Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

by Олександр Ільченко

Події в романі відбуваються після смерті Богдана Хмельницького. Автор розповідає про пригоди Козака Мамая — мандрівного запорожця, вояки і гультяя, жартуна і філософа, безстрашного лукавця і навіть... чаклуна, який може покликати на допомогу магічні сили, рятуючись від небезпек. Якось Ільченко сказав: «Коли в скрутну хвилину люди не плачуть, а сміються, вони — проти будь-якого ворога дужчі». Про це його роман-епопея, який за всіма параметрами підпадає під визначення «шедевр» і який критики ставлять в один ряд з творами Сервантеса «Дон Кіхот» і Рабле «Гаргантюа і Пантагрюель».

Genres: Ukrainian Literature

588 pages, Unknown Binding

First published January 1, 1958

Reviews

[Artem Bebyk · Rating 5 out of 5]

Феноменальний роман. Автор має один з найоригінальніших стилів в українській літературі — і, гадаю, в Мамаї майстерність Олександра Ільченка розкрилася на всі 100%. Мова смачна, можна аж їсти, дія динамічна, хоч стрибай, герої живі, ніби виходять з картинки (хехех, деякі буквально).

Попри москвофільство наприкінці роману (все-таки сталінські часи), історія дуже захоплива й доволі епічна, гарний новелістичний закос під думи — таке собі українське за суттю фентезі.

Власне, роман знаковий і для українського літпроцесу — підписаний як "химерний роман з народних уст", започаткував притаманний нашому духові жанр химерної літератури, такого собі магічного реалізму по-українськи. Також ниньки химерною літературою в нас часом називають усю speculative fiсtion ачи фентезі.

[Арсен Гребенюк · Rating 4 out of 5]

"Чому 4 зірочки, а не 5? Ти що, не любиш Україну?"

Насправді роману Олександра Ільченка я даю десь між 3,8 і 4. По-перше він часто згадується як перший приклад української "химерної" прози, і він залишався першим до 1971, коли вийшла "Лебедина зграя" Василя Земляка. Для 1958 тут є доволі сміливі слова та несподівані персонажі. Історично-легендарний сюжет про козаків, лихого гетьмана, алхіміка та інших змішується з містикою і гумором. Але твір, як не крути, написаний за канонами соцреалізму і в ньому неприйнятно багато облизувань Москви. Причому все, що пов'язано з Москвою і Московією можна без втрат викинути. Ймовірно, автор додав такі репліки і цілу фінальну главу, щоб під маскою "ідейно правильного" роману піднести патріотичні, суто українські речі.

У романі йдеться про оборону вигаданого міста Мирослава від злого гетьмана Однокрила незадовго після Хмельниччини, приблизно в 1660-і. В центрі історії – козак Мамай, що є персонажем частково цілком собі фізичним (багато де бував, має життєвий досвід, часто жартує, його впізнають), частково містичним (безсмертний, з'являється і зникає, для Бога і святого Петра становить окремий інтерес). За його участі в потрібний час і в потрібному місці опиняються юнак Михайлик, гончар Омелько та інші.

Перша частина ("Заспів") давалася важко і автор раптом звертається до читачів із лекцією. Далі події розгортаються насичено. Тут і жадібний пан Купа, архієрей з незвичайним минулим і дівчина Ярина, на яку має план аж сам Папа Римський, німецькі найманці, алхімік, спудей Прудивус і загадкова Чужа Молодиця. На тлі всього цього майже невидимий, як Саурон з "Володаря Перснів", гетьман Однокрил з його орками жовтожупанниками.

Містики в "Козацькому роду..." не так багато, як можна подумати з коротких описів. Книга більше про Мирослав і його цілком матеріалістичний порятунок. Біблійні персонажі подані іронічно-нікчемно, як на радянських карикатурах. Куди більшу силу мають сам Мамай і Смерть. Містичний скарб, який міг би урятувати Мирослав, виявляється дуже конкретною річчю. І слідкувати за тим, як персонажі шукають способи порятунку, вельми цікаво. Поряд з ними постійно відбувається щось іще: хтось прибуває до міста, з'являються нові персонажі, будується любовний багатокутник. Мирослав загалом жваве місце, "місто пригод", у якому перетинаються різні суспільні стани, народи і культури.

Дивні, однак, стосунки Михайлика з його оточенням. Можна здогадуватися, що це той самий Михайлик, якого описують у легендах останнім богатирем. Ну нехай. Він вочевидь сильний, але скільки йому років? З його поведінки спершу можна судити, що 10-12. Але "западають" на нього дівчата+заміжня жінка, яким по 17-18 (їхній вік вказаний у книзі). Тож маємо позитивного, фізично сформованого, але інфантильного персонажа (гаразд, він потім стає героєм), що живе (а потім геройствує) в тіні своєї матері. Треба сказати, що жіночі персонажі тут активні: і шаблею битися можуть, і пранк влаштувати.

І нарешті Москва. Хоча саме місто описане доволі гидотним місцем з царем-параноїком, у романі повсюдно наголошується, що Москва – це просто супер і всі козаки та містяни, селяни, всі мертві, живі та ненароджені мріють із Москвою обійнятися та йти вперед у світле майбутнє розвинутого соціалізму. І ні в якому разі не дружити з поганими, нехорошими поляками, німцями та всілякими католиками. Ці включення чужорідні не тільки з оглядну на російсько-українську війну. Вони просто виглядають, як лестощі. І хоча герої розглядають варіант просити допомоги в Києві, вони шлють гінця з листом саме до Москви, звідки підмога, як треба думати, чудесним чином прийде за день.

Врешті-решт роман закінчується на позитивній ноті, хоча і з відкритим фіналом. Це був місцями захопливий твір, базований на українському фольклорі та літературі 19-го століття. Але це також твір, який дуже явно і нетворчо прогинається під радянську пропаганду.