Андрей Григорьевич Шкуро был из той категории людей, которых Гражданская война сделала знаменитыми и кого по сей день называют авантюристами. Свое призвание автор записок нашел на войне. Он был лихим партизанским командиром уже в годы Первой мировой войны, но греметь его имя стало в годы Гражданской. В эмиграции генерал-лейтенант Шкуро продолжал оставаться непримиримым врагом большевизма, что обусловило его сотрудничество с немцами в годы Второй мировой войны.
На страницах книги автор захватывающе рассказывает о своем детстве, учебе, о службе в годы Первой мировой войны и о кровопролитных боях периода Гражданской войны.
Тегаво четиво, основно заради желанието на автора да го води повече като хроника, с цел да не се пропусне нещо.
Генерал-лейтенант Шкуро воюва упорито с болшевиките, най-често начело на казашки партизански отряди в дълбокия юг на бившата Руска империя. Описано е накратко и участието му в ПСВ, в която си извоюва името на смел и справедлив водач.
От книгата се добива добра представа, всъщност какъв страхотен хаос е била цялата Гражданска война. Натрупаните в продължение на десетки, дори на стотици години конфликти ескалират навсякъде и често не е ясно, кой срещу кого и защо воюва, абсолютен разпад на гражданското общество и разнобой, от който не могат да се отърват и до днес!
Логично, макар и с голяма доза късмет я печелят болшевиките - Бялото движение е разкъсвано от завист и противоречия, не е способно да се противопостави на успешната им пропаганда и постепенно губи позициите си сред населението. Това население, което после за награда ще напълни комунистическите коцлагери и ще робува там до смърт. Тези, които имат късмет са закрепостени и продължават да влачат жалко съществувание още десетки години след това.
Книгата е подходяща за хора с по-голям интерес към Гражданската война в Русия.
Интересен щрих свързан с България е информацията, че на предателя ген. Радко Димитриев е предложено да оглави белите войски в руския юг, като човек уж несвързан с нито една от няколкото враждуващи помежду си техни фракции. Това не се случва и по-късно, той и синът му са убити с лопати от болшевиките и са погребани в безименен общ гроб. За предалите родината си толкова - кучешка смърт!
Усе найкраще в цій книзі - в її останній чверті. А до того - все досить мляво.
Народився, вивчився, одружився. Все, як годиться для початку. Трошки повоював у Першій світовій, навіть на Галичину заносило. А тоді - на понад ста сторінках якісь незрозумілі рухи в незорозумілих станицях Кубані, назва жодної з яких не говорить мені ні про що. Абсолютно незрозуміла географія подій, тому й інтересу до них особливого нема. Тут би була зовсім не зайвою мапа регіону.
А от у 1919 році починається справді цікаве. Шкуро опиняється в Україні. І ти головою розумієш, що кацапи - вони кацапи і є, хоч білі, хоч червоні. Але все одно приємно читати, як він розбиває комуняк у Дебальцевому, Горлівці та Іловайську, виганяє їх із Маріуполя.
Зовсім побіжно описує він і мешканців Подніпров'я, які мали типові проблеми з ідентифікацією ("та які ми українці? ми козаки, запорожці"). Точно те саме Самчук писав про волиняк. Національна єдність була, але не було ані найменшого її розуміння в жодному куточку величезної країни. Навіть дивно, що ми змогли три роки сяк-так протриматись тоді.
Ті ж самі подніпровські "козаки" виявляють на диво багато спільного і з комуняками, і з нинішніми зеленими. Просто перестати стріляти, просто взяти й поділити. Країна простих рішень зі складними наслідками.
Шкода, що Шкуро в спогадах значно більше уваги приділив воєнним діям та детальній історії пересування військ, а не політичним процесам, поглядам і інтригам, бо ця складова була цікавішою. Особливо, звісно, це стосується його наскрізного пієтету до української самостійності і Петлюри.
Зрозуміло, що спогади він писав уже після остаточного програшу і через цю призму заднім розумом союз із Україною видавався логічним і виправданим, але такі думки не могли з'явитися на порожньому місці. Зрештою, він і сам був загалом україномовним, бо зросійщення Кубані тоді ще не довели до кінця.
Але попри всю симпатію до кубанських вольностей і до української держави, він усе ж швидко перетворився з кубанського партизана на генерала білої армії. З його слів виходить, що він міг повернути хід громадянської війни в Росії в інший бік. Але чи перемога білих була б нам кориснішою? Ох, сумніваюсь.
Та важливо, що врешті-решт Шкуро повністю прийняв свою українськість. Хай на це й знадобилося дві світові війни.
Прекрасний і змістовний текст наповнений деталями, які передають дух подій, що відбувались. Андрій Шкуро зображує в дрібницях і датах все, що з ним відбувалось під час його походів, і це робить текст дійсно гарним джерелом інформації.
Видавництво "Пропала грамота" зробила гарну роботу з примітками до тексту, але дійсно, як вже зазначали - не вистачає мапи. В Українському виданні додатково були зазначені лист і автобіографія Шкуро, але мені не вистачило наукового коментаря до них (коли і чому відправлялось, до чого призвело, відповіді отримувачів, тощо).
Для всех, кто желает от первого лица узнать, какое же безумие из себя представлял кавказский фронт гражданской войны. Этот политический патчворк похоже являл собой ни что иное как перманентный взаимный геноцид аулов, станиц, левых, правых, ресентиментарной чумы нового столетия и прибывших с фронтов первой мировой варлордов.
Шкуро пишет очень сухо, фактологично, будто это очередной его служебный рапорт. И только изредка в тексте промелькивают живые человеческие эмоции: каждый раз свидетельствующие о чуткой душе, протестующей против любой жестокости, беззакония и варварства. В красках переданы моменты поразительной доминации аурой, когда одним характером и умением держать себя, Шкуро менял всю обстановку в свою пользу. Действительно, фактура человеческого характера в такие эпохи проявляется как нельзя сильно.
Открытием для меня стал факт предложения Андреем Шкуро рейда на Москву в судьбоносном 1919, идея так и не одобренная Деникиным. Альтернативная история - дело неблагодарное, и всё же что если..
Андрей Шкуро высказывет свой взгляд на причины поражения белых, упоминая отказ от сотрудничества с националистами соседних этносов, пренебрежение кубанским самоуправлением, неспособностью выстроить отношения с буржуазией в тылу, а также отсутствие чёткой позитивной программы.
К сожалению, текст обрывается хронологически прямо посреди гражданской войны, так что про самое интересное - интербеллум и вторая гражданская война - остаётся за скобками.
Итого: по части литературной 2/5, по части ценности сведений 6/5
Герой чи зрадник? Патріот чи перевертень? За кого він воював: за Росію, за Україну, за Кубань? Дивлячись на Андрія Шкуро, виникають саме такі запитаннями. Відразу зауважу, не потрібно ліпити з нього патріота соборної України. Хоча Кубанську раду він підтримував. Може зрадник? Ні, присягу не зрадив і лишався людиною честі та справжнім білим/російським офіцером. Але ідеалом для наслідування, його також не назвати, особливо зважаючи на події другої світової. Та це вже зовсім інша історія. Тому читайте, думайте і робіть свої висновки