What do you think?
Rate this book
Загублений острів. Книга репортажів з окупованого Криму
Загублений острів — це збірка репортажів з окупованого Криму, куди відома журналістка Наталя Гуменюк їздила упродовж 2014–2019 рр. У книжці — справжні історії і трагедії людей, життя яких кардинально змінилося після 2014 року, бо відтоді хтось із кримчан живе в окупації, а хтось — просто в іншій країні. То ж яка їхня неприхована правда? Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії: одні діляться тихим, глухим болем, інші — просто втомилися мовчати й боятися.
Ця книжка є справжнім голосом анексованого Криму, його багатоголоссям, в якому окремі розповіді творять єдину спільну історію, яка ще не завершилася.
Ця книжка є справжнім голосом анексованого Криму, його багатоголоссям, в якому окремі розповіді творять єдину спільну історію, яка ще не завершилася.
312 pages, Hardcover
First published January 1, 2020
18 people are currently reading
623 people want to read
About the author
Наталя Гуменюк
3 books13 followersГуменюк Наталія — українська журналістка-міжнародниця, викладач.
Наталя Гуменюк закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка (2000–2004) та магістратуру з міжнародної журналістики в університеті міста Оребро, Швеція (2005–2006).Викладає курс «Міжнародні медіасистеми» Могилянської школи журналістики у Києві.
У 2002–2004 роках — головний редактор незалежної студентської газети «Наша справа». У 2002–2003 роках — журналіст-міжнародник на Новому каналі. У 2003 році — журналіст-міжнародник 5 каналу. У 2004 році — працювала в Інформаційній агенції «ProfiTV». У 2003–2004 роках — журналіст-міжнародник для програми Факти, ICTV. У 2005–2007 роках — керівник міжнародного відділу, спеціальний кореспондент телеканалу К1, автор-ведуча програми «Один репортаж».
З 2007 до кінця 2009 року очолювала міжнародний відділ телеканалу «Інтер», спеціальний-кореспондент. В цей період, 2009 року, «Інтер» вперше серед українських телеканалів було номіновано на премію Еммі в номінації «Новини» за висвітлення війни у Південній Осетії (репортер — Руслан Ярмолюк).2009 року Гуменюк також стажувалася на телеканалі BBC World у програмі Hardtalk та у виданнях The Guardian та The Independent.
Наприкінці 2009 року її було звільнено з телеканалу «Інтер» без пояснення причин. Це викликало хвилю обурення її колег, які зібрали понад 70 підписів проти її звільнення. По тому деякі журналісти звільнились за власним бажанням (зокрема Роман Вінтонів). Після звільнення не стала влаштовуватись у інші ЗМІ, стала фрілансером.
У 2010–2011 роках була шеф-редактором проекту «Наші» («Інтер», студія «07 Продакшн») — 15 телефільмів про українців, які з різних причин покинули Україну і стали успішними в країнах далекого зарубіжжя (Норвегії, Бразилії, ПАР, Індії, Китаї та ін.).Наталя Гуменюк брала участь у пошуці спонсорів проекту.
Після того власним коштом поїхала висвітлювати події Арабської весни. Почала працювати як міжнародник-фрілансер переважно для українських видань, таких як «Український тиждень», «Українська правда», «Esquire Україна», студія «1+1», радіо «Голос столиці», а також для деяких закордонних: OpenDemocracy Russia (Велика Британія), RTL-Netherlands, M6 (Франція).
У 2013 році стала одним із ініціаторів створення «Громадського телебачення».
Наталя Гуменюк закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Шевченка (2000–2004) та магістратуру з міжнародної журналістики в університеті міста Оребро, Швеція (2005–2006).Викладає курс «Міжнародні медіасистеми» Могилянської школи журналістики у Києві.
У 2002–2004 роках — головний редактор незалежної студентської газети «Наша справа». У 2002–2003 роках — журналіст-міжнародник на Новому каналі. У 2003 році — журналіст-міжнародник 5 каналу. У 2004 році — працювала в Інформаційній агенції «ProfiTV». У 2003–2004 роках — журналіст-міжнародник для програми Факти, ICTV. У 2005–2007 роках — керівник міжнародного відділу, спеціальний кореспондент телеканалу К1, автор-ведуча програми «Один репортаж».
З 2007 до кінця 2009 року очолювала міжнародний відділ телеканалу «Інтер», спеціальний-кореспондент. В цей період, 2009 року, «Інтер» вперше серед українських телеканалів було номіновано на премію Еммі в номінації «Новини» за висвітлення війни у Південній Осетії (репортер — Руслан Ярмолюк).2009 року Гуменюк також стажувалася на телеканалі BBC World у програмі Hardtalk та у виданнях The Guardian та The Independent.
Наприкінці 2009 року її було звільнено з телеканалу «Інтер» без пояснення причин. Це викликало хвилю обурення її колег, які зібрали понад 70 підписів проти її звільнення. По тому деякі журналісти звільнились за власним бажанням (зокрема Роман Вінтонів). Після звільнення не стала влаштовуватись у інші ЗМІ, стала фрілансером.
У 2010–2011 роках була шеф-редактором проекту «Наші» («Інтер», студія «07 Продакшн») — 15 телефільмів про українців, які з різних причин покинули Україну і стали успішними в країнах далекого зарубіжжя (Норвегії, Бразилії, ПАР, Індії, Китаї та ін.).Наталя Гуменюк брала участь у пошуці спонсорів проекту.
Після того власним коштом поїхала висвітлювати події Арабської весни. Почала працювати як міжнародник-фрілансер переважно для українських видань, таких як «Український тиждень», «Українська правда», «Esquire Україна», студія «1+1», радіо «Голос столиці», а також для деяких закордонних: OpenDemocracy Russia (Велика Британія), RTL-Netherlands, M6 (Франція).
У 2013 році стала одним із ініціаторів створення «Громадського телебачення».
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 67 reviews
May 3, 2020
Боляче, соромно, гидко, безсило. Нереально не плакати на частині з інтерв’ю з сім’ями кримськотатарських політв’язнів, справи яких шили (і, що найстрашніше - шитимуть) з повітря, настільки з повітря, що російські судді говорили «я сам маю докази шукати?». Історії тих хто за, від яких кров з очей. Історії тих хто проти, які намагаються гідно виживати. Переслідування за інакшість, страх говорити, шок і гнів. Надії дуже мало, але крім неї нічого не залишається.
Вважаю, дуже важлива книга, особливо для тих, хто думає «ну вони ж самі проголосували на референдумі, хай вигрібають» (риторика ідентична до #самавинна).
Вважаю, дуже важлива книга, особливо для тих, хто думає «ну вони ж самі проголосували на референдумі, хай вигрібають» (риторика ідентична до #самавинна).
April 24, 2022
було дуже боляче читати цю книгу зараз, коли в Україні триває велика війна з рф. здається, шо багато важливого, про шо говорили тоді, пролетіло вітром і не почулося так, як мало.
пам‘ятаю, шо вже після тимчасової окупації криму наш викладач історії в коледжі казав, шо треба знати хоч пару фраз кримськотатарською і пам‘ятати про те, що ми з киримли заодно й вони нам близькі люди. в основному тоді в групі не було відчуття, шо ці землі ше колись повернуться і не було зрозуміло, чим наші слова кримськотатарською можуть помогти.
киримли — наші сестри й брати. дуже хочеться, шоб цей народ мав спокій на своїй землі, як і ми. і сподіваюся, шо ми пліч-о-пліч його відвоюємо зараз вже назавжди.
пам‘ятаю, шо вже після тимчасової окупації криму наш викладач історії в коледжі казав, шо треба знати хоч пару фраз кримськотатарською і пам‘ятати про те, що ми з киримли заодно й вони нам близькі люди. в основному тоді в групі не було відчуття, шо ці землі ше колись повернуться і не було зрозуміло, чим наші слова кримськотатарською можуть помогти.
киримли — наші сестри й брати. дуже хочеться, шоб цей народ мав спокій на своїй землі, як і ми. і сподіваюся, шо ми пліч-о-пліч його відвоюємо зараз вже назавжди.
May 23, 2020
Наталія Гуменюк свідомо уникає власних оцінок: її головне завдання – показати і розповісти, а не щось довести, особливо своїм співрозмовникам. Хоча персонажі цієї книжки справді страшенно різні, як і їхнє бачення подій. Але навіть за автоматизованою рутиною тих, хто начебто все прийняв і змирився, часом проступає «рутинний біль», і журналістці вдається його вловити, як і бодай кількома деталями дати відчути, «як воно – бути людиною, що, на перший погляд, просто опинилася в окупації?»
Більше - тут: http://litakcent.com/2020/05/22/svobo...
Більше - тут: http://litakcent.com/2020/05/22/svobo...
August 12, 2020
"Загублений острів" - 311 сторінок глухого болю.
Цей біль жодним чином не притлумиш - рана залишається свіжою і на шостий рік окупації. І хоч здебільшого про втрату Криму говорять у контексті зухвалого територіального грабунку, книга Наталі Гуменюк - про людей, що залишились там. Там, де стишують голос, коли говорять українською, тому що це вже ледь не диверсійний акт. Там, де діти на уроках вивчають "Давню Русь", а не Київську Русь. Там, де посадити за ґрати можуть абсолютно ні за що, адже ваша власна думка - це екстремізм, а якщо ж мусульманин - тероризм.
"Загублений острів" - взірець репортажистики принаймні через відсутність власних суджень. Під обкладинкою однієї книги зібрані строкаті історії абсолютно різних людей: родини політв'язнів, підприємці, журналісти, вчителі. Авторка показує людей з абсолютно різними поглядами, точніше навіть світоглядами. Хтось журиться, хтось святкує, багато ж просто "поза політикою". Дехто втішається "відновленням справедливості", а дехто принципово не покидає півострів, тому що так українців там залишиться ще менше.
Залишити Крим - мов залишити хвору матір. Хоч від політиків часто можна почути, що "повернення Криму зараз не на часі", питання все ще актуальне та госте, адже там все ще залишаються наші люди.
Я раджу почитати цю книгу кожному. Зокрема тим, хто ставить питання на кшталт "Якщо там ще є українці, то чого там залишатись?", "Як вони там живуть?", "Чому серед політв'язнів так багато кримських татарів?" та багато інших у подібному стилі.
10 напружених перетинів кордону з 10.
Цей біль жодним чином не притлумиш - рана залишається свіжою і на шостий рік окупації. І хоч здебільшого про втрату Криму говорять у контексті зухвалого територіального грабунку, книга Наталі Гуменюк - про людей, що залишились там. Там, де стишують голос, коли говорять українською, тому що це вже ледь не диверсійний акт. Там, де діти на уроках вивчають "Давню Русь", а не Київську Русь. Там, де посадити за ґрати можуть абсолютно ні за що, адже ваша власна думка - це екстремізм, а якщо ж мусульманин - тероризм.
"Загублений острів" - взірець репортажистики принаймні через відсутність власних суджень. Під обкладинкою однієї книги зібрані строкаті історії абсолютно різних людей: родини політв'язнів, підприємці, журналісти, вчителі. Авторка показує людей з абсолютно різними поглядами, точніше навіть світоглядами. Хтось журиться, хтось святкує, багато ж просто "поза політикою". Дехто втішається "відновленням справедливості", а дехто принципово не покидає півострів, тому що так українців там залишиться ще менше.
Залишити Крим - мов залишити хвору матір. Хоч від політиків часто можна почути, що "повернення Криму зараз не на часі", питання все ще актуальне та госте, адже там все ще залишаються наші люди.
Я раджу почитати цю книгу кожному. Зокрема тим, хто ставить питання на кшталт "Якщо там ще є українці, то чого там залишатись?", "Як вони там живуть?", "Чому серед політв'язнів так багато кримських татарів?" та багато інших у подібному стилі.
10 напружених перетинів кордону з 10.
April 10, 2021
Дуже боляче читати
April 17, 2023
вона важлива
важлива для розуміння того, чого ми не побачили раніше, чого, можливо, не бачимо досі, але мусимо побачити, щоб зрозуміти людей з Криму і врешті крізь них навіть себе самих
важлива для розуміння того, чого ми не побачили раніше, чого, можливо, не бачимо досі, але мусимо побачити, щоб зрозуміти людей з Криму і врешті крізь них навіть себе самих
May 17, 2025
Поки в травні 2016 року Джамала розчулила чи не всю Європу, співаючи про депортацію кримських татар, — в Криму тривали масові арешти чоловіків “за підозрою в тероризмі”
Читати цю книжку було важче, ніж бігти шість кілометрів в мій перший забіг. Дуже емоційно. Дуже виснажливо. Хоча починалася вона доволі м’яко — короткі, щирі тексти про нібито знайомі речі. Все виглядало звичним, навіть «лайтовим». Але дуже швидко книга розверзла переді мною справжній безодню реальності.
Історії про те, як в Україні існувала система лікування наркозалежних, а в Росії вона просто зникла, і нічого не було відновлено. Про молодь, якій було складно вчитися українською, складно вступити до українського вишу. Про скасоване залізничне сполучення, відсутність нормального автосполучення між материковою Україною та Кримом. Про те, як обрубали зв’язки.
А потім — ті, хто залишився. І ті, кого забрали. Репортажі від матерів. Стало дуже боляче.
Народ уже все знає — репресії, переслідування. Хочуть виселити тих, хто не мовчить. Добровільно або примусово. Хтось не поїхав — його посадили. Одну половину загнали за грати, інша — злякається і сама втече. Маєш бути або лояльним, або мовчи.
Росії не відмовиться, не обміняє, не видасть...
Я не знаю. Діти мої не винні...»
— і мати плакала.
Плакала голосом Криму.
І я плакала.
Щоб понизити градус емоції — тема громадянства. І в Україні, і в Росії — формально заборонене подвійне громадянство. Але на практиці... На кордоні —
російський митник звертається до літньої жінки:
«Запам’ятайте: тут у нас показують російський паспорт, а на тому блоці — український. А не навпаки. Ну чого ж ви всі одразу обидва показуєте?»
Така собі нова етика підкорення — показувати потрібний паспорт у потрібному місці, як перепустку до спокою.
Зачепила історія Сенцова. Здавалося, я знала про нього, але тут — більше. Глибше. Особливо — слова його матері:
«Може, я його якось не так виховала...»
І ця фраза — не про провину. Вона про безсилля і спробу хоч якось знайти пояснення в тому, що поясненню не піддається.
А потім — зовсім нове для мене: трагедія в Керчі. Політехнічний технікум. Хлопець, який до дрібниць скопіював американський розстріл 1999 року. Авторка спілкувалася з дослідником тієї трагедії й запам’ятала повторила його пораду для медіа:
«Зробіть історії тих, хто вижив, важливішими за історію вбивці».
Це неймовірно резонує з тим, що відбувається зараз в Україні. Хто розповідає історії тих, хто вижив? Хто робить їх видимими?
Візуальний пласт цієї книжки — окрема розмова. Дуже багато фото. І серед них — одне, яке просто вгепало.
Скульптура «Рабочий и колхозница» на тлі гігантського банера «5 лет русской весны». Усе виглядає, як кадр із російсько-радянського фільму. Можна було б навіть пожартувати що це руський Burning man, якби не було так моторошно. Бо поруч — нехай і бутафорська, але реальна шибениця з написом:
«За зраду». І ніяких пояснень. Жодних інтерпретацій. Просто — меседж. Тиша. І страх. Бо всі мають знати, що тут вважають зрадою.
Ця книжка — не просто збірка репортажів. Це — документ травми. Голос півострова. Дзеркало, в яке важко дивитись. Але треба. Бо правда мусить бути видимою.
Читати цю книжку було важче, ніж бігти шість кілометрів в мій перший забіг. Дуже емоційно. Дуже виснажливо. Хоча починалася вона доволі м’яко — короткі, щирі тексти про нібито знайомі речі. Все виглядало звичним, навіть «лайтовим». Але дуже швидко книга розверзла переді мною справжній безодню реальності.
Історії про те, як в Україні існувала система лікування наркозалежних, а в Росії вона просто зникла, і нічого не було відновлено. Про молодь, якій було складно вчитися українською, складно вступити до українського вишу. Про скасоване залізничне сполучення, відсутність нормального автосполучення між материковою Україною та Кримом. Про те, як обрубали зв’язки.
А потім — ті, хто залишився. І ті, кого забрали. Репортажі від матерів. Стало дуже боляче.
Народ уже все знає — репресії, переслідування. Хочуть виселити тих, хто не мовчить. Добровільно або примусово. Хтось не поїхав — його посадили. Одну половину загнали за грати, інша — злякається і сама втече. Маєш бути або лояльним, або мовчи.
Росії не відмовиться, не обміняє, не видасть...
Я не знаю. Діти мої не винні...»
— і мати плакала.
Плакала голосом Криму.
І я плакала.
Щоб понизити градус емоції — тема громадянства. І в Україні, і в Росії — формально заборонене подвійне громадянство. Але на практиці... На кордоні —
російський митник звертається до літньої жінки:
«Запам’ятайте: тут у нас показують російський паспорт, а на тому блоці — український. А не навпаки. Ну чого ж ви всі одразу обидва показуєте?»
Така собі нова етика підкорення — показувати потрібний паспорт у потрібному місці, як перепустку до спокою.
Зачепила історія Сенцова. Здавалося, я знала про нього, але тут — більше. Глибше. Особливо — слова його матері:
«Може, я його якось не так виховала...»
І ця фраза — не про провину. Вона про безсилля і спробу хоч якось знайти пояснення в тому, що поясненню не піддається.
А потім — зовсім нове для мене: трагедія в Керчі. Політехнічний технікум. Хлопець, який до дрібниць скопіював американський розстріл 1999 року. Авторка спілкувалася з дослідником тієї трагедії й запам’ятала повторила його пораду для медіа:
«Зробіть історії тих, хто вижив, важливішими за історію вбивці».
Це неймовірно резонує з тим, що відбувається зараз в Україні. Хто розповідає історії тих, хто вижив? Хто робить їх видимими?
Візуальний пласт цієї книжки — окрема розмова. Дуже багато фото. І серед них — одне, яке просто вгепало.
Скульптура «Рабочий и колхозница» на тлі гігантського банера «5 лет русской весны». Усе виглядає, як кадр із російсько-радянського фільму. Можна було б навіть пожартувати що це руський Burning man, якби не було так моторошно. Бо поруч — нехай і бутафорська, але реальна шибениця з написом:
«За зраду». І ніяких пояснень. Жодних інтерпретацій. Просто — меседж. Тиша. І страх. Бо всі мають знати, що тут вважають зрадою.
Ця книжка — не просто збірка репортажів. Це — документ травми. Голос півострова. Дзеркало, в яке важко дивитись. Але треба. Бо правда мусить бути видимою.
May 3, 2025
це просто було так гідно, потужно і змістовно.
відчувається по-особливому важливим мати в себе цю книгу і повертатися до тих десятків уривків, які виділила.
однозначно й наполегливо раджу!
відчувається по-особливому важливим мати в себе цю книгу і повертатися до тих десятків уривків, які виділила.
однозначно й наполегливо раджу!
September 7, 2020
Крим - це рана, яка болить. Так хотіла я написати спочатку, але буду чесною - рана за шість років вже трохи вкрилася коркою. Так от. Прочитати Гуменюк - це ту корку знову розчесати до крові.
Я сама не помітила, як вже у другому розділі на сторінку капнуло щось мокре. Мокре - це була моя перша сльоза у цій книжці. Такого мокрого далі буде ще багато.
І що я вам можу сказати? Хто слідкує за новинами (як я), хто постійно читає hromadske та крым.реалии (як я), хто слідкував за справою Сенцова від початку (теж я) - то нової інформації у книжці не буде. У відкритому доступі на hromadske можна почитати / подивитися, наприклад, такі матеріали:
▪️ Розділені: бути мамою, донькою, батьком політв’язня в Криму
▪️ «Мою родину висилали з Криму тричі, але ми поверталися», – розповідь кримської татарки до 75-річчя депортації
▪️ Мати Володимира Балуха: «Він сказав — з кормушки терористів їсти не буду нічого»
▪️ «Ціна анексії — життя», — спецпроект до 5 річниці окупації Криму
▪️ Залишатися українцем у Криму — спецрепортаж з окупованого півострова
▪️ «Ми тут — найліпший ОМОН» — мама школяра з Керчі
Hromadske у книжці вказано просто як "інформаційний партнер", хоча на їхньому сайті ці ж матеріали ілюструються великою кількістю фото-відео. Тобто є більше. Можна було б PNG-код додати до репортажей у книжці.
Але все одно дякую. Книжка пробиває на емоції, стидить наші ліниві дупи, нагадує, що ми можемо більше - більше говорити, більше підтримувати, бути більше людьми.
P.S. Крим - це Україна! Qırım – bu, Ukraina!
Я сама не помітила, як вже у другому розділі на сторінку капнуло щось мокре. Мокре - це була моя перша сльоза у цій книжці. Такого мокрого далі буде ще багато.
І що я вам можу сказати? Хто слідкує за новинами (як я), хто постійно читає hromadske та крым.реалии (як я), хто слідкував за справою Сенцова від початку (теж я) - то нової інформації у книжці не буде. У відкритому доступі на hromadske можна почитати / подивитися, наприклад, такі матеріали:
▪️ Розділені: бути мамою, донькою, батьком політв’язня в Криму
▪️ «Мою родину висилали з Криму тричі, але ми поверталися», – розповідь кримської татарки до 75-річчя депортації
▪️ Мати Володимира Балуха: «Він сказав — з кормушки терористів їсти не буду нічого»
▪️ «Ціна анексії — життя», — спецпроект до 5 річниці окупації Криму
▪️ Залишатися українцем у Криму — спецрепортаж з окупованого півострова
▪️ «Ми тут — найліпший ОМОН» — мама школяра з Керчі
Hromadske у книжці вказано просто як "інформаційний партнер", хоча на їхньому сайті ці ж матеріали ілюструються великою кількістю фото-відео. Тобто є більше. Можна було б PNG-код додати до репортажей у книжці.
Але все одно дякую. Книжка пробиває на емоції, стидить наші ліниві дупи, нагадує, що ми можемо більше - більше говорити, більше підтримувати, бути більше людьми.
P.S. Крим - це Україна! Qırım – bu, Ukraina!
June 26, 2020
Сумна книга. Тут переважають історії тих людей, які постраждали від анексії 2014 року. Деякі - переважно кримські татари - стають жертвами російської репресивної політики. Таких часто вкидають за грати за сфабрикованими справами щодо участі в забороненій у Росії організації "Хізб ут-Тахрір". Інші люди стають заручниками нової політичної реальності. Наприклад, наркозалежні, які до 2014 були на легальній в Україні підтримуючій терапії, коли пацієнтам регулярно дають наркотик - метадон. Після 2014 попри протести та прохання змінити законодавство, вони були покинуті напризволяще і чимало з них померло.
Тут також з'являються історії сімей, котрі розкололись під тиском подій. В одній з них Гуменюк розповідає про вчительку української мови, чоловік якої керував хором в українському війську. Після анексії він разом з ансамблем перейшов на службу Росії та швидко перекваліфікувався на російські патріотичні пісні, хизуючись, як швидко їм вдалося освоїти новий репертуар та знайти відповідні костюми - російські кокошники та сарафани. Інші розповіді виходять за межі звичних наративів: колишній військовий висилає свою російську пенсію синові на материкову Україну - військовослужбовцю української армії; мешканка Севастополя та корінна росіянка не підтримує анексії та вірить у щасливе майбутнє України.
Книга підважує популярний міф про "безкровне" загарбання Криму та мимоволі ставить перед читачем питання щодо ціни анексії. Чи можна здобути омріяний добробут та стабільність коштом поламаних долей реальних людей? Які наслідки можуть мати необдумані політичні фантазії, що опираються на ворожу мілітарну силу? Де пролягає межа між безрозсудністю та мужністю? Та, зрештою, в чому проявляється людська солідарність? Читач, звісно, не знайде готових відповідей на ці питання. Але він точно знайде у книзі емпатію, співчуття та увагу авторки до людей та їхніх життєвих історій.
Тут також з'являються історії сімей, котрі розкололись під тиском подій. В одній з них Гуменюк розповідає про вчительку української мови, чоловік якої керував хором в українському війську. Після анексії він разом з ансамблем перейшов на службу Росії та швидко перекваліфікувався на російські патріотичні пісні, хизуючись, як швидко їм вдалося освоїти новий репертуар та знайти відповідні костюми - російські кокошники та сарафани. Інші розповіді виходять за межі звичних наративів: колишній військовий висилає свою російську пенсію синові на материкову Україну - військовослужбовцю української армії; мешканка Севастополя та корінна росіянка не підтримує анексії та вірить у щасливе майбутнє України.
Книга підважує популярний міф про "безкровне" загарбання Криму та мимоволі ставить перед читачем питання щодо ціни анексії. Чи можна здобути омріяний добробут та стабільність коштом поламаних долей реальних людей? Які наслідки можуть мати необдумані політичні фантазії, що опираються на ворожу мілітарну силу? Де пролягає межа між безрозсудністю та мужністю? Та, зрештою, в чому проявляється людська солідарність? Читач, звісно, не знайде готових відповідей на ці питання. Але він точно знайде у книзі емпатію, співчуття та увагу авторки до людей та їхніх життєвих історій.
July 12, 2023
читаючи ці репортажі й інтерв’ю, відчуваєш постійний біль. теплі спогади повернення кримських татар, які обірвалися окупацією. промиті російською пропагандою мізки. пришивання справ про тероризм за інакшу віру або просто на пустому місці.
болючі, але важливі історії. чомусь довго не доходили руки, а тепер кажу, що треба читати всім обов’язково. щоби ніколи не дозволити повторитися. щоби змогти повернути.
болючі, але важливі історії. чомусь довго не доходили руки, а тепер кажу, що треба читати всім обов’язково. щоби ніколи не дозволити повторитися. щоби змогти повернути.
April 28, 2020
Новинка, видана Видавництво Старого Лева цієї весни, яка, дякуючи прискоренню сучасного світу вже встигла застаріти 🤣. Але відмінна робота редакторів, всі нюанси щодо актуальності відмічені у примітках - і свіжість врятовано.
Збірка "Загублений острів" намагається переосмислити анексію у класичних стадіях походу за смертю - від гніву до прийняття і вже цим не має права на існування. Адже у кінці має бути примирення із невідворотнім і вільний шлях далі, вже без того, що вмерло. Примирення із втратою. Шлях нової родини, полегшеної на... а ось, до речі, на що? На чумайдан без тримала? На певну кількість квадратних кілометрів? На сотню-іншу географічних назв? Із втратою чого саме пропонується в решті решт примиритися вже?
Збірка "Загублений острів" містить історії кримськотатарських родин, які не мали намірів примирятися із своєю так би мовити новою ідентичністю у "сім'ї новій, двоголовокурчатній" і миттєво стали терористами. Всі вони нескінчено однакові - прийшли, звинуватили, забрали, родина із люблячої дружини, батьків та -надцяти дітей залишилися без годувальника. Їх забагато як для збірки, де тема киримли - лише одна з десятка проблем анексованого півострову. І їх же замало як для відтворення усієї повноти жахіть нації, яку знову, і знову, і знову віддирають від їх коріння та їхньої землі.
Збірка "Загублений острів" із кропітливістю перебирача рису розповідає епізод обміну, концетруючись на Сєнцові і лише мимохідь згадуючи, що разом із Сєнцовим в Україну повернулися ще десятки жертв путінської сраної рашки. І зовсім не згадуючи, чого саме Україні коштував цей обмін. Такий собі легенький бульончик - прийміть за лєкарство.
Не жалкую, що придбала, не жалкую, що прочитала. Роль окремої цеглинки у стіні "хронологія війни" книжці вдалася на 7 з 10.
Збірка "Загублений острів" намагається переосмислити анексію у класичних стадіях походу за смертю - від гніву до прийняття і вже цим не має права на існування. Адже у кінці має бути примирення із невідворотнім і вільний шлях далі, вже без того, що вмерло. Примирення із втратою. Шлях нової родини, полегшеної на... а ось, до речі, на що? На чумайдан без тримала? На певну кількість квадратних кілометрів? На сотню-іншу географічних назв? Із втратою чого саме пропонується в решті решт примиритися вже?
Збірка "Загублений острів" містить історії кримськотатарських родин, які не мали намірів примирятися із своєю так би мовити новою ідентичністю у "сім'ї новій, двоголовокурчатній" і миттєво стали терористами. Всі вони нескінчено однакові - прийшли, звинуватили, забрали, родина із люблячої дружини, батьків та -надцяти дітей залишилися без годувальника. Їх забагато як для збірки, де тема киримли - лише одна з десятка проблем анексованого півострову. І їх же замало як для відтворення усієї повноти жахіть нації, яку знову, і знову, і знову віддирають від їх коріння та їхньої землі.
Збірка "Загублений острів" із кропітливістю перебирача рису розповідає епізод обміну, концетруючись на Сєнцові і лише мимохідь згадуючи, що разом із Сєнцовим в Україну повернулися ще десятки жертв путінської сраної рашки. І зовсім не згадуючи, чого саме Україні коштував цей обмін. Такий собі легенький бульончик - прийміть за лєкарство.
Не жалкую, що придбала, не жалкую, що прочитала. Роль окремої цеглинки у стіні "хронологія війни" книжці вдалася на 7 з 10.
May 29, 2022
Я ніколи не був у Криму. І, на жаль, до окупації ним не особливо цікавився.
Якось так трапилось, що наші з ним дороги не перетиналися. Хтось із родичів бував там кілька разів, але з розмов важко було зрозуміти, що це таке, це АРК.
Та завдяки цій книжці, цьому зафіксованому досвіду нарешті відбулося наше «перше» знайомство. Мені боляче це писати. Частково через сором (бо не цікавився цією темою раніше), частково через описані у цій книжці події, людей і той досвід, з яким їм доводиться щодня давати раду — досвід окупації. Ця книжка надзвичайно важлива бодай тому, що нам у майбутньому доведеться повертати Крим. Не тільки територіально, але й ментально і навіть психологічно.
Авторці варто подякувати за сміливість і наполегливість. Думаю, що знайти людей, які не бояться говорити в окупації, як мінімум нелегко. А ще й проходити через усі оці формальні моменти — перетин блокпостів, якісь пояснення причин візиту, вигадування різноманітних схем прикриття, та й загалом бувати в цій антиутопії — ще те випробування.
Дякую.
Якось так трапилось, що наші з ним дороги не перетиналися. Хтось із родичів бував там кілька разів, але з розмов важко було зрозуміти, що це таке, це АРК.
Та завдяки цій книжці, цьому зафіксованому досвіду нарешті відбулося наше «перше» знайомство. Мені боляче це писати. Частково через сором (бо не цікавився цією темою раніше), частково через описані у цій книжці події, людей і той досвід, з яким їм доводиться щодня давати раду — досвід окупації. Ця книжка надзвичайно важлива бодай тому, що нам у майбутньому доведеться повертати Крим. Не тільки територіально, але й ментально і навіть психологічно.
Авторці варто подякувати за сміливість і наполегливість. Думаю, що знайти людей, які не бояться говорити в окупації, як мінімум нелегко. А ще й проходити через усі оці формальні моменти — перетин блокпостів, якісь пояснення причин візиту, вигадування різноманітних схем прикриття, та й загалом бувати в цій антиутопії — ще те випробування.
Дякую.
May 28, 2022
Звісно, це 5 із 5. Проте не через емоції. В силу останніх подій в Україні (оцих страшних геноцидних ігор наживо) мало що чіпляє, мало що пробирає. Важко знайти місце для ще чогось, коли серце вже ніби зайнято - Азовсталлю, Маріуполем, Бучею...?
Проте історія з Кримом не дописана. Це досі не загоєна рана. Це біль, для якого не треба шукати місця. Він має бути завжди при нас. Спасибі Наталії Гуменюк, що нагадала про це.
5 із 5 - за надзвичайно клопітку роботу, довжиною в 5 років. Попри страх екстремальних поїздок, моральне виснаження, осуд колег, журналістка здійснила неймовірне - уклала неупереджену збірку репортажів з окупованого Криму. Мовляв, висновки робіть самі. Тож маємо можливість проникнутися Кримом, яким він є - багатоголосним, відчуженим і близьким водночас.
Проте історія з Кримом не дописана. Це досі не загоєна рана. Це біль, для якого не треба шукати місця. Він має бути завжди при нас. Спасибі Наталії Гуменюк, що нагадала про це.
5 із 5 - за надзвичайно клопітку роботу, довжиною в 5 років. Попри страх екстремальних поїздок, моральне виснаження, осуд колег, журналістка здійснила неймовірне - уклала неупереджену збірку репортажів з окупованого Криму. Мовляв, висновки робіть самі. Тож маємо можливість проникнутися Кримом, яким він є - багатоголосним, відчуженим і близьким водночас.
May 24, 2025
хотілося б, щоб бестселером стала ця книжка, а не "За Перекопом є земля"
June 8, 2025
Шок. Сум'яття. Страх. Гнів. Відвага. Біль. Самотність. Розчарування.
Так називаються розділи книжки про окупацію та анексію Криму росією.
Я відчуваю все те саме, поки читаю, а ще - Сором. Крим - занедбана дитина України, про яку ніхто не піклувався, а потім прийшла сука рашка й викрала, як викрадає українських дітей.
5 років Наталя Гуменюк їздила в Крим і писала дуже круті репортажі. Із особистим поглядом, але без власної оцінки, тільки фіксація реальності. І ця реальність однозначна. Складно, але без "не всьо так адназначна".
У Крим приперлися росіяни. Захопили військові частини. Київ був розгубленим і нерішучим, не приймав рішень і не давав наказів - "діяти за обставинами".
У Криму є люди, які раді, що прийшла раша й усіх від чогось врятувала. У Криму є люди, які нажахані тим, що сталося. У Криму є кримські татари, в яких знову відбирають дім. У Криму є люди, які не хочуть і не можуть розмовляти українською й повторюють, як заведені, що вони не можуть прочитати інструкцію на ліках, бідосі. У Криму є люди, які більше 10 років окупації продовжують говорити українською.
Колишні наркозалежні, які лікувалися замісної терапією, після приходу асвабадітєлєй лишилися без лікування (у росії такий протокол заборонений). Впродовж перших 5 років анексії сотні з них померли. Скільки саме - невідомо, тому що даних ніхто не збирає. До родин тих, хто висловлювався вголос і давав коментарі ЗМІ, почали приходити з обшуками.
Кримських татар затримують просто за те, що вони кримські татари - переслідують за релігію, за громадянську позицію, за підтримку інших родин. Штампують справи про тероризм, захоплення влади (шта?) без жодного на то доказу.
Справи такі сфабриковані, що навіть російські судді відправляють їх на доопрацювання зі словами "я що, докази сам маю вигадувати?".
Що означає залишатися українським громадянином у окупованому Криму? Означає бути неблагонадійним. Відмовившись від російського паспорта, отримати посвідку на проживання, щороку підтверджувати свій заробіток і не знати, чи продовжать тобі цю посвідку. Не всюди мати можливість знайти роботу. Не мати можливості зняти гроші з українських рахунків чи користуватися українським онлайн банкингом. Говорити погане про росію не можна. Бути проти анексії не можна. Говорити про обшуки та арешти не можна. Підтримувати родини арештованих не можна. Вивішувати синьо-жовті та блакитні кримськотатарські прапори не можна.
У анексованому Криму прав людини не існує. Можна або любити расіюшку, або чекати, коли по тебе прийдуть.
Свобода - це рабство, війна - це мир, незнання - сила.
Так називаються розділи книжки про окупацію та анексію Криму росією.
Я відчуваю все те саме, поки читаю, а ще - Сором. Крим - занедбана дитина України, про яку ніхто не піклувався, а потім прийшла сука рашка й викрала, як викрадає українських дітей.
5 років Наталя Гуменюк їздила в Крим і писала дуже круті репортажі. Із особистим поглядом, але без власної оцінки, тільки фіксація реальності. І ця реальність однозначна. Складно, але без "не всьо так адназначна".
У Крим приперлися росіяни. Захопили військові частини. Київ був розгубленим і нерішучим, не приймав рішень і не давав наказів - "діяти за обставинами".
У Криму є люди, які раді, що прийшла раша й усіх від чогось врятувала. У Криму є люди, які нажахані тим, що сталося. У Криму є кримські татари, в яких знову відбирають дім. У Криму є люди, які не хочуть і не можуть розмовляти українською й повторюють, як заведені, що вони не можуть прочитати інструкцію на ліках, бідосі. У Криму є люди, які більше 10 років окупації продовжують говорити українською.
Колишні наркозалежні, які лікувалися замісної терапією, після приходу асвабадітєлєй лишилися без лікування (у росії такий протокол заборонений). Впродовж перших 5 років анексії сотні з них померли. Скільки саме - невідомо, тому що даних ніхто не збирає. До родин тих, хто висловлювався вголос і давав коментарі ЗМІ, почали приходити з обшуками.
Кримських татар затримують просто за те, що вони кримські татари - переслідують за релігію, за громадянську позицію, за підтримку інших родин. Штампують справи про тероризм, захоплення влади (шта?) без жодного на то доказу.
Справи такі сфабриковані, що навіть російські судді відправляють їх на доопрацювання зі словами "я що, докази сам маю вигадувати?".
Що означає залишатися українським громадянином у окупованому Криму? Означає бути неблагонадійним. Відмовившись від російського паспорта, отримати посвідку на проживання, щороку підтверджувати свій заробіток і не знати, чи продовжать тобі цю посвідку. Не всюди мати можливість знайти роботу. Не мати можливості зняти гроші з українських рахунків чи користуватися українським онлайн банкингом. Говорити погане про росію не можна. Бути проти анексії не можна. Говорити про обшуки та арешти не можна. Підтримувати родини арештованих не можна. Вивішувати синьо-жовті та блакитні кримськотатарські прапори не можна.
У анексованому Криму прав людини не існує. Можна або любити расіюшку, або чекати, коли по тебе прийдуть.
Свобода - це рабство, війна - це мир, незнання - сила.
September 9, 2025
Коли я дивилась на фотографії з цієї книги, у мене виникало лише одне питання:
"Скільки з цих людей живі зараз і як склалося їхнє життя?"
"Скільки з цих людей живі зараз і як склалося їхнє життя?"
May 21, 2023
Мені соромно, що я читаю такі книги тільки зараз і що довідуюся імена політичних ув‘язнених зараз.
April 7, 2024
Після прочитання "За перекопом є земля" — чудове доповнення до мозаїки історій про Крим
May 31, 2021
Щира, інформативна і гарно написана книга з репортажами про те, що відбувається за новим залізним занавісом.
January 10, 2022
кримське репортажне багатоголосся 2014–2019 років.
дуже сподобалась ідея з назвою
дуже сподобалась ідея з назвою
March 2, 2020
Минає шостий рік від дня окупації Криму. За цей час всі звикли до цього. Українці - що Крим відіріваний. Росіяни - що можуть туди їздити без перешкод. Кримці - що все змінилося. Журналістка Наталка Гуменюк спробувала окинути поглядом ці шість років, озирнутися назад і згадати, як вони минули. За цей час вона сім разів приїздила туди. Спілкувалася з кримськими татарами, родинами політв'язнів, відвідувала Керч після трагедії з Владом Росляковим, була на заходах присвячених Кримській весні. За шість років Україна, схоже, вже змирилася з втратою Криму. Потік новин звідти ставав усе меншим, і тепер їх практично немає, в українців інші новини і проблеми, які висвітлюють журналісти. Ми практично нічого не знаємо ні про проблеми мешканців Криму, ні про здобутки. Там живуть не лише ті, хто вітав прихід Росії. Там було багато українських патріотів, людей, які вважали своєю батьківщиною Україну. Ці шість років багато чого змінили, але впевнена, там ще є люди, які хочуть повернути Крим до складу України.
Наталка багато про що пише у своїй книжці. Про те, з якими труднощами зіткнулися люди після анексії. Якщо дитина була в 11 класі, здати ЗНО стало проблемою. Залишитися з українським паспортом і не брати російський було складно, особливо, якщо в сім'ї є пенсіонери, дошкільники, школярі, люди з інвалідністю. Хоча були й ті, хто не брав. Наталка наводить слова і тих, й інших.
Окремою темою йде оповідь про сім'ї кримських татар, які зазнають репресій, чиїх чоловіків звинуватили у сфабрикованих злочинах і засудили на великі терміни. Стараннями наших дипломатів цього літа частину полонених повернули, але у російських тюрмах досі є багато українських громадян, і скільки ще можуть опинитися за вигаданими звинуваченнями - це ще питання.
Раджу цю книжку всім українцям. Щоб згадати, що Крим у нас був, і щоб нагадати собі, що ми втратили, і що він і досі є частиною України, і що там досі є українці, яким потрібна батьківщина.
Наталка багато про що пише у своїй книжці. Про те, з якими труднощами зіткнулися люди після анексії. Якщо дитина була в 11 класі, здати ЗНО стало проблемою. Залишитися з українським паспортом і не брати російський було складно, особливо, якщо в сім'ї є пенсіонери, дошкільники, школярі, люди з інвалідністю. Хоча були й ті, хто не брав. Наталка наводить слова і тих, й інших.
Окремою темою йде оповідь про сім'ї кримських татар, які зазнають репресій, чиїх чоловіків звинуватили у сфабрикованих злочинах і засудили на великі терміни. Стараннями наших дипломатів цього літа частину полонених повернули, але у російських тюрмах досі є багато українських громадян, і скільки ще можуть опинитися за вигаданими звинуваченнями - це ще питання.
Раджу цю книжку всім українцям. Щоб згадати, що Крим у нас був, і щоб нагадати собі, що ми втратили, і що він і досі є частиною України, і що там досі є українці, яким потрібна батьківщина.
October 6, 2022
дуже базована книжка для таких, як я. хто втратив дорогу серцю місцину, але так це і не зрозумів, не відрефлексував. пройшов повз цей біль, щоб не дивитися в нього і не йти в нього. закрити очі рукою і думати, що пройде і так. просто щось сталося. просто чогось у тебе вже немає.
я дуже багато речей зрозуміла за прочитання, розклала по поличкам, склала докупи всі ці пазли, нашарувала зверху купу невідомого і страшного. плакала (люди часто плачуть над репортажистикою?).
книжка вся в закладках, моя шкіра постійно вкривалась сиротами від прозріння, страху, огиди, щемкого розуміння глобальності своєї втрати.
Крим - надважливе місце для мене, я провела там найкращі часи свого життя, там я розуміла, хто я і що я, ставала особистістю. там я познайомилася з незвичайними людьми і зрозуміла для себе купу того, що тепер складає фундамент моєї особистості. я там, як особистість, вперше і сталася.
Загублений остів дає багато відповідей і залишає багато запитань. як на мене, ідеально для книги репортажів з окупованого півострова.
я дуже багато речей зрозуміла за прочитання, розклала по поличкам, склала докупи всі ці пазли, нашарувала зверху купу невідомого і страшного. плакала (люди часто плачуть над репортажистикою?).
книжка вся в закладках, моя шкіра постійно вкривалась сиротами від прозріння, страху, огиди, щемкого розуміння глобальності своєї втрати.
Крим - надважливе місце для мене, я провела там найкращі часи свого життя, там я розуміла, хто я і що я, ставала особистістю. там я познайомилася з незвичайними людьми і зрозуміла для себе купу того, що тепер складає фундамент моєї особистості. я там, як особистість, вперше і сталася.
Загублений остів дає багато відповідей і залишає багато запитань. як на мене, ідеально для книги репортажів з окупованого півострова.
October 16, 2020
У форматі інтерв'ю поєднаних з подорожніми нотатками, книга відновлює зв'язок до зчуженілого, через інформаційну стіну, Криму в моїй голові. І в цьому її найбільша цінність. Читаючи, мимоволі хочеться опонувати повторюваній тезі, що інтерес до теми півострова згас.
Персонажі в репортажах обмежені форматом, до майже сухих, бібліографічних фактів. Це вервечка імен, прізвищ, дат.. Проте живою її робить той факт, що за кожним іменем - жива людина, і її історія відбувається прямо зараз. Для значної частини - в ув'язненні. Саме це і робить її цінною для мене. Ця книга, як кардіограма, і вона пишеться за межі полів останньої сторінки.
Персонажі в репортажах обмежені форматом, до майже сухих, бібліографічних фактів. Це вервечка імен, прізвищ, дат.. Проте живою її робить той факт, що за кожним іменем - жива людина, і її історія відбувається прямо зараз. Для значної частини - в ув'язненні. Саме це і робить її цінною для мене. Ця книга, як кардіограма, і вона пишеться за межі полів останньої сторінки.
January 20, 2021
До 2014 я Кримом цікавилася мало, після 2014 трохи більше, але все одно знала про нього загальні тези, яким і підтвердження не завжди можна знайти. Ця книжка - чудовий ресурс для таких, як я, щоб хоч трохи заглянути за залізні куліси окупованої території, зрозуміти людей, які там залишилися з різних причин, і зрозуміти, що там за 5 років змінилося, а як було до того.
Після прочитання мені тепер дуже буде різати вухо питання: "Навіщо повертати Крим?"
Після прочитання мені тепер дуже буде різати вухо питання: "Навіщо повертати Крим?"
January 30, 2023
Найважливіше, що люди в Україні мають знати про Крим — це як за ці роки на півострові відбувся катастрофічний регрес в усіх галузях.
я була надто юною у 2014му, аби сповна усвідомити що означає слово «анексія» і які процеси відбуваються за ним. і на жаль, не можу сказати, що ці питання були для мене гострими до лютого 2022. тому я рада можливості заповнювати ці пробіли зараз, дізнаватися більше про життя окупованого півострова та його людей, за що і вдячна авторці
я була надто юною у 2014му, аби сповна усвідомити що означає слово «анексія» і які процеси відбуваються за ним. і на жаль, не можу сказати, що ці питання були для мене гострими до лютого 2022. тому я рада можливості заповнювати ці пробіли зараз, дізнаватися більше про життя окупованого півострова та його людей, за що і вдячна авторці
December 31, 2024
"Наша розмова з Ділярою присвячена історії депортації їхньої родини, яку висилали з Криму тричі: спершу 1929-го як куркулів, потім - 1944-го, і знову - 1979-го."
July 8, 2024
Я починала цю книгу читати десь у 21 році, і тоді не дочитала, бо вона мені здалася якоюсь нереально страшною. Тобто такі маніпуляції, така зневага до законів, до міжнародного права, такий накрут людей, аби вони перетворилися на якихось чортів, і це все настільки нормалізувалося, стало повсякденним, всі звикли до такого як захоплення території іншої країни. Весь світ мовчить, росія влаштовує в Криму репресії, і все типу норм... Мені це тоді здалося ірреально страшним. А зараз залюбки дочитала. Навпаки, додає до розуміння, чим тодішня агресія відрізняється від теперішньої, але яка робота для цього була пророблена, на що окупанти налаштовувалися, коли знову лізли, наскільки відірвалися від реальності, і якими могли уявлятися наслідки за аналогією до захоплення Криму (аж ніяк не такими). Загалом, виникає враження що у 2014 році росія ще "тримала маску" цивілізованої країни, а коли ця маска з'їжджала, то ввесь світ біг її поправляти, щоб не дай боже не побачити, що ж там насправді. Але у наспні часи маску вже більше тримав Західний світ, а росія шукала способів, як би показати свою справжню сутність.
ПС. Лише з цієї книжки помітила цю штуку з плакатами медведчука "Референдум - країною керуєш ти" (чи якось подібно). Це ж з'явилося за рік до агресії, основну легітимаційну частину якої якраз складали псевдореферендуми (як у Криму чи на Донбасі). Це ж явно не просто збіг, і виходить що Революція Гідності не була причиною агресії росії, лише каталізатором. Але тоді я якось ніяк не пов'язувала ці плакати з тими реаліями.
ПС. Лише з цієї книжки помітила цю штуку з плакатами медведчука "Референдум - країною керуєш ти" (чи якось подібно). Це ж з'явилося за рік до агресії, основну легітимаційну частину якої якраз складали псевдореферендуми (як у Криму чи на Донбасі). Це ж явно не просто збіг, і виходить що Революція Гідності не була причиною агресії росії, лише каталізатором. Але тоді я якось ніяк не пов'язувала ці плакати з тими реаліями.
January 15, 2023
Ніколи не думала, що книжка може завдати стільки болю. Ця історія про багато почуттів водночас - провину, біль, жаль, гнів і так далі. Пишучи це, ловлю себе на думці, що розділи в книжці саме так і називаються - відповідно до почуттів. Деякі рядки викликають навіть сльози.
Дивно читати про все це, про п'ятирічні репортажі з Криму після анексії - тепер, у 2023, коли на нашій землі кров, смерть і загроза цього "русского міра". Відчуваєш якусь незрозумілу провину - не лише за себе особисто, що не слідкувала та не цікавилась цією темою, а і за державу - чи могли ми, Україна, зробити щось інакше, щоб усього цього не сталося?
Круто, насправді, що ця книжка не розповідає про якісь політичні події, не дає оцінки - лише висвітлює реальність та історії людей - там, по той бік "кордону". Кожен робить висновки для себе. Але до чого ж важлива книжка!
Щиро вірю, що скоро ми всі поїдемо до нашого Криму, на море, і будемо довго плакати та обійматися.
Водночас, в мене виникали і питання до книжки (точніше, до режиму), також нотувала собі проблеми, які помічала в історіях людей. І найголовніше, що помітила - це страх. кремлівський режим дуже боявся всього українського - від 2014 до 2019 і далі (події книжки охоплюють лише період 2014-2019). Судіть самі:
1.Переслідування кримських татар за "інакодумство" - кожен в них то екстреміст, то терорист, по сфабрикованих справах.
2. Обшуки та арешти у всіх, хто проявляє якусь громадську (не проросійську) позицію.
3. Утиски (хай навіть неявні та неформальні) тих, хто так і не взяв російський паспорт
І так далі.
І це лише частина з тих вражень, які на мене справила ця книжка. Важка. Але варта часу.
Найсмішніше, що я взяла її помилково - сплутала авторку з командувачкою ОК "Південь", в неї таке ж ім'я та прізвище. Але не шкодую.
Дивно читати про все це, про п'ятирічні репортажі з Криму після анексії - тепер, у 2023, коли на нашій землі кров, смерть і загроза цього "русского міра". Відчуваєш якусь незрозумілу провину - не лише за себе особисто, що не слідкувала та не цікавилась цією темою, а і за державу - чи могли ми, Україна, зробити щось інакше, щоб усього цього не сталося?
Круто, насправді, що ця книжка не розповідає про якісь політичні події, не дає оцінки - лише висвітлює реальність та історії людей - там, по той бік "кордону". Кожен робить висновки для себе. Але до чого ж важлива книжка!
Щиро вірю, що скоро ми всі поїдемо до нашого Криму, на море, і будемо довго плакати та обійматися.
Водночас, в мене виникали і питання до книжки (точніше, до режиму), також нотувала собі проблеми, які помічала в історіях людей. І найголовніше, що помітила - це страх. кремлівський режим дуже боявся всього українського - від 2014 до 2019 і далі (події книжки охоплюють лише період 2014-2019). Судіть самі:
1.Переслідування кримських татар за "інакодумство" - кожен в них то екстреміст, то терорист, по сфабрикованих справах.
2. Обшуки та арешти у всіх, хто проявляє якусь громадську (не проросійську) позицію.
3. Утиски (хай навіть неявні та неформальні) тих, хто так і не взяв російський паспорт
І так далі.
І це лише частина з тих вражень, які на мене справила ця книжка. Важка. Але варта часу.
Найсмішніше, що я взяла її помилково - сплутала авторку з командувачкою ОК "Південь", в неї таке ж ім'я та прізвище. Але не шкодую.
August 2, 2023
«Бувають люди, які не готові йти на все заради власної мрії. Їх я не розумію», - Олег Сенцов.
Я не знаю, що писати про цю книгу.
Що вона болюча, правдива, колюча, мотивуюча рухатись і продовжувати?
Що вона ще ширше відкриває очі, нагадує, що є ще багато, дуже багато тем, які випадають з фокусу?
Що ми не маємо права зупинятись, сумніватись, сваритись, ображатись, а тільки діяти?
Мабуть, все разом.
Находить відчуття, що всього недостатньо.
Та поки кожен робить, продовжує, відбуваються зміни.
Хай непомітні одразу, але вони є.
Вірю в це.
Я не знаю, що писати про цю книгу.
Що вона болюча, правдива, колюча, мотивуюча рухатись і продовжувати?
Що вона ще ширше відкриває очі, нагадує, що є ще багато, дуже багато тем, які випадають з фокусу?
Що ми не маємо права зупинятись, сумніватись, сваритись, ображатись, а тільки діяти?
Мабуть, все разом.
Находить відчуття, що всього недостатньо.
Та поки кожен робить, продовжує, відбуваються зміни.
Хай непомітні одразу, але вони є.
Вірю в це.
Displaying 1 - 30 of 67 reviews