Дочитала відносно новинку ArtHuss — «Історію картин» Даніеля Арасса. Можу сміливо радити її усім, хто шукає в історії мистецтва інтелектуальної щирості без догматизму.
Перед нами — 25 есеїв-розмов Арасса у радіоефірі France Culture, блискучого знавця Ренесансу і бароко. Але у його текстах це знання не є межею, а відправною точкою. Автор говорить про живопис з вигаданим співрозмовником, а насправді з нами — тими, хто сприймає образи через спокуси памʼяті, асоціацій, помилкових впізнавань. Кожне есе починається з конкретного фрагмента картини, деталі, жесту. І з цього маленького прориву вибудовується складна оптика бачення.
Те, що зазвичай вважається «дрібницею», «естетичним шумом», у Арасса стає ключем до загальної структури образу. Автор не боїться бути тілесним, не боїться говорити про спокусу, тривогу, еротизм там, де традиційне мистецтвознавство воліло б бачити лише символ і стиль.
Книжка особливо сильна у міркуваннях про памʼять у живописі. Ми не просто дивимося на картини, нагадує Арасс, а завжди вже щось про них памʼятаємо: знаємо сюжет, «ідею», усталене тлумачення. І ця памʼять більше заважає. Вона маскує несподіване, приховує тріщини, напругу, а подекуди й чинить опір самій структурі образу. Як, скажімо, коли Богородиця у сцені Благовіщення виглядає не згодною, а сполоханою; або коли жест персонажа виходить за межі іконографічної логіки.
Памʼять у цьому сенсі для Арасса є не лише механізмом, а вразливим місцем погляду. І в цій вразливості живопис знаходить життя: стає не архівом стилів, а полем дії для нових смислів, викривлень, відлунь. Картина — загадка, яка зчитується знову і знову у різних епохах, з різним тілом і досвідом глядача.
Тут і постає важлива для Арасса ідея анахронізму. Проти класичного уявлення про анахронізм як помилку (мовляв, не можна «накладати» сучасне бачення на твори минулого), він висуває тезу: анахронізм — не вада, а умова живого бачення. Глядач ніколи не є нейтральним, бо він завжди говорить із теперішнього, з власного досвіду, тіла, культури. І це не підриває історичну достовірність, а навпаки оживляє інтерпретацію. Картина — це не артефакт минулого, а місце зіткнення часів.
Особливо показово це у тому, як Арасс мислить реставрацію — він відмовляється вірити в «обʼєктивне» відновлення наміру митця. У його підході реставрація не є метою, а радше відправною точкою для усвідомлення анахронізму — такого, що не спотворює, а висвітлює нове, не вкладене напряму в образ, але розгорнуте в нашому погляді.
Ця книжка про те, як картина починає говорити не тому, що ми «знаємо», що вона означає, а тому, що ми її вперше по-справжньому бачимо. Власне, це про етику бачення — уважного, емпатичного, здатного сприймати неоднозначність.