Моя бабуся казала, що приготування їжі — це можливість поділитися своєю любов’ю, щастям. Коли вона заливала пахлаву медовим сиропом, пошепки примовляла: “Нехай у всіх, у кого гіркота в серці переважає, доля зміниться на ліпше”. Коли посипала чебрецем плов із булгура, заплющувала очі й продовжувала: “Нехай цей чебрець приносить спокій тим, хто його втратив”. Їжа приносить щастя лише якщо приготована з душею. Цей щоденний і на перший погляд звичайний процес — додатковий шанс для кожного з нас відчути справжній смак життя.
Elchin Safarli (Azerbaijani: Elçin Səfərli, Russian: Эльчин Сафарли) is an Azerbaijani novelist and journalist. He has published ten novels, written and published in Russian.
Я дуже люблю гастрономічні книжки про їжу, в домішку з різними рецептами та цікавими історіями. Спочатку, після кількох перших оповідань — ця книжка мене захопила! Автор розповідає про близьких людей та рецепти пов’язані з ними, про своє маленьке кафе "У Хасана" на набережній Стамбулу. Лишень послухайте: "Бабуся Леле практично в усі гарячі страви додавала куркуму. Це спеція радості та життя. Якби людство частіше вживало куркуму, нещасть на планеті було б менше. Куркума чудово доповнює смак запечених курячих котлет, якими так часто бавила нас бабуся."
Або ж про мандариновий пиріг і дідуся Хасанa. Чи історія про гарбуз, який вже трішки залежався у коморі, але який скуштував сам Джеймі Олівер. Ця історія стала моєю улюбленою: "Майстер "голий кухар" з’їдає повну тарілку. Помітно зосереджений, вимовляє з акцентом "еллерине саглиг" (здоров'я твоїм рукам). Так приємно, адже він висловлює захват моєю рідною мовою! Ця простота у спілкуванні, щиро кажучи, заворожує. Адже переді мною зірка британської гастрономічної сцени, міліонер, кавалер ордена Єлизавети ІІ. "Я та Дейзі, моя середня донька, обожнюємо гарбуз, хоча всі інші в родині його не зносять. Тому якщо готую його, то лише на двох. Знаєш, ця маленька традиція, що встановилася між батьком і донькою і вона зближує нас тісніше. Дивовижно чи не так?"...Я ділюся з Джеймі рецептом. Гарбуз очищуємо, нарізуємо кубиками, занурюємо в оливкому олію, а далі в борошно та кидаємо на розпечену пательню. Обсмажуємо на сильному вогні, постійно помішуємо, поки помаранчеві шматочки не вкриє легка засмага. Далі залишаємо тушкуватися. Гарбуз має стати м'яким, але не до стану вати. Тим часом, підсмажуємо сушені листочки естрагону, заливаємо їх сумішшю сметани, плавленого сиру, однієї столової ложки розтопленого вершкового масла й дрібкою куркуми. Для пікантності я додаю розтертий зубчик часнику. Десять-п'ятнадцять хвилин естрагон варимо у сметані (вершках високої жирності). Гарбуз викладаємо на тарілку і поливаємо соусом... Я відсипаю Джеймі сушеного естрагону в торбинку з жорсткої коричневоі тканини, зав'язую мотузочкою та розповідаю, як виростити цей чудовий афродизіак на підвіконні..".
Проблема в тому, що з кожним наступним оповіданням автор відходить від прокладеного шляху і все більше скочується у роздуми про щастя, чи про те кохання яке він втратив, чи про те як йому потрібно скинути вагу. Рецепти якось раптово відходять на другий план, стають схожими і не цікавими. Останні сторінки взагалі майже не повязані з їжею, а більше із персональними переживаннями (Почати з нуля, Усе змінити, 5 днів, Надія - це подих, Навчитися дякувати і так далі). На жаль, вони мене геть не зачепили і я просто прогортувала кілька сторінок вперед..
1 з 5 Книга написана у формі щоденника. Занадто банально, сентиментально, сльозливо, по-жіночому. Зрозуміло, що чтиво розраховане на жінок. Саме тому головний герой романтичний, вечорами кутається в плед, з чашкою чаю в руках, дивиться у вікно, постійно худне, любить солоденьке... І навіть мова його неприродна, бо він любить "солоденьке", "смачненьке", "смаколики", завжди набирає повні "відерця", а не відра. Оці всі здрібніння тут і там. Не бачила чоловіка, який так говорить. Можливо, це особливості перекладу. Найбільше вивертало від всіляких згадок русні. Починаючи від їхніх авторів, до просто друзів героя. На фоні війни аж тіпало від цього. Бо надавати потворам романтичного шарму чи людяності - невдячна справа. Якби книга потрапила до мене в інший час, все могло би відчуватися інакше. Може, було би 2 чи 3 зірки... 1 зірка тільки за рецепти, які викликають бажання використовувати спеції.
Странная книга. Восхитительная, мудрая, но читается тяжко. Читается тяжко, но не отложить ее, никак. Убаюкивает и раздражает одновременно. Чудеса да и только!
Ни дать ни взять, в ней изложена слишком сытная пища для чувств.
Классифицирую книгу в вечные любимчики и в стопку для перечитывания время от времени.
PS. И да, рецепты восхитительные на вид. Эххх, еще бы уметь готовить)
Очередные гастромемуары, здесь от приторного дамского автора в жанре инстаграмых восточных жизненных мудростей. Как журнал кулинарный полистать - то, что мне было нужно. Но постоянные качели от “живём один раз - ем всё!” до постоянных краш-диет и разгрузочных дней, смешных эмоциональных историй его подруг, именование всех персонажей Веснами и Погодами, потому что они все такие ухные и некаквсешные. В общем, вылитый Стамбул - жарко, липко, приторно, надрывно, но с красивой картинкой, местами приятными запахами и периодическими порывами свежего морского воздуха.
Отдельный минус за истории о чудоизлечении серьёзных заболеваний любовью и особыми рецептами. Фу.
Если вы не можете зажечь огонек в своем сердце, то начните помогать другим, и со временем света в вашем сердце станет больше... Те, кто страдает на мягком домашнем диване, счастья не находят.
З цієї книжки зготувала лише банановий коктейль😂 Я думала, це буде схоже на книжку рецептів і вже приготувалася фіксувати рецепти у кулінарний записник, але з кожною сторінкою, з кожним есе розуміла, що мені не хочеться готувати їжу, яку готує і про яку пише Ельчін Сафарлі. І навіть куркуму я не стала більше любити, бо я і так її вживаю. Тут їжа безпосередньо пов'язана з емоційними переживаннями автора і з тим, для кого і з ким він її готує. На першому плані червоною ниткою була розлука з колишньою дівчиною, з якою вони готували багато страв, і це насправді виглядало доволі символічно. Ельчін Сафарлі багато роздумує про життя, про свої успіхи і поразки (все-таки це його щоденник), про зайву вагу і тренування (на кшталт "зараз оце з'їм, а завтра побіжу в тренажерний зал"), і про їжу також, рецепти страв там подаються вмонтованими в оповідь. На початку книжки він навіть зустрічається з Джеймсом Олівером і розкриває британському кулінару таємницю приготування гарбуза у сирно-естрагоновому соусі🎈А далі книжка все більше нагадує "Алхімік" Пауло Коельйо. Лише банановий коктейль у мене викликав приємні спогади, і я з радістю його приготувала. Після прочитання цієї книжки мені хочеться готувати саме ті страви, які я люблю з дитинства, і які якось пов'язані з моїми рідними. До того ж у цій книжці їжа ще й стає своєрідними ліками від різних емоційних станів (здебільшого так і є). Загалом книжка, як на мене, пронизана легким смутком.
С этим автором у меня идеальное попадание, и безумное количество заметок в книге - очевидное тому доказательство. С душой и искренностью о жизни и душевных волнениях. Вот о чем эта книга. А еще там много рецептов, но они всегда сюжетно оправданы и выполняют роль то вступлений к истории, то выводов. В общем, не раздражают, а органично разбавляют повествование.
Купилась на название - моя вина. Дневник восточного кулинара оказался дневником настроений автора. где к каждому настроению находится подходящий рецепт. Правда, его как такового нет (что, сколько, как). Короче, Гугл вам в помощь, как говорится. А слова о добром и светлом такие заезженные, что забываются сразу как перевернешь страницу.
Спочатку було цікаво, а потім стало нудно. книга з рецептів перейшла на якусь особисту історію, яка здавалося була висмоктана з пальця і завернута в атмосерну обготку.
Счастье не приходит. Приходит умение его видеть. Самое важное- не то большое, до чего додумались другие, но то маленькое, к чему ты пришел сам. ...вот бежишь по жизни, как по замкнутому кругу. Бежишь и не понимаешь, что он замкнут. Понимание приходит только тогда, когда начинает уже тошнить от частых поворотов и мельтешащего пейзажа вокруг. И свернуть нельзя.... Но поверь, весна, можно быть счастливым только потому, что твой любимый человек существует. Что он где-то, ...., ходит и улыбается. Пусть не для тебя и не с тобой рядом
Я люблю людей и люблю готовить. Два казана на огне моей жизни, в которых всегда кипят страсти, независимо от того, идет речь о человеке или о кухне.
Если можно было бы описать сборник рассказов "Рецепты счастья" Эльчина Сафарли одним словом, то я назвала его бы вкусным. В этой книге вкусно все - и повествование, и язык, и рецепты блюд, и описание смены времен года, и воспоминания, и эмоции, и рассказы о людях, таких разных и все же чем-то похожих.
Кроме того, книга получилась очень живой и уютной. Приятно, что автору удалось передать характер и чувства главного героя - "Рецепты счастья" написаны таким образом, что читатель сам может вжиться в образ и прочувствовать абсолютно все, начиная от вкуса мандаринового пирога и заканчивая трепетным отношением главного героя к родным местам, своей вечной спутнице - собаке Айдынлыг, друзьям и подругам, родителям и к Ней, его прошедшей любви.
В заключении отмечу, что данный сборник - мое первое знакомство с автором. Несмотря на то, что прочтение "Рецептов счастья" затянулось более чем на полгода, я нисколько не жалею о потраченном времени. Долгое прочтение позволило полностью погрузиться в атмосферу книги, детально изучить дневник восточного кулинара и насладиться каждой строчкой, за что Эльчину Сафарли огромное спасибо.
Есть многое, за что можно любить Сафарли, но все равно все разобьется о его до ужаса скучную манеру писать. Интересно, он и в жизни настолько нудный, медленный, вальяжный, как какой-то сладкий сахарный сироп - грамулечку сьешь - вкусно, а если полностью окунуться, то и стошнит.
Меня вот тошнит от его текста, от его "умных" мыслей, до жути заезженных и местами пошлых от тысячного повторения - это как Коэльо, но тот хотя бы талантливо пишет тексты. Но отдельно отмечу, что откровенного графоманства, которой сочится первая книга, тут поубавилось. Но философии напыщенной - добавилось. Чертов закон сохранения энергии. Философ (что из Коэльо, что из Сафарли) - просто мертвым куриным тушкам на рынке Салы Парзалы на смех. Еще больше курам на смех описания его "ресторанной жизни". Читала и поражалась - неужели у него действительно есть ресторан, и он вот с таким хозяином еще и успешный?! Интернет в упор не давал ответа, пока на каком-то сайте не нашла, что ресторан был, но закрылся спустя полгода работы. Что и следовало доказать - ресторатор из Сафарли такой же, как и философ, такой же, как и писатель.
В принципе, после прочтения "Соли Босфора" стоило остановиться. Но так же, как и в "Соли", в этой книге меня опять зацепил Стамбул. Но его здесь мало, а Сафарли - много. Поэтому, господа, хватит с меня Сафарли.
Цю книгу подарували мені на день народження і я довго відкладала її. Не подобаються любовні романи через їх надмірну емоційність. Здавалось, що і тут цього не оминути.. 😒
Як на мене, книга осіння🍂 В неї особливе душевне тепло, з нотками ностальгії, втрачених можливостей, пошуку себе.. не кожен зможе зрозуміти автора, комусь буде нудно, комусь трагічно.. але читається досить швидко.
А я б не дізналась, які смачні бувають баклажани із фетою.. 💜 Автор так легко в історії життя вплітає прості апетитні рецепти, це додає особливих ноток і робить книгу смачнішою. Дійсно з'являється відчуття, що східні прянощі розтікаються сторінками...🧡
Що потрібно для щастя? Готувати страву з любов'ю, трішки карі і з кожним наступним ковтком, відчувати справжній смак життя.
Редко, когда книга может настолько сильно затронуть сердце. Давно я не получала такого удовольствия от чтения. Не раз слышала, что Эльчин Сафарли пишет душевные, чистые и проникновенные книги, и это абсолютная правда! В этой книге не только рецепты счастья и описание повседневной жизни автора, но и мудрость людей, которой он так тонко и проникновенно делится с читателем. Читать, читать и еще раз читать!