What do you think?
Rate this book
Записки кубанського партизана
«Записки кубанського партизана» – це збірник рукописного спадку відомого кубанського отамана Андрія Шкуро.
Нащадок запорізьких козаків. Командир козацького загону спеціального призначення у Першу світову війну. Повстанський отаман. Палкий борець із комунізмом. Людина, яка пройшла нелегкий шлях пошуку власної ідентичності – від вірності московський імперії до окремішньої козацької та української ідентифікації. Оди з організаторів козацьких частин у складі німецької армії в часи Другої світової війни, зрештою виданий та страчений у СРСР.
Книга вперше видана в Україні та українською мовою. Для найширшого кола читачів. І пам’ятайте, Кубань – це Україна.
Нащадок запорізьких козаків. Командир козацького загону спеціального призначення у Першу світову війну. Повстанський отаман. Палкий борець із комунізмом. Людина, яка пройшла нелегкий шлях пошуку власної ідентичності – від вірності московський імперії до окремішньої козацької та української ідентифікації. Оди з організаторів козацьких частин у складі німецької армії в часи Другої світової війни, зрештою виданий та страчений у СРСР.
Книга вперше видана в Україні та українською мовою. Для найширшого кола читачів. І пам’ятайте, Кубань – це Україна.
252 pages, Hardcover
Published January 1, 2020
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
August 25, 2025
Тегаво четиво, основно заради желанието на автора да го води повече като хроника, с цел да не се пропусне нещо.
Генерал-лейтенант Шкуро воюва упорито с болшевиките, най-често начело на казашки партизански отряди в дълбокия юг на бившата Руска империя. Описано е накратко и участието му в ПСВ, в която си извоюва името на смел и справедлив водач.
От книгата се добива добра представа, всъщност какъв страхотен хаос е била цялата Гражданска война. Натрупаните в продължение на десетки, дори на стотици години конфликти ескалират навсякъде и често не е ясно, кой срещу кого и защо воюва, абсолютен разпад на гражданското общество и разнобой, от който не могат да се отърват и до днес!
Логично, макар и с голяма доза късмет я печелят болшевиките - Бялото движение е разкъсвано от завист и противоречия, не е способно да се противопостави на успешната им пропаганда и постепенно губи позициите си сред населението. Това население, което после за награда ще напълни комунистическите коцлагери и ще робува там до смърт. Тези, които имат късмет са закрепостени и продължават да влачат жалко съществувание още десетки години след това.
Книгата е подходяща за хора с по-голям интерес към Гражданската война в Русия.
Интересен щрих свързан с България е информацията, че на предателя ген. Радко Димитриев е предложено да оглави белите войски в руския юг, като човек уж несвързан с нито една от няколкото враждуващи помежду си техни фракции. Това не се случва и по-късно, той и синът му са убити с лопати от болшевиките и са погребани в безименен общ гроб. За предалите родината си толкова - кучешка смърт!
P.S. Ето линк и към биографията на автора:
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%...
Генерал-лейтенант Шкуро воюва упорито с болшевиките, най-често начело на казашки партизански отряди в дълбокия юг на бившата Руска империя. Описано е накратко и участието му в ПСВ, в която си извоюва името на смел и справедлив водач.
От книгата се добива добра представа, всъщност какъв страхотен хаос е била цялата Гражданска война. Натрупаните в продължение на десетки, дори на стотици години конфликти ескалират навсякъде и често не е ясно, кой срещу кого и защо воюва, абсолютен разпад на гражданското общество и разнобой, от който не могат да се отърват и до днес!
Логично, макар и с голяма доза късмет я печелят болшевиките - Бялото движение е разкъсвано от завист и противоречия, не е способно да се противопостави на успешната им пропаганда и постепенно губи позициите си сред населението. Това население, което после за награда ще напълни комунистическите коцлагери и ще робува там до смърт. Тези, които имат късмет са закрепостени и продължават да влачат жалко съществувание още десетки години след това.
Книгата е подходяща за хора с по-голям интерес към Гражданската война в Русия.
Интересен щрих свързан с България е информацията, че на предателя ген. Радко Димитриев е предложено да оглави белите войски в руския юг, като човек уж несвързан с нито една от няколкото враждуващи помежду си техни фракции. Това не се случва и по-късно, той и синът му са убити с лопати от болшевиките и са погребани в безименен общ гроб. За предалите родината си толкова - кучешка смърт!
P.S. Ето линк и към биографията на автора:
https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A8%...
September 10, 2020
Усе найкраще в цій книзі - в її останній чверті. А до того - все досить мляво.
Народився, вивчився, одружився. Все, як годиться для початку. Трошки повоював у Першій світовій, навіть на Галичину заносило. А тоді - на понад ста сторінках якісь незрозумілі рухи в незорозумілих станицях Кубані, назва жодної з яких не говорить мені ні про що. Абсолютно незрозуміла географія подій, тому й інтересу до них особливого нема. Тут би була зовсім не зайвою мапа регіону.
А от у 1919 році починається справді цікаве. Шкуро опиняється в Україні. І ти головою розумієш, що кацапи - вони кацапи і є, хоч білі, хоч червоні. Але все одно приємно читати, як він розбиває комуняк у Дебальцевому, Горлівці та Іловайську, виганяє їх із Маріуполя.
Зовсім побіжно описує він і мешканців Подніпров'я, які мали типові проблеми з ідентифікацією ("та які ми українці? ми козаки, запорожці"). Точно те саме Самчук писав про волиняк. Національна єдність була, але не було ані найменшого її розуміння в жодному куточку величезної країни. Навіть дивно, що ми змогли три роки сяк-так протриматись тоді.
Ті ж самі подніпровські "козаки" виявляють на диво багато спільного і з комуняками, і з нинішніми зеленими. Просто перестати стріляти, просто взяти й поділити. Країна простих рішень зі складними наслідками.
Шкода, що Шкуро в спогадах значно більше уваги приділив воєнним діям та детальній історії пересування військ, а не політичним процесам, поглядам і інтригам, бо ця складова була цікавішою. Особливо, звісно, це стосується його наскрізного пієтету до української самостійності і Петлюри.
Зрозуміло, що спогади він писав уже після остаточного програшу і через цю призму заднім розумом союз із Україною видавався логічним і виправданим, але такі думки не могли з'явитися на порожньому місці. Зрештою, він і сам був загалом україномовним, бо зросійщення Кубані тоді ще не довели до кінця.
Але попри всю симпатію до кубанських вольностей і до української держави, він усе ж швидко перетворився з кубанського партизана на генерала білої армії. З його слів виходить, що він міг повернути хід громадянської війни в Росії в інший бік. Але чи перемога білих була б нам кориснішою? Ох, сумніваюсь.
Та важливо, що врешті-решт Шкуро повністю прийняв свою українськість. Хай на це й знадобилося дві світові війни.
Народився, вивчився, одружився. Все, як годиться для початку. Трошки повоював у Першій світовій, навіть на Галичину заносило. А тоді - на понад ста сторінках якісь незрозумілі рухи в незорозумілих станицях Кубані, назва жодної з яких не говорить мені ні про що. Абсолютно незрозуміла географія подій, тому й інтересу до них особливого нема. Тут би була зовсім не зайвою мапа регіону.
А от у 1919 році починається справді цікаве. Шкуро опиняється в Україні. І ти головою розумієш, що кацапи - вони кацапи і є, хоч білі, хоч червоні. Але все одно приємно читати, як він розбиває комуняк у Дебальцевому, Горлівці та Іловайську, виганяє їх із Маріуполя.
Зовсім побіжно описує він і мешканців Подніпров'я, які мали типові проблеми з ідентифікацією ("та які ми українці? ми козаки, запорожці"). Точно те саме Самчук писав про волиняк. Національна єдність була, але не було ані найменшого її розуміння в жодному куточку величезної країни. Навіть дивно, що ми змогли три роки сяк-так протриматись тоді.
Ті ж самі подніпровські "козаки" виявляють на диво багато спільного і з комуняками, і з нинішніми зеленими. Просто перестати стріляти, просто взяти й поділити. Країна простих рішень зі складними наслідками.
Шкода, що Шкуро в спогадах значно більше уваги приділив воєнним діям та детальній історії пересування військ, а не політичним процесам, поглядам і інтригам, бо ця складова була цікавішою. Особливо, звісно, це стосується його наскрізного пієтету до української самостійності і Петлюри.
Зрозуміло, що спогади він писав уже після остаточного програшу і через цю призму заднім розумом союз із Україною видавався логічним і виправданим, але такі думки не могли з'явитися на порожньому місці. Зрештою, він і сам був загалом україномовним, бо зросійщення Кубані тоді ще не довели до кінця.
Але попри всю симпатію до кубанських вольностей і до української держави, він усе ж швидко перетворився з кубанського партизана на генерала білої армії. З його слів виходить, що він міг повернути хід громадянської війни в Росії в інший бік. Але чи перемога білих була б нам кориснішою? Ох, сумніваюсь.
Та важливо, що врешті-решт Шкуро повністю прийняв свою українськість. Хай на це й знадобилося дві світові війни.
March 20, 2023
Прекрасний і змістовний текст наповнений деталями, які передають дух подій, що відбувались. Андрій Шкуро зображує в дрібницях і датах все, що з ним відбувалось під час його походів, і це робить текст дійсно гарним джерелом інформації.
Видавництво "Пропала грамота" зробила гарну роботу з примітками до тексту, але дійсно, як вже зазначали - не вистачає мапи. В Українському виданні додатково були зазначені лист і автобіографія Шкуро, але мені не вистачило наукового коментаря до них (коли і чому відправлялось, до чого призвело, відповіді отримувачів, тощо).
Видавництво "Пропала грамота" зробила гарну роботу з примітками до тексту, але дійсно, як вже зазначали - не вистачає мапи. В Українському виданні додатково були зазначені лист і автобіографія Шкуро, але мені не вистачило наукового коментаря до них (коли і чому відправлялось, до чого призвело, відповіді отримувачів, тощо).
January 22, 2021
Герой чи зрадник? Патріот чи перевертень? За кого він воював: за Росію, за Україну, за Кубань? Дивлячись на Андрія Шкуро, виникають саме такі запитаннями. Відразу зауважу, не потрібно ліпити з нього патріота соборної України. Хоча Кубанську раду він підтримував. Може зрадник? Ні, присягу не зрадив і лишався людиною честі та справжнім білим/російським офіцером. Але ідеалом для наслідування, його також не назвати, особливо зважаючи на події другої світової. Та це вже зовсім інша історія. Тому читайте, думайте і робіть свої висновки
Displaying 1 - 4 of 4 reviews