Russia and Ukraine: Literature and the Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times

by Myroslav Shkandrij

Concepts of civilizational superiority and redemptive assimilation, widely held among nineteenth-century Russian intellectuals, helped to form stereotypes of Ukraine and Ukrainians in travel writings, textbooks, and historical fiction, stereotypes that have been reactivated in ensuing decades. Both Russian and Ukrainian writers have explored the politics of identity in the post-Soviet period, but while the canon of Russian imperial thought is well known, the tradition of resistance B which in the Ukrainian case can be traced as far back as the meeting of the Russian and Ukrainian polities and cultures of the seventeenth century B is much less familiar. Shkandrij demonstrates that Ukrainian literature has been marginalized in the interests of converting readers to imperial and assimilatory designs by emphasizing narratives of reunion and brotherhood and denying alterity.

Genres: Nonfiction, History, Ukraine

368 pages, Hardcover

First published January 1, 2001

Reviews

[Stefaniia · Rating 5 out of 5]

Просто повірте мені на слово і прочитайте цю книгу. Оберіть її замість "Трубадурів імперії" Томпсон і замість "За лаштунками імперії" Агеєвої. Ні, звісно, читайте все це, але якщо ви обираєте конче ОДНУ книгу зі словом "імперія" в назві, то оберіть саме Шкандрія.

Шкода тільки, що книга не мала нової наукової редакції. Можна було б актуалізувати деякі покликання, уточнити деякі непевності, виправити недоречності. Це не робить "Обійми" гіршими, проте вони могли бути кращими.

[Yaroslav · Rating 4 out of 5]

Це було важко, але я не жалкую. Це не був дарма витрачений час.
Але я не певен, що доріс до цієї книги. Але для всіх причетних до літературного процесу це просто обов'язкове читання.
Це не популяризація наукового знання, це не популяризація літератури.
Це наукове дослідження.
Коли я казав у перших враженнях, що за неї треба братися тільки після Агеєвої та Томпсон, я помилявся. Ці авторки лише допоможуть вам не злякатися на перших сторінках. Як і есеїстика Забужко. От якщо ви як насіння лускаєте філософські твори Забужко, тоді ви більш менш спокійно будете читати Шкандрія.
Ще у мене є побоювання, що багатьом, особливо молоді, доведеться гуглити імена письменників, російських звісно, які тут згадуються. Не думаю, що багато хто пам'ятає як за совка книги Данілевського можна було достати лише за талони на макулатуру.
І насамкінець про головне. Тільки після Висновків я зрозумів що мене муляло додатково. Це дослідження використовує ПОСТколоніальну теорію. Я до цього ще неготовий в сучасних умовах. Мій дискурс поки АНТИколоніальний.
І якщо я вас не залякав геть, спробуйте, може у вас вийде краще.
А Комубуку окрема подяка, що її видали.

[Олеся Бойко · Rating 5 out of 5]

хотілося б, щоб ця праця стала такою ж популярною, як і книжки Віри Агеєвої

[Jane Rukas · Rating 5 out of 5]

Шкандрій - топ, ця книжка - маст рід як для українців так і для вестернів. Набагато краще за "Трубадурів" поплавленої Томпсон

[Gremrien · Rating 4 out of 5]

A must read. Seriously, this book should be widely known and discussed in Ukraine and beyond it, especially in Russia (I actually would recommend that those “good Russians” who are sincerely interested in understanding and deconstructing the imperial nature of their society and culture translate this book and publish it somewhere in their emigrant/opposition publishing houses). As for Ukraine, I am bewildered why this book is so little known compared, for example, to a much more superficial and “mild” (=very limited in scope and implications) “Трубадури імперії” by Ева Томпсон.

A minute of fascinating biographical facts:

Мирослав Шкандрій is an ethnic Ukrainian who was born in the United Kingdom from Ukrainian emigrant parents ( “Моя мама зі Східної України, з Донбасу, тепер це окупована частина. Вона пережила Голодомор, була вивезена до Німеччини для роботи на фермі, а після війни опинилася в таборі ДіПі і, врешті, виїхала до Англії. Батько мій із Західної України, з Франківщини, де він вчителював на початку війни. Коли наближався фронт, він записався до Дивізії “Галичина”, виїхав на вишкіл, але участі в боях вже не брав, лише відходив з Дивізією. Опинився в таборі в Ріміні, був потім в таборі полонених в Йоркширі і залишився в Англії. Там мої батьки одружилися. Тому, я поєдную в собі крайній Схід і крайній Захід України.” ), studied in the University of Cambridge (UK) and the University of Toronto (Canada), and has been living and working in Canada most of his life. He actively studies and supports Ukraine and invests a lot of efforts to maintain the Ukrainian culture among our diaspora and help develop democracy in Ukraine. He has written several very important scientific books about our history and culture.


This book was first published in 2001 in English as “Russia and Ukraine. Literature and Discourse of Empire from Napoleonic to Postcolonial Times” (printed by “McGill-Queen’s University Press”). It was translated into Ukrainian under a somewhat more light title “В обіймах імперії” and published here in 2004, and it was also recently republished by “Комубук,” which is very, very timely and I encourage everybody to buy and read it, although I have read the old edition and do not know whether the new edition contains some modern updates or not.

Knowing all this, I was somewhat afraid to read “В обіймах імперії,” as I suspected that it would be a very serious and purely “academic” work, which I would find not very understandable and probably utterly boring. I was amazed to discover that this book is extremely interesting and highly readable, even if it is still pretty serious and, yes, quite “academic.”

In brief, Мирослав Шкандрій analyzes here “the imperial discourse” in Russian culture under which, unfortunately, Ukraine lived and tried to preserve its own identity for centuries. He concentrates on literature and shows us how Russian writers incorporated this imperial discourse (i.e., the ideas about the inferiority of Ukrainians, their “underdeveloped” and thus undeserving any attention culture, their “rights” to own our land and call our nation either non-existent or rebellious and “treacherous,” their intention to eradicate everything “Ukrainian” as long as it contradicts these ideas, etc., etc.) into their own views and into their works of literature, and thus becoming the first carriers and propagators of these ideas for the future generations. The second half of the book focuses on Ukrainian writers and tries to track the birth of their own national identity and internal resistance to this discourse and their development over time.

It should be said that the book would be still quite boring if the author limited himself to literature only (I especially disliked his long analytical immersions into particular books in order to “dissect” all the obvious and hidden messages; it’s not only very boring but often feels quite “stretched,” although the whole body of these analytical reviews is very helpful indeed). However, the author also makes very clever historical overviews (short but incredibly shrewd and brilliantly formulated) that help us to understand the necessary background to all these ideas and their reflections in culture. I saved tons of quotes about all this and I find this text extremely relevant for our most urgent and heated discussions about our history, culture, and “identity wars” today! Seriously, read the book as soon as possible if you haven’t already.

I especially appreciated the calm and considerate voice of the author. Most of the time, he talks about really OUTRAGEOUS things, about which you feel all kinds of highly charged emotions, even if you already know all these things from a historical point of view. And yet, the author continues to dissect them from a merely scientific perspective, keeping a perfect “poker face,” which is both laudable and very useful “to present our case before the international judgment” (which, as we know now, does not like “emotional reactions” of people who are killed and tortured before their eyes).

Also, among other things, this book is very helpful for understanding the place and role of some key “classical” Ukrainian authors from this “decolonization” point of view, as the author explains in detail how and why such personalities as Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, etc., became our inspirational icons for all the future generations (obviously not only because they were talented writers) and what aspects of their creative heritage deserve special attention for anti-imperialist young Ukrainians. So, if you do not know “where to start” with Ukrainian classics, you can get some preliminary orientation in Мирослав Шкандрій’s book.

What I found somewhat bewildering and disappointing in this book: the final chapters. The book promises to follow the subject “from Napoleonic to postcolonial times.” After such a detailed account of the early “imperial discourse,” where the author dedicates a lot of time and effort to explanations of even the minor details and less-known writers, I expected something similarly detailed about the 20th century (regarding both Soviet literature and literature of our diaspora abroad) and the first years of independent Ukraine. Instead, the author definitely rushed through these crucial periods of time and hardly mentioned even such key “decolonization” works as “Інтернаціоналізм чи русифікація?” by Іван Дзюба… He makes the central figure of our “anti-imperial literature” Василь Стус, which is great but I am sure that many other Ukrainian and Russian authors should have been discussed here as well, at least briefly. (I would say that Василь Стус’s personality and his cultural heritage are more a reflection of our increasingly desperate status at the time and representation of the marginality of anything truly Ukrainian in this empire, the real-life embodiment of the choice between “freedom of identity or death,” which is very helpful for understanding of this extremum and shows us how our culture would end up altogether, but does not show us how we as society came to this status in the course of the 20th century overall.) And the most disturbing and highly questionable section of the book is “Розділ 8. Постколоніальна перспектива.” I understand that the author did not have much time to study our literature of the independence period (when the book was written, it was less than 10 years after 1991), but the figure of Юрій Андрухович with his “Московіада” as the main symbols of our “postcolonial” literature look quite ridiculous today, honestly. Except for Юрій Андрухович, the author also briefly talks about “Ментальність орди” by Євген Гуцало (which is very good but he still dedicates much more time to “Московіада”), but that’s all, this is EVERYTHING the author wanted to say about our “postcolonial perspective”!). I hope that the most recent edition of the book by “Комубук” contains some fresh updates in this section but I doubt it (at least, the publishers do not mention any “updates” compared to previous editions).

Nevertheless, even with all these critical notes, otherwise, the book is highly recommended.

“Була поширена думка, що російська держава, як і російська мова, має унікальні риси та сину, які роблять її надзвичайно привабливою для інших народів. Органічність і магнетична сила стали головними пунктами часто повторюваного аргументу — мовляв, російська експансія не була насильницькою. Територіальному зростанню західних держав, основаному на завоюваннях, гнобленні та конфліктах, Погодін протиставляв розширення Російської імперії, що, за його словами, спиралося на без примусу прийняті запрошення й гармонійні стосунки: «Наша держава заснована на любові, а західні — на ненависті»33. Цю впливову ідею розвивали слов’янофіли, скажімо, Олексій Хомяков та Микола Данилевський, котрий у своєму творі «Росія та Європа» (1869) стверджував: малим народам у межах імперії судилося «поступово й непомітно зливатися» з панівни�� народом, «бути асимільованими ним і сприяти збільшенню розмаїття його історичних виявів»34. Хай там як, ті народи були «простим етнографічним матеріалом», ужитим на те, щоб інший народ мав змогу йти назустріч своїй долі35. Ще один варіант цього аргументу припускав реальність насильства, проте знімав з російської інтелігенції злочин спільництва і, звичайно, визнавав неминучість повної асиміляції. 1910 р. одна ліберальна публікація ще могла припустити «страшну денаціоналізацію, що тривала останні п’ятдесят років», але водночас звільняла російську інтелігенцію від будь-якої відповідальності, стверджуючи, що вона у ставленні до інших народів не виявляла «ані тіні примусу»36.
В статті, опублікованій 1934 р. в Німеччині, П. Савицький, лідер теоретиків євразійства, що емігрували за кордон, використав модифікований варіант цього ж аргументу, заявляючи, що органічна природа російської «євразійської» ідентичності була унікальною. Він запевняв, ніби в Євразії завжди панувала концепція «братерства народів», і саме там завжди починалися «Грандіозні спроби політичного об’єднання», скажімо, під проводом скіфів, гунів та монголів. Серед євразійських народів ніколи не було «вищих» чи «нижчих» народів і «взаємне притягування було сильнішим, ніж відштовхування»37. На той час гасло «братерства народів» було вже й частиною офіційної риторики радянського режиму. Тільки в 1920—1930-х роках було кинуто виклик цій ідеї органічного зростання та непов’язаної з насильством асиміляції. Історик-марксист Михайло Покровський звинуватив Російську імперію, що вона майже всуціль засновувалася на агресії38. «Великоросія, — проголош ував учений, — була збудована на кістках „союзників”, і їх зовсім не тішить те, що в жилах великоросів тече 80 % їхньої крові»39.”

*

“Андреас Капелер вважав, що треба розрізняти три варіанти ставлення до українців. Нелояльних українців, тих, кого в XVII—XVIII ст. вважали за бунтівників або підозрювали їх у проведенні незалежної зовніш ньої політики та підтримці антиросійської орієнтації (пропольської, прокримськотатарської, протурецької й т. ін.), називали черкасами. Після повстання Івана Мазепи 1708 р. їх усіх колективно затаврували як мазепинців. Цей термін відродили наприкінці XIX ст., коли прихильників національного руху назвали неомазепинцями.
Представників козацької еліти, яких не вважали загрозою й відтак зараховували до складу імперського дворянства, де на імперській службі вони мали змогу дертися вгору щаблями соціальної ієрархії, називали малоросами. Ці вірні слуги імперії, чиї армії допомагали захищати та розширювати її кордони і які, тільки-но призвичаївшись та інтегрувавшись до дворянської верстви, помітно посприяли розвиткові імперської культури, вважали не за окрему етнічно-національну групу, а просто за колоритний регіональний варіант російського народу.
Хохли — третій термін, яким називають тип українців, — позначав невинний і нецивілізований селянський народ, якому бракувало політичного проводу і прав, тож він становив людський матеріал, що був об’єктом свідомої експлуатації з боку політичних еліт. Оскільки українська еліта втратила свою функцію місцевого проводу, вона або асимілювалася і зливалася з російською ієрархією, або опускалася на найнижчий соціальний рівень позбавленого всяких прав селянства, тобто хохлів.
Українці як народ, що його вважали расово, мовно та релігійно спорідненим з росіянами, не зазнавали дискримінації на індивідуальному рівні, бо росіяни завжди заохочували малоросів до асиміляції і сподівалися, що вони радо визнають її. Проте як етнос українців люто дискримінували в юридичному, соціальному та політичному аспектах, позбавляли їх навіть рідної мови, історії, ідентичності та назви, хоча такій дискримінації не підлягали народи, що були расово, конфесійно та мовно далекі від росіян. Отже, вибір перед українцями був такий: або повна асиміляція, або переслідування як мазепинців, або зневажений статус хохлів. Одне слово, двері для повної асиміляції були відчинені, проте відмова від такого запрошення підлягала найсуворішим карам.
Така концептуальна структура має значну евристичну вартість і дає змогу добачати нюанси при вивченні колоніального архіву. Вона допомагає пояснити начебто несумісні різновиди ставлення до українців як народу з боку імперських міфотворців, що могли трактувати їх як «братів», засуджувати як дволичних і зрадливих та висміювати як неосвічених кріпаків. Українці могли поставати в літературі як почесні партнери в будівництві імперії (малороси), як зрадливі вороги (мазепинці) або як колонізовані маси (хохли). Отже, ця концептуальна структура давала змогу імперським адміністраторам та російським письменникам свободу дій в діапазоні від змалювання милої, колоритної спорідненої етнічної групи до зображення чи то брутального і незбагненного збіговиська терористів, чи то покірливого наївного селянства. Ці різні ідеологічні підходи* виправдовували структуру нерівності в суспільстві й були спрямовані на підпорядкування людей імперським задумам.”

*

“У таких часописах, як «Русский вестник», «День» та «Киевский телеграф», деякі автори висміювали ідею писати українською мовою і вважали спробу створити велику літературу «мужицькою» мовою за цілковито абсурдну. Інші закликали поліцію пильно приглядатися до того, що видавалося їм групкою русофобів із сепаратистськими намірами. Натомість такі ліберальні журнали, як «Отечественные записки» та «Современник», привітали журнал «Основа» як ще один голос, критичний до уряду та реакційного слов’янофільства. Проте вони теж відкидали ідею федералізму й української автономії. Чернишевський відкрито нападав на ці позиції. Він волів бачити український рух просто як протест проти адміністративних заходів і хотів підпорядкувати його загальному рухові за політичну реформу, відмовляючись, звичайно, помічати в ньому будь-який національний вимір. У своїй статті 1861 р., названій «Національна нетактовність», він навіть дорікав українцям за те, що вони не підтримували поляків у боротьбі з австро-угорською владою. Висунувши такий аргумент, він засвідчив своє нерозуміння класово-національних конфліктів у галицькому суспільстві, де польська шляхта здебільшого прагнула зберегти свої привілеї над українським селянством3. Хоча Чернишевський і визнав право української літератури на існування й засуджував те, що росіяни в минулому відкидали її та глузували з її прихильників, він був переконаний, що її слід обмежити забезпеченням початкової освіти для селян. Усе, що виходило за ці межі, він вважав зайвим і приреченим на поразку. У своїй статті про перше число «Основи» Чернишевський щедро розводився про обсяг, силу та вищість російської літератури і припустив, що освічене українське суспільство вибере повну асиміляцію4.
Добролюбов, як і Чернишевський, був готовий визнати існування української мови та багатого фольклору. А втім, у своїй рецензії на «Кобзар» Тараса Шевченка він зізнався в неспроможності навіть уявити собі можливість, що такі твори, як «Євгеній Онегін» Пушкіна та «Герой нашого часу» Лєрмонтова, можуть коли-небудь бути написані українською мовою. Творчість Шевченка була для нього яскравим виявом «усіх елементів української народної пісні»5. В рецензії він доводив, що в дискусії про право української літератури на існування йдеться про створення в майбутньому «книжної, громадської, цивілізованої» літератури. Творчість Шевченка, на думку Добролюбова, аж ніяк не відповідала цим критеріям, а була продуктом народної культури, або ж простолюду. «Звичайно; — писав він, — «Онєгін» або «Герой нашого часу» не вийдуть добре малоросійською мовою»6. Натомість росіяни створили багату мову, яку й самі українці вживають для технічних і спеціалізованих словників. Отже, нездатна до конкуренції, українська мова повинна обмежитися лише до народної говірки.
Безперечно, такий підхід репрезентував набагато толерантніше й шанобливіше ставлення, ніж пряме відкидання української мови та літератури, характерне для тридцятих і сорокових років.”

[Oleksii Suprun · Rating 5 out of 5]

Нотатка №14

Це був прекрасний досвід та прекрасна праця. Не стану оцінювати літературознавчі деталі, не будучи спеціалістом, але загальний «політичний аспект» передано дуже вдало, часові рамки у фактично 200 років не сприймалися важко.

Особливо зазначу: Шкандрій не йде у руслі «партійного запиту» на критику російської літератури через те, що вона російська, а на предметних моментах, цитатах та конкретних мотиваціях та об’єктивно визнає навики російських авторів. [*це примітка в сторону інших популярних авторів в області літературознавства]

Раджу, як і раджу/бажаю подібним студіям розвиватися. Окремо: дизайн та виконання книга - не менш чудові.

[Kateryna Tkachenko · Rating 4 out of 5]

Читається не прям легко, але багато цікавого.