What do you think?
Rate this book
Українська поетична антологія
Яблуко добрих вістей
До книги Василя Голобородька (1945 р.н.) — чільного представника Київської школи поетів, одного з найвідоміших у світовому літературному контексті українських поетів XX ст. — увійшли вибрані вірші майже з усіх його поетичних збірок. Попри радянську цензуру й гоніння, поет зумів залишитися нонконформістом, зробивши значний внесок в літературний процес. Свого часу у Белграді вийшла антологія світової поезії XX ст. з промовистою назвою: «Від бенгальця Рабіндраната Тагора до українця Василя Голобородька». А 1966 року Голобородько написав пророчого вірша, який починався так: «Викрали моє ім’я...» І ось 2016 р. в нього таки викрали ім’я, назвавши ним головного героя розважального серіалу «Слуга народу»... Проте, як свідчить історія, Поет теж має шанс на перемогу. Але, мабуть, тільки після земного життя...
352 pages, Hardcover
First published August 14, 2019
4 people are currently reading
70 people want to read
About the author
Василь Голобородько
17 books4 followersUkrainian poet, representative of the "Kyiv school of poetry". His poems are characterized by their magical, naive and Ukrainian fairy-tale-like style. Holoborodko's books were translated into English, Portuguese, Polish and German, spearate poems were also translated in French, Romanian, Croaian, Serbian, Spanish, Estonian, Latvian, Lithuanian, Swedish and Russian.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
November 19, 2025
іще один лот проєкту «дочитун» — антологія віршів василя голобородька від «а-ба-би», почата ще позатого року й покинута на бозна-якій сторінці, але й не страшно, бо перші (найраніші) вірші в ній такі хороші, що не гріх їх перечитати й учетверте.
голобородько майстерний у верлібрах, і він це знає (чи принаймні упорядники знають) — римованих текстів у книжці майже нема, а ті, які є, трошечки бентежать. ритм і рими його помітно сковують, але коли рядки можуть гуляти вільно, без отих умовностей, вірші виходять гарні та здебільшого сумні (і — не знаю деталей поетової біографії, але є таке враження — страшенно особисті).
із післямови можна виснувати, що ці вірші були здебільшого писані в стіл, відколи авторові виповнилося 18, а потім виходили в україні від вісімдесятих, як уже вдавалося, і шкода, що в перших виданнях їх не дошліфували (а потім «а-ба-ба» в антології чи принципово не могла, чи не схотіла). цим текстам точно не завадило б трохи більше редакторської любові й чуйності, бодай щоби почистити незбагненне «ступка» в сенсі «стопа» (наприклад, «стежка лоскоче босі ступки / і ступки лоскочуть босу стежку»).
«а-ба-ба» до цієї антології дібрала досконалий колір обкладинки — голобородько любить зелень, у його текстах, навіть міських, багато осяйної зелені, і я, мабуть, найбільше тішуся з цих віршів, коли вони отакі зеленкаві. їх і перечитуватиму.
голобородько майстерний у верлібрах, і він це знає (чи принаймні упорядники знають) — римованих текстів у книжці майже нема, а ті, які є, трошечки бентежать. ритм і рими його помітно сковують, але коли рядки можуть гуляти вільно, без отих умовностей, вірші виходять гарні та здебільшого сумні (і — не знаю деталей поетової біографії, але є таке враження — страшенно особисті).
із післямови можна виснувати, що ці вірші були здебільшого писані в стіл, відколи авторові виповнилося 18, а потім виходили в україні від вісімдесятих, як уже вдавалося, і шкода, що в перших виданнях їх не дошліфували (а потім «а-ба-ба» в антології чи принципово не могла, чи не схотіла). цим текстам точно не завадило б трохи більше редакторської любові й чуйності, бодай щоби почистити незбагненне «ступка» в сенсі «стопа» (наприклад, «стежка лоскоче босі ступки / і ступки лоскочуть босу стежку»).
«а-ба-ба» до цієї антології дібрала досконалий колір обкладинки — голобородько любить зелень, у його текстах, навіть міських, багато осяйної зелені, і я, мабуть, найбільше тішуся з цих віршів, коли вони отакі зеленкаві. їх і перечитуватиму.
November 25, 2019
Голобородько сильний образами й метафорами, структурами, які він з них вибудовує, його верлібри малопридатні для розбирання на цитати, їх не зрозумієш сповна, не прочитавши весь вірш. Таку поезію важко сприймати на слух, краще її повільно читати, всотувати в себе, поступово входячи у незвичний ритм, тим більше у нього багато довгих віршів. Нехай назва збірки не вводить вас в оману, добрих вістей тут мало, читати Голобородька боляче, чим далі за хронологією віршів, тим більше болітиме. В 90-х він не встояв від дещо піжонської спокуси написати вірш з визначенням поезії, що добре передає загальний настрій:
Поезіє,
що ти є?
Ти — навіть не кровоспинне,
ти — навіть не обеззаражувальне,
ти — навіть не анастезуюче.
Ти — клаптик бавовни,
що всотує в себе з задавнених ран
сукровицю, гній і відмерлу тканину,
щоб відразу після того бути
викиненим у помийницю -
побільшуючи собою
поклади світового смітника.
Поезіє,
що ти є?
Ти — навіть не кровоспинне,
ти — навіть не обеззаражувальне,
ти — навіть не анастезуюче.
Ти — клаптик бавовни,
що всотує в себе з задавнених ран
сукровицю, гній і відмерлу тканину,
щоб відразу після того бути
викиненим у помийницю -
побільшуючи собою
поклади світового смітника.
July 29, 2023
I discovered the poetry of Василь Голобородько only recently but almost immediately was stricken by his powerful voice. His poetic legacy is quite large, and a significant part of it is regular lyrics about love, and nature, and personal emotions — everything that usually leaves me indifferent. However, he also has a lot of very strong and meaningful (for me) verses on social, political, and historical subjects, and I appreciate this kind of poetry very much. Briefly, “he speaks to my heart” in these verses, probably no less than Василь Стус, for example.
Buying this book, I hoped to find more of such verses but I was somewhat disappointed, honestly. This is a very pretty little book (I LOVE its cheerful bright green cover!), and the collection is neat and sweet probably, but it is full of “love, and nature, and personal emotions” rather than what I wanted to read. I just KNOW that Василь Голобородько has a lot of amazing verses charged with civic anger, condensed pain of generations, hopes for a better future for our society, etc. I already found many of them myself, and I expected to see all of them in the book, plus many more. Alas, the collection just tries to represent the “typical” poetic way of the author throughout his whole life, and it had a quite languid impression on me.
Still, it was interesting to see how the moods and interests of the author changed over time. He was born in 1945, and the book contains his poetry starting from 1962. First, you have this “normal” poetry about “love, and nature, and personal emotions” (don’t take me wrong: I think he is a good poet, but I am just not very interested in this kind of poetry after my teenage years; I can love and appreciate it sometimes, but I just expected something different from THIS particular poet. My favorite lines of this sort were these:
“Груш натрусили з матір’ю у садку,
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду”
— this is a beautiful little image, isn’t it? “маленькі золоті глечики, повні меду.”)
Then, with the “Thaw” development, you can see clearly an awakened interest in “politics” and the appearance of (rather timid) reflections about his own nation/society; they are numbed and silenced very quickly after the “Thaw” ended (with the infamous Czechoslovakia invasion in 1968); and a new (strong and ever-growing since) surge of serious, demanding, angry, burning, bitter verses started in 1980s, with the “Perestroika” and the independence of Ukraine. Yeah, the last verses of the book are definitely much more interesting for me, but I am still not quite satisfied with what the edition included here (and what it excluded, respectively). I discovered some great verses I haven’t met before, but I should say that I myself know much more of even cooler verses by Василь Голобородько (you can check them out in my two blog posts: 1, 2 — unfortunately, only a small fraction of them were included in this book, just the most famous ones: “Колір тиранії,” “Що читати,” “Самовбивці,” “Телесик,” “Шукачі могил”).
I’ll quote here some verses I discovered in this book and liked, but I’ll repeat that most of the book’s contents left me indifferent.
ГВИНТИКИ — НЕ ГВИНТИКИ
Вигадуємо ігри, ще заплутаніші і таємничіші, ніж до цього,
радо беремо в них участь, хоч би й у ролі статистів,
бо до головних ролей нам — зась!
Тільки подумати: є ж щасливці, яким дістаються головні ролі!
Отак крутимося, що й забуваємо про самих себе,
а посеред гри падаємо знесилені,
нас відтягують за ноги за куліси
і вмить забувають про нас — триває гра, ніколи!
Грандіозний спектакль під назвою «Вперед до перемоги!».
І весело так нам усім!
Нам скажуть: ви — гвинтики!
А нам так радісно, що надали нам голос —
не забувають про простий народ, —
і ми радісно гукаємо: ми — гвинтики! ми гвинтики!
Нам скажуть, щоб іще веселіше було,
хоч і так уже весело через край-
ви — не гвинтики!
І ми радісно гукаємо тим, хто не забуває про простий
народ: ми — не гвинтики! гвинтики — не ми!
Ми — гвинтики, ми — не гвинтики, не ми — гвинтики,
не гвинтики — ми, ми — гвинтики не, гвинтики — ми не!
(1968)
*
Тоді пустити його
не по колах дантового пекла,
а по штреках підземель шахт Воркути —
може, й з нього буде Данте.
Подякуймо усі разом —
три, чотири:
«Спасибі Миколі І
за те, що ув’язнив Шевченка у казематі,
бо там він створив
«Садок вишневий коло хати».
(1970)
*
КАЛИНА ОБ РІЗДВІ
Калиною, розквітлою об Різдві,
ти повернувся, Василю, на Україну:
тут сьогодні справджуються твої слова;
хоч і не все казане тобою справджується,
хоч і справджується не все, про що ти казав,
але все, про що ти казав, має справдитися.
Через замерзлий о Петрі Дунай перейшов
до поля,
де чепіги золотого плуга без долонь твоїх холонуть,
де золоте пшеничне зерно, не посіяне тобою,
не проростає,
де золотий серп без твого ужитку іржавіє.
А ми, твої товариші, Василю,
носимо з собою по жовтій кості:
хто опускає руку в кишеню,
розшукуючи ключі від квартири зі всіма вигодами,
раптом витягує жовту кість,
хто пропливає новеньким авто
широкими автострадами столичного міста,
бачить перед собою екзотичним брелком жовту кість,
хто вітається за руку, радіючи невимушеній
зустрічі з приятелем, простягає йому
замість виманіженої руки жовту кість.
Та й ви, хто з новорічного столу наколюєте на виделку
котлету із заколеного різдвяного кабанця,
та й ви, хто підносить чарку до губ у новорічну ніч
із пінистим червоним вином,
та й ви, хто поїдає страву, запиваючи міцними
напоями, придбаними з гонорару за першу поетичну
книжечку, раптом припините приємні рухи щелепами,
бо ж ті дорогі напої і потривні наїдки
стануть вам поперек горла,
бо ж куплені вони на гроші,
що їх тяжко виробляв своїми руками поет.
Всі ми намагаємося увірувати у метемпсихоз —
східне вчення про перевтілення душ —
на виправдання катів —
виконавців своїх буденних службових обов’язків,
на виправдання вбивць,
у головах яких замість сірої речовини
одна величезна літера.
Вдома в кожного у нас щодня
з-під кухонного ножа,
застромленого у одвірок дверей до кухні,
за ніч на кахляну підлогу настікає калюжа крові —
небагато, завбільшки із блюдце, —
та дружина, вранці прокинувшись першою,
зауважує цей непорядок,
витирає ту калюжу ганчіркою,
тож коли встаємо до сніданку,
то нічого вже й не помічаємо,
усе вже прибрано люблячою й дбайливою рукою.
Чим я міг зарадити тобі, Василю?
Лише підбадьорити порухом руки:
коли б ти зміг подивитися на вчорашній натовп,
то в ньому ти побачив би руку,
здійняту високо над головою на привітання тобі,
руку із зідраною до м’яса шкірою,
подібною до стікаючої кров’ю вивернутої рукавички,
немов доторкнувся до вирваного серця жайворонка.
І я саджаю на білому аркуші калину,
що в лузі синім цвітом процвітає:
поки перший рядок дописую —
на другому рядку калина уже виростає на папері,
на третьому рядку калина на той бік замерзлої річки —
білої криги паперу, — нахиляю,
калиновий місток — на повернення — творю.
(1986)
*
ТЕПЛА ЗИМА
Зайці і зайченятка,
лисиці і лисиченятка,
вовки і вовченятка,
ведмеді і ведмежатка
узимку у кожухах — тому їм не холодно.
А дерева, замість того, щоб одягатися,
коли настає осінній холод,
скидають із своїх гілок листяний одяг.
Чому скидають,
адже їм холодно буде взимку?
Дерева укривають теплим листям
малих деревеняток:
кленяток, липеняток, ясеняток, тополяток —
своїх маленьких діток.
(1987)
*
Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило сичем,
кракало круком,
а я усе сподівався,
коли ж воно, нарешті, ширятиме
у високості соколом.
Але тепер моє серце квилить
чайкою над лугом.
(1987)
*
ГЕОГРАФІЯ
Від донецьких степів
я приходжу до Дніпра,
щоб повернутися додому
із краплиною води у долонях
і до смерті
носити при собі у ладанці.
Але річки донецького краю
з якогось часу впадають у Дніпро
вище Києва:
і Дінець, і Лугань, і Міус,
і Біла Лугань, і Лозова, і Вільхова —
якраз навпроти Вишгорода.
Течуть у Дніпро
і забруднюють його
стічними водами підприємств-заброд,
помиями від вимитих закривавлених по лікті рук
нерозкаяних ветеранів-катів,
плювками перевертнів-малоросів.
Занечищують чисту воду,
щоб ніхто не розказав:
як за горою
сонечко сідає,
як у Дніпра веселочка
воду позичає.
(1991)
*
ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ
Вже віддавна не надіваємо шапок,
що колись робили нас вищими над собою на цілу шапку,
або ходимо з непокритою головою:
ніби ми присутні на якихось усесвітніх похоронах
і йдемо за непомітною труною
чи то щоб не скидати шапку перед тими,
перед ким нас навчено покірно —
з шапкою у руках — стояти;
або вибираємо собі такі головні убори,
які не могли б і натякати на якусь вивищеність —
навіть через традиційну шапку —
такі ми низенькі та тихенькі.
Не носимо вишиваних сорочок,
ніби вже не треба нам засвідчувати перед
Богом і світом, що ми — люди,
та перед смертю, що ми — живі.
Не захистили ж нас живі квіти на грудях
від смерті — скільки нас мертвих лежало
попід тинами у селах та по шляхах, що
вели до міст, у голодному 33-му році!
Той, хто ще лишався живим, був уражений,
скільки мертвих квітів довелося йому
бачити одразу. Не доведи господи!
Та й поясом червоним не підперізуємося:
адже відучено наших жінок
шукати любов у очах
та тиху розмову в устах,
а наших чоловіків
відучено жити за веліннями чола і серця.
Але етнографи, які будуть описувати
український традиційний одяг,
хай не забувають про одну невід’ємну деталь
нашого вбрання:
навіть тоді, коли вже нічого на нас не лишилося
із перерахованого вище,
у правиці — коли пильно придивитися —
у кожного українця — воїна світла —
уречевлена метафора блискавки світиться.
Хай не забувають, що перед ними стоять —
без шапок, у чужинських сорочках,
не підперезані поясом —
онуки Перуна,
які й донині продовжують уважати змія —
володаря темряви —
ворогом світла і України.
(1988)
*
ВСЯ УКРАЇНА
Народному Рухові України
Тут — уся Україна:
із золотими пшеничними нивами,
із блакитним небом у високості,
із матір’ю нашою
вічною Берегинею,
яка розпростерла над нашими головами,
над золотими нивами,
над блакитним небом
святим покровом стражденні руки свої.
Тут — уся Україна:
он віддалеки пройшов ніби Сагайдачний —
але підходжу — ні, то мій знайомий із Прикарпаття.
Он у гурті ніби мій товариш із Чернігівщини,
та як підходжу — спиняюся за кілька кроків
як укопаний, бо ж то сам Довженко білоголовий
завітав до нас.
Василю! ти тут! я відчуваю твою присутність!
Але ні, то мій побратим із Поділля,
на диво схожий із Василем.
Тут — уся Україна:
той, хто вийшов, той іще повернеться,
той, хто не прийшов, той іще прийде,
тому, хто опинився тут випадково,
буде одного дня одкровення,
що його, несвідомого,
привів сюди сам Бог.
(1989)
Buying this book, I hoped to find more of such verses but I was somewhat disappointed, honestly. This is a very pretty little book (I LOVE its cheerful bright green cover!), and the collection is neat and sweet probably, but it is full of “love, and nature, and personal emotions” rather than what I wanted to read. I just KNOW that Василь Голобородько has a lot of amazing verses charged with civic anger, condensed pain of generations, hopes for a better future for our society, etc. I already found many of them myself, and I expected to see all of them in the book, plus many more. Alas, the collection just tries to represent the “typical” poetic way of the author throughout his whole life, and it had a quite languid impression on me.
Still, it was interesting to see how the moods and interests of the author changed over time. He was born in 1945, and the book contains his poetry starting from 1962. First, you have this “normal” poetry about “love, and nature, and personal emotions” (don’t take me wrong: I think he is a good poet, but I am just not very interested in this kind of poetry after my teenage years; I can love and appreciate it sometimes, but I just expected something different from THIS particular poet. My favorite lines of this sort were these:
“Груш натрусили з матір’ю у садку,
і я набрав повну пазуху
маленьких золотих глечиків,
повних меду”
— this is a beautiful little image, isn’t it? “маленькі золоті глечики, повні меду.”)
Then, with the “Thaw” development, you can see clearly an awakened interest in “politics” and the appearance of (rather timid) reflections about his own nation/society; they are numbed and silenced very quickly after the “Thaw” ended (with the infamous Czechoslovakia invasion in 1968); and a new (strong and ever-growing since) surge of serious, demanding, angry, burning, bitter verses started in 1980s, with the “Perestroika” and the independence of Ukraine. Yeah, the last verses of the book are definitely much more interesting for me, but I am still not quite satisfied with what the edition included here (and what it excluded, respectively). I discovered some great verses I haven’t met before, but I should say that I myself know much more of even cooler verses by Василь Голобородько (you can check them out in my two blog posts: 1, 2 — unfortunately, only a small fraction of them were included in this book, just the most famous ones: “Колір тиранії,” “Що читати,” “Самовбивці,” “Телесик,” “Шукачі могил”).
I’ll quote here some verses I discovered in this book and liked, but I’ll repeat that most of the book’s contents left me indifferent.
ГВИНТИКИ — НЕ ГВИНТИКИ
Вигадуємо ігри, ще заплутаніші і таємничіші, ніж до цього,
радо беремо в них участь, хоч би й у ролі статистів,
бо до головних ролей нам — зась!
Тільки подумати: є ж щасливці, яким дістаються головні ролі!
Отак крутимося, що й забуваємо про самих себе,
а посеред гри падаємо знесилені,
нас відтягують за ноги за куліси
і вмить забувають про нас — триває гра, ніколи!
Грандіозний спектакль під назвою «Вперед до перемоги!».
І весело так нам усім!
Нам скажуть: ви — гвинтики!
А нам так радісно, що надали нам голос —
не забувають про простий народ, —
і ми радісно гукаємо: ми — гвинтики! ми гвинтики!
Нам скажуть, щоб іще веселіше було,
хоч і так уже весело через край-
ви — не гвинтики!
І ми радісно гукаємо тим, хто не забуває про простий
народ: ми — не гвинтики! гвинтики — не ми!
Ми — гвинтики, ми — не гвинтики, не ми — гвинтики,
не гвинтики — ми, ми — гвинтики не, гвинтики — ми не!
(1968)
*
Тоді пустити його
не по колах дантового пекла,
а по штреках підземель шахт Воркути —
може, й з нього буде Данте.
Подякуймо усі разом —
три, чотири:
«Спасибі Миколі І
за те, що ув’язнив Шевченка у казематі,
бо там він створив
«Садок вишневий коло хати».
(1970)
*
КАЛИНА ОБ РІЗДВІ
Калиною, розквітлою об Різдві,
ти повернувся, Василю, на Україну:
тут сьогодні справджуються твої слова;
хоч і не все казане тобою справджується,
хоч і справджується не все, про що ти казав,
але все, про що ти казав, має справдитися.
Через замерзлий о Петрі Дунай перейшов
до поля,
де чепіги золотого плуга без долонь твоїх холонуть,
де золоте пшеничне зерно, не посіяне тобою,
не проростає,
де золотий серп без твого ужитку іржавіє.
А ми, твої товариші, Василю,
носимо з собою по жовтій кості:
хто опускає руку в кишеню,
розшукуючи ключі від квартири зі всіма вигодами,
раптом витягує жовту кість,
хто пропливає новеньким авто
широкими автострадами столичного міста,
бачить перед собою екзотичним брелком жовту кість,
хто вітається за руку, радіючи невимушеній
зустрічі з приятелем, простягає йому
замість виманіженої руки жовту кість.
Та й ви, хто з новорічного столу наколюєте на виделку
котлету із заколеного різдвяного кабанця,
та й ви, хто підносить чарку до губ у новорічну ніч
із пінистим червоним вином,
та й ви, хто поїдає страву, запиваючи міцними
напоями, придбаними з гонорару за першу поетичну
книжечку, раптом припините приємні рухи щелепами,
бо ж ті дорогі напої і потривні наїдки
стануть вам поперек горла,
бо ж куплені вони на гроші,
що їх тяжко виробляв своїми руками поет.
Всі ми намагаємося увірувати у метемпсихоз —
східне вчення про перевтілення душ —
на виправдання катів —
виконавців своїх буденних службових обов’язків,
на виправдання вбивць,
у головах яких замість сірої речовини
одна величезна літера.
Вдома в кожного у нас щодня
з-під кухонного ножа,
застромленого у одвірок дверей до кухні,
за ніч на кахляну підлогу настікає калюжа крові —
небагато, завбільшки із блюдце, —
та дружина, вранці прокинувшись першою,
зауважує цей непорядок,
витирає ту калюжу ганчіркою,
тож коли встаємо до сніданку,
то нічого вже й не помічаємо,
усе вже прибрано люблячою й дбайливою рукою.
Чим я міг зарадити тобі, Василю?
Лише підбадьорити порухом руки:
коли б ти зміг подивитися на вчорашній натовп,
то в ньому ти побачив би руку,
здійняту високо над головою на привітання тобі,
руку із зідраною до м’яса шкірою,
подібною до стікаючої кров’ю вивернутої рукавички,
немов доторкнувся до вирваного серця жайворонка.
І я саджаю на білому аркуші калину,
що в лузі синім цвітом процвітає:
поки перший рядок дописую —
на другому рядку калина уже виростає на папері,
на третьому рядку калина на той бік замерзлої річки —
білої криги паперу, — нахиляю,
калиновий місток — на повернення — творю.
(1986)
*
ТЕПЛА ЗИМА
Зайці і зайченятка,
лисиці і лисиченятка,
вовки і вовченятка,
ведмеді і ведмежатка
узимку у кожухах — тому їм не холодно.
А дерева, замість того, щоб одягатися,
коли настає осінній холод,
скидають із своїх гілок листяний одяг.
Чому скидають,
адже їм холодно буде взимку?
Дерева укривають теплим листям
малих деревеняток:
кленяток, липеняток, ясеняток, тополяток —
своїх маленьких діток.
(1987)
*
Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило сичем,
кракало круком,
а я усе сподівався,
коли ж воно, нарешті, ширятиме
у високості соколом.
Але тепер моє серце квилить
чайкою над лугом.
(1987)
*
ГЕОГРАФІЯ
Від донецьких степів
я приходжу до Дніпра,
щоб повернутися додому
із краплиною води у долонях
і до смерті
носити при собі у ладанці.
Але річки донецького краю
з якогось часу впадають у Дніпро
вище Києва:
і Дінець, і Лугань, і Міус,
і Біла Лугань, і Лозова, і Вільхова —
якраз навпроти Вишгорода.
Течуть у Дніпро
і забруднюють його
стічними водами підприємств-заброд,
помиями від вимитих закривавлених по лікті рук
нерозкаяних ветеранів-катів,
плювками перевертнів-малоросів.
Занечищують чисту воду,
щоб ніхто не розказав:
як за горою
сонечко сідає,
як у Дніпра веселочка
воду позичає.
(1991)
*
ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ
Вже віддавна не надіваємо шапок,
що колись робили нас вищими над собою на цілу шапку,
або ходимо з непокритою головою:
ніби ми присутні на якихось усесвітніх похоронах
і йдемо за непомітною труною
чи то щоб не скидати шапку перед тими,
перед ким нас навчено покірно —
з шапкою у руках — стояти;
або вибираємо собі такі головні убори,
які не могли б і натякати на якусь вивищеність —
навіть через традиційну шапку —
такі ми низенькі та тихенькі.
Не носимо вишиваних сорочок,
ніби вже не треба нам засвідчувати перед
Богом і світом, що ми — люди,
та перед смертю, що ми — живі.
Не захистили ж нас живі квіти на грудях
від смерті — скільки нас мертвих лежало
попід тинами у селах та по шляхах, що
вели до міст, у голодному 33-му році!
Той, хто ще лишався живим, був уражений,
скільки мертвих квітів довелося йому
бачити одразу. Не доведи господи!
Та й поясом червоним не підперізуємося:
адже відучено наших жінок
шукати любов у очах
та тиху розмову в устах,
а наших чоловіків
відучено жити за веліннями чола і серця.
Але етнографи, які будуть описувати
український традиційний одяг,
хай не забувають про одну невід’ємну деталь
нашого вбрання:
навіть тоді, коли вже нічого на нас не лишилося
із перерахованого вище,
у правиці — коли пильно придивитися —
у кожного українця — воїна світла —
уречевлена метафора блискавки світиться.
Хай не забувають, що перед ними стоять —
без шапок, у чужинських сорочках,
не підперезані поясом —
онуки Перуна,
які й донині продовжують уважати змія —
володаря темряви —
ворогом світла і України.
(1988)
*
ВСЯ УКРАЇНА
Народному Рухові України
Тут — уся Україна:
із золотими пшеничними нивами,
із блакитним небом у високості,
із матір’ю нашою
вічною Берегинею,
яка розпростерла над нашими головами,
над золотими нивами,
над блакитним небом
святим покровом стражденні руки свої.
Тут — уся Україна:
он віддалеки пройшов ніби Сагайдачний —
але підходжу — ні, то мій знайомий із Прикарпаття.
Он у гурті ніби мій товариш із Чернігівщини,
та як підходжу — спиняюся за кілька кроків
як укопаний, бо ж то сам Довженко білоголовий
завітав до нас.
Василю! ти тут! я відчуваю твою присутність!
Але ні, то мій побратим із Поділля,
на диво схожий із Василем.
Тут — уся Україна:
той, хто вийшов, той іще повернеться,
той, хто не прийшов, той іще прийде,
тому, хто опинився тут випадково,
буде одного дня одкровення,
що його, несвідомого,
привів сюди сам Бог.
(1989)
December 4, 2022
Чи є у людини, яка в цілому не є фанаткою поезії, улюблена поетична збірка? Є, і це – "Яблуко добрих вістей". Я – та людина, що не любила поезію як явище, аж доки не прочитала вірші Василя Голобородька. Виявилося, що, для того, аби полюбити цей жанр, треба знайти "свою людину". Вірші пана Голобородька близькі мені – я бачу в них і гумор, і смуток одночасно. Мені імпонують вірші без рими, але з глибоким сенсом, який одразу розумієш на емоційному рівні.
Мій найулюбленіший вірш з цієї збірки:
НАШ ДЕНЬ
А ми святкуємо той день,
що знаходиться між неділею і понеділком.
Але в календарі
той листок завжди чомусь вирвано.
15.09.1967 у Адріанополі
Мій найулюбленіший вірш з цієї збірки:
НАШ ДЕНЬ
А ми святкуємо той день,
що знаходиться між неділею і понеділком.
Але в календарі
той листок завжди чомусь вирвано.
15.09.1967 у Адріанополі
Displaying 1 - 4 of 4 reviews