш відомих імен, в залежності від того, скільки полиць фантастики ви вже "з'їли" у бібліотеці. І все це досить швидко (за деяким виключенням, але про це пізніше), активно, із постійним напруженням "хто ж його ще здасть?" і неоднократними твістами. Добротна повнокровна досить впізнавана проза у жанрі, який весь світ любить, тільки українці комизяться "нам би чогось вічного, а не ці ваші космоопери".
А тепер про погане (я ж вам обіцяла пізніше, так?). Події книги - основні, цікаві - починаються на 91-й сторінці. На ДЕВ'ЯНОСТО, мать-її-їті, ПЕРШІЙ! Ну, тобто якщо ви проберетесь через вступ до внутрішнього світу героя, пару-трійку соплєй з приводу цинічності приватної армії косморозвідників (татишо! А я думала, що там виключно ідеалістів-гуманістів беруть!) і через сторінок 20-25 проблем ГГ із його припєздяною дружиною, то на вас чекає карколомна пригода із швидким сюжетом і захопливими поворотами, щедро обсипана родзинками старого доброго насилля над тілом та психікою. Ну і от що заважало почати роман із другої частини, м? Тим більше, що подальші розділи показали, що у класичний флешбек, куди можна вписати всі ті соплі-воплі та внутрішні страждання, автор добряче так вміє. Ну от нашо було починати книгу із майже сотні сторінок вступу?
Але я рада, що в нас вижжена пустеля бойової фантастики нарешті починає проростати. Так, чимось подібним до Гаррісона і Скотта, але ж, курвамать, з чогось потрібно починати! Книгою надзвичайно задоволена. Так, вона не залишається в мене на полицях, а вже поїхала наступному власнику, але час із нею я провела гарно, чого і всім бажаю
May 15, 2020
Я просто розриваюся навпіл, намагаючись визначитися, хвалити книгу чи ж не дуже. Річ у тім, що цей досить очікуваний роман Ілларіона Павлюка викликав у мене абсолютно різнопланові емоції, причому перестрибування від "це круто!" до "та ну, серойзно?" траплялося різко й часто. Тому одразу натякну: якщо ви любите щось "важкеньке", як от Лю Цисіня або Ханну Райяніємі, — "Танець недоумка" не стане вашою книгою. Якщо ж вам до вподоби стара добра класична фантастика на кшталт Гаррі Гаррісона — ви оціните роман нашого земляка, бо я, наприклад, часом аж поверталася у дитинство (за винятком хіба що тих моментів, де згадуються кава та вейпи).
Хотіла спочатку про хороше, однак коли вже згадала про каву, то й почну з неї. Пригадуєте фантастичні серіали 60-х років? Коли за стрілками на очах героїнь та короткими спідницями одразу видно, коли знімали фільм, дарма що події відбуваються в далекому майбутньому. Як, власне, й зачіски з начесаними гривками видають 80-ті, а за років 20 ми безпомилково впізнаватимемо стиль 2000-х. Так от: наші 20-ті в романі безпомилково "паляться" посередництвом кави й вейпів. От читала, як герої постійно вмикають кавові апарати, вибирають між еспресо й американо, носяться з паперовими склянками, розкидають їх по чужій планеті, а кому щастить кавувати у спокійній обстановці, то ще й вейпами попихкують попід вікнами офісів службових іншопланетних будівель, й опинялася на улюбленому докарантинному Подолі з натовпами студентів і не тільки)))
Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...
...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.
Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.
А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...
Хотіла спочатку про хороше, однак коли вже згадала про каву, то й почну з неї. Пригадуєте фантастичні серіали 60-х років? Коли за стрілками на очах героїнь та короткими спідницями одразу видно, коли знімали фільм, дарма що події відбуваються в далекому майбутньому. Як, власне, й зачіски з начесаними гривками видають 80-ті, а за років 20 ми безпомилково впізнаватимемо стиль 2000-х. Так от: наші 20-ті в романі безпомилково "паляться" посередництвом кави й вейпів. От читала, як герої постійно вмикають кавові апарати, вибирають між еспресо й американо, носяться з паперовими склянками, розкидають їх по чужій планеті, а кому щастить кавувати у спокійній обстановці, то ще й вейпами попихкують попід вікнами офісів службових іншопланетних будівель, й опинялася на улюбленому докарантинному Подолі з натовпами студентів і не тільки)))
Своєрідними "мінусами" в моєму сприйнятті стали й такі класичні ознаки космічної фантастики, як наявність на інших планетах гігантських комах, зокрема павуків (анумо скажіть, який фільм вам спав на думку?))), тирення людей і замотування їх у кокони (тут цілий список варіацій можна скласти). А ще я вочевидячки побачила фінал "Чужого", принаймні, атмосферу того переляку відчула... Ну, коли я про мінуси заговорила, то ще зазначу, що мене дуже напружували типові для нашого часу стосунки головного героя з дружиною: кохання нібито минуло, розуміння нема, однак їх міцно поєднують дитина, кредит на квартиру й інертність почати все спочатку. А ще невже жінка, дитина якої виросла з немовлячого віку, не може забезпечити себе сама жодним чином? У романі — ні (бо в дитини ж школа, гуртки й репетитори, й у хаті прибрати тра, обід наварити тощо))), тому й спонукає чоловіка погодитися на небезпечну, проте гарно оплачувану, роботу, й сама летить із ним колонізувати планету за межами нашої галактики...
...Отут моє критиканство вичерпується, й починається захоплення: попри всі ці типу недоліки історія виявилася неймовірною! Я повірила герою і його страху захворіти на спадкову генетичну хворобу, від якої загинули його дід та батько. Я повірила його дружині з мігренями й хвилюванням з приводу дивної поведінки чоловіка (він бо про хворобу їй ніц не казав, тримав усе в собі, як "справжній чоловік"). Я "побачила" далеку планету, змальовану так докладно, що відчувалися запахи таємничої суничної квітки, опалого листя, гарячого металу двигунів. Я не могла зупинитися, женучись за сюжетом: він закручений настільки вдало, що тримає міцно-преміцно, не послаблюючи хватки ні на йоту. Я готова аплодувати Ілларіонові Павлюку за оті неймовірні повороти, коли те, що було очевидне кілька сторінок тому, виявляється неправдою, ти віриш у нову правду, яка... Так-так, ви здогадалися))) Основна ідея існування іншопланетного життя у вигляді паразита теж припала до вподоби — принаймні, для мене це було досить оригінально.
Але чи не найважливішим для мене стало пояснення механізму дії дитячих травм і їх вплив на життя дорослої людини. Герой не пам’ятав того, що з ним сталося в ранньому дитинстві, однак його підсвідомість зафіксувала певні установки, які значно псували йому життя. І знаєте, що допомогло чоловікові вийти переможцем із усієї цієї іншопланетної "багатоходовочки"? Усвідомлення тієї травми та її наслідків і звільнення себе дорослого, котрий замінив перелякану дитину.
А от фінал мене розчарував. Ні-ні, він крутий, хоч і очікуваний! Просто все закручено так, що крапки ані автор, ані читач не ставлять. А це означає що? Правильно: сподівання на те, що буде продовження, й очікування на нього... Не люблю чекати, страшенно не люблю)) Але доведеться...
September 25, 2019
Чи це не я казала слів про те, що я і наукова фантастика різні історії?! А тепер я з задоволенням ставлю такій книзі 5! Серйозно! Та врешті-решт, фантастичне тут лише тло, бо ж все, що відбувається реальне. Постійний вибір між людяністю і не, між страхом і свободою, між істинною любов'ю та ненавистю. Більш детальний відгук напишу в інста, а ви поки читайте. Бо глибини там багато
July 23, 2020
Розчарування року
Приблизно 2200 рік (наскільки я зрозуміла з книжки). Люди навчилися літати не просто на інші планети у нашій сонячній системі, а й літати в іншу галактику! Поки що це настільки нереально далеко і неможливо, що ясно одне: суспільство має дуже добре розвинутися технологічно, аби це сталося. Але, судячи з «Танця недоумка», соціально суспільство застрягло в тій же дупі, яку маємо зараз.
« – А ти злякався?
Ненавиджу коли жінки так кажуть».
Проблема 1. Персонажі. Я не знаю, чи автор свідомо ��творив сексистське суспільство у своїй книжці чи просто він сам так бачить світ і його це влаштовує. Сказати важко, бо розповідь йде від головного героя Гіля, а не від автора. Проблема в тому, що сексизм Гіля не подавався як негативна риса. Знаєте, як коли одразу гидко читати сповідь Гумберта з «Лоліти» чи хочеться прибити Степана з «Міста». А от у «Танці недоумка» більшість читаючих навіть не помітили оцього навалу «хлопчача будова, чесноти привабливої жінки, по-чоловічому карбуючи крок, як хлопчисько, хлопчача вага, по-чоловічому простягнула ру��у, по-жіночому вихиляючи стегнами». І це дуже-дуже сумно, бо вчергове показує, як ми звикли до сексизму в суспільстві, і як сучасні автори його підтримують і переносять в далеке майбутнє. Що вже казати про ревниву Віру і про в більшості чоловіче військо у книжці. Великі маскулінні чоловіки взяли свою сім’ю на заробітки. А жінки, які прилетіли з роботою в нову галактику, були самотніми, а одна навіть влаштувала «гніздечко розпусти».
Проблема 2. Дитинство головного героя. Якщо я правильно розумію, то події у книжці відбуваються приблизно у 2200 році. Герою 35 років. Тож його дитинство мало бути десь у +-2170 році. Чому тоді його дитинство так схоже на дитинство минулого століття? (судячи з дисклеймеру в книжці, то автор надихнувся історіями з дитинства своєї дружини). Навіть зараз діти дуже рідко, навіть в селах, бігають по полях, стрибають в соняшники чи стукають гілками дерева в чиїсь вікна. Так плавно переходимо до
Проблема 3. Дешеві декорації. Події книжки могли відбуватися в постапокаліптичному світі, могли відбуватися в наш час, могли відбуватися на Марсі та хоч в минулому кілька сотень років тому. Знаю з інтерв’ю, що автору це загалом і не було важливим, бо він створював психологічний трилер (історія насправді про страхи) і книжку «page-turner». Я люблю динамічні сюжети, але навіть в них люблю гарно вибудувані світи. Як вчив Умберто Еко, треба створити унікальний світ у своїй голові, але читачу показати лише певний його відсоток. Так читач не буде бачити кордонів створеного світу. У «Танці недоумка» не все аж погано, бо деякі деталі звучали правдоподібно і реалістично, але цього було дуже і дуже мало.
Загалом сюжет доволі непоганий. Останні 200 сторінок я читала навіть з певною цікавістю. Взагалі книжка могла бути дуже хорошою (завдяки сюжету), якби ще й вигравали персонажі та красивий текст. А ще, якщо б не перші 200 сторінок скиглення Гіля про його хворобу (яка, на мою скромну думку, взагалі сильно цікаво потім у сюжеті не вистрілила, аби стільки їй приділяти уваги, бо, давайте чесно, такого сексиста Гіля хотілося прибити каменем, аніж жаліти), сотні повторень про те, як помер батько-дід-прадід Гіля (я б вже краще прочитала цілу сторінку опису гвинтівки «Шива», чесне слово) і скиглення про дружину, яка змусила його продати кльовий мотоцикл (теж згадувалося кілька разів).
А ще мені здалося, що головний герой до цієї пригоди у своєму житті бачив лише кіно і котів. Бо я десятки разів зустрічала у тексті «як в кіно», «ніби соплива кіносцена» і «стрибнула, як кішка», «примружив очі, як кіт» і так далі. Це ок, але не коли так часто, інакше це просто забруднення тексту.
Ну і останнє: переклад. Деякі речення звучали дуже дивно і видавали, що це перекладено з російської.
До речі, щоб ви не подумали, зображати реальність у книжці – це ок. Показувати секситських персонажів, реальні військові історії, де зовсім мало чи й зовсім нема жінок, ревнивих дружин, тупі розмови про розмір цицьок і так далі. Але показувати таке суспільство у науковій фантастиці через сотні років після нашого часу – це взагалі не ок. І саме через це «Танець недоумка» не зможе вийти на зарубіжний ринок.
Я книжку точно не раджу читати, але я все ж в меншості.
Приблизно 2200 рік (наскільки я зрозуміла з книжки). Люди навчилися літати не просто на інші планети у нашій сонячній системі, а й літати в іншу галактику! Поки що це настільки нереально далеко і неможливо, що ясно одне: суспільство має дуже добре розвинутися технологічно, аби це сталося. Але, судячи з «Танця недоумка», соціально суспільство застрягло в тій же дупі, яку маємо зараз.
« – А ти злякався?
Ненавиджу коли жінки так кажуть».
Проблема 1. Персонажі. Я не знаю, чи автор свідомо ��творив сексистське суспільство у своїй книжці чи просто він сам так бачить світ і його це влаштовує. Сказати важко, бо розповідь йде від головного героя Гіля, а не від автора. Проблема в тому, що сексизм Гіля не подавався як негативна риса. Знаєте, як коли одразу гидко читати сповідь Гумберта з «Лоліти» чи хочеться прибити Степана з «Міста». А от у «Танці недоумка» більшість читаючих навіть не помітили оцього навалу «хлопчача будова, чесноти привабливої жінки, по-чоловічому карбуючи крок, як хлопчисько, хлопчача вага, по-чоловічому простягнула ру��у, по-жіночому вихиляючи стегнами». І це дуже-дуже сумно, бо вчергове показує, як ми звикли до сексизму в суспільстві, і як сучасні автори його підтримують і переносять в далеке майбутнє. Що вже казати про ревниву Віру і про в більшості чоловіче військо у книжці. Великі маскулінні чоловіки взяли свою сім’ю на заробітки. А жінки, які прилетіли з роботою в нову галактику, були самотніми, а одна навіть влаштувала «гніздечко розпусти».
Проблема 2. Дитинство головного героя. Якщо я правильно розумію, то події у книжці відбуваються приблизно у 2200 році. Герою 35 років. Тож його дитинство мало бути десь у +-2170 році. Чому тоді його дитинство так схоже на дитинство минулого століття? (судячи з дисклеймеру в книжці, то автор надихнувся історіями з дитинства своєї дружини). Навіть зараз діти дуже рідко, навіть в селах, бігають по полях, стрибають в соняшники чи стукають гілками дерева в чиїсь вікна. Так плавно переходимо до
Проблема 3. Дешеві декорації. Події книжки могли відбуватися в постапокаліптичному світі, могли відбуватися в наш час, могли відбуватися на Марсі та хоч в минулому кілька сотень років тому. Знаю з інтерв’ю, що автору це загалом і не було важливим, бо він створював психологічний трилер (історія насправді про страхи) і книжку «page-turner». Я люблю динамічні сюжети, але навіть в них люблю гарно вибудувані світи. Як вчив Умберто Еко, треба створити унікальний світ у своїй голові, але читачу показати лише певний його відсоток. Так читач не буде бачити кордонів створеного світу. У «Танці недоумка» не все аж погано, бо деякі деталі звучали правдоподібно і реалістично, але цього було дуже і дуже мало.
Загалом сюжет доволі непоганий. Останні 200 сторінок я читала навіть з певною цікавістю. Взагалі книжка могла бути дуже хорошою (завдяки сюжету), якби ще й вигравали персонажі та красивий текст. А ще, якщо б не перші 200 сторінок скиглення Гіля про його хворобу (яка, на мою скромну думку, взагалі сильно цікаво потім у сюжеті не вистрілила, аби стільки їй приділяти уваги, бо, давайте чесно, такого сексиста Гіля хотілося прибити каменем, аніж жаліти), сотні повторень про те, як помер батько-дід-прадід Гіля (я б вже краще прочитала цілу сторінку опису гвинтівки «Шива», чесне слово) і скиглення про дружину, яка змусила його продати кльовий мотоцикл (теж згадувалося кілька разів).
А ще мені здалося, що головний герой до цієї пригоди у своєму житті бачив лише кіно і котів. Бо я десятки разів зустрічала у тексті «як в кіно», «ніби соплива кіносцена» і «стрибнула, як кішка», «примружив очі, як кіт» і так далі. Це ок, але не коли так часто, інакше це просто забруднення тексту.
Ну і останнє: переклад. Деякі речення звучали дуже дивно і видавали, що це перекладено з російської.
До речі, щоб ви не подумали, зображати реальність у книжці – це ок. Показувати секситських персонажів, реальні військові історії, де зовсім мало чи й зовсім нема жінок, ревнивих дружин, тупі розмови про розмір цицьок і так далі. Але показувати таке суспільство у науковій фантастиці через сотні років після нашого часу – це взагалі не ок. І саме через це «Танець недоумка» не зможе вийти на зарубіжний ринок.
Я книжку точно не раджу читати, але я все ж в меншості.
December 30, 2021
Довгоочікуване чи дуже “надовговідкладальне” знайомство з автором. Спочатку круті відгуки про детектив “Білий попіл”, потім виявляється, що і в фантастиці не гірше. Ну, як тут не зацікавитися?
Книга захоплива і читається дуже легко. Космос, людські страхи і гриби - якщо вас зацікавило це поєднання, то welcome!
Маю лише зауважити: якщо ви такий же “любитель” наукової фантастики, як і я, то фантастична складова історії може трохи…”муляти”. Тож я, мабуть, голосую за Павлюка як автора містичних детективів. А ви?)
Книга захоплива і читається дуже легко. Космос, людські страхи і гриби - якщо вас зацікавило це поєднання, то welcome!
Маю лише зауважити: якщо ви такий же “любитель” наукової фантастики, як і я, то фантастична складова історії може трохи…”муляти”. Тож я, мабуть, голосую за Павлюка як автора містичних детективів. А ви?)
February 21, 2025
Ця книга здатна викликати широкий спектр емоцій.
Спочатку в мене з'явилася цікавість. Перші сторінок сто п'ятдесят були ніби вступом в історію. Вони повільно вводили в сюжет, але читалися швидко та захопливо. Я ковтала їх з нестерпною жадібністю.
Потім було роздратування. Головний герой мене бісив усім. Своєю нерішучістю, своїми вчинками стосовно жінки та начальниці лабораторії, своїм страхом. Я його зовсім не розуміла. А моментами хотіла придушити.
За цим прийшло співчуття. Адже ми всі, як і головний герой, часто живемо у світі своїх страхів, які впливають на кожну нашу дію та не дають цінити те, що ми вже маємо. Ми не проживаємо своє життя повноцінно, коли нами володіють страхи.
І на кінець мені стало моторошно. Події розгорталися з феноменальною швидкістю, все декілька разів переверталося догори дриґом, коли здавалося, щось ось вона правда, то автор вибудовував нову реальність та вів такими стежками, які навіть страшно уявити. Інколи відстежити деталі було важко. А деякі сторінки я перечитувала по два рази, щоб нічого не пройшло повз мою увагу. І перегортала наступні з тривогою та острахом. Моментами навіть хотілося закрити очі руками.
А на останок мій мозок взагалі розплавився і я сиділа з виряченими очима та відвислою щелепою хвилин п'ять після того, як перегорнула останню сторінку.
Загалом це цільна надзвичайно цікава і захоплива історія, яка насичена різноманітними деталями, які у свою чергу є влучними й доцільними. Майже 700 сторінок тексту, жодна з яких не є зайвою.
Це наукова фантастика сповнена психологізмом. Далека планета, левітуюча табуретка, телефонний нейродзвінок, синтез-ядерна зброя та пошуки свого внутрішнього я.
А ще гриби. Лиховісні та в'їдливі.
І якщо ви ще не читаєте цю книгу, то я вас не розумію.
Спочатку в мене з'явилася цікавість. Перші сторінок сто п'ятдесят були ніби вступом в історію. Вони повільно вводили в сюжет, але читалися швидко та захопливо. Я ковтала їх з нестерпною жадібністю.
Потім було роздратування. Головний герой мене бісив усім. Своєю нерішучістю, своїми вчинками стосовно жінки та начальниці лабораторії, своїм страхом. Я його зовсім не розуміла. А моментами хотіла придушити.
За цим прийшло співчуття. Адже ми всі, як і головний герой, часто живемо у світі своїх страхів, які впливають на кожну нашу дію та не дають цінити те, що ми вже маємо. Ми не проживаємо своє життя повноцінно, коли нами володіють страхи.
І на кінець мені стало моторошно. Події розгорталися з феноменальною швидкістю, все декілька разів переверталося догори дриґом, коли здавалося, щось ось вона правда, то автор вибудовував нову реальність та вів такими стежками, які навіть страшно уявити. Інколи відстежити деталі було важко. А деякі сторінки я перечитувала по два рази, щоб нічого не пройшло повз мою увагу. І перегортала наступні з тривогою та острахом. Моментами навіть хотілося закрити очі руками.
А на останок мій мозок взагалі розплавився і я сиділа з виряченими очима та відвислою щелепою хвилин п'ять після того, як перегорнула останню сторінку.
Загалом це цільна надзвичайно цікава і захоплива історія, яка насичена різноманітними деталями, які у свою чергу є влучними й доцільними. Майже 700 сторінок тексту, жодна з яких не є зайвою.
Це наукова фантастика сповнена психологізмом. Далека планета, левітуюча табуретка, телефонний нейродзвінок, синтез-ядерна зброя та пошуки свого внутрішнього я.
А ще гриби. Лиховісні та в'їдливі.
І якщо ви ще не читаєте цю книгу, то я вас не розумію.
July 23, 2024
Ледве добила цю книжку, зате тепер точно зрозуміла, що з Павлюком мені не по дорозі.
Відчуття, ніби прочитала два однакових по проблематиці та лейтмотивам тексти. Що в "Танці", що в "Пітьмі" в нас є:
- безхарактерний тюбік 40 рочків
- військове минуле героя
- проблематичні відносини з істеричною дружиною
- спасіння дитини котра має розлад аутичного спектру
- тема страхів
- погано прописаний сеттинг
- відсутність редагування ідей автора
- це можна було скоротити на 200 сторінок і було б краще
Якщо ви полюбляєте фантастику, то "танець недоумка" буде дуже сильно вас бісити відсутністю логіки. Серйозно, усе дійство можна було сміливо перенести в смт Озерне Житомирської області, на закриту військову базу, і це мало би більший сенс. Навіщо шаманство із іншою планетою, якщо ти не вмієш про це писати?
Герої живуть у далекому майбутньому, але майндсет автора досі застряг у 90х. Я знову бачу його непропрацьовані психологічні травми, бо паттерн їх появи вже не змахує на співпадіння. І наче є ідея, доволі непогана, яку залишилось лише дошліфувати, але автор видав текст як є. Це мені свідчить про поганий скіл письменника, котрий не вміє проаналізувати свій же твір і не бачить у цьому проблеми.
Щодо сюжету.
Щодо героя.
Герой-біолог, але навіщо він біолог - незрозуміло, бо відчуття, ніби сам автор про це забув і просто описував тупого солдафона. Він безхребетний тюхтій, сексист (боже, кількість сексизму в цій книзі...), абсолютно пасивний та аморальний. Так, протагоністи не забов'язані бути ідеальними, але зазвичай видно по тексту, коли автор робить це свідомо. Тут же усі вважають його дуже крутим, звертаються по допомогу і обирають як напарника, хоча увесь час він пливе за течією та са�� нічого не робить. Навіть коли йому це не подобається, він продовжує бути пасивним, попри відсутність логіки із його попередньою позицією. Те, як дві жінки футболили його між собою і він щоразу вірив їм, кардинально швидко змінюючи свою думку - це сміх. Складно читати про героя, який нічим не чіпляє, а тільки дратує та тупить.
Коротше кажучи, ліпити книзі п'ятірку тільки за те, що вона українська, особисто я не буду. Хотілось би ставити високу оцінку не за національність, а за якість. Пан Павлюк знов загорівся якоюсь ідеєю і знов не довів її до ладу. Хорошої фантастики не вийшло, і думаю, це ще одна причина низької оцінки, бо я полюбляю жанр і тому "танець" став для мене розчаруванням.
Відчуття, ніби прочитала два однакових по проблематиці та лейтмотивам тексти. Що в "Танці", що в "Пітьмі" в нас є:
- безхарактерний тюбік 40 рочків
- військове минуле героя
- проблематичні відносини з істеричною дружиною
- спасіння дитини котра має розлад аутичного спектру
- тема страхів
- погано прописаний сеттинг
- відсутність редагування ідей автора
- це можна було скоротити на 200 сторінок і було б краще
Якщо ви полюбляєте фантастику, то "танець недоумка" буде дуже сильно вас бісити відсутністю логіки. Серйозно, усе дійство можна було сміливо перенести в смт Озерне Житомирської області, на закриту військову базу, і це мало би більший сенс. Навіщо шаманство із іншою планетою, якщо ти не вмієш про це писати?
Герої живуть у далекому майбутньому, але майндсет автора досі застряг у 90х. Я знову бачу його непропрацьовані психологічні травми, бо паттерн їх появи вже не змахує на співпадіння. І наче є ідея, доволі непогана, яку залишилось лише дошліфувати, але автор видав текст як є. Це мені свідчить про поганий скіл письменника, котрий не вміє проаналізувати свій же твір і не бачить у цьому проблеми.
Щодо сюжету.
Щодо героя.
Герой-біолог, але навіщо він біолог - незрозуміло, бо відчуття, ніби сам автор про це забув і просто описував тупого солдафона. Він безхребетний тюхтій, сексист (боже, кількість сексизму в цій книзі...), абсолютно пасивний та аморальний. Так, протагоністи не забов'язані бути ідеальними, але зазвичай видно по тексту, коли автор робить це свідомо. Тут же усі вважають його дуже крутим, звертаються по допомогу і обирають як напарника, хоча увесь час він пливе за течією та са�� нічого не робить. Навіть коли йому це не подобається, він продовжує бути пасивним, попри відсутність логіки із його попередньою позицією. Те, як дві жінки футболили його між собою і він щоразу вірив їм, кардинально швидко змінюючи свою думку - це сміх. Складно читати про героя, який нічим не чіпляє, а тільки дратує та тупить.
Коротше кажучи, ліпити книзі п'ятірку тільки за те, що вона українська, особисто я не буду. Хотілось би ставити високу оцінку не за національність, а за якість. Пан Павлюк знов загорівся якоюсь ідеєю і знов не довів її до ладу. Хорошої фантастики не вийшло, і думаю, це ще одна причина низької оцінки, бо я полюбляю жанр і тому "танець" став для мене розчаруванням.
September 11, 2024
Прочитав би цю книгу колись Рідлі Скотт, вийшла б чудова екранізація Недоумка замість Прометея.
September 30, 2020
Начитав я собі відгуків про цю книгу, і вирішив спробувати. Всі так від неї в захваті, що я подумав що це щось зовсім нереально круте. Ні, вона виявилась просто хорошим романом.
Чому ж такі відгуки (імхо): 1) це просто один із небагатьох романів-товстунців від українського автора в жанрі НФ; 3) видав ВСЛ - ознака якості; 3) не дебют, а друга після "Попелу", який міг багатьом сподобатись.
Про сам твір. НФ - ну, вона тут стандартна. Чесно. Якщо ви не читаєте багато в цьому жанрі (Кларк, Азімов, Бредебері, Шеклі), то точно бачили з десяток бойовиків в цьому жанрі ("Чужий", "Космічний десант" і все в цьому роді). Тому вразити вас буде дуже важко. Якщо ви не читали НФ, але вирішили спробувати - то вас книга може захопити. Але для мене це радше детектив, чи просто пригодницький твір. Я весь час думав, що якби історію перенести в ліси Амазонії, в часи реальних конкістадорів, в якесь закинуте місто, то вийшло б майже те саме (невідомі створіння, грибниця, резервація, клонування тіл... щось таке містично-фантастичне).
Що мені найбільше сподобалось: хвороба Гілельчика (це було дуже реалістично), "Шива", відносини з дочкою, співбесіда, закинуте місто (але тільки на почтаку, бо далі нічого цікавого не виявилось), електрозалежність женців, ну і сама планета-грибниця.
Що не викликало бодай якихось емоцій: женці та сутички з ними (це було настільки очікувано); як автор легко кікнув дружини, з самого початку зробивши її мегерою в кубі; наркозалежність як спосіб зараження; до кінця книги тобі вже байдуже чи то клон чи не клон - стриб-скоки все заплутали; бодай щось би вказувало на те, що Гілельчик біолог, так, звичайний середньостатистичний чоловік.
Чому ж такі відгуки (імхо): 1) це просто один із небагатьох романів-товстунців від українського автора в жанрі НФ; 3) видав ВСЛ - ознака якості; 3) не дебют, а друга після "Попелу", який міг багатьом сподобатись.
Про сам твір. НФ - ну, вона тут стандартна. Чесно. Якщо ви не читаєте багато в цьому жанрі (Кларк, Азімов, Бредебері, Шеклі), то точно бачили з десяток бойовиків в цьому жанрі ("Чужий", "Космічний десант" і все в цьому роді). Тому вразити вас буде дуже важко. Якщо ви не читали НФ, але вирішили спробувати - то вас книга може захопити. Але для мене це радше детектив, чи просто пригодницький твір. Я весь час думав, що якби історію перенести в ліси Амазонії, в часи реальних конкістадорів, в якесь закинуте місто, то вийшло б майже те саме (невідомі створіння, грибниця, резервація, клонування тіл... щось таке містично-фантастичне).
Що мені найбільше сподобалось: хвороба Гілельчика (це було дуже реалістично), "Шива", відносини з дочкою, співбесіда, закинуте місто (але тільки на почтаку, бо далі нічого цікавого не виявилось), електрозалежність женців, ну і сама планета-грибниця.
Що не викликало бодай якихось емоцій: женці та сутички з ними (це було настільки очікувано); як автор легко кікнув дружини, з самого початку зробивши її мегерою в кубі; наркозалежність як спосіб зараження; до кінця книги тобі вже байдуже чи то клон чи не клон - стриб-скоки все заплутали; бодай щось би вказувало на те, що Гілельчик біолог, так, звичайний середньостатистичний чоловік.
This entire review has been hidden because of spoilers.
September 21, 2023
Наукова фантастика, яка виявилась просто фантастичною.
Наскільки автор заглиблює тебе в історію. Ти віриш. І як написав сам автор: «не виключено, що вона таки станеться в майбутньому». Якщо і станеться, то точно по книжці Ілларіона Павлюка.
Наскільки автор заглиблює тебе в історію. Ти віриш. І як написав сам автор: «не виключено, що вона таки станеться в майбутньому». Якщо і станеться, то точно по книжці Ілларіона Павлюка.
May 21, 2022
– Ти сексист? […]
– Зовсім ні, але…
Ілларіон Павлюк, «Танець недоумка»
Це був епіграф, якщо ви не зрозуміли. Причому прямо із тієї книги, про яку зараз буде мій черговий лонгрід (не можу я останнім часом невеличкі пости про книги писати), то ж тримайтеся!
Отже, рік тому мені подарували цеглинку майже на 700 сторінок сучасної української фантастики. Це твір Ілларіона Павлюка «Танець недоумка». Хвалебних од Павлюку я чула багато, ще й видавництво одне з моїх улюблених, та взагалі подарувала людина, яка зазвичай знає, які книжки мені сподобаються – що могло піти не так?
Все. Із самих перших сторінок.
Уявімо далеке майбутнє. 200-300 років плюс. Київ входить в десятку найдорожчих міст Європи, людство колонізує інші планети, ба навіть – літає у сусідню галактику! Безпека життєдіяльності регулюється статистичним прогнозуванням (на яке, до речі, автор у якийсь момент забив та закинув, а можна було б ще погратися з цією ідеєю та пояснити, як вона могла сформувати психосоціальну поведінку людей того часу)… І в усьому цьому наш герой – солдат-біолог у відставці, без роботи, зате з дружиною, донькою та невиплаченою іпотекою за квартиру у Києві. І ось тут вже починається зашквар. Тому що на фоні цього всього таки прекрасного майбутнього автор малює нам нещасливе подружжя 30+ років, яке не відрізняється від наших сучасників взагалі нічим. Ви мене вибачте, але у XXII чи яке там воно в книзі столітті мати той самий домострой та щоб дружина сиділа вдома і не працювала і пиляла чоловіка, що він не працює та грошей нема – це повний ідіотизм.
Далі – більше. Наш бравий головний герой весь час скиглить про те, як він кохає свою дружину, як він любить свою донечку… проте коли у місії починає працювати з іншими жінками, то одразу звертає увагу і на розмір їхніх грудей та усілякі інші принади, і в ліжку з однією з них опиняється не просто так. Що було для мене найсмішнішим – це коли він, після всіх скиглень про те, як кохає дружину, потім більше переживав за те, що вбив жінку, у яку закохався у місії (коли встиг тільки – дружина навіть не так давно загинула), і те, що наприкінці книжки в нього знову з’явилася нова жінка, яка була готова не тільки його любити, але іще й стати матір’ю його донечці. Як зручно виходить – набридшу дружину ми вбиваємо на далекі планеті, а додому вертаємося знову із повним складом сім’ї! Кохана 2.0 – без головних болів, і з нею звичайно буде житися краще!
Взагалі, найсмішніше тут те, що книга в принципі проходить тест Бекдел, бо тут після головного героя троє персонажів з найбільшим “екранним часом” саме жінки – дружина Віра, співробітниця/претендентка на роль нової дружини Ірма та старший офіцер контролю місії полковник Ніколь Вандлик. Проте попри всі їхні принади (як-от: розум, знання, військовий досвід, звання, в кінці кінців!) перше, про що думає герой при погляді на них – це чи “симпатичні” вони. Ба більше, кожна із них уособлює у собі “щось по-справжньому жіноче”, як-от переживання за коханця, турбота про дітей і т.д. Щоб не бути голослівною, я приведу вам кілька цитат:
«– І це добре, лейтенанте! – з армійським запалом і зовсім по-чоловічому гаркнула Вандлик» – тобто в армії в нас тільки чоловіки і по-армійськи кричати можуть тільки вони.
«А твоя подруга, тобто капітан, спить із Дженкінсом, який пристрілив Окамуру. І, хвилюючись за свого коханого, вона помчала його провідати. Як жінка, я її навіть розумію» – це слова полковника, головуючої СБ всієї місії, яка служила в хтозна яких гарячих точках в одному із найкрутіших військових загонів, які відомі людству. Розуміє така, як же. Як жінка.
«Алекс спіймав його незграбним рухом дівчинки-підлітка, якій уперше в житті дали пас» – Dude, come on! Чому ж тоді не незграбний хлопчик-підліток, який за літо виріс на 15см і досі не може скоординувати свої рухи із тим, як швидко та раптово змінилася його фізіологія?
І наостанок, моє улюблене:
«Що Віра […] не втратила той прадавній й сильний, прописаний у самій суті жінки материнський первень».
В мене все. Але чекайте! Я ж все торочу вам про ту далеку планету та їхню місію, а ще нічого про неї не сказала. Коротше, збирають вже навіть не експедицію, а прямо колонізаторів на нову планету, яка знаходиться у іншій галактиці! Не одних лише науковців та солдатів, але іще й сім’ї їхні пропонують перевезти. І відбір там такий жорсткий, що ух! Не кожен туди потрапить. І знаєте що роблять ті, які так-таки туди потрапляють? Поводять себе як некомпетентні ідіоти, підбираючи усілякі квіти та нюхаючи інопланетний пилок, який незрозуміло звідки береться і який його вплив на людину у більш довгій перспективі!
Не стосовно фемінізму та ідіотизму, ще відмічу, як любить наш герой постояти у білому плащі. Бо він до того ніколи людей не вбивав. А тут холоднокровно прирікає на смерть генерала, який нікому нічого поганого не зробив, а навпаки – переймався безпекою всього табору. І нічого у нашого героя взагалі не боліло потім, хоча по суті це вбивство було зовсім зайвим і нікому не потрібним. На фоні всього цього його страждання з приводу настання чи не настання симптомів спадкової хвороби стають якимись жалюгідними та співчувати йому у цій боротьбі стає просто неможливо.
У дисклеймері наприкінці книги автор пише, що закинув би цю книгу, якби його товариш не наговорив багато компліментів, та не порівняв його із роботами Гаррі Гаррісона та Рея Бредбері. І знаєте, що я скажу? Якби ця книга таки була н��писана автором у 60х роках ХХ століття, я б сказала, що це хороша фантастика (бо попри всі моменти, написана книга дуже добре), типовий представник жанру, далека планета, небезпечні алієни та головний герой-переможець, ще й кілька дівчат на нього зависають… Але є одне але. Це все – тропи минулого століття. Це погляди минулого століття. У сучасному світі зчитуються такі посили зовсім в іншому ключі, і насправді, якщо найкраще, що може запропонувати _сучасна_ українська наукова фантастика – це просто наслідування «класиків», то в мене для вас погані новини. Так, на цю фантастику буде своя аудиторія і вона буде продаватися. Проте чи буде вона таки чимось особливим, чимось типово нашим, чимось, кінець-кінців, сучасним??? Поки що я так не думаю.
– Зовсім ні, але…
Ілларіон Павлюк, «Танець недоумка»
Це був епіграф, якщо ви не зрозуміли. Причому прямо із тієї книги, про яку зараз буде мій черговий лонгрід (не можу я останнім часом невеличкі пости про книги писати), то ж тримайтеся!
Отже, рік тому мені подарували цеглинку майже на 700 сторінок сучасної української фантастики. Це твір Ілларіона Павлюка «Танець недоумка». Хвалебних од Павлюку я чула багато, ще й видавництво одне з моїх улюблених, та взагалі подарувала людина, яка зазвичай знає, які книжки мені сподобаються – що могло піти не так?
Все. Із самих перших сторінок.
Уявімо далеке майбутнє. 200-300 років плюс. Київ входить в десятку найдорожчих міст Європи, людство колонізує інші планети, ба навіть – літає у сусідню галактику! Безпека життєдіяльності регулюється статистичним прогнозуванням (на яке, до речі, автор у якийсь момент забив та закинув, а можна було б ще погратися з цією ідеєю та пояснити, як вона могла сформувати психосоціальну поведінку людей того часу)… І в усьому цьому наш герой – солдат-біолог у відставці, без роботи, зате з дружиною, донькою та невиплаченою іпотекою за квартиру у Києві. І ось тут вже починається зашквар. Тому що на фоні цього всього таки прекрасного майбутнього автор малює нам нещасливе подружжя 30+ років, яке не відрізняється від наших сучасників взагалі нічим. Ви мене вибачте, але у XXII чи яке там воно в книзі столітті мати той самий домострой та щоб дружина сиділа вдома і не працювала і пиляла чоловіка, що він не працює та грошей нема – це повний ідіотизм.
Далі – більше. Наш бравий головний герой весь час скиглить про те, як він кохає свою дружину, як він любить свою донечку… проте коли у місії починає працювати з іншими жінками, то одразу звертає увагу і на розмір їхніх грудей та усілякі інші принади, і в ліжку з однією з них опиняється не просто так. Що було для мене найсмішнішим – це коли він, після всіх скиглень про те, як кохає дружину, потім більше переживав за те, що вбив жінку, у яку закохався у місії (коли встиг тільки – дружина навіть не так давно загинула), і те, що наприкінці книжки в нього знову з’явилася нова жінка, яка була готова не тільки його любити, але іще й стати матір’ю його донечці. Як зручно виходить – набридшу дружину ми вбиваємо на далекі планеті, а додому вертаємося знову із повним складом сім’ї! Кохана 2.0 – без головних болів, і з нею звичайно буде житися краще!
Взагалі, найсмішніше тут те, що книга в принципі проходить тест Бекдел, бо тут після головного героя троє персонажів з найбільшим “екранним часом” саме жінки – дружина Віра, співробітниця/претендентка на роль нової дружини Ірма та старший офіцер контролю місії полковник Ніколь Вандлик. Проте попри всі їхні принади (як-от: розум, знання, військовий досвід, звання, в кінці кінців!) перше, про що думає герой при погляді на них – це чи “симпатичні” вони. Ба більше, кожна із них уособлює у собі “щось по-справжньому жіноче”, як-от переживання за коханця, турбота про дітей і т.д. Щоб не бути голослівною, я приведу вам кілька цитат:
«– І це добре, лейтенанте! – з армійським запалом і зовсім по-чоловічому гаркнула Вандлик» – тобто в армії в нас тільки чоловіки і по-армійськи кричати можуть тільки вони.
«А твоя подруга, тобто капітан, спить із Дженкінсом, який пристрілив Окамуру. І, хвилюючись за свого коханого, вона помчала його провідати. Як жінка, я її навіть розумію» – це слова полковника, головуючої СБ всієї місії, яка служила в хтозна яких гарячих точках в одному із найкрутіших військових загонів, які відомі людству. Розуміє така, як же. Як жінка.
«Алекс спіймав його незграбним рухом дівчинки-підлітка, якій уперше в житті дали пас» – Dude, come on! Чому ж тоді не незграбний хлопчик-підліток, який за літо виріс на 15см і досі не може скоординувати свої рухи із тим, як швидко та раптово змінилася його фізіологія?
І наостанок, моє улюблене:
«Що Віра […] не втратила той прадавній й сильний, прописаний у самій суті жінки материнський первень».
В мене все. Але чекайте! Я ж все торочу вам про ту далеку планету та їхню місію, а ще нічого про неї не сказала. Коротше, збирають вже навіть не експедицію, а прямо колонізаторів на нову планету, яка знаходиться у іншій галактиці! Не одних лише науковців та солдатів, але іще й сім’ї їхні пропонують перевезти. І відбір там такий жорсткий, що ух! Не кожен туди потрапить. І знаєте що роблять ті, які так-таки туди потрапляють? Поводять себе як некомпетентні ідіоти, підбираючи усілякі квіти та нюхаючи інопланетний пилок, який незрозуміло звідки береться і який його вплив на людину у більш довгій перспективі!
Не стосовно фемінізму та ідіотизму, ще відмічу, як любить наш герой постояти у білому плащі. Бо він до того ніколи людей не вбивав. А тут холоднокровно прирікає на смерть генерала, який нікому нічого поганого не зробив, а навпаки – переймався безпекою всього табору. І нічого у нашого героя взагалі не боліло потім, хоча по суті це вбивство було зовсім зайвим і нікому не потрібним. На фоні всього цього його страждання з приводу настання чи не настання симптомів спадкової хвороби стають якимись жалюгідними та співчувати йому у цій боротьбі стає просто неможливо.
У дисклеймері наприкінці книги автор пише, що закинув би цю книгу, якби його товариш не наговорив багато компліментів, та не порівняв його із роботами Гаррі Гаррісона та Рея Бредбері. І знаєте, що я скажу? Якби ця книга таки була н��писана автором у 60х роках ХХ століття, я б сказала, що це хороша фантастика (бо попри всі моменти, написана книга дуже добре), типовий представник жанру, далека планета, небезпечні алієни та головний герой-переможець, ще й кілька дівчат на нього зависають… Але є одне але. Це все – тропи минулого століття. Це погляди минулого століття. У сучасному світі зчитуються такі посили зовсім в іншому ключі, і насправді, якщо найкраще, що може запропонувати _сучасна_ українська наукова фантастика – це просто наслідування «класиків», то в мене для вас погані новини. Так, на цю фантастику буде своя аудиторія і вона буде продаватися. Проте чи буде вона таки чимось особливим, чимось типово нашим, чимось, кінець-кінців, сучасним??? Поки що я так не думаю.
September 21, 2024
Оскільки, зараз Павлюк чи не найпопулярніший український автор, я таки вирішив ознайомитись з його книжкою.
Початкові враження від тексту - надмірність в описах деталей, пережовування думок, якесь постійне ниття головного героя. Тому читачеві варто приготуватись, цей не надто поиємний ефект, триватиме всі 680 сторінок.
Тільки, но Гіль (головний герой) потрапляє в якусь стресову ситуація, нас відразу бомбардують дитячими спогадами, котрі мали б мотивувати його відповідь і реакцію. На ділі - кожного разу, коли Павлюк застосовує цей прийом, все менше і менше віриться в реалістичність опису, в інакшому випадку - Гілель, найбільш травмована людина у Всесвіті.
Постійні флешбеки з дитинства виснажують, стають монотонною бравадою.
Обсмоктування кожної думки, кожного відчуття втомлює.
Герой ниє, що подружнє життя знищило його як особистість, клішовий образ жінки-язви підтверджує це для читача, але раптом отримавши можливість позбутись цього "баласту", він дає задню. Взагалі, сцени з подружнього життя це якийсь злий пастиш з російських серіалів.
Далі - основну фішку, з хворобою Гентінґтона я через свою освіту розкусив чи не з перших сторінок, тому фінал був оечвидним. Теж саме стосується Ірми.
Багато подій не мають під собою логічної основи, мотивації деяких героїв незбагненні, безсенсові. Головна з них - відносини між Вандлейк та Ірмою, взагалі ніяк не можна логічно пояснити чому Вандлейк не знешкодила її відразу по прибутті на планету....
Інша проблема з текстом - дуже відчувається, що писався він російською, "чому-мараму", що в оригіналі було очевидно "почему-покачану", постійно повторюється і нагадує про неприродність.
Ще одна проблема - літературна убогість, сухість та сірість тексту. Нема жодного натяку на якісь цікаві звороти, порівняння, нема красивих описів (хоча самих затягнутих описів, хоч відбавляй).
Паралельно я читав Єшкілєва та Посацького і різниця величезна! Роман Павлюка залишає враження не книги, а серіалу, вочевидячки, цей текст можна легко адаптувати під сценарій і зробити непоганий бойовик.
А от бойові сцени, саспенс і голівудські кліфф-генґери, автор робить якісно.
Я покривив би душею, як би не оцінив сцену де зомбі цитує Еклезіаста, або всякі раптові переміни доброго на злого і навпаки.
Висновок такий - я ставлю книзі три зірки з п'яти за те, що її хотілось читати до кінця через сюжетні гачки і напругу. Маю певність, що колись це стане бойовиком чи серіалом, який дивитиметься весь світ із відкритим ротом. Тим не менш, як літературний твір, ця штука вельми слабка.
Початкові враження від тексту - надмірність в описах деталей, пережовування думок, якесь постійне ниття головного героя. Тому читачеві варто приготуватись, цей не надто поиємний ефект, триватиме всі 680 сторінок.
Тільки, но Гіль (головний герой) потрапляє в якусь стресову ситуація, нас відразу бомбардують дитячими спогадами, котрі мали б мотивувати його відповідь і реакцію. На ділі - кожного разу, коли Павлюк застосовує цей прийом, все менше і менше віриться в реалістичність опису, в інакшому випадку - Гілель, найбільш травмована людина у Всесвіті.
Постійні флешбеки з дитинства виснажують, стають монотонною бравадою.
Обсмоктування кожної думки, кожного відчуття втомлює.
Герой ниє, що подружнє життя знищило його як особистість, клішовий образ жінки-язви підтверджує це для читача, але раптом отримавши можливість позбутись цього "баласту", він дає задню. Взагалі, сцени з подружнього життя це якийсь злий пастиш з російських серіалів.
Далі - основну фішку, з хворобою Гентінґтона я через свою освіту розкусив чи не з перших сторінок, тому фінал був оечвидним. Теж саме стосується Ірми.
Багато подій не мають під собою логічної основи, мотивації деяких героїв незбагненні, безсенсові. Головна з них - відносини між Вандлейк та Ірмою, взагалі ніяк не можна логічно пояснити чому Вандлейк не знешкодила її відразу по прибутті на планету....
Інша проблема з текстом - дуже відчувається, що писався він російською, "чому-мараму", що в оригіналі було очевидно "почему-покачану", постійно повторюється і нагадує про неприродність.
Ще одна проблема - літературна убогість, сухість та сірість тексту. Нема жодного натяку на якісь цікаві звороти, порівняння, нема красивих описів (хоча самих затягнутих описів, хоч відбавляй).
Паралельно я читав Єшкілєва та Посацького і різниця величезна! Роман Павлюка залишає враження не книги, а серіалу, вочевидячки, цей текст можна легко адаптувати під сценарій і зробити непоганий бойовик.
А от бойові сцени, саспенс і голівудські кліфф-генґери, автор робить якісно.
Я покривив би душею, як би не оцінив сцену де зомбі цитує Еклезіаста, або всякі раптові переміни доброго на злого і навпаки.
Висновок такий - я ставлю книзі три зірки з п'яти за те, що її хотілось читати до кінця через сюжетні гачки і напругу. Маю певність, що колись це стане бойовиком чи серіалом, який дивитиметься весь світ із відкритим ротом. Тим не менш, як літературний твір, ця штука вельми слабка.
May 25, 2020
«Танець недоумка»
Ілларіон Павлюк
Illarion Pavliuk
Видавництво Старого Лева 2019
⠀
Це дуже якісна, яскрава, психологічна, наукова фантастика!
⠀
Чудова мова і стиль!
Окремо дякую перекладачу з рос. - Rostyslav Melnykiv
⠀
Цікавий і непередбачуваний сюжет!
⠀
Герої з глибоким характером!
⠀
Книжка читається на одному подиху!
⠀
Дуже рекомендую і йду купувати «Білий попіл»!
⠀
Цитата:
⠀
«Щосили намагаюся не дивитися в очі, але вона наче спеціально ловить мій погляд. Гриб. Ти гриб. Лялька. Імітація. І я одним рухом накидаю на неї наволочку. Ось і все. Немає тут ніякої Віри. Беру зі столу пістолет. Він важкий і холодний. Чомусь тепер я звертаю на це увагу. Уперше в житті зринає думка, що зброя огидна за своєю суттю, і я поспіхом заштовхую ту думку якнайглибше. Потім. Подумаю про все потім. Зараз потрібно лише одне - підняти руку й натиснути спуск. Рука, запобіжник, спусковий гачок. У тебе вже майже вийшло.»
⠀
Анотація:
⠀
«Космічний біолог Гіль, за плечима якого чимало військових операцій, переживає не найкращі часи: безробіття, безгрошів'я, сім'я на межі розлучення, ще й висока ймовірність, що проявиться спадкова генетична хвороба, в якій швидка смерть — це чи не найкращий фінал. І ось неочікувано з'являється пропозиція роботи, яка, здавалося б, вирішує всі проблеми одночасно: наукова експедиція на далеку планету. Хороші гроші, медична страховка, мінімальні ризики. Чи виявиться рішення летіти, до якого підштовхує страх, правильним? І чи такі вже мінімальні ризики на далекій і химерній планеті Іш-Чель?»
⠀
#примхливачитака
#заразячитаю
#ілларіонпавлюк
#танецьнедоумка
Ілларіон Павлюк
Illarion Pavliuk
Видавництво Старого Лева 2019
⠀
Це дуже якісна, яскрава, психологічна, наукова фантастика!
⠀
Чудова мова і стиль!
Окремо дякую перекладачу з рос. - Rostyslav Melnykiv
⠀
Цікавий і непередбачуваний сюжет!
⠀
Герої з глибоким характером!
⠀
Книжка читається на одному подиху!
⠀
Дуже рекомендую і йду купувати «Білий попіл»!
⠀
Цитата:
⠀
«Щосили намагаюся не дивитися в очі, але вона наче спеціально ловить мій погляд. Гриб. Ти гриб. Лялька. Імітація. І я одним рухом накидаю на неї наволочку. Ось і все. Немає тут ніякої Віри. Беру зі столу пістолет. Він важкий і холодний. Чомусь тепер я звертаю на це увагу. Уперше в житті зринає думка, що зброя огидна за своєю суттю, і я поспіхом заштовхую ту думку якнайглибше. Потім. Подумаю про все потім. Зараз потрібно лише одне - підняти руку й натиснути спуск. Рука, запобіжник, спусковий гачок. У тебе вже майже вийшло.»
⠀
Анотація:
⠀
«Космічний біолог Гіль, за плечима якого чимало військових операцій, переживає не найкращі часи: безробіття, безгрошів'я, сім'я на межі розлучення, ще й висока ймовірність, що проявиться спадкова генетична хвороба, в якій швидка смерть — це чи не найкращий фінал. І ось неочікувано з'являється пропозиція роботи, яка, здавалося б, вирішує всі проблеми одночасно: наукова експедиція на далеку планету. Хороші гроші, медична страховка, мінімальні ризики. Чи виявиться рішення летіти, до якого підштовхує страх, правильним? І чи такі вже мінімальні ризики на далекій і химерній планеті Іш-Чель?»
⠀
#примхливачитака
#заразячитаю
#ілларіонпавлюк
#танецьнедоумка
October 7, 2019
Що буде, якщо схрестити «Соляріс» і «Чужого»? Мені б хотілось укласти книжку Ілларіона Павлюка в цю формулу, але не вдасться. Вона об’ємніша й захопливіша.
Я б щиро хотіла, аби «Танець недоумка» дійшов до босів Нетфліксу: вийшов би просто бомбезний серіал. Дуже кінематографічна картинка, рельєфний портрет героя з чіткою мотивацією і настільки полярні динамічні перипетії, що кожні сторінок 50 з мене невимушено вилітало очманіле «*ля...».
Отже, Гілель - біолог-безробітний, чий шлюб тріщить по швах, а в крові бродить генетична хвороба, яка з імовірністю 50 на 50 перетворить його на недоумка. І тут йому випадає робота: приєднатися до місії на іншій планеті - все безпечно, ол інклюзів, родину можна забрати з собою. Сюрпризи почнуться вже там - виявиться, вони вже не перша експедиція, планета далеко не дружня (ось тут «Соляріс»), а скоро їхнє місто почнуть заповнювати моторошні істоти (а ось тут «Чужий»). Гілель вчиться давати раду своїм страхам, діє імпульсивно, але ніколи не втрачає фокусу (а разом з ним і читач) - врятувати дочку. Боюся вдаватись у деталі, щоб не спойлерити, бо це саме той випадок, коли незнання реально додає перцю всій історії.
Коротше, це чистісінький кайф. Навіть стиль і мова - лаконічні, легкі та промовисті. І ще більший кайф, що це український автор. Пів царства за те, аби його перекладали іншими мовами - і так, обов‘язково англійською, спеціально для босів Нетфліксу.
10 «Неб‘юл» із 10)
Я б щиро хотіла, аби «Танець недоумка» дійшов до босів Нетфліксу: вийшов би просто бомбезний серіал. Дуже кінематографічна картинка, рельєфний портрет героя з чіткою мотивацією і настільки полярні динамічні перипетії, що кожні сторінок 50 з мене невимушено вилітало очманіле «*ля...».
Отже, Гілель - біолог-безробітний, чий шлюб тріщить по швах, а в крові бродить генетична хвороба, яка з імовірністю 50 на 50 перетворить його на недоумка. І тут йому випадає робота: приєднатися до місії на іншій планеті - все безпечно, ол інклюзів, родину можна забрати з собою. Сюрпризи почнуться вже там - виявиться, вони вже не перша експедиція, планета далеко не дружня (ось тут «Соляріс»), а скоро їхнє місто почнуть заповнювати моторошні істоти (а ось тут «Чужий»). Гілель вчиться давати раду своїм страхам, діє імпульсивно, але ніколи не втрачає фокусу (а разом з ним і читач) - врятувати дочку. Боюся вдаватись у деталі, щоб не спойлерити, бо це саме той випадок, коли незнання реально додає перцю всій історії.
Коротше, це чистісінький кайф. Навіть стиль і мова - лаконічні, легкі та промовисті. І ще більший кайф, що це український автор. Пів царства за те, аби його перекладали іншими мовами - і так, обов‘язково англійською, спеціально для босів Нетфліксу.
10 «Неб‘юл» із 10)
May 13, 2020
Підходив до книги без найменших очікуань. Українська фантастика, думав, що тут може бути нового? Вкотре добре пережований сюжет в стилі зарубіжних фантастів?
Але не цього разу.
Книга здивувала. Настільки здивувала, що вечорами ледве від неї міг відірватися.
Наукове підгрунтя прописано відмінно, в цьому плані книга тримається добре.
Сюжет динамічний, востаннє таку динаміку спостерігав в книгах Блейка Крауча. Місцями сюжет просідає, особливо в третій частині, але це не відштовхує, а дає шанс перевести подих.
Щодо персонажів, не скажу, що я до них прикипів, принаймні не дратують. Так, є трабли із характерами головних героїв, місцями чинять геть безглузді речі, однак я це списав на малий досвід автора.
Не знаю як іншим, але персонажі віддають стилістикою Стругацьких. Постійно було відчуття, що десь із-за повороту визерне Максим Каммерер із своєю сліпучою усмішкою.
In general, це серйозний крок у розвитку сучукрфану. Маю надію, авторові вдастся просунути книгу за межі України.
Але не цього разу.
Книга здивувала. Настільки здивувала, що вечорами ледве від неї міг відірватися.
Наукове підгрунтя прописано відмінно, в цьому плані книга тримається добре.
Сюжет динамічний, востаннє таку динаміку спостерігав в книгах Блейка Крауча. Місцями сюжет просідає, особливо в третій частині, але це не відштовхує, а дає шанс перевести подих.
Щодо персонажів, не скажу, що я до них прикипів, принаймні не дратують. Так, є трабли із характерами головних героїв, місцями чинять геть безглузді речі, однак я це списав на малий досвід автора.
Не знаю як іншим, але персонажі віддають стилістикою Стругацьких. Постійно було відчуття, що десь із-за повороту визерне Максим Каммерер із своєю сліпучою усмішкою.
In general, це серйозний крок у розвитку сучукрфану. Маю надію, авторові вдастся просунути книгу за межі України.
February 19, 2024
Потужна історія. Суміш «Соляріса» та «Дивних див». Рекомендую.
August 9, 2025
9/10
«ті, хто з тобою погоджується, можуть зробити тебе трохи впевненішим, але ті, хто не погоджується, — набагато мудрішим»
у книзі переплітається фантастика, психологічна драма та елементи трилера, де космічна експедиція перетворюється на небезпечний експеримент над людською свідомістю
герой — Гіль космічний біолог, носить на плечах тінь спадкової хвороби, яка може зруйнувати його свідомість будь-коли. цей терор, що чатуватиме зсередини, буквально задає темп усьому роману . його страх — це не лише страх смерті, а страх самого страху, тривоги, що проростають у нічні кошмари, мов тенета рослини чужої планети ��ш-Чель.
планета, на яку потрапляють герої, описана цікаво та деталізовано - природа, клімат, атмосфера, усе продумано, але без зайвих описів, які б гальмували сюжет. події розгортаються динамічно, з несподіваними поворотам
тут є і напружені сцени, і моменти, коли події розвиваються повільніше, дозволяючи краще зрозуміти героїв. у книзі переплітаються фантастика, психологічна драма та елементи трилера.
теми, які піднімає автор — страх смерті, вплив минулого на теперішнє, внутрішня боротьба, цінність близьких. кожен герой має власну історію, мотиви та вчинки, які не завжди можна назвати правильними, що робить персонажів «живими».
приємним бонусом став дисклеймер, у якому автор ділиться джерелами натхнення та пояснює походження назв, вплетених у текст🙂
«ті, хто з тобою погоджується, можуть зробити тебе трохи впевненішим, але ті, хто не погоджується, — набагато мудрішим»
у книзі переплітається фантастика, психологічна драма та елементи трилера, де космічна експедиція перетворюється на небезпечний експеримент над людською свідомістю
герой — Гіль космічний біолог, носить на плечах тінь спадкової хвороби, яка може зруйнувати його свідомість будь-коли. цей терор, що чатуватиме зсередини, буквально задає темп усьому роману . його страх — це не лише страх смерті, а страх самого страху, тривоги, що проростають у нічні кошмари, мов тенета рослини чужої планети ��ш-Чель.
планета, на яку потрапляють герої, описана цікаво та деталізовано - природа, клімат, атмосфера, усе продумано, але без зайвих описів, які б гальмували сюжет. події розгортаються динамічно, з несподіваними поворотам
тут є і напружені сцени, і моменти, коли події розвиваються повільніше, дозволяючи краще зрозуміти героїв. у книзі переплітаються фантастика, психологічна драма та елементи трилера.
теми, які піднімає автор — страх смерті, вплив минулого на теперішнє, внутрішня боротьба, цінність близьких. кожен герой має власну історію, мотиви та вчинки, які не завжди можна назвати правильними, що робить персонажів «живими».
приємним бонусом став дисклеймер, у якому автор ділиться джерелами натхнення та пояснює походження назв, вплетених у текст🙂
December 4, 2019
Прочитавши анотацію до книги «Танець недоумка» здається, що перед тобою лежить черговий, не дуже оригінальний, науково-фантастичний роман у якому є головний Герой, який зустрічається з проблемами та героїчно їх долає. Але вже за кількадесят сторінок це враження кардинально змінюється на протилежне. Усе, що ти знав про наукову фантастику просто випаровується з голови, бо Ілларіон Павлюк майже не покладається на загальні норми жанру та вигадує усе нові та нові концепції та події і через це писати рецензію на «Танець недоумка» і не спойлерити – неймовірно важко.
Починається історія досить спокійно та неквапно, космічний біолог Гіль переживає не найкращі часи і шукає собі нову роботу. У цьому йому анітрохи не допомагає його сварлива та усім невдоволена дружина Віра та його генетичне захворювання, яке може проявитися будь-якого дня. У житті Гіля є лише одна радість – його донька Ельза. І коли йому надходить ідеальна пропозиція наукової експедиції на далеку планету з мінімальними ризиками, внутрішній голос каже йому, що краще залишитися вдома. Але заради своєї сім’ї він приймає цю пропозицію.
На цьому «вступ» та знайомство з героями закінчується і починається суцільний екшн. Нова планета зустрічає Гіля прекрасними умовами життя та покращенням сімейних відносин. Але зовсім скоро все кардинально змінюється. А потім ще раз, і ще раз, і знову. І до самого кінця книги ти не можеш бути впевненим у тому, що все насправді є таким, як тобі видається. Ось ця непередбачуваність – це найбільше досягнення автора у цьому романі. Події розгортаються стрімко та цікаво, ти ледве встигаєш за ними. І коли ти більш-менш починаєш розуміти що коїться навколо - усе раптово знову перевертається догори дриґом. Завдяки цьому «Танець недоумка» захоплює читача настільки, що ти просто не можеш відірватися від нього і змушений ковтати книгу (яка, на хвилиночку, займає майже 700 сторінок) за рекордно малий час.
Також у романі є класичні для наукової фантастики речі, такі як літаючі табуретки, міжзоряні лінкори, інопланетні цивілізації, гравіцикли та синтез-ядерні ґвинтівки (а що це таке і як воно працює – можете прочитати в книзі). І більшість з цих винаходів майбутнього мають під собою реальне підґрунтя, з яким Ілларіон знайомився у серйозних наукових роботах.
Окремої уваги вартує детальність описаного світу планети Іш-Чель. Завдяки своєму знанню біології та співпраці з науковим працівником, який спеціалізується на грибах та лишайниках, у автора вийшло створити оригінальний та неповторний світ. І це не якийсь типовий світ технологічного майбутнього, до якого ми звикли, чи класичне середньовіччя, як у багатьох інших книгах жанру. Іш-Чель – це дуже цікава екосистема, у якій домінуюче місце займають гриби (хоча це й не єдина цивілізація планети). Я часто кажу про гриби, що це найстрашніша річ на нашій планеті. І коли над моїми побоюваннями знайомі будуть знову насміхатися, я просто пораджу їм почитати «Танець недоумка». Ілларіон Павлюк зумів об’єднати космос, планетарну екосистему та особливості існування грибів і тепер ми маємо ще один, збіса страшний, варіант розвитку життя на планеті. Щоб не спойлерити і якщо вам цікава ця тема, можу порадити лише одне – читайте книгу.
І найголовніше у цій книзі, те, чому приділено чи не найбільшу увагу, але те, що до самого кінця розумієш здебільшого між рядків – це спосіб життя головного героя. Від самого початку книги він чогось боїться: своєї генетичної хвороби, того, що повторить долю батька та діда, боїться за свою сім’ю і чого він тільки не боїться. Загалом, як і більшість людей на Іш-Чель та у реальному житті. І цей психологічний момент створює додаткову атмосферу книги та напруження для читача. Разом з Гілем ми постійно чогось боїмося і ці страхи справджуються. І лише у самому кінці, майже наприкінці книги, до протагоніста приходить усвідомлення того, що через свої постійні страхи він і не живе по справжньому. Він має усе, що йому потрібно для щастя, але за постійними страхами це втратити забуває насолоджуватися цим. І цей глибокий момент внутрішнього осяяння я вважаю найголовнішим у книзі. Адже через свого героя Ілларіон говорить і читачам – досить боятися, просто живіть та будьте щасливими з тим, що ви вже маєте. Адже саме через свої страхи ми не цінуємо те, що робить нас щасливими.
Загальне враження від роману дуже позитивне. Історія цілісна, дуже цікава та оригінальна. У найнесподіваніші моменти, коли ти думаєш що здогадався у чому буде розгадка та що станеться далі, автор підкладає тобі такий поворот сюжету, що ти не можеш спочатку зрозуміти «а як же так?». Але саме завдяки цій оригінальності та непередбачуваності читати «Танець недоумка» дуже цікаво. Не менш цікаво осмислювати прочитане повертаючись до більш ранніх розділів, адже тут взагалі немає нічого зайвого. Усі елементи твору, якими б незначними вони не здавалися (наприклад футболка з написом «Party or die» на одному з персонажів) взаємопов’язані. І кожен з них розкриває сюжет та психологію героїв трохи більше, хоч іноді і не одразу. І окремо хочеться подякувати автору за всю цю історію з грибами. Приємно знати, що є й інші люди, які розуміють всю страхітливість цієї форми життя.
Починається історія досить спокійно та неквапно, космічний біолог Гіль переживає не найкращі часи і шукає собі нову роботу. У цьому йому анітрохи не допомагає його сварлива та усім невдоволена дружина Віра та його генетичне захворювання, яке може проявитися будь-якого дня. У житті Гіля є лише одна радість – його донька Ельза. І коли йому надходить ідеальна пропозиція наукової експедиції на далеку планету з мінімальними ризиками, внутрішній голос каже йому, що краще залишитися вдома. Але заради своєї сім’ї він приймає цю пропозицію.
На цьому «вступ» та знайомство з героями закінчується і починається суцільний екшн. Нова планета зустрічає Гіля прекрасними умовами життя та покращенням сімейних відносин. Але зовсім скоро все кардинально змінюється. А потім ще раз, і ще раз, і знову. І до самого кінця книги ти не можеш бути впевненим у тому, що все насправді є таким, як тобі видається. Ось ця непередбачуваність – це найбільше досягнення автора у цьому романі. Події розгортаються стрімко та цікаво, ти ледве встигаєш за ними. І коли ти більш-менш починаєш розуміти що коїться навколо - усе раптово знову перевертається догори дриґом. Завдяки цьому «Танець недоумка» захоплює читача настільки, що ти просто не можеш відірватися від нього і змушений ковтати книгу (яка, на хвилиночку, займає майже 700 сторінок) за рекордно малий час.
Також у романі є класичні для наукової фантастики речі, такі як літаючі табуретки, міжзоряні лінкори, інопланетні цивілізації, гравіцикли та синтез-ядерні ґвинтівки (а що це таке і як воно працює – можете прочитати в книзі). І більшість з цих винаходів майбутнього мають під собою реальне підґрунтя, з яким Ілларіон знайомився у серйозних наукових роботах.
Окремої уваги вартує детальність описаного світу планети Іш-Чель. Завдяки своєму знанню біології та співпраці з науковим працівником, який спеціалізується на грибах та лишайниках, у автора вийшло створити оригінальний та неповторний світ. І це не якийсь типовий світ технологічного майбутнього, до якого ми звикли, чи класичне середньовіччя, як у багатьох інших книгах жанру. Іш-Чель – це дуже цікава екосистема, у якій домінуюче місце займають гриби (хоча це й не єдина цивілізація планети). Я часто кажу про гриби, що це найстрашніша річ на нашій планеті. І коли над моїми побоюваннями знайомі будуть знову насміхатися, я просто пораджу їм почитати «Танець недоумка». Ілларіон Павлюк зумів об’єднати космос, планетарну екосистему та особливості існування грибів і тепер ми маємо ще один, збіса страшний, варіант розвитку життя на планеті. Щоб не спойлерити і якщо вам цікава ця тема, можу порадити лише одне – читайте книгу.
І найголовніше у цій книзі, те, чому приділено чи не найбільшу увагу, але те, що до самого кінця розумієш здебільшого між рядків – це спосіб життя головного героя. Від самого початку книги він чогось боїться: своєї генетичної хвороби, того, що повторить долю батька та діда, боїться за свою сім’ю і чого він тільки не боїться. Загалом, як і більшість людей на Іш-Чель та у реальному житті. І цей психологічний момент створює додаткову атмосферу книги та напруження для читача. Разом з Гілем ми постійно чогось боїмося і ці страхи справджуються. І лише у самому кінці, майже наприкінці книги, до протагоніста приходить усвідомлення того, що через свої постійні страхи він і не живе по справжньому. Він має усе, що йому потрібно для щастя, але за постійними страхами це втратити забуває насолоджуватися цим. І цей глибокий момент внутрішнього осяяння я вважаю найголовнішим у книзі. Адже через свого героя Ілларіон говорить і читачам – досить боятися, просто живіть та будьте щасливими з тим, що ви вже маєте. Адже саме через свої страхи ми не цінуємо те, що робить нас щасливими.
Загальне враження від роману дуже позитивне. Історія цілісна, дуже цікава та оригінальна. У найнесподіваніші моменти, коли ти думаєш що здогадався у чому буде розгадка та що станеться далі, автор підкладає тобі такий поворот сюжету, що ти не можеш спочатку зрозуміти «а як же так?». Але саме завдяки цій оригінальності та непередбачуваності читати «Танець недоумка» дуже цікаво. Не менш цікаво осмислювати прочитане повертаючись до більш ранніх розділів, адже тут взагалі немає нічого зайвого. Усі елементи твору, якими б незначними вони не здавалися (наприклад футболка з написом «Party or die» на одному з персонажів) взаємопов’язані. І кожен з них розкриває сюжет та психологію героїв трохи більше, хоч іноді і не одразу. І окремо хочеться подякувати автору за всю цю історію з грибами. Приємно знати, що є й інші люди, які розуміють всю страхітливість цієї форми життя.
December 25, 2019
Це дуже кінематографічна історія про героя, якого я ще за першу третину книжки встиг зненавидіти через його вагання "чи зламала родина моє чоловіче буття, а чи ні". Не основне, як виявляється далі, для сюжету вагання, бо "родина" для нього - поняття батьківське. Не обов’язкове для такого довгого, у третину книги, розжовування. Дуже бісяче, але живе, бо ж Гілеля я запам’ятаю надовго.
Загалом, цей наукфан роман є про вибір та самоусвідомлення, як сутність людської натури, нашу душу. Він багато у чому класичний у своїх фантастичних умовностях та правилах, і багато де схожий, попри авторське протиставлення "Сталевому Щурові", на франшизу "Чужих". У дечому навіть на цю франшизу у хронології, близькій до "Прометея", аж настільки бавиться із творінням та природою життя, інтригами та віражами сюжету.
Та ж саме ці віражі, що розкривають нам Гілеля більше, як залежного від родини професіонала, аніж залежного від роботи сім'янина, є, НМД, цікавішими за першу третину книги, яка тим віражам протилежна. Тут вам і екшн-сцени, і виживальницький детектив, і майже Азімівсько-PKDшні міркування про будову та логіку існування свідомості, біологію нашого життя, міфологічні та літературно-маскультні посилання і тощо, тощо, тощо.
Наукфан частина читається як дуже вивірений та якісний роман... але ж, БЛІН, як мені не подобається ГГ.
Загалом, цей наукфан роман є про вибір та самоусвідомлення, як сутність людської натури, нашу душу. Він багато у чому класичний у своїх фантастичних умовностях та правилах, і багато де схожий, попри авторське протиставлення "Сталевому Щурові", на франшизу "Чужих". У дечому навіть на цю франшизу у хронології, близькій до "Прометея", аж настільки бавиться із творінням та природою життя, інтригами та віражами сюжету.
Та ж саме ці віражі, що розкривають нам Гілеля більше, як залежного від родини професіонала, аніж залежного від роботи сім'янина, є, НМД, цікавішими за першу третину книги, яка тим віражам протилежна. Тут вам і екшн-сцени, і виживальницький детектив, і майже Азімівсько-PKDшні міркування про будову та логіку існування свідомості, біологію нашого життя, міфологічні та літературно-маскультні посилання і тощо, тощо, тощо.
Наукфан частина читається як дуже вивірений та якісний роман... але ж, БЛІН, як мені не подобається ГГ.
February 6, 2022
Однозначно порекомендую любителям наукової фантастики про дослідження нових світів, контакт із розумним позаземним життям і таке інше. Сюжет, що чим далі стає все динамічнішим, просто затягує і не дає відірватися від книжки. А ще тут є чимало психології, якісна детективна лінія та елементи такого, як на мене, дуже неслабкого горору.
Єдине, відчуття, що нав'язливо мене супроводжувало, це що головний герой трохи не відповідає своєму бекґраунду. З іншого боку було дуже цікаво було слідкувати за всіма подіями очима простого земного чоловіка, який, як і більшість людей, має повно побутових, сімейних, кар'єрних проблем.
Книжка тримала в напрузі до останніх сторінок. Мені сподобалося. Дякую автору!
Єдине, відчуття, що нав'язливо мене супроводжувало, це що головний герой трохи не відповідає своєму бекґраунду. З іншого боку було дуже цікаво було слідкувати за всіма подіями очима простого земного чоловіка, який, як і більшість людей, має повно побутових, сімейних, кар'єрних проблем.
Книжка тримала в напрузі до останніх сторінок. Мені сподобалося. Дякую автору!
February 7, 2021
Здається, що Ілларіон Павлюк в цьому романі вирішив навставляти цитат та омажів на всю класику фантастичних трилерів та горорів. Як книжкових, так і фільмових. Вийшло не дуже оригінально, не завжди логічно, а деколи занадто схематично. Але однозначно - захоплююче!
December 23, 2024
Це вже друга прочитана книга Ілларіона Павлюка. Першу, "Я бачу, вас цікавить пітьма", прочитала рівно рік тому, теж в грудні. Цікавий збіг!)
Маємо за сюжетом фантастику з елементами психологічного трилеру. Головний герой, космічний біолог, Гіль відправляється разом з сім'єю в місію на незнайому далеку планету Іш-Чель. Місія обіцяє бути простою, без ризиків, адже на планеті є парочку небезпечних тварин, а так нічого страшного. Але звісно ця ідилія триває недовго. Окрім незрозумілих небезпек, які раптово з'являються на планеті, у Гіля є генетичне захворювання, що сильно впливає на його життя та сім'ю.
Загалом, цю книгу було цікаво читати, але були моменти, які мені особисто не сподобались. По-перше, не глибоко прописані персонажі книги, особливо жіночі. По-друге, страшний хаос та темп вкінці книги. Так, він був обумовлений напруженим сюжетом, але це втомлювало і не давало можливості як слід слідкувати за подіями. І наостанок, мені не вистачило саме психологічної складової сюжету, особливо хотілось кращого розкриття "химер" та їх сутності.
Прочитавши вже дві книги автора, я дійшла висновку, що це можливо не мій автор. З одного боку, мені цікаві сюжети його книг, але, з іншого, вони не викликають повного захоплення. Але це зовсім не означає, що я не спробую ще раз, наприклад в грудні наступного року!)
Маємо за сюжетом фантастику з елементами психологічного трилеру. Головний герой, космічний біолог, Гіль відправляється разом з сім'єю в місію на незнайому далеку планету Іш-Чель. Місія обіцяє бути простою, без ризиків, адже на планеті є парочку небезпечних тварин, а так нічого страшного. Але звісно ця ідилія триває недовго. Окрім незрозумілих небезпек, які раптово з'являються на планеті, у Гіля є генетичне захворювання, що сильно впливає на його життя та сім'ю.
Загалом, цю книгу було цікаво читати, але були моменти, які мені особисто не сподобались. По-перше, не глибоко прописані персонажі книги, особливо жіночі. По-друге, страшний хаос та темп вкінці книги. Так, він був обумовлений напруженим сюжетом, але це втомлювало і не давало можливості як слід слідкувати за подіями. І наостанок, мені не вистачило саме психологічної складової сюжету, особливо хотілось кращого розкриття "химер" та їх сутності.
Прочитавши вже дві книги автора, я дійшла висновку, що це можливо не мій автор. З одного боку, мені цікаві сюжети його книг, але, з іншого, вони не викликають повного захоплення. Але це зовсім не означає, що я не спробую ще раз, наприклад в грудні наступного року!)
April 1, 2023
надзвичайна знахідка для нечисленних, але послідовних у собі(!) усвідомлених сновидців — 1-й бал
страх, що це не перекладено англічанською, — 2-й бал
приємний вуаєристично-фанатський щем через те, що під час читання можеш провести паралелі із біографією автора, бо була на його розмові зі михедом — 3-й бал
відчуття, ніби попри нелюбов до фантастики, прочитала не книгу, а прожила життя — 4-й бал
відсилки до біблії й грибно-сонний симбіоз, наздоганий відчуттям, яке було з «пітьмою»: я колись це перечитаю, але тепер уже запримітивши усі знаки й гачки, майстерно розставлені, як пастки, автором — 5-й бал
срати-грати, це перша фантастика, що мене вставила, — 6-й бал
чистокінгівський дисклеймер у кінці — 7-й бал
рахуйте самі, думайТе самі
страх, що це не перекладено англічанською, — 2-й бал
приємний вуаєристично-фанатський щем через те, що під час читання можеш провести паралелі із біографією автора, бо була на його розмові зі михедом — 3-й бал
відчуття, ніби попри нелюбов до фантастики, прочитала не книгу, а прожила життя — 4-й бал
відсилки до біблії й грибно-сонний симбіоз, наздоганий відчуттям, яке було з «пітьмою»: я колись це перечитаю, але тепер уже запримітивши усі знаки й гачки, майстерно розставлені, як пастки, автором — 5-й бал
срати-грати, це перша фантастика, що мене вставила, — 6-й бал
чистокінгівський дисклеймер у кінці — 7-й бал
рахуйте самі, думайТе самі
September 15, 2021
Добротно, але посередньо.
February 24, 2024
Якщо вам колись скажуть, що українці не вміють писати НФ вдарте їй цією книжкою. Це не ідеал, бо мій мозок довго вбачав що тут є детективна складова, потім зрозумів, що вона більше горорна. Взаємовідносини між персонажами також дивні, і часом хочеться спитати навіщо це?
Але загалом цікаво, але боюсь що автору більше подобається писати в жанрі містика-горор, то ж не думаю що дочекаюсь від автора нової книжки в жанрі НФ. Але буду рада помилитись.
Але загалом цікаво, але боюсь що автору більше подобається писати в жанрі містика-горор, то ж не думаю що дочекаюсь від автора нової книжки в жанрі НФ. Але буду рада помилитись.
November 26, 2020
Ставлю цій книзі 5/5, інвестуючи в українську фантастику оцей один бал)
Класна, несподівано захоплююча книга. Звісно є моменти доволі розгублені стилістично, а сюжет трохи петляє як у серіалі, щоби довше потримати у напрузі, але цю книгу варто прочитати 1) фанам фантастики 2) кінга 3) викрадачів тіл 4) карпентера.
Класна, несподівано захоплююча книга. Звісно є моменти доволі розгублені стилістично, а сюжет трохи петляє як у серіалі, щоби довше потримати у напрузі, але цю книгу варто прочитати 1) фанам фантастики 2) кінга 3) викрадачів тіл 4) карпентера.
December 26, 2024
4/5 ⭐️
Це моя перша історія в такому жанрі, і я не можу сказати моє це чи ні. Але скажу одне, мені дуже подобається як пише Павлюк, та й я в захваті від наших українських авторів, з якими я вже встигла познайомитись.
Початок історія був трошки затягнутий, тому я відкладала книгу на деякий час, але потім я занурилась в атмосферу іншої планети, події стрімко розвивалися, що я не помічала, як перегорталися сторінки.
Мою увагу Ілларіону вдалася захопити, бо ці гриби, грибниці, люди, мутанти, наркотики, діти та й вся атмосфера створюють таку напругу, ніби крокуєш по тонкому льоду, не знаючи, коли він трісне. Автор створив дивний, майже гротескний світ, де кожна деталь наче підсилює абсурдність і трагізм того, що відбувається.
Персонажі викликають неоднозначні почуття. Мене подобається як Павлюк їх пропрацьовує. Мені в Я бачу, вас цікавить пітьма персонажі були чудові, то й тут автор молодець. Їхні вчинки іноді змушують злісно хмуритися, але ти все одно не можеш залишитися байдужим до їхніх історій.
Фінал. Нуууу...варто було очікувати чогось такого, але я б хотіла інший :)
Ця історія мені сподобалась менше ніж Пітьма, але Павлюк точно автор, якого я буду читати далі.
Це моя перша історія в такому жанрі, і я не можу сказати моє це чи ні. Але скажу одне, мені дуже подобається як пише Павлюк, та й я в захваті від наших українських авторів, з якими я вже встигла познайомитись.
Початок історія був трошки затягнутий, тому я відкладала книгу на деякий час, але потім я занурилась в атмосферу іншої планети, події стрімко розвивалися, що я не помічала, як перегорталися сторінки.
Мою увагу Ілларіону вдалася захопити, бо ці гриби, грибниці, люди, мутанти, наркотики, діти та й вся атмосфера створюють таку напругу, ніби крокуєш по тонкому льоду, не знаючи, коли він трісне. Автор створив дивний, майже гротескний світ, де кожна деталь наче підсилює абсурдність і трагізм того, що відбувається.
Персонажі викликають неоднозначні почуття. Мене подобається як Павлюк їх пропрацьовує. Мені в Я бачу, вас цікавить пітьма персонажі були чудові, то й тут автор молодець. Їхні вчинки іноді змушують злісно хмуритися, але ти все одно не можеш залишитися байдужим до їхніх історій.
Фінал. Нуууу...варто було очікувати чогось такого, але я б хотіла інший :)
Ця історія мені сподобалась менше ніж Пітьма, але Павлюк точно автор, якого я буду читати далі.
November 27, 2022
Багатосторінкова подорож, яка спершу походила на розважальну суміш ігор «Mass Effect» і «Dead Space», стала для мене причиною глобальних метафізичних роздумів на добу (час, який пройшов після прочитання). Відкину блок «Як можна було так гармонійно зіткати таке глобальне, багатошарове полотно з маленьких деталей» і перейду до суті.
Історія не ідеальна, в ній трапляються логічні трабли (якщо ви вважаєте, що в «Чужий: Заповіт» були тупі астронавти, то тут буде декілька моментів, на яких у вас підгорить). Є дуже різкі переходи і навіть зміни стилю оповідання (пан писав 6 років, тож можна зрозуміти). Але все це можна вибачити і після останньої сторінки сказати: «Ну камон, круто же». Так, «це-все-вже-десь-якось-було»-сюжет. Але набагато важливіше, про що ця книга. Вона про страх жити. Вона про трансформацію себе і прийняття долі (окреме «дякую» за кінцівку). Вона про те, про що ми в потоці хаосу забуваємо — вона про любов. «Мама дуже сильно любила тебе, тату, ви просто про це забули» /ридає у вже повне відро/.
Якщо я захочу розлюбити читати, то вже пізно — дуже багато класних книг, які я запам’ятав на все життя. «Танець недоумка» - тепер теж серед них.
Історія не ідеальна, в ній трапляються логічні трабли (якщо ви вважаєте, що в «Чужий: Заповіт» були тупі астронавти, то тут буде декілька моментів, на яких у вас підгорить). Є дуже різкі переходи і навіть зміни стилю оповідання (пан писав 6 років, тож можна зрозуміти). Але все це можна вибачити і після останньої сторінки сказати: «Ну камон, круто же». Так, «це-все-вже-десь-якось-було»-сюжет. Але набагато важливіше, про що ця книга. Вона про страх жити. Вона про трансформацію себе і прийняття долі (окреме «дякую» за кінцівку). Вона про те, про що ми в потоці хаосу забуваємо — вона про любов. «Мама дуже сильно любила тебе, тату, ви просто про це забули» /ридає у вже повне відро/.
Якщо я захочу розлюбити читати, то вже пізно — дуже багато класних книг, які я запам’ятав на все життя. «Танець недоумка» - тепер теж серед них.
April 25, 2022
ІЛЛАРІОН ПАВЛЮК “ТАНЕЦЬ НЕДОУМКА”
⠀
📝Страх － це кокаїн. Він робить глухим до аргументів розуму, і ти бачиш тільки те, що боїшся побачити.
⠀
.
.
Жанр: наукова фантастика.
.
.
Це місія категорії "А", що означає мінімум ризику. Тому головний герой як біолог відправляється в експедицію на далеку планету Іш-Чель, ще й із сім'єю на додачу.
⠀
Велика зарплата, медичне страхування – ідеальний розклад для безробітного з дружиною та дитиною. Але чи правда на них чекає невинна планета, яку лише належить досліджувати?
.
.
Це було шикарно!
⠀
Знала, що беру до рук наукову фантастику, але не очікувала, що буде настільки захоплюючою.
⠀
Автор здивував: продуманий світ майбутнього, детально промальована планета, живі персонажі. І до всього цього приплюсований цікавий та інтригуючий сюжет – дивовижна книга.
⠀
Не дивлячись на обсяг, навіть не помітила, як прочитала роман, настільки він захопив. При чому історія не відпускала, дуже хотілося дізнатися, що ж там далі.
⠀
Не знаю, як інакше описати свої емоції, як сказати, що я в захопленні.
⠀
📝Страх － це кокаїн. Він робить глухим до аргументів розуму, і ти бачиш тільки те, що боїшся побачити.
⠀
.
.
Жанр: наукова фантастика.
.
.
Це місія категорії "А", що означає мінімум ризику. Тому головний герой як біолог відправляється в експедицію на далеку планету Іш-Чель, ще й із сім'єю на додачу.
⠀
Велика зарплата, медичне страхування – ідеальний розклад для безробітного з дружиною та дитиною. Але чи правда на них чекає невинна планета, яку лише належить досліджувати?
.
.
Це було шикарно!
⠀
Знала, що беру до рук наукову фантастику, але не очікувала, що буде настільки захоплюючою.
⠀
Автор здивував: продуманий світ майбутнього, детально промальована планета, живі персонажі. І до всього цього приплюсований цікавий та інтригуючий сюжет – дивовижна книга.
⠀
Не дивлячись на обсяг, навіть не помітила, як прочитала роман, настільки він захопив. При чому історія не відпускала, дуже хотілося дізнатися, що ж там далі.
⠀
Не знаю, як інакше описати свої емоції, як сказати, що я в захопленні.
December 31, 2022
Кожен із нас щодня бореться із страхом. І коли він стає р��альністю, хтось завмирає, хтось біжить, а хтось бореться з ним.
Якщо ти чогось боїшся, ти в зоні ризику. А як ми знаємо, безстрашних людей не існує. Тому єдиний шанс вижити - побороти страх.
"Тільки ти можеш вбити свою химеру".
Якщо ти чогось боїшся, ти в зоні ризику. А як ми знаємо, безстрашних людей не існує. Тому єдиний шанс вижити - побороти страх.
"Тільки ти можеш вбити свою химеру".
Displaying 1 - 30 of 526 reviews