У книжці розгорнено розповідь про зміну географічного, політичного та культурного ландшафту Дніпропетровська у буремний період. Історію міста розкрито через призму приватних історій городян: їхніх практик, уподобань та ілюзій. «Дев’яності» для автора це не просто конкретний час, але й певна атмосфера, тип мислення, і тому він завершується тоді, коли починається Революція гідності.
я дуже хотів би мати змогу прочитати цю книгу очима двох інших людей: 1) когось, хто не народився і не жив в Дніпрі і взагалі мало знає про це місто. Бо мені цікаво, як відреагує на ці есеї людина, для якої нічого не значить куля на набережній, два пам'ятника Аксельроду, марка Rainford і тому подібні місцеві приколи. 2) когось, хто народився і жив в Дніпрі активно, як от люди, чиї інтерв'ю складають значну частину книги. В силу особливостей моєї сім'ї та оточення, я жив життя в Дніпрі по течії. До прочитання книги я не знав, що Rainford був суто місцевим брендом, а Panasonic - лише магазином електроніки, а не виробником. Я не пам'ятав, абсолютно, історії про захоплення ОДА в 2014-ому, хоч і пам'ятав піаніно, що довгий час стояло перед будівлею.
Це взагалі дуже дивний досвід - ти читаєш книгу і ловиш флешбеки кожну сторінку. Так так, навіщо нашому куцому метрополітену величезна будівля? О, то он звідки причал став Фестивальним. Тєлєнєдєля була харківською?! Неможливо, навіть з моєю відстороненністю від рідного міста, не згадувати власне дитинство, яке ледь вписалося в той період дев'яностих, не відчувати якесь щемке ностальгічне розчарування від того, що не можна зараз ввімкнути пузатий телевізор, а там будуть черепашки-ніндзя по УТ-1 чи шоу про щасливий трамвайний білет на 11 каналі.
Навіть якщо ви не схильні романтизувати та впадати в ностальгію, Беспалов дуже круто описує дійсність тих років - жорстоку, бідну, але в цілому навіть трохи теплу. (Майже) доінтернетну, з відчуттям новизни в усьому, що є навколо.
Від розділів успішно віє минулим, коли читали паперові газети, коли світ здавався меншим, стиснутим в ту площину, яку ти особисто можеш пройти чи проїхати. В книзі не знаходиться місця ностальгії по репресивному і вбиваючому душу радянському союзу, але відчувається та сама, концентрована жага до простоти дитинства та юності, відчувається майже постійно.
Від старого рокера, який згадує свої перші гурти, до розповідей про стихійні базари, усе це, принаймні для мене, рівноцінно тим почуттям, які нахлинають, коли я відкриваю десь на ютубі відео з мультсеріалами дитинства в тій самій українській озвучці, ще в ідеалі з логотипом каналу у кутку і низькоякісною картинкою. Або, якщо говорити простіше, це як "Вино з кульбаб" Рея Бредбері - вічно теплий вітер з років, що пройшли, а може й взагалі існували лише у нашій пам'яті: відшліфовані, очищені від скрути та страхів, окрім тих, що охоплювали нас як єдине ціле. Бо всі ми досі й назавжди діти, що бояться темряви, тільки в 97-ому темрявою був зсув мікрорайону, а в 24-ому - та ви й самі знаєте. Але в книжках, на домашніх фото і відео, в спогадах та розмовах - ми всі там, в закупореній пляшці зовсім іншого світу, з якої інколи ллється світло та пахне літом.
PS: лише перед фінальними главами цієї книги помітив, що це той самий автор, що й у " Український Шпіцберген". Вітаю пана Максима з тим, що пережив суворий край з хижаками, російськими ватніками і поганим кліматом... а потім ще й Шпіцберген. (ВИБАЧТЕ, Я НЕ ВТРИМАВСЯ)
Маленька книжечка рефлексій та флешбеків із важливим вмістом. Її актуально читати саме зараз, щоби згадати як ми жили лише 30 років тому. Наскіки велику еволюцію за короткий термін у розрізі історії людства ми пройшли. Читати щоби згадати все і не розливатися ностальгаєю про "лучшій пламбір". Читати, щоби не казати "а що держава для мене зробила?".
"Історію творять люди. Кожна людина робить свій маленький чи великий внесок. Разом ми місто, разом ми народ, разом ми його минуле, сьогодення і майбутнє."
П.С. Пан Ян Валєтов розповів трошки своєї біографії. Тож стає зрозумілим шо його так плавить, що в сучасній Україні люди не хочуть купувать його расіскамовні книги. П.П.С. Хотілося б щоби Темпора перевидала серію, бо в наявності є тіки дві книги.
із задоволенням читаю книги пана Максима, після цієї справді захотілося відвідати Дніпро :) а ще цікаво: можливо тому що досвід життя в 90-ті у багатьох був приблизно однаковий, багато речей здавалися дуже знайомими. наприклад, чатівки чи базари - це прям таке щось давно забуте, але близьке. одним словом, добра, та не дивлячись на тему, приємна книга.
Я корінний Франківець і на жаль геть не знайомий з м. Дніпро. Ця книга невелика, але робить досить стислий виклад контексту області та самого міста від 90-тих аж до нульових. І це цікаво, бо без перебільшення Дніпропетровщина суттєво вплинула і впливає на Україну як державу (промисловість/економіка) та людський капітал. Легко читається, раджу.