What do you think?
Rate this book
Рубали ліс... Спогади галичанки
Родина Крушельницьких є символом репресій сталінської системи проти українства. Письменник, журналіст, видавець, міністр освіти УНР Антін Крушельницький, його сини – вчитель Богдан Крушельницький, викладач Остап Крушельницький розстріляні 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Донька Володимира лікар та публіцист, етапована з Соловків й убита через місяць після цього. А три роки раніше ще два сини Антона Крушельницького, 29-річний Іван, художник і поет, та 25-річний Тарас, письменник і перекладач,були розстріляні більшовиками в підвалах Жовтневого палацу у Києві. Де їхні останки родина донині не знає.
- GenresUkraine
576 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
2 people are currently reading
60 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
December 6, 2020
Книжка, котра є чудовим поясненням, чому українська література така сумна та важка. Хоча, власне, в цій книжці немає особливих плачів, проте історія родин Крушельницьких та Левицьких така, що над нею можна ридати годинами. І при цьому, доля цих сімей подібна на тисячі доль галицьких та українських сімей загалом, за деякими винятками. Сильно, страшно, а заодно мало би відваджувати людей від любови до Росії чи ностальгії за совком. Проте не певен, що людей, залюблених в ту людиноненависницьку тоталітарну машину якось можна від того відвадити. Не зрозумів лиш, для чого в кінці подаються рецензії та відгуки на книжку.
March 1, 2024
Лариса Крушельницька (1928-2017) was a well-known and respected Ukrainian archeologist and director of a large scientific library in Lviv. Apparently, a typical Soviet science worker, diligent and unassuming. As I understand, she never had any significant problems with her career and position in society, despite her personal and family background, and she had many scientific awards and honorifics. However, in 2001, she published these memoirs about her family and herself, through which a whole new world was discovered by many people, a world of proud and talented Ukrainian intelligentsia that was systematically killed by the Soviets.
Радіо Свобода: “Родина Крушельницьких є символом репресій сталінської системи проти українства. Письменник, журналіст, видавець, міністр освіти УНР Антін Крушельницький, його сини – вчитель Богдан Крушельницький та викладач Остап Крушельницький – розстріляні 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Дочка Володимира, лікар і публіцист, етапована з Соловків і вбита через місяць після цього. А трьома роками раніше ще два сини Антона Крушельницького – 29-річний Іван, художник і поет, та 25-річний Тарас, письменник і перекладач, – були розстріляні більшовиками в підвалах Жовтневого палацу у Києві. Де їхні останки, родина донині не знає.”
A large part of her memoirs is dedicated to her grandfather, Антін Крушельницький, a very important intellectual and politician, a true patriot of the Ukrainian nation, albeit controversial. He played a crucial role in the newly independent Ukrainian People’s Republic after 1917. After the Soviet occupation of Ukraine in the 1920s, he managed to flee to safety in Vienna (Austria) where he, unfortunately, started to fall under Soviet propaganda, worked in a Soviet-sponsored literary magazine, expressed pro-Soviet ideas there, and at some point believed that he would be more useful in Soviet Ukraine and agreed to move to it, together with all the family (who were all also very cultured, highly educated, and talented people). They were arrested in just a couple of months after this and killed one by one. Only little Лариса survived (who was 6 years old at the time, abandoned and very sick) and her mother (who stayed in Lviv for personal reasons and now made huge efforts to find and retrieve her daughter with the help of some powerful people). The story of finding and secretly transporting Лариса from the USSR to Poland is a political thriller by itself!
The second half of the memoirs is the story of life of Лариса and her mother together through the most turbulent years for our “Bloodlands”: the fall of Poland under the Nazis and the first occupation of Lviv by the Soviets in 1939, the advance of the Nazis in 1941, the war, the excruciatingly hard forced labor in Germany, the liberation of Europe and “repatriation” to Lviv re-occupied by the Soviets. Fortunately, they happened to be in the French zone of occupation during the liberation, so they did not experience mass rapes by Soviet soldiers. However, the pages dedicated to their “return” (i.e., reintroduction into a totalitarian state that killed all their family) are heartbreaking, of course. The memoirs end here, shortly after their return to Lviv, now Soviet, although I would like to learn more about this later life specifically and, especially, how a young girl who was born, raised, and lived in Europe almost all her life, now adapted to life in the USSR, all alone (her mother also died soon, in 1949).
After the memoirs, the book also contains a lot of “additional materials” (memoirs/essays of Лариса Крушельницька about some other people from her later life, multiple and mostly mind-boggling speeches and articles about these memoirs from different people, etc.), and all this can be easily skipped. The memoirs themselves are very interesting, though, and I can only regret that they are not available in text form for purchase now (I managed to find only an audiobook, and I would prefer to read this book in text, as its structure is not exactly consequential, and I was often lost in all the events and personalities. Also, I noticed many interesting fragments that I would like to save as quotes, but it is impossible with audio, unfortunately). We all need this part of our history now, this evidence about the rich and highly responsible life of Ukrainian intelligentsia until it was killed by the Russians/Soviets.
Лариса Крушельницька:
“Це неправда, що окупанти грабують лише добро. “…Щоб загарбать і з собою взять у домовину…”. То примітивні окупанти. Справжні – грабують передусім пам’ять. І роблять це досконало від перших до останніх днів своєї влади і сили. Коли народ втратить пам’ять, розуміння своєї історії, своєї ваги і ролі, яку йому визначив Всевишній на землі, тоді він винищиться сам. Він віддасть свої дорогоцінності без боротьби. Втративши усвідомлення їх вартості, сам допоможе грабувати. Йому підкинуть кістку, а він повірить, що це “Божа Благодать”, і не зоглянеться, коли його роздягнуть догола, ще й висміють”.
Ігор Котик (“Тоді ми були Європою”):
“Лариса Крушельницька показує три обличчя влади: польське, радянське, німецьке. Усі вони не на жарт перекошені в агресії, моторика їхніх рухів шовіністична й націлена на демонстрацію власної вищості. По тексту розсипано чимало кадрів такого плану. Татова родина – Крушельницькі – спізнали на собі польську й радянську жорстокість, мамина – Левицькі – найбільше постраждала від німців. Між іншим, виглядає на те, що мама – відома піаністка Галина Левицька – була передбачливішою у своїх політичних прогнозах, ніж тато. Мама передчувала, що справа йде до війни. Мама була серед тих, хто намовляли Кубійовича відмовитися від створення дивізії «Галичина»: бо усвідомлювали, що цей проект приречений стати гарматним м’ясом, прикриттям для німецьких військ. Але і її аналіз політичної ситуації не завжди допомагав їй. Поставивши собі за мету емігрувати, вона не змогла виїхати завчасу, до початку війни, а коли під час війни таки виїхала, то згодом повернулася. Та це повернення не було для неї вдалим. Як і для кількох інших дійових осіб, що поверталися до рідних чи раніше щасливих для них місць.
Крізь призму особистої історії, історії своєї родини Л. Крушельницька зображує масштабне полотно періоду міжвоєння та Другої світової: показує війну не лише як загрозу для фізичного існування, але і як виклик для ментальної структури та внутрішньої рівноваги особистості, як спосіб ослаблення чи позбавлення людини її ідентичності. Різні люди по-різному реагують на такі випробування: когось накриває страх, когось, навпаки, агресія (хоча зрештою агресія є виявом страху). Служниця, котра понад десять років чемно прислуговувала господарям, у час війни раптом вдається до крадіжки й шантажу. А бувають і інші моделі впливу на поведінку, коли під тиском випробувань людина стає міцнішою, випростовується, як пальма під тиском кам’яних брил (Сковородинівське порівняння). Приклади такої еволюції неважко зауважити у наш час: на передовій, по російських в’язницях, де голодують українські політв’язні. Не настільки героїчні, та все ж приклади прямостояння наявні і на сторінках цієї книжки. Вони – у численних переховуваннях у своїй хаті репресованих, у непорушному стоянні голою в лазні перед гурмою голих чоловіків, в цілунках під небом, з якого сиплються бомби, у друкуванні за власний кошт букварів, читанок і підручників для неіснуючих ще шкіл!.. Та загалом це далека від нарочитої героїзації книжка. Ця книжка, як зауважує Андрій Содомора, – неоціненний посібник про розмір наших втрат.”
(I find the title of the book very unappealing and not especially reflecting the contents of the memoirs, but it is a paraphrase of Антін Крушельницький’s book “Рубають ліс” (1914), apparently famous at its time, which “є однією з низки творів письменника, присвячених життю галицького суспільства наприкінці Першої світової війни та під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років.”)
Радіо Свобода: “Родина Крушельницьких є символом репресій сталінської системи проти українства. Письменник, журналіст, видавець, міністр освіти УНР Антін Крушельницький, його сини – вчитель Богдан Крушельницький та викладач Остап Крушельницький – розстріляні 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Дочка Володимира, лікар і публіцист, етапована з Соловків і вбита через місяць після цього. А трьома роками раніше ще два сини Антона Крушельницького – 29-річний Іван, художник і поет, та 25-річний Тарас, письменник і перекладач, – були розстріляні більшовиками в підвалах Жовтневого палацу у Києві. Де їхні останки, родина донині не знає.”
A large part of her memoirs is dedicated to her grandfather, Антін Крушельницький, a very important intellectual and politician, a true patriot of the Ukrainian nation, albeit controversial. He played a crucial role in the newly independent Ukrainian People’s Republic after 1917. After the Soviet occupation of Ukraine in the 1920s, he managed to flee to safety in Vienna (Austria) where he, unfortunately, started to fall under Soviet propaganda, worked in a Soviet-sponsored literary magazine, expressed pro-Soviet ideas there, and at some point believed that he would be more useful in Soviet Ukraine and agreed to move to it, together with all the family (who were all also very cultured, highly educated, and talented people). They were arrested in just a couple of months after this and killed one by one. Only little Лариса survived (who was 6 years old at the time, abandoned and very sick) and her mother (who stayed in Lviv for personal reasons and now made huge efforts to find and retrieve her daughter with the help of some powerful people). The story of finding and secretly transporting Лариса from the USSR to Poland is a political thriller by itself!
The second half of the memoirs is the story of life of Лариса and her mother together through the most turbulent years for our “Bloodlands”: the fall of Poland under the Nazis and the first occupation of Lviv by the Soviets in 1939, the advance of the Nazis in 1941, the war, the excruciatingly hard forced labor in Germany, the liberation of Europe and “repatriation” to Lviv re-occupied by the Soviets. Fortunately, they happened to be in the French zone of occupation during the liberation, so they did not experience mass rapes by Soviet soldiers. However, the pages dedicated to their “return” (i.e., reintroduction into a totalitarian state that killed all their family) are heartbreaking, of course. The memoirs end here, shortly after their return to Lviv, now Soviet, although I would like to learn more about this later life specifically and, especially, how a young girl who was born, raised, and lived in Europe almost all her life, now adapted to life in the USSR, all alone (her mother also died soon, in 1949).
After the memoirs, the book also contains a lot of “additional materials” (memoirs/essays of Лариса Крушельницька about some other people from her later life, multiple and mostly mind-boggling speeches and articles about these memoirs from different people, etc.), and all this can be easily skipped. The memoirs themselves are very interesting, though, and I can only regret that they are not available in text form for purchase now (I managed to find only an audiobook, and I would prefer to read this book in text, as its structure is not exactly consequential, and I was often lost in all the events and personalities. Also, I noticed many interesting fragments that I would like to save as quotes, but it is impossible with audio, unfortunately). We all need this part of our history now, this evidence about the rich and highly responsible life of Ukrainian intelligentsia until it was killed by the Russians/Soviets.
Лариса Крушельницька:
“Це неправда, що окупанти грабують лише добро. “…Щоб загарбать і з собою взять у домовину…”. То примітивні окупанти. Справжні – грабують передусім пам’ять. І роблять це досконало від перших до останніх днів своєї влади і сили. Коли народ втратить пам’ять, розуміння своєї історії, своєї ваги і ролі, яку йому визначив Всевишній на землі, тоді він винищиться сам. Він віддасть свої дорогоцінності без боротьби. Втративши усвідомлення їх вартості, сам допоможе грабувати. Йому підкинуть кістку, а він повірить, що це “Божа Благодать”, і не зоглянеться, коли його роздягнуть догола, ще й висміють”.
Ігор Котик (“Тоді ми були Європою”):
“Лариса Крушельницька показує три обличчя влади: польське, радянське, німецьке. Усі вони не на жарт перекошені в агресії, моторика їхніх рухів шовіністична й націлена на демонстрацію власної вищості. По тексту розсипано чимало кадрів такого плану. Татова родина – Крушельницькі – спізнали на собі польську й радянську жорстокість, мамина – Левицькі – найбільше постраждала від німців. Між іншим, виглядає на те, що мама – відома піаністка Галина Левицька – була передбачливішою у своїх політичних прогнозах, ніж тато. Мама передчувала, що справа йде до війни. Мама була серед тих, хто намовляли Кубійовича відмовитися від створення дивізії «Галичина»: бо усвідомлювали, що цей проект приречений стати гарматним м’ясом, прикриттям для німецьких військ. Але і її аналіз політичної ситуації не завжди допомагав їй. Поставивши собі за мету емігрувати, вона не змогла виїхати завчасу, до початку війни, а коли під час війни таки виїхала, то згодом повернулася. Та це повернення не було для неї вдалим. Як і для кількох інших дійових осіб, що поверталися до рідних чи раніше щасливих для них місць.
Крізь призму особистої історії, історії своєї родини Л. Крушельницька зображує масштабне полотно періоду міжвоєння та Другої світової: показує війну не лише як загрозу для фізичного існування, але і як виклик для ментальної структури та внутрішньої рівноваги особистості, як спосіб ослаблення чи позбавлення людини її ідентичності. Різні люди по-різному реагують на такі випробування: когось накриває страх, когось, навпаки, агресія (хоча зрештою агресія є виявом страху). Служниця, котра понад десять років чемно прислуговувала господарям, у час війни раптом вдається до крадіжки й шантажу. А бувають і інші моделі впливу на поведінку, коли під тиском випробувань людина стає міцнішою, випростовується, як пальма під тиском кам’яних брил (Сковородинівське порівняння). Приклади такої еволюції неважко зауважити у наш час: на передовій, по російських в’язницях, де голодують українські політв’язні. Не настільки героїчні, та все ж приклади прямостояння наявні і на сторінках цієї книжки. Вони – у численних переховуваннях у своїй хаті репресованих, у непорушному стоянні голою в лазні перед гурмою голих чоловіків, в цілунках під небом, з якого сиплються бомби, у друкуванні за власний кошт букварів, читанок і підручників для неіснуючих ще шкіл!.. Та загалом це далека від нарочитої героїзації книжка. Ця книжка, як зауважує Андрій Содомора, – неоціненний посібник про розмір наших втрат.”
(I find the title of the book very unappealing and not especially reflecting the contents of the memoirs, but it is a paraphrase of Антін Крушельницький’s book “Рубають ліс” (1914), apparently famous at its time, which “є однією з низки творів письменника, присвячених життю галицького суспільства наприкінці Першої світової війни та під час національно-визвольних змагань 1917–1921 років.”)
December 25, 2024
Прекрасна книжка спогадів унікальної людини, яка пережила багато перипетій в дуже юному віці і обʼєднала собою дві відмінні епохи. Я довго не брала її в руки, бо думала, що це книжка про репресії - але власне трагедії родини Крушельницьких, яку винищили дуже швидко після їхнього переїзду до Радянського Союзу тут присвячено відносно небагато місця. Авторка хотіла радше розповісти про те, якими людьми були вони і мамина частина її родини - блискучими інтелектуалами, митцями, дотепними та працьовитими людьми. Ми дізнаємося дуже багато про побут і кола спілкування у довоєнному Львові, Відні, Сколе. Під час Другої Світової вона була спершу студенткою, а потім примусовою робітницею у гітлерівській Німеччині, тому пропонує дуже цікавий спогад про свої з мамою, хай і небажані, мандри.
Після війни Лариса Крушельницька побудувала карʼєру археологині, організувала купу експедицій і розповідає також про повоєнний Львів і як уламки довоєнної інтелігенції адаптовувалися до радянської системи, десь вдаючи лояльність, десь втікаючи у внутрішню еміграцію.
Вона досить відверто пише про свою неприязнь до різних груп людей - комуністів, поляків, критикує тих таки галичан і, особливо, повоєнних неосвічених людей, що зайняли місця попередньої еліти. При цьому у неї досить позитивні згадки про євреїв, визнання Голокосту. Також, ненависть до СРСР вона висловлює як ненависть передусім до режиму, а не до росіян і періодично згадує про свої позитивні досвіди з росіянами, зокрема товариством "Меморіал".
Таке поєднання двох (і навіть трьох – бо про Незалежність теж трохи є) епох в одних спогадах – це справжній скарб для дослідників, дуже корисна книжка
Після війни Лариса Крушельницька побудувала карʼєру археологині, організувала купу експедицій і розповідає також про повоєнний Львів і як уламки довоєнної інтелігенції адаптовувалися до радянської системи, десь вдаючи лояльність, десь втікаючи у внутрішню еміграцію.
Вона досить відверто пише про свою неприязнь до різних груп людей - комуністів, поляків, критикує тих таки галичан і, особливо, повоєнних неосвічених людей, що зайняли місця попередньої еліти. При цьому у неї досить позитивні згадки про євреїв, визнання Голокосту. Також, ненависть до СРСР вона висловлює як ненависть передусім до режиму, а не до росіян і періодично згадує про свої позитивні досвіди з росіянами, зокрема товариством "Меморіал".
Таке поєднання двох (і навіть трьох – бо про Незалежність теж трохи є) епох в одних спогадах – це справжній скарб для дослідників, дуже корисна книжка
Displaying 1 - 3 of 3 reviews