Австро-руські спомини

by Михайло Драгоманов

"Доля привела мене в стосунки з австрійськими русинами Галичини, Буковини й Угорщини більші, ніж це звичайно лучається росіянам, та навіть, наскільки знаю, й самим австрійським русинам, котрі рідко виходять поза границі кождий своєї провінції. Через те я думаю, що мої спомини про ті стосунки не будуть без інтересу, а може, й не без користі й для самих австрійських русинів. Тож я їх розкажу тут як можу тілько об'єктивно."
http://chtyvo.org.ua/authors/Drahoman...

255 pages, ebook

First published January 1, 1891

About the author

Михайло Петрович Драгома́нов — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки й Оксани Драгоманової. Його син — Драгоманов Світозар Михайлович.

Reviews

[Volodymyr Okarynskyi · Rating 5 out of 5]

документ часу. ілюстрація того, що нація - це ідеологічний інтелектуальний проєкт на соціяльному й культурному матеріялі, продукт праці інтелектуалів передовсім. і як складно відбувається поширення ідей в традиційному, неповному суспільстві. на прикладі історії 1870-х років, у дофранківський час.
дуже справедливо про Галичину як про "п'ємонт", щоб зрозуміти наскільки спрощують усе національні наративи. і наскільки складнішою є реальність. народовці-консерватори vs поступовці, бюрократи vs романтики, клерикали/обскуранти vs вільнодумці/нігілісти, націоналісти vs соціялісти/радикали (народовецька і хлопоманська "партії" в укр.нац.русі), рутенці vs русо-москво-філи vs українці. як можна бути водночас малоросом, росіянином і українцем (право-чи лівобережним), або: рутенцем, русином, галичанином. повсякдення укр. нац. руху, українофільства,народовства, перших радикалів, контактні зони. Драгоманом є посередині і дотичний до всього, - хоч він і українофіл, федераліст-слов'янолюб, соціяліст, але контактував з дуже різними середовищами. і з різними землями - розчарування львівським народовським середовищем, зачарування буковинським людом, гіркота становища в русинів Закарпатті, і всюди відсутність аристократії і майже відсутність інтеліґенції, яку треба формувати майже з нуля.
кілька цитат на завершення:
"Спеціально мене одбивало од українофільських кружків, власне їх антиевропейство, «восточництво» (кажучи словами Гоголя) як свідоме, так і невільне через те, що українофіли (окрім кількох з польського роду) майже зовсім не знали западних мов, через що невільно зоставались більш москалями, ніж російські космополіти, хоч і бунтувались проти московської літератури."
"...при таких студіях Галичини я одкрив там один елемент: вузькодумний, реакційний і лакейсько-кар'єрний, котрий більш усього одповіда національній формулі – рутенський, котрий примазується то до руської партії, то до української або до обох вкупі і котрий мусив би бути виелімінований, як правдиві пута на ногах галичан."
"Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру – поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура – громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав."
"Коли це бачу у Львові, в університетському місті, в столиці вільнішої частини нашої Русі, в напівполітичному товаристві – столи з картами і за ними сидять звісні патріоти, професори, літерати, політики, для них покидають усяку розмову про найбільше пекучу справу патріотичну, народну, літературну…"
"Нігде я себе не почував так одрізаним від інтелектуального світу, як у Львові, не кажучи вже про другі міста австрійської Русі, нігде не бачив меншої ваги, котра давалася читанню для загального образовання. <…> хоч на кав'ярню й карти знаходяться грошенята й у галичан."
"недостача знаття своєї країни є немов спеціальна ознака галичанина {Galiciani sunt species gentium quae de patria sua minime sapit[22] написав би я, коли б був таким Герберштейном}."
"Німці сміються, що мовбито в Празі в 1848 р. на конгресі слов'ян можна було порозумітись тільки на німецькій мові і звуть ту мову: die panslavische Sprache."
"...в галичан, можна сказати, стало обов'язковим не знати історії України".

[Nazar M · Rating 3 out of 5]

Майже випадково натрапив на цю книгу. Це надзвичайно цінний документ епохи. Зокрема, ці мемуари неймовірно добре зображують початковий етап нашого націєтворення та велику тодішню розʼєднанність українських земель, навіть в рамках, однієї, Австро-Угорської, імперії - де Закарпаття, Буковина та Галичина були слабко зчленовані в одному культурному та політичному просторі, немовби кожен регіоні існував цілком зосібно. І в цьому плані, роль Драгоманова воістину грандіозна, бо він часто намагається склепати цю українську національну спільність поміж різними регіонами, самостійно подорожуючи українськими землями і налагоджуючи та мережуючи нові культурно-політичні звʼязки. Однак, читаючи ці спогади, часто втомлюєшся від цих постійних нарікань автора. Важко не зважати на цю постійну боркутливу тональність оповіді, де власне, майже всі згадані люди, в чомусь, буцімто, хиблять та грішать. Звісно найбільше перепадає галичанам, але й багато інших героїв теж потрапляють в зону ураження критичних оцінок Драгоманова. Інколи це бувало вельми сміховинно, коли Драгоманов міг з дрібної побутової ситуації висновувати глобально про цілий регіон та народ. Хоча треба визнати, що багато його закидів, в тому числі до галицьких діячів чи наддніпрянських українофільських діячів були вельми слушними. Слід памʼятати, що в той час на Галичині ще був доволі поширеним та впливовим москвофільський рух. Також, суспільне та політичне життя регіону було сильно клерикалізоване, що справді заважало поширенню нових та прогресивних ідей. Лиш десятиліттями пізніше, в Галичині зʼявляться кілька політичних партій з різною ідеологічною орієнтацією, а галичани здобудуть серйозний досвід парламентської діяльності на регіональному та імперському рівні (чого, на жаль, не було в жодної іншої регіональної групи українців). Загалом, читаючи ці спогади можна угледіти формування різних типів політичної культури та, загалом, ментальних відмінностей поміж галицькими та наддніпрянськими політичними діячами. В Галичині, справді, переважна частина політичної еліти була більш консервативна та віддана ідеалам легалізму; натомість на Наддніпрянщині еліта була значно революційнішою та лівішою. Зрештою, саме це ми і спостерігали під час Перших Визвольних змагань.