Цікава річ, яка затягує з кожною сторінкою. Поважний письменник, відомий своїми книжками з християнськими сюжетами, потрапляє в скандал. Однак він переконаний, що це підстава. Навіть більше, хтось подібний до нього дескридитує його, ходить у непристойні квартали й займається непристойними речами. Чи справді так є? Що приховує Саґуро?
Загалом, мені сподобалась атмосфера, підняті теми, особливо прихованої таємниці в людині. Ендо майстерно розкручує свій трилер, створює відчуття параної, неоднозначності й, що важливіше, падіння людської душі. Утім, падіння це умовне, адже гріх закладений від природи, за переконанням Ендо й Саґуро, вочевидь його альтер-еґо. Психоаналітичні мотиви мені видались дещо простими й застарілими, адже формула Фройд+Фром вже зовсім не дивує (хіба тих, хто вперше чує ці імена). Усе ж, лінія із японською субкультурою садизму/ мазохізму цікава. Вона відкриває двері в щось таємне, справді незрозуміле й часто бридке. Великий плюс Ендо в його намаганні більш комплексно подивитися на людську природу завдяки цим питанням. Непогана паралель між християнством, будизмом і психоаналізом щодо глибинного несвідомого та першородного гріху. З іншого боку, не усі теми мені видається гарно розкриті, хоча й це не шкодить історії. Деякі лінії лишаються нерозкритими, або точніше - закритими. Не виключаю те, що автор хотів залишити ці недомовки, натяки для чатицької роботи, його чи її фантазії.
Основний же докір мій в розробці концепту двоякості: чи справді Суґаро був шизофреніком? Чи це така метафора того, що кожен має темне начало, але не кожен готовий "дивитись у безодню"? Не скажу, що кінець змазаний, але відчуття легкого розчарування було. Хоча для того часу, як на мене, деякі сцени справді могли бути шокуючими, але вульгарності в романі нема - усе дуже акуратно прописано. Ендо - це не Генрі Міллер, а більше Грем Грім, автор моральних арабеск. Тому цей текст, попри все, може бути гарним прикладом розвідки на тему зла, совісті, доброчинності, але й також потворності, задоволення та людської сутності.