У серпні 1992 року Малхаз Джаджанідзе, грузинський юнак і за п’ять хвилин студент, на порозі «дорослого» життя в Тбілісі, столиці Грузії, їде додому в Абхазію провести останні дні з родиною. Початок війни вмить робить підлітка полоненим у рідних місцях, відриває від близьких і змушує щодня складати іспит із виживання. Малхаз і троє його друзів спільно шукають шлях до свободи й до рідних, зіштовхуються з крайніми проявами людської натури й опиняються в екстремальних ситуаціях, у яких вони, вчорашні школярі, можуть розраховувати тільки на себе. Юний вік допомагає їм сприймати удари долі з гумором і бачити в небезпеці пригоду. Зі сторінок роману звучить голос молодого грузинського покоління 90-х, чиє життя затьмарила війна в Абхазії, а також тих, кого вигнали не тільки з дитинства, але й із дому. Разом вони відповідають на запитання: чи закінчується війна останнім пострілом?
Це книжка, яку я оцінила, але яка мені не сподобалася. Мені раптом перехотілося відвідати Грузію і стало страшно за Абхазію і всіх причетних. Міліціонери піддають тортурам 16-річних хлопчиків, а потім виправдовують своі вчинки патетичними промовами про війну і як вона робить найстрашніше можливим і бажаним. І це все йде в комплекті партизанства, бажання всім помститися за все на світі, згвалтувань, руйнувань, грабунку і всього в такому ж стилю. Книжка закінчується дуже безнадійно. І що робити з цим читачеві? В мене травма після прочитання.
книга про війну в Абхазії, книжка з проблемами, не ідеальна, є питання, але на цю тему небагато є українською, тому, як казав класик "що маємо то маємо"