Щоденник військового лікаря

by Віктор Чернієнко

Віктор Чернієнко народився 1987 року на Вінниччині у родині вчителів. Після університету М. І. Пирогова, здобувши спеціальність лікаря, за власним бажанням подався до лав Збройних сил України й вступив до Української військово-медичної академії Києва за фахом «хірургія». По закінченні навчання за покликом серця у 2014 році пішов на війну на сході України, щоб боронити свою країну від агресора. Волею долі опинився у пеклі страшних боїв під Іловайськом. Нині працює лікарем-онкохірургом у Києві. У видавництві «Фоліо» 2018 року вийшла друком книга В. Чернієнка «Боже, бережи Україну!».

«Щоденник військового лікаря» — книга автобіографічна, це записки молодого хірурга про війну, а точніше — про страшні події Іловайського котла 2014 року, який став найбільшою трагедією української армії в ході війни на Донбасі.

Це книга про простих українських хлопців, які опинилися на війні, про їхню мужність, неймовірний героїзм та людяність при захисті своєї Батьківщини.

Присвячується усім тим, хто захищав і нині захищає Україну...

Genres: Ukrainian Literature

192 pages, Hardcover

Published February 1, 2020

Reviews

[Svitlana]

Частину про вихід з оточення під Іловайськом фізично боляче і дуже необхідно читати

[Olga · Rating 5 out of 5]

Книга дуже вразила, дуже важко її читати і розуміючи, що зараз ще гірше, що фрон більше, що ми більше втрачаємо своїх дітей, чоловіків, татусів, братів. Але яка сміливість у наших чоловіків. Книга суцільний біль, але обов'язкого читати.

[tu zini, kas es esmu · Rating 4 out of 5]

Interesanti lasīt, tomēr, tā kā runa ir par 2014. gadu no 2020. gada perspektīvas, tad saprotu, ka darbojusies dienasgrāmatas literarizēšana (katrs ieraksts kā stāstiņš, nevis ikdienas notikumu fiksācija), un ir labi jūtama patriotisma propaganda. Nedz viens, nedz otrs nav nekas ļauns šajos apstākļos, tomēr jāņem vērā, ka sudrabs ir uzspodrināts.

[Yevhen · Rating 5 out of 5]

Дещо сухий, але неймовірно цікавий і детальний опис боїв і виходу з оточення в Іловайському котлі в серпні 2014 року. Майстерно передано почуття під час обстрілів, зневіру, втому та відчай під час поневірянь на окупованій території. Книжка не втратила своєї актуальності, хоча й описані події відбулися ще в 2014 році, бо війна повернулась із посиленою жорстокістю. Гірко читати, як ентузіазм перших днів автора, коли села звільнялися одне за одним, перетворився на відчай під час виходу з оточення, але що вдієш: така правда воєнного життя. Рекомендовано до прочитання всім, хто цікавиться воєнною прозою.

[Катерина Алфьорова · Rating 5 out of 5]

У 2014 році я, як і більшість українців не дуже слідувала за новинами , і про події цього року, про початок війни на сході  України, просто чула та не сприймала, за що мені зараз дуже соромно! Чи могла я знати, що вже через рік, я, фельдшер Клініко- діагностичною лабораторії, буду пишатись формою, яку я ношу? "НІ!" і навіть думки про це не було. Чи могла я подумати, що моє життя зміниться на 180 градусів? “НІ! “, але так трапилось, і ні одного дня я про це не пошкодувала, єдине про що шкодую, що не зробила цього у 2014-му,але то вже інша історія!
Віктор Чернієнко "Щоденник військового лікаря"... Пишу з комом у горлі та "мурахами" по шкірі. Вже з першої сторінки "Лист батькові" моє дихання уповільнилось, а потім сльози... ДУЖЕ ВАЖКО МЕНІ ДАЛАСЬ ТА КНИГА, декілька разів відкладала її, щоб "видохнути" але... Вона варта бути прочитанною і ВІДЧУТОЮ!

"Щоденник військового лікаря"- автобіографічна книга. Книга-сповідь молодого хірурга, який закінчивши військово-медичну академію Збройних сил України відправився молодим лейтенантом до самого "пекла" 2014го року... Іловайськ...
Читаючи, я відчувала всі спектри ємоцій, від злісті до вдячності. Вдячності до тих людей, котрі залишили все для збереження своєї рідної Батьківщини! І знаете, Щоденник насичений настільки, що мені здалося, що я не читаю, а дивлюсь на все зі сторони, відчувала навіть запах поту, горілої плоті та крові... Чула залпи артилерії та крики поранених, і як ще зовсім молоді хлопці, в траншеях, голосно співають гімн України! ... А шкіру обпалювала спека "пекельного" серпня 2014 року...
Молодий хірург ділиться всіми своїми спогадами. Спогадами про перший артобстріл, який застав його зненацька за читанням улюбленого Ремарка, про металевий шолом 1957 року, зразку-1941-го,бо кевларового не видавали. Про волонтерів, які одразу почали допомагати хлопцям на передовій. Про умови, в яких приходилось працювати медику, щоб вихопити з цупких лап смерті бодай ще кілька молодих душ, яких вдома чекали батьки, дружина, діти... ПРО СМЕРТЬ ВІД ВІЙНИ, ТА ПРО ВПЕВНЕНІСТЬ У ПЕРЕМОЗІ!!!

Важка, жива, патріотична! Боротьба за мирне життя на нашій Богом даній землі!

І в завершенні можу сказати лише :
"СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!"

[Yuliia Tsyba · Rating 5 out of 5]

Так хочеться, щоб літо згадувалось тільки позитивними моментами.
Канікулами, відпочинком, морем, мандрами.
Але, було й інше літо.
Страшне літо 2014-го…

В те літо, відбулося дуже багато жахливих подій. Здавалося, що гірше вже не може бути.
Виявилося, що може.
Це не перша книжка про Іловайськ, прочитана мною. Мабуть, й не остання.
Вже пройшло 6 років, а все ще болить.

Не треба пояснювати, про що книжка. Назва й обкладинка, говорять самі за себе.
Віктор Чернієнко описує жахливі події Іловайського котла. Починаючи з того моменту, коли тільки збиралися звільняти місто, закінчуючи кінцем серпня, коли вже було ясно, що наші військові в котлі.
Віктор з невеликою групою виживших, 5 днів вибиралися з оточення. Без їжі, без води, дезорієнтовані, під постійними обстрілами.

«Як же неймовірно яскраво світить сьогодні тепле сонце! Вітру практично немає. Який чудовий день, щоб жити! Хоч би не загинути сьогодні… Не те щоб сьогоднішній день був чимось особливим чи важчий за попередні дні бою, просто сьогодні неймовірно хотілося ще пожити…!»

Їм пощастило. Вийшли з котла живими. Ходили біля смерті настільки близько, що відчували її подих…але вижили.

[Music Cat · Rating 5 out of 5]

Читала довго і дуже дозовано, бо це настільки важко, що аж немає чим дихати, особливо коли усвідомлюєш, що це не художній твір, а частина життя цілком конкретної сучасної людини. Важко уявити, через що пройшли і продовжують проходити наші люди, але це те, про що обов'язково потрібно знати кожному українцю, щоб розірвати нарешті зачароване коло історії, перестати наступати на одні і ті ж граблі, та захистити свою свободу, яка дається нам такою дорогою ціною.

[Nataliya Shtefan · Rating 5 out of 5]

Прочитала на одному диханні. Складно описати словами. Однозначно треба читати.
Хоч початок книги здався занадто вичурним в описах, то потім почалась жара і переживання за героїв. Читати з підвищеним пульсом. Уявляти, що прямо зараз хтось в подібних умовах. Або гірших, або вже не вижив в такому пеклі... Краще б це не було реальністю, а спеціально так не вигадаєш.

[Yuliia · Rating 5 out of 5]

"Війна — це не гра, тут, хто програв, платить своїм життям, а переможець нагороджується черговою людською смертю на власний прижиттєвий хворий рахунок та вічну гонитву за страшними спогадами пережитого."

[Dmytro · Rating 5 out of 5]

Неймовірна історія..
Щира подяка Віктору та всім захисникам України за їхній подвиг!
Цю книгу має прочитати кожен українець — щоб пам’ятати і не забувати, щоб цінувати те, що ми маємо і завдяки кому це маємо.

[Eugenia · Rating 5 out of 5]

Для тих, хто хоче більше дізнатись про війну на Сході - ця книжка стане скарбницею цікавостей про військових та початок війни. Війна зовсім не красива. Якщо хочеш знати правду - читай свідків.

[Tetiana Polianska · Rating 5 out of 5]

"Це був обідній час двадцять п’ятого серпня 2014 року поблизу Іловайська. Щойно ми, невелика складова могутньої 51-ї бригади, будучи в повному оточенні без підтримки, перестали існувати як військове формування".

Напередодні одинадцятих роковин подій під Іловайськом дуже страшно читати спогади військового лікаря-хірурга Віктора Чернієнка. Він пише про вихід наших бійців з оточенняі. В його щоденнику стільки болючої правди: про зраду, втрати, зневіру і в той же час взаємодопомогу та боже провидіння в дуже важких ситуаціях на фронті, коли здавалось що все безнадійно.

"Ось так ми залишилися нікому не потрібні, у повному оточенні, без води та їжі. Останній обідній радіозв’язок ще досі, як дзвоном, звучить у голові фатальними словами: «Зафіксовано! Роту знищено. Кінець зв’язку». Кинуті напризволяще сини своєї Батьківщини".

Намагаюсь писати про свої враження, а не виходить. Бо немає слів, що можуть впоратись з відчуттям горя через все, що відбувалося і відбувається в моїй країні. Як пам'ятати ім'я кожного загиблого за незалежність Україні, якщо це фізично неможливо? Хіба є слова, які можуть втішити їхніх рідних? Немає, немає...

Стіни Михайлівського собору повняться все новими світлинами. На Алеї Слави мого рідного міста вже закінчується місце для портретів полеглих Захисників. Спостерігала за старшою пані, яка проходячи повз кожне обличчя, тихенько промовляла: "Такі всі усміхнені, такі усміхнені...".

Я в боргу у тих, хто загинув за наше життя і повернути цей борг не зможу ніколи.