What do you think?
Rate this book
97
Представлено першу п’єсу українського письменника, громадського діяча, журналіста і редактора Миколи Гуровича Куліша (1892–1937). Твір разом із п’єсами «Комуна в степах» та «Прощай, село!» («Поворот Марка») входить до своєрідної трилогії Миколи Куліша про українське село. Автор відтворив реальне життя під час голоду двадцятих років ХХ століття. Прем’єра цієї п’єси у 1924 році в Харкові у Театрі імені Івана Франка принесла Миколі Кулішу не тільки визнання у письменницьких та театральних колах, а й прихильність масового глядача.
112 pages, Hardcover
First published January 1, 1924
3 people are currently reading
43 people want to read
About the author
Mykola Kulish
21 books8 followersМикола Куліш - the most famous Ukrainian playwright of the twentieth century. After his mother’s early death, Kulish spent most of his childhood in orphanages and charity homes. He finished his early education thanks to the financial support of distant acquaintances. He began writing satirical poems and plays as a gymnasium student in Oleshky. After graduating from the gymnasium in Poti (now in Georgia) in 1914, he studied history and philology at Odesa University. Kulish’s university education was interrupted by the outbreak of the First World War. He was conscripted into the Russian Army, took part in military campaigns as an infantry officer in Galicia, Volhynia, and Belarus, and thus came into contact with the Ukrainian national movement. In 1917 Kulish was wounded at the front and discharged. Later that year he served as head of the town council in Oleshky. He participated in the Ukrainian Struggle for Independence (1917–20), organizing a guerrilla regiment to fight the Russian Volunteer Army in Southern Ukraine and distinguishing himself as its commanding officer.
Kulish wrote fourteen plays. Six of them were published during his lifetime. He became famous after the stage success in 1924 of his first play, 97, which is generally considered the beginning of Soviet Ukrainian drama and the first major play written in the USSR as a whole. It was, however, not staged as Kulish had written it, but was censored by first production’s director, Hnat Yura, who changed Kulish’s tragic finale to an ideologically correct, optimistic one. Kulish’s subsequent plays shared similar fates and were heavily censored or banned outright by the Soviet authorities. As a dramatist, Kulish initially devoted his efforts to portraying the postrevolutionary struggle among the peasantry of Southern Ukraine. Besides 97, the plays on that subject included Komuna v stepakh (A Commune in the Steppes, 1925) and, several years later, the final work in his ‘village trilogy’—Proshchai, selo (Farewell, Village, 1933). The Soviet censors forced him not only to revise the latter, but even to rename it Povorot Marka (Marko's Return, 1934), deeming the original title an allusion to the destruction of the traditional Ukrainian village by Soviet collectivization and the Famine-Genocide of 1932–3.
During the second phase of his dramaturgy, Kulish turned to writing comedy and satire. In Otak zahynuv Huska (That’s How Huska Perished, 1925) and Khulii Khuryna (1926), which harked back to Nikolai Gogol’s themes and motifs, he ridiculed the attitudes and prejudices of both prerevolutionary Russian imperial society and of the new Soviet bureaucracy. The culmination of his of demythologization of the Bolshevik revolution was his melodrama Zona (Ergot, 1926), which Kulish later reworked and renamed Zakut (Dead End, 1929). He also wrote a ‘linguistic comedy,’ Myna Mazailo (1929), where, in a manner akin to Molière, he satirized the political and social impact of the Soviet policy of Ukrainization.
During his most productive and creative period as a playwright and close collaborator of Les Kurbas and the Berezil theater, Kulish abandoned the style and tools of traditional, realist dramaturgy. Instead, he experimented with expressionist and avant-garde writing, often combining it with elements of the Ukrainian puppet theater (vertep) and school dramas popular of the seventeenth and eighteenth centuries. His most important trilogy of that period—Narodnii Malakhii (The People's Malakhii, 1927), Patetychna sonata (Sonata pathétique, 1930), and Vichnyi bunt (Eternal Rebellion, 1932)—addresses the stark contradictions between Ukrainian national aspirations and Soviet reality and deals with the inherent conflict between an individual’s aspirations and a society’s principles.
http://www.encyclopediaofukraine.com/...
Kulish wrote fourteen plays. Six of them were published during his lifetime. He became famous after the stage success in 1924 of his first play, 97, which is generally considered the beginning of Soviet Ukrainian drama and the first major play written in the USSR as a whole. It was, however, not staged as Kulish had written it, but was censored by first production’s director, Hnat Yura, who changed Kulish’s tragic finale to an ideologically correct, optimistic one. Kulish’s subsequent plays shared similar fates and were heavily censored or banned outright by the Soviet authorities. As a dramatist, Kulish initially devoted his efforts to portraying the postrevolutionary struggle among the peasantry of Southern Ukraine. Besides 97, the plays on that subject included Komuna v stepakh (A Commune in the Steppes, 1925) and, several years later, the final work in his ‘village trilogy’—Proshchai, selo (Farewell, Village, 1933). The Soviet censors forced him not only to revise the latter, but even to rename it Povorot Marka (Marko's Return, 1934), deeming the original title an allusion to the destruction of the traditional Ukrainian village by Soviet collectivization and the Famine-Genocide of 1932–3.
During the second phase of his dramaturgy, Kulish turned to writing comedy and satire. In Otak zahynuv Huska (That’s How Huska Perished, 1925) and Khulii Khuryna (1926), which harked back to Nikolai Gogol’s themes and motifs, he ridiculed the attitudes and prejudices of both prerevolutionary Russian imperial society and of the new Soviet bureaucracy. The culmination of his of demythologization of the Bolshevik revolution was his melodrama Zona (Ergot, 1926), which Kulish later reworked and renamed Zakut (Dead End, 1929). He also wrote a ‘linguistic comedy,’ Myna Mazailo (1929), where, in a manner akin to Molière, he satirized the political and social impact of the Soviet policy of Ukrainization.
During his most productive and creative period as a playwright and close collaborator of Les Kurbas and the Berezil theater, Kulish abandoned the style and tools of traditional, realist dramaturgy. Instead, he experimented with expressionist and avant-garde writing, often combining it with elements of the Ukrainian puppet theater (vertep) and school dramas popular of the seventeenth and eighteenth centuries. His most important trilogy of that period—Narodnii Malakhii (The People's Malakhii, 1927), Patetychna sonata (Sonata pathétique, 1930), and Vichnyi bunt (Eternal Rebellion, 1932)—addresses the stark contradictions between Ukrainian national aspirations and Soviet reality and deals with the inherent conflict between an individual’s aspirations and a society’s principles.
http://www.encyclopediaofukraine.com/...
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 15 of 15 reviews
Read
April 23, 2020Був короткий період у середині 1920-х, коли українські письменники були суїцидально безстрашними, мовби намагалися наговоритися наперед за всі наступні десятиліття тиші, хотіли встигнути договорити, доки їх не заткне куля чи страх.
Тоді Тичина міг писати гекзаметром вірші про голод і канібалізм: "Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. / [...] Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене! / Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…"
Тоді ж Куліш писав "97", п'єсу про село після революції, яка починається з відносно оптимістичної і дуже стереотипної сцени - хлопчик-підліток учить темне селянство читати-писати, бо ж революція, всі крокують у світле майбутнє й модернізацію: "Мамо! Ми люди темні, а я не хочу бути темним. Я не можу так... Тепер революція, і вчитися треба всім, всім..."
А далі починається глевкий, нестерпний жах. "Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне... Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!.."
Голод і їжа перетворюються на порнографію, поїсти - це основне бажання:
Л и з я (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось. Паню, ох і годуватиму: борщем, м'ясом, холодцю наварю, вареників з маслечком, сиром...
П а н ь к о (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра. Лизько, сьогодні!.. Зараз!..
Помирають і прихильники революції, незаможники, які розкрадали церкви (97 у назві - це якраз їхня кількість станом на початок п'єси, але в кінці їх залишиться значно-значно менше). І все це приправлено чеканним Кулішівським абсурдом - скажімо, от прекрасний діалог трохи заможніших селян + хору вигнаних із монастиря черниць на тлі:
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Гомоніли тихо чоловіки:
— Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?
— Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.
— Ну?
— Мовчить.
— Невже мовчить?
— Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.
— Кумедія, хи-хи-хи...
— Отож, кажу, чи чужого хліба об'ївся, кхи-кхи-кхи...
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
— Собак їдять.
— Так їм!
— Котів.
— Отак їм!
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Наближаючись до смерті, люди втрачають людську гідність (благання про хліб неможливо читати, це непристойно майже), і співчуття втрачають теж: "голодні, которі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики" - за цими цифрами статистики вже не видно людей, мертві тільки роздратування викликають тим, що ускладнюють статистику таким само опухлим голодним людям:
Л и з я. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.
П а н ь к о. Ніколи було. Статистика замучила.
Л и з я. І коли вже ти її скінчиш?
П а н ь к о. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п'ятий, десятий... Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.
І це все, прошу зауважити, про 1921-23 роки, далеко не такі страшні, як Голодомор 1932-3 рр., але про ті й писати вже не можна буде, що робитиме їх іще страшнішими.
Тоді Тичина міг писати гекзаметром вірші про голод і канібалізм: "Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку. / [...] Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене! / Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок…"
Тоді ж Куліш писав "97", п'єсу про село після революції, яка починається з відносно оптимістичної і дуже стереотипної сцени - хлопчик-підліток учить темне селянство читати-писати, бо ж революція, всі крокують у світле майбутнє й модернізацію: "Мамо! Ми люди темні, а я не хочу бути темним. Я не можу так... Тепер революція, і вчитися треба всім, всім..."
А далі починається глевкий, нестерпний жах. "Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне... Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!.."
Голод і їжа перетворюються на порнографію, поїсти - це основне бажання:
Л и з я (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось. Паню, ох і годуватиму: борщем, м'ясом, холодцю наварю, вареників з маслечком, сиром...
П а н ь к о (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра. Лизько, сьогодні!.. Зараз!..
Помирають і прихильники революції, незаможники, які розкрадали церкви (97 у назві - це якраз їхня кількість станом на початок п'єси, але в кінці їх залишиться значно-значно менше). І все це приправлено чеканним Кулішівським абсурдом - скажімо, от прекрасний діалог трохи заможніших селян + хору вигнаних із монастиря черниць на тлі:
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Гомоніли тихо чоловіки:
— Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?
— Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.
— Ну?
— Мовчить.
— Невже мовчить?
— Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.
— Кумедія, хи-хи-хи...
— Отож, кажу, чи чужого хліба об'ївся, кхи-кхи-кхи...
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
— Собак їдять.
— Так їм!
— Котів.
— Отак їм!
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Наближаючись до смерті, люди втрачають людську гідність (благання про хліб неможливо читати, це непристойно майже), і співчуття втрачають теж: "голодні, которі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики" - за цими цифрами статистики вже не видно людей, мертві тільки роздратування викликають тим, що ускладнюють статистику таким само опухлим голодним людям:
Л и з я. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила.
П а н ь к о. Ніколи було. Статистика замучила.
Л и з я. І коли вже ти її скінчиш?
П а н ь к о. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п'ятий, десятий... Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами.
І це все, прошу зауважити, про 1921-23 роки, далеко не такі страшні, як Голодомор 1932-3 рр., але про ті й писати вже не можна буде, що робитиме їх іще страшнішими.
April 30, 2024
Сумна і страшна п'єса про першу колективізацію, конфіскацію хліба і майна, перший голод, людожерство, посіяний совєтами розбрат і міжусобиці між селянами.
December 2, 2022
Що тут писати? П'єса про важкий час. Про перший голод. Про довіру і недовіру до совєцької влади. Про смерті людей. Про сварки. Про те як виживали.
November 30, 2022
Важка і болюча тема для українців, але мене не вразив текст настільки, щоб рекомендувати твір іншим. Це окремий епізод одного із багатьох сіл, де відбувались трагічні події, описані без деталізацій. Автору подяка, що не побоявся теми.
Особисто мені важко читати п‘єси, а також за те, що тільки один раз за твір були мурашки по шкірі - 3,5/5.
Особисто мені важко читати п‘єси, а також за те, що тільки один раз за твір були мурашки по шкірі - 3,5/5.
November 20, 2021
«Всю статистику мертві перевертають догори ногами.»
«… А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей!
В а с я. Та... сонця ж не можна їсти.»
«.. І обще революція не йтересна стала, от!..»
«… А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей!
В а с я. Та... сонця ж не можна їсти.»
«.. І обще революція не йтересна стала, от!..»
March 7, 2023
Куліш для мене відносно новий автор, тому що Мина Мазайло в школі ми не читали, а скоріше пролетіли повз. Тепер я вирішила сама надолужити.
Що хотіла б запам'ятати про цю п'єсу. Це злочин. Я читала її вголос хлопцеві і кожну сторінку супроводжували наші коментарі. Здебільшого це були слова "Ну як так можна, як це можливо".
Що хотіла б запам'ятати про цю п'єсу. Це злочин. Я читала її вголос хлопцеві і кожну сторінку супроводжували наші коментарі. Здебільшого це були слова "Ну як так можна, як це можливо".
November 14, 2022
Страшний твір…
December 25, 2025
Запалюєш на вікні свічку. Читаєш книжку.
February 23, 2022
П'єса справила досить гнітюче враження. Не тільки тому, що сцени голоду гнітять, вони не приємні, а тому, що як читатачеві в 21 столітті багато чого хочеться переписати та навіть дорікнути - маєте за те, що допустили. Після прочитаного розумієш, що коли Куліш писав "97", - п'єсу про село після революції, намагався донести між рядками утопічність всьго цього більшвицькго режиму. Рівність насправді виявилася тільки в гаслах.
"К о п и с т к а. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче"... "Ша!.. Підождіть!.. Закон то совєцький, та не про вас його писано". Колишнє бідне селянство ідеально припасувалося до нових вимог, "Дід з ціпком. Оце правда — розступись, море… Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер — начальство!"? А тим кому менше повезло поповнили статистику смертності «Всю статистику мертві перевертають догори ногами.». Страшний час.
"К о п и с т к а. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче"... "Ша!.. Підождіть!.. Закон то совєцький, та не про вас його писано". Колишнє бідне селянство ідеально припасувалося до нових вимог, "Дід з ціпком. Оце правда — розступись, море… Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер — начальство!"? А тим кому менше повезло поповнили статистику смертності «Всю статистику мертві перевертають догори ногами.». Страшний час.
February 24, 2021
Важке читання
December 19, 2022
Важкий твір, бідний мій народ. стільки пережив, і тепер знову... багато передзвонів з сучасністю . Знову росія тероризує Україну. У людей тоді відібрали хліб, худобу, гроші, віру, зараз знову намагаються відібрати осианнє... твір важкий, але не дотягує до 5 зірок
January 31, 2024
Дуже важка п'єса про яку не можеш перестати думати,особливо коли розумієш,що Куліш змушений був зробити фінал таким який він є,що це не його задум. Занадто гіркий післясмак по собі вона залишає. Тут немає жодного позитивного персонажу, кожен щось зробив таке,що важко пробачити.
May 6, 2021
Ух, і хто винуватий у голоді - оті, хто не давав хлібу, майбутні кулаки-куркулі. Ехехе, і це той автор, що Мину Мазайло написав.
January 29, 2023
важко було слухати. особливо четверту дію. немислимо. і це 20ті роки, а не 30ті…
проте, таку кількість героїв складно утримати в голові, особливо запам‘ятати, хто за кого
проте, таку кількість героїв складно утримати в голові, особливо запам‘ятати, хто за кого
May 30, 2024
П'єсу прослухала в застосунку Абук безкоштовно. Текст читали Сергій і Тетяна Бойко.
Микола Куліш є моїм земляком, і події описані в п'єсі відбуваються на Херсонщині. Це п'єса про голод 1921-1922-х років, що спіткав українське населення. І хоча, пан Куліш описав (п'єса була завершена, ще у 1924 році) події задовго до Голодомору 1931-1932-х років, всеодно відувається "рука совка". Це проявляється і втому, як село голодує, люди вмирають табунами, як російська мова намагається захопити терени маленького села. П'єса Миколи Куліша була написана під враженням поїздки взимку 1921 та навесні 1922 років по Херсонщині у якості інспектора Повітнаросвіти. Мандруючи з села до села, пан Куліш намагався врятувати народні школи й інтернати від занепаду, а дітей — від голодної смерті. Часто — безуспішно.
Радянська цензура тут приклала свою руку і змусила пана Куліша змінити кінцівку, де село не марно чекає на хліб і Смика, що забрав все золото в місто (і втік), а Смик повертається разом із продкомісаром і возом з хлібом на 97 селян. Всіх хто підписав протокол.
П'єса ж описує звичайні сірі будні селян, що поступово зазнають голод. Тут немає великого сюжета, екшена, або величних описів революції і від того стає ще страшніше. Бо такі сірі будні, описують реальність якомога точніше.
Назва "97" - число загиблих від голоду в одному українському селі. Загалом у селі перебувало 189 душ, що могли підписатися під протоколом і обміняти все сільське золото на хліб. 97 селян підписали протокол, 97 селян загинуло на кінець п'єси, 97 пудів хліба привіз Смик.
Микола Куліш є моїм земляком, і події описані в п'єсі відбуваються на Херсонщині. Це п'єса про голод 1921-1922-х років, що спіткав українське населення. І хоча, пан Куліш описав (п'єса була завершена, ще у 1924 році) події задовго до Голодомору 1931-1932-х років, всеодно відувається "рука совка". Це проявляється і втому, як село голодує, люди вмирають табунами, як російська мова намагається захопити терени маленького села. П'єса Миколи Куліша була написана під враженням поїздки взимку 1921 та навесні 1922 років по Херсонщині у якості інспектора Повітнаросвіти. Мандруючи з села до села, пан Куліш намагався врятувати народні школи й інтернати від занепаду, а дітей — від голодної смерті. Часто — безуспішно.
Радянська цензура тут приклала свою руку і змусила пана Куліша змінити кінцівку, де село не марно чекає на хліб і Смика, що забрав все золото в місто (і втік), а Смик повертається разом із продкомісаром і возом з хлібом на 97 селян. Всіх хто підписав протокол.
П'єса ж описує звичайні сірі будні селян, що поступово зазнають голод. Тут немає великого сюжета, екшена, або величних описів революції і від того стає ще страшніше. Бо такі сірі будні, описують реальність якомога точніше.
Назва "97" - число загиблих від голоду в одному українському селі. Загалом у селі перебувало 189 душ, що могли підписатися під протоколом і обміняти все сільське золото на хліб. 97 селян підписали протокол, 97 селян загинуло на кінець п'єси, 97 пудів хліба привіз Смик.
Всіх, хто має право голосу в нашій слобідці, сто вісімдесят дев'ять. Нас вписалося дев'яносто сім.
Displaying 1 - 15 of 15 reviews