План до двору

by Тодось Осьмачка

184 pages, Paperback

Published January 1, 1951

About the author

Теодосій Степанович Осьмачка (4 (16) травня 1895—7 вересня 1962) — український письменник, поет, перекладач. Представник символізму, експресіонізму та неоромантизму. Народився в Куцівці, тепер Смілянський район, Черкащина, в селянській родині. 1916 року призваний до лав російської армії для участі в Першій світовій війні. Випускник Київського інституту народної освіти (1925). Працював вчителем шкіл, був членом Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланки» (МАРС). У 1930—1932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. 1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією. Декілька разів намагався емігрувати з СРСР. 1942 року виїхав до Львова, а звідти, в 1944 році, — до Німеччини. З 1948 року мешкав у США. Член емігрантської організації «Мистецький український рух». Помер у Нью-Йорку, США. Основна праця — «Старший боярин» (1946).

Reviews

[Bohdan Pechenyak · Rating 5 out of 5]

Ще один геніяльний твір неповторного поета та письменника Тодося Осьмачки. Гострий сюжет, змальований густими фарбами, щоб показати все жахіття тоталітарного нелюдського режиму в його зусиллях укоськати та приручити українське селянство (сім'я Шиян, тітка Лепестина, Лукіян Кошелик, Мархва Кужелівна, Іван Нерадько, дід Маґула Гатаяшка) в час колективізації та розкуркулення. Вся банальна звірськість системи, яка діє через своїх представників - комісарів ГПУ (Єрміл Тюрін), голів колгоспів (Єшка Хахлов) та їх дружин, звичайних заідеологізованих, збайдужілих, чи перестрашених людей (Тиміш Клунок, Полікарп Скакун, Копитько, рахівник Бунтуш, комсомолець Трохим Дуля) - зображена з звичною для Осьмачки експресивністю та елементами сюрреалізму, містичності та екзистенційної напруги. Не обходиться також без естетичних вкраплень, зображення природного таланту до творчості та мистецтва, алюзій до світової культури (Чюрльоніс, Ватто, Бурер, Мікельанджело, Делякруа, Ґойя). Чи без довгої, зловісної тіні портретів та бюстів Сталіна як символа цілої вбивчої системи.

[Maria Velykanova · Rating 4 out of 5]

Я почитала біографію автора (якщо когось, як мене, дивує його ім’я, так він Теодосій) та дійшла висновку, що він був людиною вельми наївною. Ну судіть самі: на дворі Совіти, тридцяті роки, а він усім навкруги відверто каже, що хоче виїхати за кордон, бо лише там зможе реалізуватися в українській літературі. І питає, як би це туди, за кордон себто, вибратися. На повному серйозі.
І от ця наївна людина, вже чимало побита життям, пише «План до двору», головний герой якого – Іван Нерадько – в дечому схожий на автора. Так само, як Осьмачка, він вчителював у сільській школі, так само сказав зайвого колезі (втім, все-таки не настільки зайвого, як Осьмачка), але вчасно зрозумів, що його от-от арештують, і втік. Ходив по різних селах, просився на ночівлю до чужих людей. Знав, що їм від того може бути погано, але – з авторською наївністю – вірив, що свої своєму допоможуть. І допомагали. Одна жінка дала йому прихисток, друга допомогла в роботі. І, звісно, їм це не минулося.
Івана знаходить міліція, і хоча йому вдається врятуватися, родині, що його прихистила, ставлять «план до двору», себто виганяють їх з хати. Вони мають стати людьми «поза законом», яким заборонено надавати прихисток під страхом такого самого покарання.
Твір невеличкий, однак у ньому чимало персонажів. Перед нами проходять долі різних людей, яких об’єднує одне: вони потрапили до пекла. Виходу з пекла нема, надії на принаймні зниження температури під казанами – теж. Люди це розуміють, кожен реагує по-своєму. Якщо узагальнювати вже з нашої, сучасної дзвіниці, ми бачимо початок процесу знелюднення тих, хто звик жити гуртом, збиратися на толоки, вирішувати всі питання громадою. Знелюднення українців.
Безперечно, хтось знелюднюється. Хтось – ні, але не тому, що занадто людяний, а тому, що ніяк не може повірити, що світ навколо аж настільки змінився. Ну не може ж бути такого, щоб все було аж так погано… Ой, може ☹ Хто б міг подумати?
Так Шияниха прихищає в себе Івана Нерадька, сподіваючись, що минеться. Так її чоловік намагається переконати тих, хто прийшов його виселяти, щоб не робили того. Це ми знаємо, що в тих благаннях стільки ж сенсу, скільки в словах його маленької донечки, яка просить не виганяти їх, бо ж не буде де зготувати їсти – наче вони самі цього не розуміють. Вони, тогочасні люди, ще не пізнали гіркоту пекла до кінця. Процес пізнання й описує Осьмачка.
Якого персонажа не візьми – в усіх трагічна доля. Навіть в голови колгоспу, комуніста зі зросійщеним іменем Єшка Хахлов (Євген? Яків?). В нього ще лишилися трісочки, уламки людяности – в його дружини вже ні. Він картається тим, що робить, і не знає, як узгодити свої переконання та віру в те, що совітська влада все робить правильно, - і ті залишки людяности. Як це так – вбити ні в чому не повинну жінку, за що? Він бідкається дружині, а та каже: так чого ти переймаєшся, вона ж сама невдовзі помре, чи ти забув, що наказав її не годувати? А він справді забув. І розчиняється в кислоті навколишнього пекла те, що лишилося від його людської подоби, коли він радісно вигукує: о, як добре! Питання саме вирішиться, мені не треба її вбивати! Най сама помре, фух, полегшало.
Так, я вірю, що саме так це і відбувалося. І відбувається зараз – десь у Донецьку.
До речі, Тодось Осьмачка – людина, яка прямо та без двозначностей каже: від росіян українцеві біда. Вони несуть нам смерть і пекло. Я взагалі-то нечасто зустрічала такі відверті, впевнені заяви.
В «Плані до двору» наче є все те, що можна зустріти в більшости історій. Є любовна історія – як взаємної, так і невзаємної любові. Є чоловік-мудак, схильний до насильства, втім, щиро закоханий. Є покидьки – та просто слабкі люди, які коряться покидькам, а після того не можуть жити. Є турботливі жінки, ладні захистити весь світ, жінки, які не бояться геть нічого. Але все це – воно неправильне, спотворене, схимероване. Бо відбувається у пеклі. І коли тітка Лепестина з пересердя заголяє інтимні місця перед натовпом, показуючи, де все те бачила та звідки оті всі вилупки повилізли (а за сільським звичаєм за таке мали вимазати безсоромницю дьогтем), вона гаряче бідкається: та най би мене до пупа тим дьогтем вимазали, я була б щаслива! Бо це б показало, що світ той самий, що люди ті самі лишилися.
Але вони не ті самі. І світ більше ніколи не буде колишнім.
Люди – живі істоти. Вони тримаються за життя. Мало є тих, хто здатен померти, лише б не чинити неприпустиме. Це нормально, це людське. Тому в «Плані до двору» до рішучих дій вдаються лише ті, хто не бачить для себе майбутнього, не бачить способу, яким можна вижити. Їм нема що втрачати – і вони беруть до рук сокиру.
Але ж більшости людей є що втрачати. Мають господарство, рідних, дітей. Хотіла написати «надії на майбутнє», але ні, надій там уже не залишилося. І жодного майбутнього. Лише відчайдушна, ледь не звірина боротьба ще за один день на сім світі.