What do you think?
Rate this book
Ті, що стомилися боятися
Героїчні й трагічні події зими 2015 – бої поблизу містечка Дебальцеве – подані їхнім безпосереднім учасником, військовим хірургом. Час, що минув відтоді, жодним чином не применшив значення тих боїв. Відчути і пережити їх знову і знову, щоб переконатися: так долають страх, так народжується віра в незламність добра, так ми стаємо переможцями.
- GenresWar
284 pages, Paperback
Published January 1, 2020
1 person is currently reading
44 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 8 of 8 reviews
Read
March 14, 2020(відгук копіюю зі свого фейсбука, версія з фото тут)
"Ті, що стомилися боятися" Олександра Данилюка (вид-во Темпора, 2020) - спогади про Дебальцівський котел єдиного хірурга, який оперував безпосередньо в оточенні. Оперував просто у окопі (умови он видно на фото) - сміється, що це така андеґраундна хірургія - під постійним обстрілом, з постійним же усвідомленням того, що в таких умовах якісь випадки врятувати неможливо, з дедалі меншою надією звідти вийти хоч комусь і хоч колись. Коли бодай найважчих намагаються евакуювати на велику землю, російські війська, які слухають переговори, розстрілюють машини, куди вантажать поранених. І медиків розстрілюють. І тих, хто намагається пробиватися. Коротше, здавалося б, усе, надії немає.
Іде дев'ятий день в оточенні, майже без сну і в постійній напрузі.
[ДАЛІ СПОЙЛЕРИ КУЛЬМІНАЦІЙНОЇ СЦЕНИ, ЯКЩО ВИ УНИКАЄТЕ СПОЙЛЕРІВ, ЗАКРИЙТЕ СТОРІНКУ ТУТ]
Привозять хлопчину з важким пораненням: явно пробита печінка, явно внутрішня кровотеча, не оперувати - смерть, але й оперувати в тих умовах, що є, не сильно покращує шанси. Хірург описує картину пораненому, поранений каже - робіть, що завгодно, тільки хай більше не болить.
Так починають оперувати: медична команда вкрай мала, тому, скажімо, штучну вентиляцію легенів робить водій, якому нашвидкуруч усе пояснили; для переливання крові вже нічого немає, тому вирішують кров із черевної порожнини заливати у вени, тільки от відсмоктувача нема, тому кров черпатимуть "стерильним" пластиковим стаканчиком. З нього, звісно, всі же попили чай, але нема на те ради. І так далі, і таке інше.
І ти розумієш: вони ж уже в неадекваті на дев'ятий день такого, це вже не раціонально зважені ризики, вони за чудо хапаються. Хай у них з тим чудом вдасться.
А операція триває в тому ж дусі: виявляється, крім печінки пробито ще й шлунок, але відступати вже нікуди, кров уперемішку зі шлунковим соком вичерпують, мішають з протизгортальним препаратом і фігачать назад у вени, трошки заважає те, що довгі рукави светра асистента лізуть просто в рану, а ще посеред операції гасне світло, й тоді хтось під обстрілами мусить бігти до генератора. У хірурга періодично опускаються руки й він питає асистентів, чи пацієнт іще взагалі живий, на що "ті різко й зі стимулюючою лексикою відповідали, щоб я працював швидко і не задавав зайвих питань" :) Засоби для анестезії, між іншим, теж закінчуються, і три з чотирьох годин операції пацієнт при свідомості, просто непорушний, але про це вони бодай дізнаються згодом.
І ти думаєш: ну це безнадьога ж. Як описував своє завдання інший хірург, Марек Едельман, герой репортажу "Випередити пана Бога" Ганни Краль, коли Бог уже вирішив згасити чиюсь свічечку, вони намагаються скористатися його миттєвою неувагою і прикрити вогник, і навіть якщо його затулити геть ненадовго, то це вже багато значить. Тільки в даному разі "ненадовго" - це радше години, ніж роки, - думає читач.
Так от: цей хлопець вижив, на третьому фото V показує саме він. Дуже фанти хотів, ну як тут помирати, - каже він у своїх спогадах в кінці книжки. Йому навіть не робили потім повторну операцію - виявляється, в тих пекельних умовах усе зробили взірцево.
І от сидиш, читаєш це, ну, ридаєш, звісно, але думаєш: оце в людей була безнадія, але ж встигнули поперед пана Бога, і звідки й беруться такі неймовірні люди, які тримають нам усім небо - їх може й небагато, але вистачає. І від того стає трошки менш безнадійно, хоча б на час читання. Спасибі всім цим людям, що вони є і рятують ситуацію, коли здається, що рятувати вже нічого.
Крім таких фантастичних історій хірурга, у книжці є ще свідчення інших фігурантів цих сюжетів і багато документальних фотографій. Це важливо пам'ятати, щоб бути вдячними і щоб знати, з чим ми маємо справу по той бік фронту (з людьми, які розстрілюють медиків і полонених, скажімо - якщо ви раптом давно про це не згадували).
"Ті, що стомилися боятися" Олександра Данилюка (вид-во Темпора, 2020) - спогади про Дебальцівський котел єдиного хірурга, який оперував безпосередньо в оточенні. Оперував просто у окопі (умови он видно на фото) - сміється, що це така андеґраундна хірургія - під постійним обстрілом, з постійним же усвідомленням того, що в таких умовах якісь випадки врятувати неможливо, з дедалі меншою надією звідти вийти хоч комусь і хоч колись. Коли бодай найважчих намагаються евакуювати на велику землю, російські війська, які слухають переговори, розстрілюють машини, куди вантажать поранених. І медиків розстрілюють. І тих, хто намагається пробиватися. Коротше, здавалося б, усе, надії немає.
Іде дев'ятий день в оточенні, майже без сну і в постійній напрузі.
[ДАЛІ СПОЙЛЕРИ КУЛЬМІНАЦІЙНОЇ СЦЕНИ, ЯКЩО ВИ УНИКАЄТЕ СПОЙЛЕРІВ, ЗАКРИЙТЕ СТОРІНКУ ТУТ]
Привозять хлопчину з важким пораненням: явно пробита печінка, явно внутрішня кровотеча, не оперувати - смерть, але й оперувати в тих умовах, що є, не сильно покращує шанси. Хірург описує картину пораненому, поранений каже - робіть, що завгодно, тільки хай більше не болить.
Так починають оперувати: медична команда вкрай мала, тому, скажімо, штучну вентиляцію легенів робить водій, якому нашвидкуруч усе пояснили; для переливання крові вже нічого немає, тому вирішують кров із черевної порожнини заливати у вени, тільки от відсмоктувача нема, тому кров черпатимуть "стерильним" пластиковим стаканчиком. З нього, звісно, всі же попили чай, але нема на те ради. І так далі, і таке інше.
І ти розумієш: вони ж уже в неадекваті на дев'ятий день такого, це вже не раціонально зважені ризики, вони за чудо хапаються. Хай у них з тим чудом вдасться.
А операція триває в тому ж дусі: виявляється, крім печінки пробито ще й шлунок, але відступати вже нікуди, кров уперемішку зі шлунковим соком вичерпують, мішають з протизгортальним препаратом і фігачать назад у вени, трошки заважає те, що довгі рукави светра асистента лізуть просто в рану, а ще посеред операції гасне світло, й тоді хтось під обстрілами мусить бігти до генератора. У хірурга періодично опускаються руки й він питає асистентів, чи пацієнт іще взагалі живий, на що "ті різко й зі стимулюючою лексикою відповідали, щоб я працював швидко і не задавав зайвих питань" :) Засоби для анестезії, між іншим, теж закінчуються, і три з чотирьох годин операції пацієнт при свідомості, просто непорушний, але про це вони бодай дізнаються згодом.
І ти думаєш: ну це безнадьога ж. Як описував своє завдання інший хірург, Марек Едельман, герой репортажу "Випередити пана Бога" Ганни Краль, коли Бог уже вирішив згасити чиюсь свічечку, вони намагаються скористатися його миттєвою неувагою і прикрити вогник, і навіть якщо його затулити геть ненадовго, то це вже багато значить. Тільки в даному разі "ненадовго" - це радше години, ніж роки, - думає читач.
Так от: цей хлопець вижив, на третьому фото V показує саме він. Дуже фанти хотів, ну як тут помирати, - каже він у своїх спогадах в кінці книжки. Йому навіть не робили потім повторну операцію - виявляється, в тих пекельних умовах усе зробили взірцево.
І от сидиш, читаєш це, ну, ридаєш, звісно, але думаєш: оце в людей була безнадія, але ж встигнули поперед пана Бога, і звідки й беруться такі неймовірні люди, які тримають нам усім небо - їх може й небагато, але вистачає. І від того стає трошки менш безнадійно, хоча б на час читання. Спасибі всім цим людям, що вони є і рятують ситуацію, коли здається, що рятувати вже нічого.
Крім таких фантастичних історій хірурга, у книжці є ще свідчення інших фігурантів цих сюжетів і багато документальних фотографій. Це важливо пам'ятати, щоб бути вдячними і щоб знати, з чим ми маємо справу по той бік фронту (з людьми, які розстрілюють медиків і полонених, скажімо - якщо ви раптом давно про це не згадували).
February 22, 2020
Ця книжка потрібна нам не тому, що це Література (повірте, літературної цінності тут бракує), а тому що це Свідчення. Свідчення людини, що за 9 днів провела десятки хірургічних операцій в окопі (!) під світлом світлодіодних ліхтариків (!!) під постійними обстрілами (!!!). Одного разу пережили навіть пряме влучання «Граду» у власний бліндаж.
Коли розглядала фотографії, представлені наприкінці книжки, здивувалася. Сонячне світло, світло дня. Справа в тому, що поки читаєш про ці дні в оточенні, нескінченну вервечку поранених, перед очима суцільна ніч і темрява. Але ж ні, навіть на війні кожен день починається світанком.
Дебальцево 2015. Вони вижили.
Коли розглядала фотографії, представлені наприкінці книжки, здивувалася. Сонячне світло, світло дня. Справа в тому, що поки читаєш про ці дні в оточенні, нескінченну вервечку поранених, перед очима суцільна ніч і темрява. Але ж ні, навіть на війні кожен день починається світанком.
Дебальцево 2015. Вони вижили.
March 13, 2020
Ця книга розбудила той холод, голод і безвихідь, які відчував у лютому 2015 року під Дебальцевим. Дуже добре пам’ятаю те нудотне відчуття приреченості, коли ми дізналися, що оточені, і нам відрізана навіть можливість евакуації поранених.
Книга Олександра Данилюка — не художній твір, а справжній документ. Це ретельний переказ того, що відбувалося в медичній роті 128 ОГПБр протягом дев’яти днів оточення під Дебальцевим. Історія безпрецедентної в сучасній європейській історії підземної окопної хірургії, яку тепер уважно розбирають військові фахівці країн НАТО. Це свідчення військового хірурга та його медичної бригади, через руки яких пройшли десятки поранених військових і навіть кілька місцевих цивільних мешканців.
Українську ветеранську літературу нині модно критикувати. Для багатьох письменників, літературознавців і критиків книги вчорашніх вояків не мають художньої цінності. Та, як на мене, завданням цієї літератури є не вправляння у художніх засобах, а насамперед документування російсько-української війни, в кожному районі, кожному містечку, кожному опорному пункті АТО-ООС. Щоб тисячі загиблих, розбиті життя, зруйновані родини не були марними.
Книга Олександра Данилюка — не художній твір, а справжній документ. Це ретельний переказ того, що відбувалося в медичній роті 128 ОГПБр протягом дев’яти днів оточення під Дебальцевим. Історія безпрецедентної в сучасній європейській історії підземної окопної хірургії, яку тепер уважно розбирають військові фахівці країн НАТО. Це свідчення військового хірурга та його медичної бригади, через руки яких пройшли десятки поранених військових і навіть кілька місцевих цивільних мешканців.
Українську ветеранську літературу нині модно критикувати. Для багатьох письменників, літературознавців і критиків книги вчорашніх вояків не мають художньої цінності. Та, як на мене, завданням цієї літератури є не вправляння у художніх засобах, а насамперед документування російсько-української війни, в кожному районі, кожному містечку, кожному опорному пункті АТО-ООС. Щоб тисячі загиблих, розбиті життя, зруйновані родини не були марними.
April 16, 2020
Книжка цінна тим, що написана лікарем.. написана у час дуже близький до згаданих подій.. і це наново відкриває наші рани.. рани тих, хто втратив на цій війні рідних, друзів, коханих.. проте дуже важливо пам'ятати, що війна триває, що від війни не можна втомлюватися.. хоча б в ім'я тих, хто залишив життя там..
Цінність спогадів ще у тому, що попри усі труднощі, напругу, відчувається постійно життєствердність і присутність Бога.
Цінність спогадів ще у тому, що попри усі труднощі, напругу, відчувається постійно життєствердність і присутність Бога.
February 15, 2021
Книжка, після якої хочеться написати багато, але слів добрати не можеш.
⠀
Якщо казати про сам текст, то це суміш крові, поту, снігу й запаху пороху упереміш з запахом горілої плоті.
Якщо казати про Олександра – це міць, відданість і впертість, бо не всі змогли б працювати в тих умовах, в яких опинився він.
⠀
Лютий місяць – це не тільки спогади про Небесну сотню, а й Дебальцівське кільце.
⠀
Коли всі надіялися, що другого Іловайська вже не може бути.
Коли слово «кільце», викликало жахливий біль всередині.
І от, знову воно.
Знову оточення.
⠀
Знову розірвані на шматки й попечені військові.
І тобі, як лікарю, доводиться збирати по частинках тих вцілілих.
Але не в просторій і світлій операційній, а в підземеллі, де обмаль місця і нема світла, а зовні, постійно працює артилерія.
⠀
Але Олександр рятує життя, жертвуючи сном і походами в туалет.
Тут можна було б поставити крапку і сказати, що така вона війна, про який комфорт можна говорити.
Але є одна деталь, яка просто розриває зсередини.
⠀
З тих, кого зміг врятувати Олександр, вижили далеко не всі.
І не тому, що Олександр погано прооперував, а тому, що багато хто був вбитий в момент транспортування в найближчий госпіталь.
Підступно розстріляні.
Ті, хто міг вижити.
⠀
Це наче страшний сон, коли усвідомлюєш, що людина отримала поранення, але вижила, отримала другий шанс.
Людина потрапила до чудо-лікаря, який підлатав, і ти їдеш на подальше лікування з надією, що найстрашніше вже минуло, але….тебе розстрілюють по дорозі до лікарні.
⠀
Це ніколи не забудеться.
⠀
Дякую Олександру за ��ідверті спогади.
Це складно читати, але ми повинні знати про таких людей, як він.
А ще, у нього прізвисько «Смайл», і достатньо один раз його побачити, щоб зрозуміти, звідки те прізвисько взялося🙂
⠀
Якщо казати про сам текст, то це суміш крові, поту, снігу й запаху пороху упереміш з запахом горілої плоті.
Якщо казати про Олександра – це міць, відданість і впертість, бо не всі змогли б працювати в тих умовах, в яких опинився він.
⠀
Лютий місяць – це не тільки спогади про Небесну сотню, а й Дебальцівське кільце.
⠀
Коли всі надіялися, що другого Іловайська вже не може бути.
Коли слово «кільце», викликало жахливий біль всередині.
І от, знову воно.
Знову оточення.
⠀
Знову розірвані на шматки й попечені військові.
І тобі, як лікарю, доводиться збирати по частинках тих вцілілих.
Але не в просторій і світлій операційній, а в підземеллі, де обмаль місця і нема світла, а зовні, постійно працює артилерія.
⠀
Але Олександр рятує життя, жертвуючи сном і походами в туалет.
Тут можна було б поставити крапку і сказати, що така вона війна, про який комфорт можна говорити.
Але є одна деталь, яка просто розриває зсередини.
⠀
З тих, кого зміг врятувати Олександр, вижили далеко не всі.
І не тому, що Олександр погано прооперував, а тому, що багато хто був вбитий в момент транспортування в найближчий госпіталь.
Підступно розстріляні.
Ті, хто міг вижити.
⠀
Це наче страшний сон, коли усвідомлюєш, що людина отримала поранення, але вижила, отримала другий шанс.
Людина потрапила до чудо-лікаря, який підлатав, і ти їдеш на подальше лікування з надією, що найстрашніше вже минуло, але….тебе розстрілюють по дорозі до лікарні.
⠀
Це ніколи не забудеться.
⠀
Дякую Олександру за ��ідверті спогади.
Це складно читати, але ми повинні знати про таких людей, як він.
А ще, у нього прізвисько «Смайл», і достатньо один раз його побачити, щоб зрозуміти, звідки те прізвисько взялося🙂
April 4, 2020
Щоб прочитати цю книжку, довелося зібрати докупи усі свої внутрішні сили. Всього 284 сторінки карманного формату, з них сторінок 40 фотографії, але кожна сторінка перегорталась і хапалась за стакан з водою, щоб втамувати внутрішній біль. Було дуже-дуже важко читати. Не можу навіть уявити, які потрібно було сили мати, мужність, щоб пережити, вижити там! Не просто вижити, а рятувати інших в оточенні, майже без надії на порятунок! Це не художня книжка. Це правда. Жорстока, негарна, неприкрита жахлива правда війни. Але це ще правда про мужність та самопожертву, про віру та вірність до кінця. Ця книжка має бути. Хочеться, щоб одного разу її перевидали в трохи кращому якіснішому форматі, щоб малесенькі чорнобілі фото, були на всю сторінку і в кольорі. Це історія. Більше того, думаю, такі розповіді, свідчення мають стати доказами на Гаазькому трибуналі, коли одного чудового дня будуть судити якщо не Путіна, то інших росіян за злочини проти людяності. Вірю, що це станеться.
September 16, 2020
Прочитав книгу за 4 години, забувши про сон. Книга цікава усім: лікарям, військовим і звичайним громадянам, які чули про десь далеку війну, а тепер мають можливість відчути її від спогадів очевидця. Книга надихає!
Displaying 1 - 8 of 8 reviews